Реквієм народу айнів
Перекладено з французької • українська (ukrainien)
Подібно до індіанських народів, те, що залишилося сьогодні від народу айнів, колись такого визначного й так палко відданого свободі, жалюгідно загнане в кілька аборигенних сіл. Він згасає мовчки, покинутий на долю, якої аж ніяк не заслуговує. До японської гегемонії його величезна територія простягалася, однак, на кшталт велично́го дерева. Великий острів Хоккайдо — тоді званий Езо — становив його масивний стовбур, від якого відходили дві окремі гілки. Одна, нахилена на північний захід, була не чим іншим, як островом Сахалін — Кіта-Езо, або «Північне Езо»; друга, на північний схід, окреслювала намисто Курильських островів — Оку-Езо, або «Езо окраїн», — розсипане аж до кінчика Камчатки.
На краю відомого світу
Упродовж майже тисячоліття Японія не мала жодного серйозного уявлення про ці острови, приховані в міфологічних туманах. Те небагато, що вона про них знала, надходило від дивовижних товарів, отриманих через обмін — акуляча олія, орлине пір’я, лікарський лишайник, дивні вбрання, пошиті влітку з кори, а взимку з тюленячих шкір, — або від далеких, ненадійних чуток, що описували острівних вождів як велетнів, «вельми злих і відданих магії», здатних за своїм бажанням «викликати дощ і здіймати бурі»1Matsumae-shi (Опис Мацумае) Мацумае Хіронаґи, 1781, неопублікований французькою.. Лише 1604 року в Мацумае було призначено даймьо; але той, по суті, лише стояв на варті.
«Незначні й занедбані», ці острови були також єдиною частиною Тихого океану, що вислизнула від невтомної діяльності капітана Кука. І саме тому вони збудили цікавість Лаперуза, який від самого відплиття з Франції горів нетерпінням першим до них пристати. 1787 року фрегати під його командуванням стали на якір біля Сахаліну, і французи, зійшовши на берег, увійшли в контакт із «расою людей, відмінною від японців, китайців, камчадалів і татар, від яких їх відділяє лише протока». Зачарований їхніми лагідними й безпосередніми манерами, так само як і їхнім рідкісним розумом, Лаперуз без вагань порівняв їх із найосвіченішими європейцями. Він з подивом оповідає, як один острів’янин, зрозумівши його прохання, взяв олівець, щоб накреслити на папері бездоганно точну карту й позначити «рисками кількість днів подорожі на піро́зі».
Настала реставрація Мейдзі, яка мала зруйнувати вікові рівноваги Езо, можливо, навіть більше, ніж рівноваги самої Японії. У ході жорстокої політики розкорчовування й колонізації, посиленої авторитарними вивласненнями, центральна адміністрація підкорила айнів мачушиній опіці, що стирала навіть назву їхньої землі. У цій примусовій маргіналізації їхня багата усна література, передавана з покоління в покоління у святилищі їхньої пам’яті, зів’яла аж до того, що стала лише спогадами дідусів і бабусь. Забуті піснеспіви, присвячені предкам (ainu-yukar)2З практики цих віршованих оповідей (юкар) дійшли лише поодинокі свідчення: «Якщо вірити японському малюнку XVII століття, оповідач (юкар-кур), здається, спочатку виспівував свій текст, лежачи біля вогнища, відбиваючи ритм ударами по животу. Останні свідчення […] показують оповідача, насправді найчастіше жінку, що сидить навпочіпки біля вогнища й відбиває ритм, б’ючи паличкою по краю очага. Слухачі роблять те саме, регулярно вигукуючи супровідні вигуки»., божественні епоси (kamuy-yukar) та оповіді (uwepeker), в яких оживала природа, ледь уособлена: Море, що годує, Ліс, що дає притулок, Ведмежа, вигодуване в селі з нескінченною турботою… Як сумує Кубодера Іцухіко: «Окрім кількох старців, айни більше не вживають своєї мови. Вони розмовляють японською».
Жертовний запал Тірі Юкіе
Саме щоб відвернути цю долю з’явилася Тірі Юкіе. Роздираєма між своєю сучасною японською освітою та спадщиною своїх прабабусь, славетних оповідачок, знаючи, що приречена хворобою, ця айнка присвятила своє надто коротке життя транскрипції латиницею та перекладу японською тринадцяти божественних епосів, ставши «дівчиною, яка ловила богів» як «дарунок своїм рідним»3Скориставшись влучною формулою дослідника Марвіна Науендорффа.. Її серце перестало битися у дев’ятнадцять років, лише за кілька годин після завершення рукопису Ainu shin’yô-shû (Збірка айнських піснеспівів)4Відхилені форми:
Chants des dieux aïnous (Піснеспіви айнських богів).
Mythologie ainu (Айнська міфологія).
Ainu shin’yooshuu.
Ainu shinyoushu.. Її тітка Імекану5Відхилені форми:
Імекано.
Каннарі Мацу. та її брат Тірі Масіхо підхопили потім естафету, опублікувавши значні продовження. У своїй передмові, що звучить як заповіт, Тірі Юкіе заводить плач «тих, що приречені зникнути» (horobiyuku mono):
«Куди поділися всі ці люди, що мирно жили в горах і на рівнинах? Природа, яка існувала з давніх-давен, поступово зникає. Ті нечисленні з нас, хто ще лишився, широко розплющують здивовані очі перед ходою світу. […] О, жалюгідний силуете, що гине, змушений чіплятися за милосердя інших!»
Tsushima, Yûko (dir.), Tombent, tombent les gouttes d’argent : Chants du peuple aïnou (Падають, падають срібні краплі: Піснеспіви народу айнів), trad. du japonais par Flore Coumau, Rodolphe Diot, Catherine Vansintejan, Pauline Vey et Rose-Marie Makino-Fayolle, Paris : Gallimard, coll. « L’Aube des peuples », 1996.
Опір духом Нукісіо Кідзо
У досконалому контрапункті до цього надгробного слова Нукісіо Кідзо6Відхилені форми:
Нукісіо Хотін.
Нукісіо Хомаку. відкидає пророцтво вимирання. Через свій маніфест 1934 року Асиміляція та залишки айнів (Ainu no dôka to senshô) він наново розпалює гордість за айнське ім’я, яке мовою його народу означає «людська істота». Гнівно картаючи «звичайну людину» (ningen), засліплену особистими інтересами, він закликає до приходу «людини доброчесної» (hito, 人). У цьому ієрогліфі, дві риски якого підпирають одна одну, щоб не впасти, він читає саму алегорію нашої «потреби в міцній і постійній взаємній підтримці, щоб тримати́ся на ногах». Подібно до Конфуція, який розрізняв «шляхетну людину» (цзюньцзи) та «людину малу», саме в дієвій доброзичливості, зведеній у чесноту, інтелектуал вбачає надію на нарешті умиротворене суспільство, де «доброчесні люди шанують силу природи».
У пошуках відлетілих душ
Так само як зник старий Езо, з цими айнами — братами гуркоту потоків і стогону вітру в листі — загрожують зникнути й «лісова й варварська теофагія»; «містичне причастя з невидимим»; дикі пустища, заселені славними спогадами й богами камуй; і, нарешті, «первісні інтуїції, зосереджені навколо ідеї рамат — духу, потаємної глибини, серця людини й речей»7Так влучно описані Фоско Мараїні.. Ми втрачаємо власну частку анімізму у природному світі, що безупинно звужується. Нагально потрібно спробувати її повернути, подібно до тих шаманів давнини, які кидалися навздогін, щоб наздогнати відлетілі душі помираючих, перш ніж ті розвіються назавжди.
