civilisation

Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Ча­сове на без­де­лие: Философска разходка с монаха Кенко

Пре­ве­дено от френ­ски

Бижу на ли­те­ра­ту­рата на от­шел­ни­чес­т­во­то, Ча­сове на без­де­лие (Tsurezure-gusa)1От­х­вър­лени фор­ми:
Cahier des heures oisives (Тет­радка на ча­со­вете на без­де­лие).
Variétés sur des moments d’ennui (Ва­ри­а­ции върху мо­менти на скука).
Variétés sur des moments de désœuvrement (Ва­ри­а­ции върху мо­менти на без­де­лие).
Réflexions libres (Сво­бодни раз­мисли).
Écrit dans des moments d’ennui (На­пи­сано в мо­менти на скука).
Propos des moments perdus (Думи от из­гу­бени ми­гове).
Les Herbes de l’ennui (Тре­вите на ску­ката).
Les Divers Moments de loisirs (Раз­лич­ните ми­гове на сво­бодно време).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. е вечна по­кана да уло­вим ми­мо­лет­ната кра­сота на све­та, преди да из­съхне „ро­сата в рав­ни­ните на Адаши“ и да се из­па­рят „ди­мо­вете на пла­ни­ната То­рибе“ (гл. VII)2Раз­по­ло­жени на се­ве­ро­за­пад от Ки­о­то, рав­ни­ните на Адаши слу­жеха ня­кога като об­ширно гро­би­ще, къ­дето те­лата се ос­та­вяха на еле­мен­ти­те. Пла­ни­ната То­ри­бе, раз­по­ло­жена на юго­из­ток, беше мяс­тото на кре­ма­ци­и­те.. Ав­то­рът, Урабе Кенко или мо­на­хът Кенко (1283–1350)3От­х­вър­лени фор­ми:
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkô.
Yoshida Kennkô.
абат Kenko.
мо­нах Kenkô.
пре­по­доб­ният Kenkō.
Kenkō хо­ши.
Kennkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci., не беше нито су­ров ас­кет, нито дори на­бо­жен чо­век в тес­ния сми­съл на ду­ма­та. Офи­цер от гвар­ди­я­та, на­то­ва­рен да прид­ру­жава им­пе­ра­тора Го-У­да, той из­бра да при­еме мо­на­шес­тво едва след смъртта на своя пок­ро­ви­тел и го нап­ра­ви, за да наб­лю­дава съв­ре­мен­ни­ците си от раз­сто­я­ние. В епо­ха, ко­гато „гру­би­я­ните от Канто“, не­кул­турни во­ен­ни, ос­кър­бя­ваха двора с „на­чин на жи­вот, да­леч от вся­каква чо­веч­ност, по-бли­зък до този на жи­вот­ните“ (гл. LXXX), Кенко съ­умя да съх­рани съ­щес­т­ве­но­то: древ­ния вкус.

„Кенко […] е за­къс­нял кла­сик. […] не­го­вите есета при­ли­чат на уч­ти­вия раз­го­вор на свет­ски чо­век и имат онази при­видна прос­тота и ле­кота на из­ра­за, ко­ито всъщ­ност са плод на съ­вър­шено из­кус­т­во.

За на­чало на изу­ча­ва­нето на ста­рата япон­ска ли­те­ра­тура не може да се нап­рави по-до­бър из­бор от Ча­сове на без­де­лие.“

Aston, William George. Littérature japonaise (Япон­ска ли­те­ра­тура), прев. от англ. от Henry Durand-Davray. Paris: A. Colin, ко­лек­ция „Histoires des littératures“, 1902. (На­ци­о­нална биб­ли­о­тека на Фран­ция (BnF)).

При раз­г­леж­дане на това про­из­ве­де­ние, бо­гато на от­к­ро­ве­ния, у Кенко се раз­поз­на­ват две кон­т­рас­ти­ращи лич­нос­ти: арис­ток­ра­тът и мо­на­хът. Той про­по­вяд­ва, раз­бира се, бу­дис­т­ката от­къс­на­тост, но приз­на­ва, че „чо­век, който не би имал вкус към лю­бов­ния жи­вот“, би при­ли­чал на „крис­тална чаша без дъно“ (гл. III). Кри­ти­кува при­вър­за­ността към ма­те­ри­ал­ните бла­га, но из­питва „ви­наги тре­пет в сър­цето“ (гл. VIII), ко­гато си спомня де­ко­рите на дво­ре­ца, ак­се­со­а­рите на кос­тю­мите или ве­ли­ко­ле­пи­ето на це­ре­мо­ни­и­те. По­ри­цава гру­бото пи­ян­с­т­во, но приз­на­ва, че чаша са­ке, спо­де­лена между „близки при­я­тели около огъня“ (гл. CLXXV), в снежна нощ, е едно от оча­ро­ва­ни­ята на съ­щес­т­ву­ва­не­то. Тези две страни на ха­рак­тера му се съ­че­та­ват, за да „об­ра­зу­ват тип стар ер­ген [на­ис­ти­на] сим­па­ти­чен, който става още по-сим­па­ти­чен, ко­гато раз­миш­ля­ваме на спо­койс­т­вие върху мис­лите и съ­ве­ти­те, из­пъл­нени с та­кава ин­тимна мъд­рост, ко­ито за­пъл­ват по-го­ля­мата част от не­го­вото съ­чи­не­ние“, обяс­нява Ми­шел Ре­вон. Смя­там го за най-ве­ли­кия мо­ра­лист, най-хар­мо­нич­ния и най-чис­тия дух на Япо­ния.

Същността на дзуйхицу: Да следваш капризите на четката

„Дзуйхицу, „по те­че­ни­ето на чет­ка­та“ […]. Мо­на­хът Кенко е съз­дал най-кра­си­вата книга от този жанр. Той е моят учи­тел. Оти­дох в Ки­о­то, за да плача на мяс­то­то, къ­дето е жи­вял. Един мо­нах ме за­веде там. […] „А­бат Кен­ко“, каза ми той […], „това са [цве­тя­та], ко­ито са тук!“ Япон­ците са като се­зо­ни­те; всичко се зав­ръща […] при тях. Ние сме като ис­то­ри­я­та; всичко умира с нас.“

Quignard, Pascal. Petits Traités (Малки трак­тати). Paris: Maeght, 1990; пре­изд. Paris: Gallimard, ко­лек­ция „Folio“, 1997.

Ча­сове на без­де­лие при­над­ле­жат към този тол­кова осо­бен ли­те­ра­ту­рен жанр, дзуйхицу („по ниш­ката на чет­ка­та“)4От­х­вър­лени фор­ми:
„Им­п­ре­си­о­нис­тична ли­те­ра­ту­ра“.
„След­вайки чет­ка­та“.
„След­вайки кап­риза на чет­ка­та“.
„Пи­са­ния по ниш­ката на чет­ка­та“.
„Сме­сени про­из­ве­де­ни­я“.
„Есета“.
„Есе по ниш­ката на чет­ка­та“.
„Есе по ниш­ката на пе­ро­то“.
„Бе­леж­ки, во­дени по те­че­ни­ето на пе­ро­то“.
„По те­че­ни­ето на чет­ка­та“.
„Ос­та­вяйки чет­ката да вър­ви“.
„По во­лята на чет­ка­та“.
Zouï-hitsou., в който япон­ците пос­та­вят и Есетата на Мон­тен. И това сбли­жа­ване между Кенко и на­шия френ­ски бла­го­род­ник, ма­кар и кон­вен­ци­о­нал­но, не е по-малко спра­вед­ли­во. При еди­ния и дру­гия от­к­ри­ваме този си­гу­рен и де­ли­ка­тен вкус, тази ме­лан­хо­лия, ко­ято ни­кога не е от­ча­я­ние, този на­пълно ху­ма­нис­ти­чен ен­ту­си­а­зъм не тол­кова към Ан­тич­ност­та, кол­кото към ан­тич­ната доб­ро­де­тел, тази воля нак­рая да се изоб­рази себе си, изоб­ра­зя­вайки дру­ги­те. Ни­ка­къв строг план, ни­каква сис­те­ма, ко­ято да зат­варя ду­ха; нищо друго ос­вен кап­риза на чет­ка­та, от­къ­дето из­никва „бър­ко­тия от раз­мис­ли, анек­доти и мак­си­ми, хвър­лени без­раз­борно върху хар­ти­ята в про­дъл­же­ние на [ня­кол­ко] го­ди­ни, около 1335“, гра­дина от впе­чат­ле­ния, къ­дето ди­вата трева съ­сед­с­тва с ряд­кото цве­те. Зна­ме­ни­тият на­ча­лен па­саж за­дава тона на тази ин­те­лек­ту­ална раз­ход­ка:

„По во­лята на мо­ите ча­сове на без­де­лие (Tsurezure naru mama ni), от сут­рин до ве­чер, пред пи­са­ли­щето си, за­пис­вам без оп­ре­де­лен за­ми­съл дре­бо­ли­и­те, чийто ми­мо­ле­тен от­б­ля­сък ми­нава през ума ми. Странни блуж­да­е­ния!“

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Ча­сове на без­де­лие) (Tsurezure-gusa), прев. от япон. от Charles Grosbois и Tomiko Yoshida. Paris: Gallimard, ко­лек­ция „Connaissance de l’Orient. Série japonaise“, 1987; час­тично пре­изд. под заг­ла­вие Cahiers de l’ermitage (Тет­радки на от­шел­ни­чес­т­вото) (предг. Zéno Bianu), Paris: Gallimard, ко­лек­ция „Folio Sagesses“, 2022.

Поетиката на незавършеното

В сър­цето на Ча­сове на без­де­лие бие про­ни­зи­тел­ното чув­с­тво за ефи­мер­но­то. За съв­ре­мен­ния чо­век бяг­с­т­вото на вре­мето е най-често из­точ­ник на тре­во­га; за Кенко то е са­мото ус­ло­вие за кра­со­та­та. „Именно не­го­вата не­пос­то­ян­ност прави це­нен този свят“ (гл. VII), пише той. Ако на­шето съ­щес­т­ву­ване тряб­ваше да бъде веч­но, по­е­зи­ята на света би из­чез­нала вед­на­га. От тази фи­ло­со­фия на не­си­гур­ността про­из­тича една из­цяло япон­ска ес­те­ти­ка, тази на не­за­вър­ше­но­то, ко­ято пред­по­чита пред пъл­но­тата на лу­ната за­тъм­не­ния бля­сък на за­ляз­ващо све­ти­ло; и пред раз­цъф­на­лото цвете — лис­тен­ца­та, ко­ито вя­тъ­рът от­нася на­бър­зо, въп­реки нас:

„Ка­къвто и да е пред­ме­тът, не­го­вото съ­вър­шен­с­тво е не­дос­та­тък. Ос­та­вете не­щата не­за­вър­ше­ни, та­ки­ва, как­вито са, без да ги до­о­фор­мя­те: ще на­меря в това ин­те­рес и ще се чув­с­т­вам спо­ко­ен. Ка­заха ми: ко­гато се строи им­пе­ра­тор­ска ре­зи­ден­ция, е оби­чай да се ос­тави едно място не­за­вър­ше­но.“

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Ча­сове на без­де­лие) (Tsurezure-gusa), прев. от япон. от Charles Grosbois и Tomiko Yoshida. Paris: Gallimard, ко­лек­ция „Connaissance de l’Orient. Série japonaise“, 1987; час­тично пре­изд. под заг­ла­вие Cahiers de l’ermitage (Тет­радки на от­шел­ни­чес­т­вото) (предг. Zéno Bianu), Paris: Gallimard, ко­лек­ция „Folio Sagesses“, 2022.

Като ни учи, че „съ­жа­ле­ни­ето за окап­ва­нето на цве­тята и за­леза на лу­ната“ (гл. CXXXVII) е по-тро­га­телно от въз­х­ва­лата на тех­ния пъ­лен раз­ц­вет, Кенко не ни дава само урок по по­е­ти­ка; той ни пред­ла­га, още по-доб­ре, уте­ха.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Οι Αρ­γόσχολες ώρες: Φιλοσοφική περιπλάνηση με τον μοναχό Κενκό

Μεταφρασμένο από τα γαλ­λικά

Κόσμημα της ερημητικής λογοτεχνίας, Οι Αρ­γόσχολες ώρες (Tsurezure-gusa)1Απορ­ριφθεί­σες μορ­φές:
Cahier des heures oisives (Τετράδιο των αρ­γόσχολων ωρών).
Variétés sur des moments d’ennui (Ποι­κιλίες για στιγ­μές ανίας).
Variétés sur des moments de désœuvrement (Ποι­κιλίες για στιγ­μές αδράνειας).
Réflexions libres (Ελεύ­θερες σκέψεις).
Écrit dans des moments d’ennui (Γραμ­μένο σε στιγ­μές ανίας).
Propos des moments perdus (Λόγια χαμένων στιγ­μών).
Les Herbes de l’ennui (Τα χόρτα της ανίας).
Les Divers Moments de loisirs (Οι διάφορες στιγ­μές αναψυχής).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. αποτελούν μια δια­χρονική πρόσκληση να συλ­λάβουμε τη φευ­γαλέα ομορ­φιά του κόσμου προτού στεγνώσει «η δροσιά στις πεδιάδες του Αντάσι» και προτού δια­λυθούν «οι καπνοί του όρους Τορίμπε» (κεφ. VII)2Τοποθετημένες στα βορειο­δυτικά του Κιότο, οι πεδιάδες του Αντάσι χρησίμευαν παλιά ως τεράστιο νεκροταφείο όπου εγκατέλει­παν τα σώματα στα στοι­χεία. Το όρος Τορίμπε, τοποθετημένο στα νοτιο­ανατολικά, ήταν ο τόπος των αποτεφρώσεων.. Ο συγ­γραφέας, Ου­ράμπε Κενκό ή ο μοναχός Κενκό (1283-1350)3Απορ­ριφθεί­σες μορ­φές:
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkô.
Yoshida Kennkô.
l’abbé Kenko (ο ηγού­μενος Κέν­κο).
le bonze Kenkô (ο βον­ζός Κεν­κό).
le révérend Kenkō (ο αι­δεσιμότατος Κεν­κό).
Kenkō le hōshi (Κενκό ο χόσι).
Kennkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci., δεν υπήρξε ούτε αυ­στηρός ασκητής ούτε καν ευ­λαβής με τη στενή έν­νοια του όρου. Αξιω­ματικός της φρου­ράς, επιφορ­τισμένος με τη συνοδεία του αυ­τοκράτορα Γκο-Ού­ντα, επέλεξε να καρεί μοναχός μόνο μετά τον θάνατο του προστάτη του, και το έπραξε για να παρατηρεί τους συγ­χρόνους του από απόσταση. Σε μια εποχή όπου οι «στρατιω­τάκηδες του Καντό», στρατιω­τικοί χωρίς καλ­λιέρ­γεια, έπλητ­ταν την αυλή με έναν «τρόπο ζωής μακριά από κάθε αν­θρωπισμό, πιο κοντά σε εκεί­νον των θηρίων» (κεφ. LXXX), ο Κενκό κατάφερε να δια­φυλάξει το ου­σιώδες: το αρ­χαίο γού­στο.

«Ο Κενκό […] εί­ναι ένας κλασικός που καθυστέρησε. […] τα δοκίμιά του μοιάζουν με την ευ­γενική συνομιλία ενός κοσμικού αν­θρώπου, και έχουν εκείνη την αύρα απλότητας και εκείνη την άνεση έκ­φρασης που στην πραγ­ματικότητα εί­ναι το αποτέλεσμα μιας τελειο­ποι­ημένης τέχνης.

Δεν μπορεί κανείς, για να ξεκινήσει τη μελέτη της αρ­χαίας ια­πωνικής λογοτεχνίας, να κάνει καλύτερη επιλογή από εκείνη των Αρ­γόσχολων ωρών.»

Aston, William George. Littérature japonaise (Ια­πωνική λογοτεχνία), μτ­φρ. από τα αγ­γλικά Henry Durand-Davray. Παρίσι: A. Colin, σειρά «Histoires des littératures», 1902. (Εθνική Βιβλιο­θήκη της Γαλ­λίας (BnF)).

Εξετάζοντας αυτό το έρ­γο, πλού­σιο σε εξομολογήσεις, δια­κρίνει κανείς στον Κενκό δύο αντιθετικές προσωπικότητες: τον αριστοκράτη και τον μοναχό. Κηρύτ­τει, βεβαί­ως, τη βου­διστική απόσπαση, αλλά ομολογεί ότι «ο άν­θρωπος που δεν θα είχε γού­στο για τον ερωτικό βίο» θα έμοιαζε με «κρυστάλ­λινο κύπελλο χωρίς πάτο» (κεφ. III). Επικρίνει την προσκόλ­ληση στα υλικά αγαθά, αλλά αι­σθάνεται «πάντοτε έναν παλμό καρ­διάς» (κεφ. VIII) όταν θυμάται τα σκηνικά του παλατιού, τα αξεσουάρ των εν­δυμασιών ή τη μεγαλοπρέπεια των τελετών. Στηλιτεύει τη χυδαία μέθη, αλλά παραδέχεται ότι ένα ποτήρι σάκε που μοι­ράζονται «στενοί φίλοι γύρω από τη φωτιά» (κεφ. CLXXV), σε μια χιο­νισμένη νύχτα, εί­ναι μία από τις χάρες της ύπαρ­ξης. Αυ­τές οι δύο όψεις του χαρακτήρα του συν­δυάζονται για να «σχηματίσουν έναν τύπο γεροντοπαλίκαρου [πραγ­ματικά] συμπαθητικού, που γίνεται ακόμη πιο συμπαθής όταν αναλογίζεται κανείς με την ησυχία του τις σκέψεις και τις συμ­βου­λές, τόσο εν­δόμυχα σοφές, που γεμίζουν το μεγαλύτερο μέρος του γραπτού του», εξηγεί ο Michel Revon. Τον θεωρώ τον μεγαλύτερο ηθικολόγο, το πιο αρ­μονικό και το πιο αγνό πνεύμα της Ια­πωνίας.

Η Ουσία του zuihitsu: Ακολουθώντας την ιδιοτροπία του πινέλου

«Zuihitsu, “στο ρεύμα του πινέλου” […]. Ο βον­ζός Κενκό συνέθεσε το ωραιότερο βιβλίο αυ­τού του εί­δους. Εί­ναι ο δάσκαλός μου. Πήγα στο Κιότο για να κλάψω στον τόπο όπου είχε ζήσει. Ένας βον­ζός με οδήγησε εκεί. […] “Ο ηγού­μενος Κεν­κό”, μου είπε […], “εί­ναι [τα λου­λού­δια] που εί­ναι εδώ!” Οι Ιάπωνες εί­ναι σαν τις εποχές· όλα επιστρέφουν […] μαζί τους. Εμείς, εί­μαστε σαν την ιστορία· όλα πεθαί­νουν μαζί μας.»

Quignard, Pascal. Petits Traités (Μικρές Πραγ­ματείες). Παρίσι: Maeght, 1990· επανέκδ. Παρίσι: Gallimard, σειρά «Folio», 1997.

Οι Αρ­γόσχολες ώρες ανήκουν σε αυτό το τόσο ιδιαί­τερο λογοτεχνικό εί­δος, το zuihitsu («στο νήμα του πινέλου»)4Απορ­ριφθεί­σες μορ­φές:
«Littérature impressionniste» («Ιμπρεσιο­νιστική λογοτεχνία»).
«Suivant le pinceau» («Ακολου­θώντας το πινέλο»).
«Suivant le caprice du pinceau» («Ακολου­θώντας την ιδιο­τροπία του πινέλου­»).
«Écrits au fil du pinceau» («Γραπτά στο νήμα του πινέλου­»).
«Mélanges» («Ανάμει­κτα»).
«Essais» («Δοκίμια­»).
«Essai au fil du pinceau» («Δοκίμιο στο νήμα του πινέλου­»).
«Essai au fil de la plume» («Δοκίμιο στο νήμα της πένας»).
«Notes prises au courant de la plume» («Σημειώσεις παρ­μένες στο ρεύμα της πένας»).
«Au courant du pinceau» («Στο ρεύμα του πινέλου­»).
«En laissant aller son pinceau» («Αφήνοντας το πινέλο να πάει­»).
«Au gré du pinceau» («Στο έλεος του πινέλου­»).
Zouï-hitsou., στο οποίο οι Ιάπωνες κατατάσ­σουν επίσης τα Δοκίμια του Μονταί­νι. Και αυτή η σύγκριση μεταξύ του Κενκό και του Γάλ­λου ευ­γενή μας, αν και συνηθισμένη, δεν εί­ναι λιγότερο δίκαιη. Βρίσκει κανείς και στους δύο αυτό το σίγουρο και λεπτό γού­στο, αυτή τη μελαγ­χολία που δεν εί­ναι ποτέ απελ­πισία, αυ­τόν τον εν­θου­σια­σμό, τόσο αν­θρωπιστικό, όχι τόσο για την Αρ­χαιότητα όσο για την αρ­χαία αρετή, αυτή τη θέληση, τέλος, να ζωγραφίσει τον εαυτό του ζωγραφίζοντας τους άλ­λους. Κανένα τακτικό σχέδιο, κανένα σύστημα για να περιο­ρίσει το πνεύ­μα· τίποτε άλλο από την ιδιο­τροπία του πινέλου, από όπου αναδύεται ένα «συνον­θύλευμα σκέψεων, ανεκ­δότων και γνωμικών πεταμένων άτακτα στο χαρ­τί, επί [αρ­κετά] χρόνια, γύρω στο 1335», ένας κήπος εντυπώσεων όπου το αγριόχορτο συνυπάρ­χει με το σπάνιο άν­θος. Η αρ­χή, περίφημη, δίνει τον τόνο αυ­τής της πνευ­ματικής περιπλάνησης:

«Στο έλεος των αρ­γόσχολων ωρών μου (Tsurezure naru mama ni), από το πρωί ως το βράδυ, μπροστά στο γραφείο μου, σημειώνω χωρίς συγκεκριμένο σκοπό τα μικροπράγ­ματα των οποίων η φευ­γαλέα αντανάκλαση περνά στο πνεύμα μου. Παράξενες ρεμ­βασμοί!»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Οι Αρ­γόσχολες ώρες) (Tsurezure-gusa), μτ­φρ. από τα ια­πωνικά Charles Grosbois και Tomiko Yoshida. Παρίσι: Gallimard, σειρά «Connaissance de l’Orient. Série japonaise», 1987· μερική επανέκδ. με τίτλο Cahiers de l’ermitage (Τετράδια του ερημητηρίου) (πρόλ. Zéno Bianu), Παρίσι: Gallimard, σειρά «Folio Sagesses», 2022.

Η Ποιητική του ατελούς

Στην καρ­διά των Αρ­γόσχολων ωρών χτυπά το οξύ αί­σθημα του εφήμερου. Για τον σύγ­χρονο άν­θρωπο, η φυγή του χρόνου εί­ναι, τις περισ­σότερες φορές, πηγή αγωνίας· για τον Κεν­κό, εί­ναι η ίδια η προϋπόθεση της ομορ­φιάς. «Η αστάθειά του εί­ναι που κάνει πολύτιμο αυ­τόν τον κόσμο» (κεφ. VII), γράφει. Αν η ύπαρξή μας ήταν αιώνια, η ποί­ηση του κόσμου θα εξαφανιζόταν αμέσως. Από αυτή τη φιλοσοφία της επισφάλειας απορ­ρέει μια καθαρά ια­πωνική αι­σθητική, εκείνη του ατελούς, που προτιμά από την πληρότητα της σελήνης τη μισοκρυμ­μένη λάμψη ενός φθίνοντος άστρου· και από το άν­θος στην ακμή του τα πέταλα που ο άνεμος παρασύρει βια­στικά, παρά τη θέλησή μας:

«Όποιο κι αν εί­ναι το αντικεί­μενο, η τελειότητά του εί­ναι ελάτ­τωμα. Αφήστε τα πράγ­ματα ατελεί­ωτα, όπως εί­ναι, χωρίς να τα τελειο­ποιεί­τε: θα βρω σε αυτά εν­δια­φέρον και θα αι­σθανθώ άνετα. Μου το εί­παν: όταν χτίζεται μια αυ­τοκρατορική κατοι­κία, εί­ναι έθιμο να αφήνεται ένα σημείο ατελεί­ωτο.»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Οι Αρ­γόσχολες ώρες) (Tsurezure-gusa), μτ­φρ. από τα ια­πωνικά Charles Grosbois και Tomiko Yoshida. Παρίσι: Gallimard, σειρά «Connaissance de l’Orient. Série japonaise», 1987· μερική επανέκδ. με τίτλο Cahiers de l’ermitage (Τετράδια του ερημητηρίου) (πρόλ. Zéno Bianu), Παρίσι: Gallimard, σειρά «Folio Sagesses», 2022.

Διδάσκοντάς μας ότι «η λύπη για το μαράζι των αν­θέων και τη φθορά της σελήνης» (κεφ. CXXXVII) εί­ναι πιο συγκινητική από τον έπαινο της πλήρους άν­θισής τους, ο Κενκό δεν μας προσφέρει μόνο ένα μάθημα ποι­ητικής· μας προσφέρει, καλύτερα ακόμη, μια παρηγοριά.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

অলস প্রহরগুলি : সন্ন্যাসী কেনকোর সঙ্গে দার্শনিক ভ্রমণ

ফরাসি থেকে অনূদিত

আশ্রম সাহিত্যের এক অমূল্য রত্ন, অলস প্রহরগুলি (Tsurezure-gusa)1বর্জিত রূপসমূহ:
Cahier des heures oisives।
Variétés sur des moments d’ennui।
Variétés sur des moments de désœuvrement।
Réflexions libres।
Écrit dans des moments d’ennui।
Propos des moments perdus।
Les Herbes de l’ennui।
Les Divers Moments de loisirs।
Tsourézouré Gouça।
Tsure-dzure-gusa।
Tsouré-dzouré-gousa। হলো এক কালজয়ী আমন্ত্রণ—জগতের ক্ষণস্থায়ী সৌন্দর্যকে আঁকড়ে ধরার, সেই মুহূর্তের আগেই যখন « আদাশির সমতলে শিশির » শুকিয়ে যায় এবং « তোরিবে পর্বতের ধোঁয়া » মিলিয়ে যায় (অধ্যায় VII)2কিয়োতোর উত্তর-পশ্চিমে অবস্থিত, আদাশির সমতল এককালে বিশাল কবরস্থান হিসেবে ব্যবহৃত হতো যেখানে মৃতদেহ প্রকৃতির হাতে ছেড়ে দেওয়া হতো। দক্ষিণ-পূর্বে অবস্থিত তোরিবে পর্বত ছিল দাহক্রিয়ার স্থান।। রচয়িতা, উরাবে কেনকো বা সন্ন্যাসী কেনকো (১২৮৩-১৩৫০)3বর্জিত রূপসমূহ:
Urabe Kaneyoshi।
Yoshida Kaneyoshi।
Yoshida Kenkô।
Yoshida Kennkô।
l’abbé Kenko।
le bonze Kenkô।
le révérend Kenkō।
Kenkō le hōshi।
Kennkô hôshi।
Kenkō-bōshi।
Kenkô bôci।, কঠোর তপস্বী ছিলেন না, এমনকি সংকীর্ণ অর্থে ভক্তও নন। রক্ষীবাহিনীর কর্মকর্তা হিসেবে সম্রাট গো-উদার সহচর থাকাকালীন, তিনি কেবল তাঁর পৃষ্ঠপোষকের মৃত্যুর পরেই সন্ন্যাস গ্রহণ করেন—এবং তা করেন সমসাময়িকদের নির্জনে পর্যবেক্ষণের জন্য। যে যুগে « কান্তোর সৈনিকেরা », সংস্কৃতিহীন যোদ্ধারা, রাজসভাকে পীড়িত করছিল এক « মানবতাবর্জিত জীবনধারায়, পশুদের কাছাকাছি » (অধ্যায় LXXX), কেনকো সারবস্তু রক্ষা করতে জানতেন: প্রাচীন রুচি।

« কেনকো […] এক বিলম্বিত ধ্রুপদী। […] তাঁর প্রবন্ধগুলি এক ভদ্রলোকের শিষ্ট কথোপকথনের মতো, এবং সেই সারল্যের ভাব ও প্রকাশের সাবলীলতা বহন করে যা প্রকৃতপক্ষে এক পরিণত শিল্পের ফসল।

প্রাচীন জাপানি সাহিত্য অধ্যয়ন শুরু করতে অলস প্রহরগুলির চেয়ে উত্তম নির্বাচন আর হতে পারে না। »

Aston, William George. Littérature japonaise (জাপানি সাহিত্য), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902. (Bibliothèque nationale de France (BnF))।

এই স্বীকারোক্তিসমৃদ্ধ রচনাটি পরীক্ষা করলে, কেনকোর মধ্যে দুটি বিপরীত ব্যক্তিত্ব ধরা পড়ে: অভিজাত এবং সন্ন্যাসী। তিনি অবশ্যই বৌদ্ধ বৈরাগ্যের কথা বলেন, কিন্তু স্বীকার করেন যে « যে মানুষের প্রণয়ের প্রতি রুচি নেই » সে যেন এক « তলাবিহীন স্ফটিক পাত্র » (অধ্যায় III)। তিনি বস্তুগত সম্পদের প্রতি আসক্তির সমালোচনা করেন, কিন্তু « সর্বদা হৃদয়ে কম্পন » (অধ্যায় VIII) অনুভব করেন প্রাসাদের সজ্জা, পোশাকের অলংকার বা অনুষ্ঠানের জাঁকজমক স্মরণে। তিনি অশালীন মাতলামির নিন্দা করেন, কিন্তু স্বীকার করেন যে তুষারময় রাতে « অন্তরঙ্গ বন্ধুদের সঙ্গে আগুনের পাশে » (অধ্যায় CLXXV) এক পেয়ালা সাকে ভাগ করে নেওয়া জীবনের অন্যতম মোহ। তাঁর চরিত্রের এই দুই দিক মিলিত হয়ে « এক [সত্যিই] সহানুভূতিশীল বৃদ্ধ কুমারের রূপ গঠন করে, যিনি আরও প্রিয় হয়ে ওঠেন যখন আমরা অবসরে সেই চিন্তা ও উপদেশগুলি ধ্যান করি, সেই অন্তরঙ্গ প্রজ্ঞার, যা তাঁর রচনার অধিকাংশ জুড়ে আছে », ব্যাখ্যা করেন মিশেল রেভোঁ। আমি তাঁকে জাপানের শ্রেষ্ঠ নীতিবিদ, সবচেয়ে সুসামঞ্জস্য ও বিশুদ্ধতম মনীষী বলে মনে করি।

যুইহিৎসুর সারমর্ম: তুলির খেয়ালকে অনুসরণ

« Zuihitsu, “তুলির স্রোতে” […]। সন্ন্যাসী কেনকো এই ধারার সবচেয়ে সুন্দর গ্রন্থ রচনা করেছেন। তিনি আমার গুরু। আমি কিয়োতোতে গিয়েছিলাম তিনি যেখানে বাস করতেন সেই স্থানে অশ্রু ফেলতে। এক সন্ন্যাসী আমাকে সেখানে নিয়ে গেলেন। […] “আচার্য কেনকো”, তিনি বললেন […], “এই যে [ফুলগুলি] এখানে!” জাপানিরা ঋতুর মতো; তাদের সঙ্গে সব ফিরে আসে […]। আমরা, আমরা ইতিহাসের মতো; আমাদের সঙ্গে সব মরে যায়। »

Quignard, Pascal. Petits Traités (ছোট রচনাবলি). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997।

অলস প্রহরগুলি সেই বিশেষ সাহিত্যিক ধারার অন্তর্গত, যুইহিৎসু (“তুলির সুতোয়”)4বর্জিত রূপসমূহ:
« Littérature impressionniste »।
« Suivant le pinceau »।
« Suivant le caprice du pinceau »।
« Écrits au fil du pinceau »।
« Mélanges »।
« Essais »।
« Essai au fil du pinceau »।
« Essai au fil de la plume »।
« Notes prises au courant de la plume »।
« Au courant du pinceau »।
« En laissant aller son pinceau »।
« Au gré du pinceau »।
Zouï-hitsou।, যেখানে জাপানিরা মোন্তেইনের প্রবন্ধাবলিও রাখেন। আর কেনকো ও আমাদের এই ফরাসি ভদ্রলোকের মধ্যে এই তুলনা, প্রচলিত হলেও, যথার্থ। উভয়ের মধ্যেই পাওয়া যায় সেই নিশ্চিত ও সূক্ষ্ম রুচি, সেই বিষাদ যা কখনো হতাশা নয়, প্রাচীনত্বের প্রতি নয় বরং প্রাচীন গুণের প্রতি সেই মানবতাবাদী উৎসাহ, এবং পরিশেষে, অপরকে চিত্রিত করতে গিয়ে নিজেকে চিত্রিত করার সেই ইচ্ছা। কোনো নিয়মিত পরিকল্পনা নেই, মনকে বাঁধতে কোনো প্রণালী নেই; কেবল তুলির খেয়াল, যেখান থেকে উদ্ভূত হয় এক « প্রায় ১৩৩৫ সালের আশেপাশে, [বহু] বছর ধরে কাগজে এলোমেলোভাবে ছড়িয়ে দেওয়া চিন্তা, উপাখ্যান ও সূত্রের জগাখিচুড়ি », এক ছাপের বাগান যেখানে বুনো ঘাস বিরল ফুলের পাশে দাঁড়ায়। বিখ্যাত সূচনা এই বুদ্ধিবৃত্তিক ভ্রমণের সুর নির্ধারণ করে:

« আমার অলস প্রহরের ছন্দে (Tsurezure naru mama ni), সকাল থেকে সন্ধ্যা, আমার লেখার টেবিলের সামনে, আমি কোনো নির্দিষ্ট উদ্দেশ্য ছাড়াই টুকরো কথা লিখে রাখি যাদের ক্ষণিক প্রতিফলন আমার মনে ভেসে যায়। কী অদ্ভুত উচ্ছৃঙ্খলতা! »

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (অলস প্রহরগুলি) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (আশ্রমের খাতা) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022।

অসম্পূর্ণের কাব্যতত্ত্ব

অলস প্রহরগুলির হৃদয়ে স্পন্দিত হয় ক্ষণস্থায়িত্বের মর্মস্পর্শী অনুভূতি। আধুনিক মানুষের কাছে সময়ের পলায়ন প্রায়শই উদ্বেগের উৎস; কেনকোর কাছে এটাই সৌন্দর্যের মূল শর্ত। « এই জগতের মূল্য তার অনিত্যতায় » (অধ্যায় VII), তিনি লেখেন। আমাদের অস্তিত্ব যদি চিরন্তন হতো, জগতের কবিতা তৎক্ষণাৎ মিলিয়ে যেত। ক্ষণভঙ্গুরতার এই দর্শন থেকে জন্ম নেয় এক সম্পূর্ণ জাপানি নন্দনতত্ত্ব, অসম্পূর্ণের নন্দনতত্ত্ব, যা পূর্ণিমার পরিপূর্ণতার চেয়ে ক্ষয়িষ্ণু চাঁদের আবৃত দীপ্তিকে পছন্দ করে; এবং প্রস্ফুটিত ফুলের চেয়ে সেই পাপড়িগুলিকে যা বাতাস দ্রুত উড়িয়ে নিয়ে যায়, আমাদের সত্ত্বেও:

« যে কোনো বস্তুই হোক, তার পরিপূর্ণতাই ত্রুটি। জিনিসগুলিকে অসম্পূর্ণ রাখুন, যেমন আছে, পালিশ না করে: আমি তাতে আগ্রহ পাব এবং স্বচ্ছন্দ বোধ করব। আমাকে বলা হয়েছে: যখন রাজপ্রাসাদ নির্মাণ করা হয়, একটি স্থান অসম্পূর্ণ রাখার প্রথা আছে। »

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (অলস প্রহরগুলি) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (আশ্রমের খাতা) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022।

আমাদের শেখাতে গিয়ে যে « ফুলের ঝরে পড়া ও চাঁদের ক্ষয়ের আক্ষেপ » (অধ্যায় CXXXVII) তাদের পূর্ণ বিকাশের প্রশংসার চেয়ে বেশি হৃদয়স্পর্শী, কেনকো আমাদের কেবল কাব্যতত্ত্বের পাঠ দেন না; তিনি আমাদের দেন, আরও ভালো, একটি সান্ত্বনা।

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Години до­зві­лля: Філософська прогулянка з монахом Кенко

Пере­кладено з французької

Перлина літератури від­людництва, Години до­зві­лля (Tsurezure-gusa)1Від­хилені форми:
Cahier des heures oisives (Зошит годин до­зві­лля).
Variétés sur des moments d’ennui (Різноманітності про хвилини нудьги).
Variétés sur des moments de désœuvrement (Різноманітності про хвилини неробства).
Réflexions libres (Вільні роз­думи).
Écrit dans des moments d’ennui (Написано в хвилини нудьги).
Propos des moments perdus (Бесіди втрачених хвилин).
Les Herbes de l’ennui (Трави нудьги).
Les Divers Moments de loisirs (Різні моменти до­зві­лля).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. — це позачасове за­проше­ння осягнути швидкоплинну красу світу, перш ніж висохне «роса на рівнинах Адасі» і роз­віється «дим гори Торібе» (розд. VII)2Роз­ташовані на пів­нічний захід від Кіото, рівнини Адасі колись слугували великим цвинтарем, де тіла залишали на волю стихій. Гора Торібе, роз­ташована на пів­ден­ний схід, була місцем кремацій.. Автор, Урабе Кенко або монах Кенко (1283–1350)3Від­хилені форми:
Урабе Кане­йосі.
Йосіда Кане­йосі.
Йосіда Кенко.
Йосіда Кен­нко.
абат Кенко.
бонза Кенко.
преподобний Кенко.
Кенко хосі.
Кен­нко хосі.
Кенко-босі.
Кенко босі., не був ані суворим аскетом, ані навіть побожним у вузькому значенні цього слова. Офіцер варти, якому доручено су­проводжувати імператора Ґо-Уда, він вирішив прийняти чернецтво лише після смерті свого покровителя, і зробив це, щоб спо­стерігати за сучасниками здалеку. В епоху, коли «головорізи з Канто», вояки без культури, завдавали двору страж­дань своїм «способом жи­т­тя, далеким від будь-якої людяності, ближчим до звірячого» (розд. LXXX), Кенко зумів зберегти найголовніше: давній смак.

«Кенко […] — це запізнілий класик. […] його есеї нагадують ввічливу бесіду світської людини і мають той ви­гляд простоти та легкості вираже­н­ня, які на­справді є результатом досконалого мистецтва.

Для початку ви­вче­ння давньої японської літератури не можна зробити кращого вибору, ніж Години до­зві­лля.»

Aston, William George. Littérature japonaise (Японська література), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902. (Національна бібліотека Франції (BnF)).

Досліджуючи цей твір, багатий на від­вертості, у Кенко можна роз­різнити дві контрастні особистості: аристократа і монаха. Він, без­перечно, проповідує буд­дійську від­стороненість, але зі­знається, що «чоловік, який не мав би смаку до любовного жи­ття», був би схожий на «кришталеву чашу без дна» (розд. III). Він критикує прив’язаність до матеріальних благ, але «завжди від­чуває серцеби­ття» (розд. VIII), згадуючи декорації палацу, аксесуари костюмів чи пишність церемоній. Він таврує грубе п’янство, але ви­знає, що келих саке, роз­ділений між «близькими друзями біля вогню» (розд. CLXXV) сніжної ночі, є однією з принад існува­н­ня. Ці дві грані його характеру по­єд­нуються, щоб «сформувати тип старого холостяка [справді] симпатичного, і який стає ще більш симпатичним, коли на до­звіллі роз­думуєш над думками та порадами, такої глибокої мудрості, що наповнюють більшу частину його твору», пояснює Мішель Ревон. Я вважаю його найбільшим моралістом, найгармонійнішим і найчистішим духом Японії.

Сутність дзуйхіцу: Слідувати за примхою пензля

«Дзуйхіцу, «за течією пензля» […]. Бонза Кенко створив найкращу книгу цього жанру. Це мій учитель. Я їздив до Кіото, щоб плакати на місці, де він жив. Один бонза мене туди від­вів. […] “Абат Кенко”, — сказав він мені […], — “це [квіти], що тут!” Японці — як пори року; все повертається […] з ними. Ми ж — як історія; все вмирає з нами.»

Quignard, Pascal. Petits Traités (Малі трактати). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

Години до­зві­лля належать до того особливого літературного жанру, дзуйхіцу («за течією пензля»)4Від­хилені форми:
«Ім­пресіоністична література».
«Слідуючи за пензлем».
«Слідуючи за примхою пензля».
«Записи за течією пензля».
«Різне».
«Есеї».
«Есей за течією пензля».
«Есей за течією пера».
«Нотатки, зроблені за течією пера».
«Даючи волю пензлю».
«За волею пензля».
Дзуй-хіцу., до якого японці від­носять також Есеї Монтеня. І це зі­ставле­ння Кенко з нашим французьким дворянином, хоч і загально­прийняте, не менш справедливе. В обох знаходимо цей витончений і делікатний смак, цю меланхолію, яка ніколи не є від­чаєм, цей гуманістичний ентузіазм не стільки до Античності, скільки до давньої чесноти, цю волю, нарешті, малювати себе, малюючи інших. Жодного регулярного плану, жодної системи, щоб за­мкнути дух; лише примха пензля, звідки виникає «без­лад роз­думів, анекдотів і максим, наки­даних як попало на папір протягом [кількох] років, близько 1335 року», сад вражень, де дика трава сусідить з рідкісною квіткою. Знаменитий інципіт задає тон цій інтелектуальній прогулянці:

«За волею моїх годин до­зві­лля (Tsurezure naru mama ni), з ранку до вечора, перед моїм письмовим столом, я записую без певного наміру дрібниці, чий швидкоплин­ний від­блиск проходить через мій ро­зум. Дивні блука­н­ня!»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Години до­зві­лля) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (Зошити від­людника) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

Поетика незавершеного

У серці Годин до­зві­лля б’ється пронизливе від­чу­ття ефемерності. Для сучасної людини плин часу найчастіше є джерелом тривоги; для Кенко він є самою умовою краси. «Саме його непо­стійність становить цін­ність цього світу» (розд. VII), пише він. Якби наше існува­ння було вічним, поезія світу негайно зникла б. З цієї філософії нетривкості випливає суто японська естетика, естетика незавершеного, яка від­дає пере­вагу не повноті місяця, а затуманеному сяйву згасаючого світила; і не роз­квітлій квітці, а пелюсткам, які вітер квапливо несе, по­при нас:

«Яким би не був предмет, його досконалість — це вада. Залиште речі незавершеними, такими, як вони є, без доведе­ння до блиску: я зна­йду в цьому інтерес і почуватимусь невимушено. Мені казали: коли будують імператорську резиденцію, є звичай залишати одне місце незавершеним.»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Години до­зві­лля) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (Зошити від­людника) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

На­вчаючи нас, що «жаль за обсипа­н­ням квітів і згаса­н­ням місяця» (розд. CXXXVII) є більш зворушливим, ніж похвала їхньому повному роз­квіту, Кенко дає нам не лише урок поетики; він пропонує нам, що ще краще, роз­раду.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

ยามว่างเปล่า : การเดินเล่นทางปรัชญากับพระเค็งโค

แปลจากภาษาฝรั่งเศส

อัญมณีแห่งวรรณกรรมฤๅษี ยามว่างเปล่า (Tsurezure-gusa)1รูปแบบที่ไม่ใช้ :
Cahier des heures oisives.
Variétés sur des moments d’ennui.
Variétés sur des moments de désœuvrement.
Réflexions libres.
Écrit dans des moments d’ennui.
Propos des moments perdus.
Les Herbes de l’ennui.
Les Divers Moments de loisirs.
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. เป็นคำเชิญอันเหนือกาลเวลาให้เราจับยึดความงามอันแสนสั้นของโลกก่อนที่ « น้ำค้างบนทุ่งราบอาดาชิ » จะแห้งเหือดไป และก่อนที่ « ควันจากภูเขาโทริเบะ » จะเลือนลับไป (บทที่ ๗)2ทุ่งราบอาดาชิตั้งอยู่ทางตะวันตกเฉียงเหนือของเกียวโต เคยใช้เป็นสุสานกว้างใหญ่ที่ผู้คนทิ้งร่างไว้ให้ธรรมชาติ ส่วนภูเขาโทริเบะตั้งอยู่ทางตะวันออกเฉียงใต้ เป็นสถานที่ประกอบพิธีฌาปนกิจ ผู้ประพันธ์ อุราเบะ เค็งโค หรือพระเค็งโค (ค.ศ. ๑๒๘๓-๑๓๕๐)3รูปแบบที่ไม่ใช้ :
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkô.
Yoshida Kennkô.
l’abbé Kenko.
le bonze Kenkô.
le révérend Kenkō.
Kenkō le hōshi.
Kennkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci. มิได้เป็นนักบำเพ็ญพรตผู้เคร่งครัด หรือแม้แต่ผู้ศรัทธาในความหมายอันคับแคบของคำนี้ ในฐานะนายทหารรักษาการณ์ที่มีหน้าที่ติดตามจักรพรรดิโกะ-อุดะ เขาเลือกบวชก็ต่อเมื่อผู้อุปถัมภ์สิ้นพระชนม์แล้ว และทำเช่นนั้นเพื่อสังเกตผู้คนร่วมสมัยจากระยะห่าง ในยุคสมัยที่บรรดา « ทหารจากคันโต » ผู้ไร้วัฒนธรรม ทำให้ราชสำนักต้องทุกข์ทรมานกับ « วิถีชีวิตที่ห่างไกลจากความเป็นมนุษย์ ใกล้เคียงกับสัตว์เดรัจฉานมากกว่า » (บทที่ ๘๐) เค็งโครู้จักรักษาสิ่งที่สำคัญที่สุดไว้ นั่นคือ รสนิยมโบราณ

« เค็งโค […] เป็นนักคลาสสิกผู้ล้าสมัย […] บทความของเขาคล้ายกับบทสนทนาอันสุภาพของสุภาพบุรุษผู้รู้โลก และมีกลิ่นอายของความเรียบง่ายกับความคล่องแคล่วในการแสดงออกซึ่งแท้จริงแล้วเป็นผลจากศิลปะอันเชี่ยวชาญยิ่ง

ไม่มีทางเลือกใดดีไปกว่า ยามว่างเปล่า สำหรับการเริ่มต้นศึกษาวรรณกรรมญี่ปุ่นโบราณ »

Aston, William George. Littérature japonaise (วรรณคดีญี่ปุ่น), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902. (Bibliothèque nationale de France (BnF)).

เมื่อพิจารณางานเขียนอันอุดมด้วยคำบอกเล่าส่วนตัวชิ้นนี้ เราสามารถแยกแยะบุคลิกภาพสองด้านที่ตรงข้ามกันในตัวเค็งโคได้ คือ ขุนนางและพระภิกษุ เขาสรรเสริญความไม่ยึดมั่นตามหลักพุทธธรรม แต่ก็สารภาพว่า « บุรุษผู้ไม่มีรสนิยมในเรื่องรักใคร่ » จะเหมือน « ถ้วยแก้วผลึกที่ไม่มีก้น » (บทที่ ๓) เขาวิพากษ์ความยึดติดในทรัพย์สินทางวัตถุ แต่ก็รู้สึก « หัวใจเต้นรัวอยู่เสมอ » (บทที่ ๘) เมื่อนึกถึงฉากตกแต่งในพระราชวัง เครื่องประดับของชุดราชสำนัก หรือความยิ่งใหญ่ตระการตาของพิธีกรรมต่าง ๆ เขาประณามการดื่มสุราอย่างหยาบคาย แต่ก็ยอมรับว่าสาเกหนึ่งถ้วยที่แบ่งปันกันระหว่าง « มิตรสนิทรอบกองไฟ » (บทที่ ๑๗๕) ในคืนหิมะโปรยนั้น เป็นหนึ่งในเสน่ห์ของการดำรงอยู่ บุคลิกภาพทั้งสองด้านนี้ผสมผสานกัน « ก่อให้เกิดแบบฉบับของชายโสดสูงวัย [ที่] น่าเห็นใจจริง ๆ และยิ่งน่าเห็นใจมากขึ้นเมื่อเราครุ่นคิดอย่างไม่รีบร้อนถึงความคิดและคำแนะนำอันเปี่ยมด้วยปัญญาแนบเนียน ซึ่งเติมเต็มส่วนใหญ่ของงานเขียนของเขา » มีแชล เรวงอธิบายไว้ ข้าพเจ้าถือว่าเขาเป็นนักจริยธรรมที่ยิ่งใหญ่ที่สุด เป็นจิตวิญญาณที่กลมกลืนและบริสุทธิ์ที่สุดของญี่ปุ่น

แก่นแท้ของ zuihitsu : ตามอำเภอใจของพู่กัน

« Zuihitsu, “ตามสายของพู่กัน” […] พระเค็งโคแต่งหนังสือที่งดงามที่สุดในประเภทนี้ เขาคืออาจารย์ของข้าพเจ้า ข้าพเจ้าไปเกียวโตเพื่อร่ำไห้ ณ สถานที่ที่เขาเคยอาศัย พระรูปหนึ่งพาข้าพเจ้าไปที่นั่น […] “ท่านเจ้าอาวาสเค็งโค” เขาบอกข้าพเจ้า […] “คือ [ดอกไม้] ที่อยู่ตรงนี้!” ชาวญี่ปุ่นเป็นเหมือนฤดูกาล ทุกสิ่งหวนกลับมา […] กับพวกเขา ส่วนเรา เราเป็นเหมือนประวัติศาสตร์ ทุกสิ่งตายไปพร้อมกับเรา »

Quignard, Pascal. Petits Traités (บทความสั้น). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

ยามว่างเปล่า จัดอยู่ในประเภทวรรณกรรมอันเป็นเอกลักษณ์นี้ คือ zuihitsu (« ตามสายพู่กัน »)4รูปแบบที่ไม่ใช้ :
« Littérature impressionniste ».
« Suivant le pinceau ».
« Suivant le caprice du pinceau ».
« Écrits au fil du pinceau ».
« Mélanges ».
« Essais ».
« Essai au fil du pinceau ».
« Essai au fil de la plume ».
« Notes prises au courant de la plume ».
« Au courant du pinceau ».
« En laissant aller son pinceau ».
« Au gré du pinceau ».
Zouï-hitsou. ซึ่งชาวญี่ปุ่นจัดให้ Essais ของมงแตญอยู่ในประเภทเดียวกันด้วย และการเปรียบเทียบระหว่างเค็งโคกับสุภาพบุรุษชาวฝรั่งเศสของเรานี้ แม้จะเป็นเรื่องที่พูดกันทั่วไป แต่ก็ไม่ผิดแต่อย่างใด เราพบในทั้งสองคนซึ่งรสนิยมอันมั่นคงและละเอียดอ่อน ความเศร้าโศกที่ไม่เคยถึงขั้นสิ้นหวัง ความกระตือรือร้นแบบมนุษยนิยมมิใช่ต่อยุคโบราณแต่ต่อคุณธรรมโบราณ และในที่สุด ความปรารถนาที่จะวาดภาพตนเองผ่านการวาดภาพผู้อื่น ไม่มีแผนที่แน่นอน ไม่มีระบบมาจำกัดจิตใจ มีเพียงอำเภอใจของพู่กัน ซึ่งก่อให้เกิด « ความยุ่งเหยิงของความคิด เกร็ดเล็กเกร็ดน้อย และคติสอนใจที่โยนปะปนกันลงบนกระดาษ ตลอด [หลาย] ปี ในช่วงราว ค.ศ. ๑๓๓๕ » เป็นสวนแห่งความประทับใจที่หญ้าป่าอยู่เคียงข้างดอกไม้หายาก คำนำอันโด่งดังกำหนดทำนองของการเดินเล่นทางปัญญานี้ :

« ตามแต่ยามว่างของข้าพเจ้า (Tsurezure naru mama ni) ตั้งแต่เช้าจรดค่ำ หน้าโต๊ะเขียน ข้าพเจ้าจดบันทึกเรื่องเล็กน้อยที่เงาสะท้อนอันแสนสั้นผ่านจิตใจของข้าพเจ้าโดยไม่มีจุดมุ่งหมายแน่ชัด ช่างเป็นความเพ้อพกที่แปลกประหลาด! »

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (ยามว่างเปล่า), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (สมุดบันทึกของฤๅษี) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

สุนทรียศาสตร์แห่งความไม่สมบูรณ์

ที่ใจกลางของ ยามว่างเปล่า เต้นรัวอยู่ซึ่งความรู้สึกอันเจ็บปวดต่อความไม่เที่ยง สำหรับมนุษย์ยุคใหม่ การหลบหนีของกาลเวลามักเป็นบ่อเกิดของความวิตกกังวล แต่สำหรับเค็งโค มันคือเงื่อนไขของความงามนั่นเอง « ความไม่เที่ยงของโลกนี้ต่างหากที่ทำให้มันมีค่า » (บทที่ ๗) เขาเขียนไว้ หากการดำรงอยู่ของเราจะต้องเป็นนิรันดร์ บทกวีของโลกก็จะเลือนหายไปทันที จากปรัชญาแห่งความเปราะบางนี้ ก่อเกิดสุนทรียศาสตร์แบบญี่ปุ่นอย่างแท้จริง คือ สุนทรียศาสตร์แห่งความไม่สมบูรณ์ ซึ่งชอบแสงอันถูกบดบังของดวงจันทร์ที่กำลังเสื่อมคลายมากกว่าความเต็มเปี่ยมของดวงจันทร์เต็มดวง และชอบกลีบดอกที่สายลมพัดพาไปอย่างเร่งรีบโดยไม่คำนึงถึงเรา มากกว่าดอกไม้ที่บานสะพรั่ง :

« ไม่ว่าสิ่งใดก็ตาม ความสมบูรณ์แบบของมันคือข้อบกพร่อง จงปล่อยให้สิ่งต่าง ๆ ไม่เสร็จสมบูรณ์ ตามที่เป็นอยู่ โดยไม่ต้องตกแต่งให้ประณีต : ข้าพเจ้าจะพบความน่าสนใจในนั้นและข้าพเจ้าจะรู้สึกสบายใจ มีคนบอกข้าพเจ้าว่า : เมื่อสร้างที่ประทับของจักรพรรดิ เป็นธรรมเนียมที่จะปล่อยให้มีที่หนึ่งที่ยังไม่เสร็จ »

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (ยามว่างเปล่า), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (สมุดบันทึกของฤๅษี) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

ด้วยการสอนเราว่า « ความเสียดายต่อการร่วงโรยของดอกไม้และการเสื่อมคลายของดวงจันทร์ » (บทที่ ๑๓๗) นั้นน่าซาบซึ้งกว่าการสรรเสริญการบานเต็มที่ของมัน เค็งโคไม่เพียงมอบบทเรียนทางกวีนิพนธ์แก่เรา แต่ยิ่งกว่านั้น เขามอบการปลอบประโลมแก่เรา

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Ho­diny za­hálky: Filozofická procházka s mnichem Kenkōem

Pře­loženo z fran­couz­štiny

Klenot pous­tevnické li­te­ra­tu­ry, Ho­diny za­hálky (Tsurezure-gusa)1Od­mítnuté for­my:
Cahier des heu­res oi­sives (Se­šit ho­din za­hálky).
Va­ri­étés sur des mo­ments d’ennui (Roz­mani­tosti o chví­lích nudy).
Va­ri­étés sur des mo­ments de désœuvre­ment (Roz­mani­tosti o chví­lích ne­činnosti).
Réfle­xi­ons lib­res (Volné úvahy).
Écrit dans des mo­ments d’ennui (Psáno ve chví­lích nudy).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Řeči ztra­cených chvil).
Les Her­bes de l’ennui (Trávy nudy).
Les Divers Mo­ments de loi­sirs (Různé chvíle volna).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. jsou nad­ča­sovým po­zváním k za­chy­cení pr­chavé krásy světa dříve, než uschne „rosa na pláních Adaši“ a než se roz­plynou „dýmy hory To­ribe“ (kap. VII)2Pláně Adaši, na­cháze­jící se seve­ro­zá­padně od Kjóta, kdysi slou­žily jako roz­sáhlý hřbi­tov, kde se těla po­ne­chávala živlům. Hora To­ri­be, ležící na ji­hový­cho­dě, byla zase mís­tem kre­ma­cí.. Au­tor, Urabe Kenkō ne­boli mnich Kenkō (1283–1350)3Od­mítnuté for­my:
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkō.
Yoshida Kennkō.
opat Kenko.
bonz Kenkō.
cti­hodný Kenkō.
Kenkō hōši.
Kennkō hōši.
Kenkō-bōši.
Kenkō bō­ci., ne­byl ani přísným as­ke­tou, ani zbožným mu­žem v úz­kém slova smys­lu. Jako dů­stojník stráže po­vě­řený do­pro­vo­dem cí­saře Go-Udy se roz­hodl vstou­pit do řádu až po smrti svého ochrán­ce, a uči­nil tak pro­to, aby mohl po­zo­rovat své sou­časníky z od­stu­pu. V do­bě, kdy „vá­lečníci z Kantō“, ne­vzdě­laní vo­já­ci, su­žovali dvůr „způ­so­bem života vzdá­leným vší lid­skosti, bližším spíše zví­řa­tům“ (kap. LXXX), dokázal Kenkō uchovat to pod­statné: sta­ro­bylý vkus.

„Kenkō […] je opož­děný kla­sik. […] jeho eseje při­po­mínají zdvo­ři­lou konverzaci světáka a vy­zna­čují se onou pro­s­to­tou a lehkostí vy­já­d­ření, které jsou ve sku­tečnosti vý­sledkem doko­nalého umění.

Pro po­čá­teční stu­dium staré japon­ské li­te­ra­tury nelze uči­nit lepší volbu než Ho­diny za­hálky.“

As­t­on, Wil­liam Ge­orge. Lit­téra­ture japo­naise (Japon­ská li­te­ra­tura), přel. z ang­lič­tiny Henry Du­ran­d-Davray. Pa­ris: A. Co­lin, ed. „His­toi­res des lit­téra­tu­re­s“, 1902. (Bib­li­o­thèque nati­o­nale de France (BnF)).

Při zkou­mání to­hoto díla bo­ha­tého na dů­věrná sdě­lení lze u Kenkōa ro­ze­znat dvě pro­ti­kladné osobnos­ti: aris­tokrata a mni­cha. Hlásá sice budd­his­tické odpoutání, ale při­znává, že „člověk bez smyslu pro mi­lostný život“ by se po­do­bal „křiš­ťá­lové čí­ši, které by chybělo dno“ (kap. III). Kri­tizuje lpění na hmotných stat­cích, ale po­ciťuje „vždy bu­šení srdce“ (kap. VIII), když si vzpo­mene na vý­zdobu palá­ce, do­plňky k oděvům či nád­heru ob­řa­dů. Od­su­zuje hrubé opil­ství, ale při­pouš­tí, že sklenka saké sdí­lená mezi „dů­věrnými přá­teli u ohně“ (kap. CLXXV) za sně­hové noci je jedním z pů­vabů exis­ten­ce. Tyto dvě stránky jeho po­vahy se spo­jují a „vy­tvá­řejí typ starého mlá­dence [sku­tečně] sympa­tického, který se stává ještě sympa­tič­tějším, když v klidu roz­jí­máme nad myš­len­kami a ra­dami tak hlu­boké moud­ros­ti, ji­miž je vy­plněna většina jeho spisu“, vy­svět­luje Mi­chel Revon. Poklá­dám ho za nej­většího mo­ra­lis­tu, nej­har­mo­nič­tějšího a nej­čistšího du­cha Japon­ska.

Podstata zuihitsu: Následovat rozmar štětce

„Zuihitsu, „po proudu štět­ce“ […]. Bonz Kenkō slo­žil nejkrásnější knihu to­hoto druhu. Je mým mi­s­trem. Od­jel jsem do Kjóta, abych pla­kal na mís­tě, kde žil. Je­den bonz mě tam za­ve­dl. […] „Opat Kenkō,“ řekl mi […], „to jsou [ty kvě­ti­ny], které jsou zde!“ Japonci jsou jako roční ob­do­bí; vše se s nimi […] vra­cí. My jsme jako dě­ji­ny; vše s námi umí­rá.“

Quignard, Pas­cal. Pe­tits Trai­tés (Malá po­jednání). Pa­ris: Maeght, 1990; pře­tisk Pa­ris: Gal­li­mard, ed. „Fo­li­o“, 1997.

Ho­diny za­hálky ná­ležejí k onomu tak zvlášt­nímu li­te­rárnímu žánru zuihitsu („po niti štět­ce“)4Od­mítnuté for­my:
„Impre­si­o­nis­tická li­te­ra­tu­ra“.
„Ná­sle­du­jíc ště­tec“.
„Ná­sle­du­jíc roz­mar štět­ce“.
„Spisy po niti štět­ce“.
„Směsi“.
„Eseje“.
„E­sej po niti štět­ce“.
„E­sej po niti pe­ra“.
„Po­známky psané po proudu pe­ra“.
„Po proudu štět­ce“.
„Ne­cháva­jíc jít svůj ště­tec“.
„Podle li­bosti štět­ce“.
Zouï-hitsou., do ně­hož Japonci řadí i Mon­taignovy Eseje. A toto srovnání mezi Kenkōem a na­ším fran­couz­ským šlech­ti­cem, byť kon­venční, není o nic méně správné. U obou na­cházíme ten­týž jistý a jemný vkus, tu­též me­lan­cho­lii, která nikdy není zoufal­stvím, to­též hu­manis­tické nadšení nikoli to­lik pro An­tiku jako spíše pro an­tickou ctnost, tu­též vůli ko­nečně malovat sebe sama při malování druhých. Žádný pravi­delný plán, žádný sys­tém, který by spoutal du­cha; nic než roz­mar štět­ce, z ně­hož vy­vstává „změť úvah, anekdot a maxim na­házených bez ladu a skladu na papír po [něko­lik] let, ko­lem roku 1335“, za­hrada dojmů, kde divoká tráva sou­sedí se vzácným kvě­tem. Slavný in­cipit udává tón této in­te­lek­tuální pro­cház­ce:

„Podle li­bosti svých ho­din za­hálky (Tsu­rezure naru mama ni), od rána do ve­če­ra, před svým psa­cím stolkem, za­pi­suji bez ur­či­tého zá­měru ma­li­chernos­ti, je­jichž pr­chavý od­raz pro­chází mou mys­lí. Po­divná blou­dění!“

Urabe, Kenkō. Les Heu­res oi­sives (Ho­diny za­hálky) (Tsurezure-gusa), přel. z japon­štiny Char­les Grosbois a To­miko Yoshi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, ed. „Connaissance de l’O­ri­ent. Série japo­nai­se“, 1987; čás­tečný pře­tisk pod ná­zvem Cahi­ers de l’er­mi­tage (Pous­tevní­kovy se­šity) (před­ml. Zéno Bi­anu), Pa­ris: Gal­li­mard, ed. „Fo­lio Sages­se­s“, 2022.

Poetika nedokončeného

V srdci Ho­din za­hálky tepe pro­ni­kavý po­cit po­mí­jivos­ti. Pro mo­derního člověka je běh času nej­čas­těji zdro­jem úz­kos­ti; pro Kenkōa je sa­motnou pod­mínkou krá­sy. „Jeho po­mí­jivost dává to­muto světu cenu“ (kap. VII), pí­še. Kdyby naše exis­tence měla být věčná, po­ezie světa by se ihned roz­plynu­la. Z této fi­lo­zofie ne­jis­toty vy­chází ryze japon­ská es­te­tika ne­dokon­čeného, která před úplností mě­síce upřednostňuje za­halený lesk upa­da­jí­cího ne­bes­kého tě­le­sa; a před roz­kvet­lým kvě­tem okvětní lístky, které vítr unáší v spě­chu, navzdory nám:

„Ať je před­mět ja­kýko­li, jeho doko­na­lost je va­dou. Nechte věci ne­dokon­čené, tak jak jsou, bez vy­lepšování: shle­dám v tom za­jí­mavost a budu se cí­tit dob­ře. Bylo mi ře­čeno: když se staví cí­sař­ský pří­by­tek, je zvykem ne­chat jedno místo ne­dokon­čené.“

Urabe, Kenkō. Les Heu­res oi­sives (Ho­diny za­hálky) (Tsurezure-gusa), přel. z japon­štiny Char­les Grosbois a To­miko Yoshi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, ed. „Connaissance de l’O­ri­ent. Série japo­nai­se“, 1987; čás­tečný pře­tisk pod ná­zvem Cahi­ers de l’er­mi­tage (Pous­tevní­kovy se­šity) (před­ml. Zéno Bi­anu), Pa­ris: Gal­li­mard, ed. „Fo­lio Sages­se­s“, 2022.

Tím, že nás učí, že „lí­tost nad opa­dáváním květů a úbytkem mě­síce“ (kap. CXXXVII) je do­jem­nější než chvála je­jich plného roz­květu, nám Kenkō ne­dává pouze lekci po­e­tiky; na­bízí nám, což je ještě lepší, útě­chu.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

ساعات بیکاری : گردش فلسفی با راهب کِنکو

ترجمه از فرانسوی

ساعات بیکاری (تسورِزورِه‌گوسا)1صورت‌های مردود:
Cahier des heures oisives (دفتر ساعات بیکاری).
Variétés sur des moments d’ennui (تنوعاتی دربارۀ لحظات ملال).
Variétés sur des moments de désœuvrement (تنوعاتی دربارۀ لحظات بیکاری).
Réflexions libres (تأملات آزاد).
Écrit dans des moments d’ennui (نوشته در لحظات ملال).
Propos des moments perdus (سخنان لحظات از دست رفته).
Les Herbes de l’ennui (علف‌های ملال).
Les Divers Moments de loisirs (لحظات متنوع فراغت).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa.، گوهری از ادبیات گوشه‌نشینی، دعوتی جاودانه است برای درک زیبایی گذرای جهان، پیش از آنکه «شبنم دشت‌های آداشی» بخشکد و «دودهای کوه توریبه» محو شود (فصل هفتم)2دشت‌های آداشی، واقع در شمال غربی کیوتو، در گذشته گورستان وسیعی بود که اجساد را در آن به حال خود رها می‌کردند. کوه توریبه، واقع در جنوب شرقی، محل سوزاندن اجساد بود.. نویسنده، اورابه کِنکو یا راهب کِنکو (۱۲۸۳-۱۳۵۰)3صورت‌های مردود:
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkô.
Yoshida Kennkô.
l’abbé Kenko.
le bonze Kenkô.
le révérend Kenkō.
Kenkō le hōshi.
Kennkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci.، نه زاهدی سختگیر بود و نه حتی متدینی به معنای محدود این کلمه. او افسر گارد بود و مأموریت همراهی امپراتور گو-اودا را بر عهده داشت؛ تنها پس از مرگ حامی‌اش تصمیم گرفت به دین روی آورد و این کار را برای مشاهدۀ معاصرانش از فاصله انجام داد. در دوره‌ای که «جنگاوران خشن کانتو»، نظامیانی بی‌فرهنگ، دربار را با «شیوۀ زندگی‌ای دور از هرگونه انسانیت و نزدیک‌تر به زندگی حیوانات» می‌آزردند (فصل هشتادم)، کِنکو توانست جوهر را حفظ کند: ذوق کهن.

«کِنکو […] کلاسیکی دیرآمده است. […] جستارهایش شبیه گفتگوی مؤدبانۀ مردی اهل دنیاست و آن سادگی ظاهری و سهولت بیان را دارد که در واقع حاصل هنری کامل است.

برای آغاز مطالعۀ ادبیات کهن ژاپن، گزینشی بهتر از ساعات بیکاری نمی‌توان کرد.»

Aston, William George. Littérature japonaise (ادبیات ژاپنی)، ترجمه از انگلیسی توسط Henry Durand-Davray. پاریس: A. Colin، مجموعۀ «Histoires des littératures»، ۱۹۰۲. (کتابخانۀ ملی فرانسه (BnF)).

با بررسی این اثر سرشار از درون‌گویی‌ها، در کِنکو دو شخصیت متضاد تشخیص داده می‌شود: اشراف‌زاده و راهب. او بی‌شک بی‌تعلقی بودایی را می‌ستاید، اما اعتراف می‌کند که «مردی که ذوق عشق‌ورزی نداشته باشد» همچون «جام بلورینی بی‌ته» خواهد بود (فصل سوم). او دلبستگی به اموال مادی را نقد می‌کند، اما «همیشه با یادآوری» (فصل هشتم) دکورهای کاخ، تزیینات لباس‌ها یا شکوه مراسم، قلبش می‌تپد. او مستی زشت را سرزنش می‌کند، اما می‌پذیرد که جامی ساکه در میان «دوستان صمیمی کنار آتش» (فصل صد و هفتاد و پنجم)، در شبی برفی، از لذت‌های زندگی است. این دو وجه شخصیتش ترکیب می‌شوند تا «نمونه‌ای از پیرمرد مجرد [واقعاً] دوست‌داشتنی بسازند، که وقتی اندیشه‌ها و توصیه‌هایش را، با آن حکمت چنین صمیمی که بخش اعظم نوشته‌اش را پر کرده، در آرامش تأمل کنیم، دوست‌داشتنی‌تر هم می‌شود»، چنان‌که میشل رِوون توضیح می‌دهد. من او را بزرگ‌ترین اخلاق‌شناس، هماهنگ‌ترین و پاک‌ترین روح ژاپن می‌دانم.

جوهر زوئی‌هیتسو : پیروی از هوس قلم

«زوئی‌هیتسو، “در جریان قلم” […]. راهب کِنکو زیباترین کتاب این سبک را نوشته است. او استاد من است. من به کیوتو رفتم تا بر جایی که او زیسته بود بگریم. راهبی مرا به آنجا برد. […] “راهب کِنکو”، به من گفت […]، “[گل‌ها] همین‌جا هستند!” ژاپنی‌ها مانند فصل‌ها هستند؛ همه چیز با آنها بازمی‌گردد […]. ما مانند تاریخ هستیم؛ همه چیز با ما می‌میرد.»

Quignard, Pascal. Petits Traités (رساله‌های کوچک). پاریس: Maeght، ۱۹۹۰؛ چاپ مجدد پاریس: Gallimard، مجموعۀ «Folio»، ۱۹۹۷.

ساعات بیکاری به این ژانر ادبی بسیار خاص، زوئی‌هیتسو («در پی قلم»)4صورت‌های مردود:
«ادبیات امپرسیونیستی».
«پیرو قلم».
«پیرو هوس قلم».
«نوشته‌ها در پی قلم».
«مخلوط‌ها».
«جستارها».
«جستار در پی قلم».
«جستار در پی خامه».
«یادداشت‌های برداشته‌شده در جریان خامه».
«در جریان قلم».
«با رها کردن قلم».
«به میل قلم».
Zouï-hitsou. تعلق دارد که ژاپنی‌ها جستارهای مونتنی را نیز در آن جای می‌دهند. و این مقایسه میان کِنکو و اشراف‌زادۀ فرانسوی ما، هرچند رایج، کم‌تر درست نیست. در هر دو همان ذوق مطمئن و ظریف، همان مالیخولیایی که هرگز به ناامیدی نمی‌رسد، همان شور انسان‌گرایانه نه چندان برای دوران باستان که برای فضیلت باستانی، و سرانجام همان اراده برای نقاشی خود در حین نقاشی دیگران یافت می‌شود. نه نقشۀ منظمی، نه نظامی برای محصور کردن ذهن؛ تنها هوس قلم، که از آن «آشفتگی‌ای از تأملات، حکایات و حکمت‌ها که در طول [چندین] سال، در حدود ۱۳۳۵، درهم‌برهم روی کاغذ ریخته شده» سر بر می‌آورد، باغی از برداشت‌ها که در آن علف هرز در کنار گل نادر می‌روید. آغازین مشهور، لحن این گردش فکری را تعیین می‌کند:

«در پی ساعات بیکارم (تسورِزورِه نارو ماما نی)، از صبح تا شب، جلوی میز تحریرم، بی‌هدف مشخصی چیزهای کوچکی را یادداشت می‌کنم که بازتاب گذرایشان از ذهنم می‌گذرد. پرسه‌زنی‌های عجیب!»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (ساعات بیکاری) (Tsurezure-gusa)، ترجمه از ژاپنی توسط Charles Grosbois و Tomiko Yoshida. پاریس: Gallimard، مجموعۀ «Connaissance de l’Orient. Série japonaise»، ۱۹۸۷؛ چاپ مجدد جزئی با عنوان Cahiers de l’ermitage (دفترهای گوشه‌نشینی) (مقدمۀ Zéno Bianu)، پاریس: Gallimard، مجموعۀ «Folio Sagesses»، ۲۰۲۲.

شاعرانگی ناتمامی

در قلب ساعات بیکاری احساس دردناک گذرایی می‌تپد. برای انسان مدرن، گذر زمان اغلب منبع اضطراب است؛ برای کِنکو، شرط خود زیبایی است. «ناپایداری‌اش است که ارزش این جهان را می‌سازد» (فصل هفتم)، می‌نویسد. اگر هستی ما جاودانه بود، شاعرانگی جهان فوراً ناپدید می‌شد. از این فلسفۀ ناپایداری، زیبایی‌شناسی‌ای کاملاً ژاپنی برمی‌خیزد، زیبایی‌شناسی ناتمامی، که درخشش پنهان ماهی رو به افول را بر کمال ماه ترجیح می‌دهد؛ و گلبرگ‌هایی را که باد با شتاب می‌برد، علی‌رغم میل ما، بر گل شکفته:

«هر چیزی که باشد، کمالش عیب است. چیزها را ناتمام بگذارید، همان‌طور که هستند، بی‌آنکه پرداخت کنید: در آن علاقه‌ای می‌یابم و احساس راحتی می‌کنم. به من گفته‌اند: وقتی کاخ امپراتوری می‌سازند، رسم است که جایی را ناتمام بگذارند.»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (ساعات بیکاری) (Tsurezure-gusa)، ترجمه از ژاپنی توسط Charles Grosbois و Tomiko Yoshida. پاریس: Gallimard، مجموعۀ «Connaissance de l’Orient. Série japonaise»، ۱۹۸۷؛ چاپ مجدد جزئی با عنوان Cahiers de l’ermitage (دفترهای گوشه‌نشینی) (مقدمۀ Zéno Bianu)، پاریس: Gallimard، مجموعۀ «Folio Sagesses»، ۲۰۲۲.

با آموختن به ما که «حسرت ریختن گلبرگ‌ها و افول ماه» (فصل صد و سی و هفتم) دل‌نشین‌تر از ستایش شکوفایی کامل آنهاست، کِنکو تنها درسی در شاعرانگی به ما نمی‌دهد؛ بهتر از آن، تسلایی به ما هدیه می‌کند.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

De le­diga tim­marna: Filosofisk flanering med munken Kenkō

Över­satt från franska

Som en ju­vel i ere­mit­lit­te­ra­tu­ren ut­gör De le­diga tim­marna (Tsurezure-gusa)1För­kas­tade for­mer:
Ca­hier des heu­res oi­si­ves (An­teck­nings­bok över de le­diga tim­marna).
Va­ri­é­tés sur des mo­ments d’en­nui (Va­ri­a­tio­ner över ögon­blick av leda).
Va­ri­é­tés sur des mo­ments de désœuv­re­ment (Va­ri­a­tio­ner över ögon­blick av syss­lo­lös­het).
Réf­lex­ions lib­res (Fria be­trak­tel­ser).
Écrit dans des mo­ments d’en­nui (Skri­vet i ögon­blick av leda).
Pro­pos des mo­ments per­dus (An­märk­ningar från för­lo­rade ögon­blick).
Les Her­bes de l’en­nui (Le­dans gräs).
Les Di­vers Mo­ments de lo­i­sirs (De olika stun­derna av fri­tid).
Tsou­rézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. en tid­lös in­bju­dan att gripa tag i värl­dens flyk­tiga skön­het in­nan « dag­gen på Adas­his slät­ter » hin­ner torka och « rö­ken från ber­get To­ribe » för­svin­ner (kap. VII)2Be­lägna nord­väst om Kyo­to, tjä­nade Adas­his slät­ter förr i ti­den som en vid­sträckt kyr­ko­gård där man över­läm­nade krop­parna åt ele­men­ten. Ber­get To­ri­be, be­lä­get i syd­ost, var i sin tur plat­sen för kre­me­ring­ar.. För­fat­ta­ren, Urabe Kenkō el­ler mun­ken Kenkō (1283–1350)3För­kas­tade for­mer:
Urabe Ka­neyo­shi.
Yo­shida Ka­neyo­shi.
Yo­shida Kenkō.
Yo­shida Kenn­kō.
ab­bot Ken­ko.
mun­ken Kenkō.
den vörd­nads­värde Kenkō.
Kenkō hōshi.
Kennkō hōshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkō bō­ci., var var­ken en sträng asket el­ler ens en from man i ord­ets snäva be­mär­kel­se. Som of­fi­cer i gar­det, med upp­gift att åt­följa kej­sa­ren Go-U­da, valde han att träda in i det re­li­giösa li­vet först vid sin be­skyd­da­res död, och gjorde det för att be­trakta sina sam­tida på av­stånd. I en tid då « krigs­knek­tarna från Kantō », okul­ti­ve­rade sol­da­ter, plå­gade ho­vet med ett « lev­nads­sätt fjär­ran från all mänsk­lig­het, när­mare dju­rens » (kap. LXXX), för­mådde Kenkō be­vara det vä­sent­li­ga: den gamla sma­ken.

« Kenkō […] är en för­se­nad klas­si­ker. […] hans es­säer lik­nar en världs­mans ar­tiga kon­ver­sa­tion och har den en­kel­het och le­dighet i ut­trycket som i verk­lig­he­ten är fruk­ten av en full­än­dad konst.

Man kan inte göra ett bättre val för att börja stu­dera den gamla ja­panska lit­te­ra­tu­ren än De le­diga tim­marna. »

Aston, Wil­liam Ge­or­ge. Lit­téra­ture ja­po­naise (Ja­pansk lit­te­ra­tur), övers. från eng­elska av Henry Du­ran­d-Dav­ray. Pa­ris: A. Co­lin, se­rien « His­toi­res des lit­téra­tu­res », 1902. (Bib­li­ot­hè­que na­tio­nale de France (Bn­F)).

Vid när­mare gransk­ning av detta verk, rikt på för­tro­en­den, ur­skil­jer man hos Kenkō två kon­tras­te­rande per­son­lig­he­ter: aris­to­kra­ten och mun­ken. Han fö­re­språ­kar vis­ser­li­gen budd­his­tiskt av­skil­jan­de, men be­kän­ner att « man­nen som inte skulle ha smak för kär­leks­li­vet » skulle likna en « kri­stall­skål utan bot­ten » (kap. II­I). Han kri­ti­se­rar fast­hål­lan­det vid ma­te­ri­ella ägo­de­lar, men er­far « all­tid ett hjärt­slag » (kap. VI­II) när han minns pa­lat­sets de­kor, dräk­ter­nas till­be­hör el­ler ce­re­mo­ni­er­nas prakt. Han för­dö­mer grov be­rus­ning, men med­ger att ett glas saké de­lat mel­lan « nära vän­ner vid el­den » (kap. CLXXV), en snöig natt, är en av till­va­rons be­hag. Dessa två si­dor av hans ka­rak­tär för­enas för att « bilda en typ av ung­karl [verk­li­gen] sym­pa­tisk, och som blir det ännu mer när man i lugn och ro be­grun­dar de tan­kar och råd, av en så in­ner­lig vis­dom, som fyl­ler större de­len av hans skrift », för­kla­rar Mi­chel Re­von. Jag an­ser ho­nom vara den störste mo­ra­lis­ten, den mest har­mo­niska och re­naste an­den i Ja­pan.

Zuihitsuns väsen: Att följa penselns nyck

« Zuihitsu, “i pen­selns ström” […]. Mun­ken Kenkō har ska­pat den vack­raste bo­ken i denna gen­re. Han är min mäs­ta­re. Jag reste till Kyoto för att gråta vid plat­sen där han hade levt. En munk ledde mig dit. […] “Ab­bo­ten Kenkō”, sade han till mig […], “det är [blom­mor­na] som finns här!” Ja­pa­nerna är som års­ti­der­na; allt åter­kom­mer […] med dem. Vi, vi är som his­to­ri­en; allt dör med oss. »

Quig­nard, Pa­scal. Pe­tits Trai­tés (Små av­hand­lingar). Pa­ris: Maeght, 1990; ny utg. Pa­ris: Gal­li­mard, se­rien « Fo­lio », 1997.

De le­diga tim­marna till­hör denna så spe­ci­ella lit­te­rära gen­re, zuihitsu (« i pen­selns flöde »)4För­kas­tade for­mer:
« Im­pres­sio­nis­tisk lit­te­ra­tur ».
« Föl­jande pen­seln ».
« Föl­jande pen­selns nyck ».
« Skrif­ter i pen­selns flöde ».
« Bland­ningar ».
« Es­säer ».
« Essä i pen­selns flöde ».
« Essä i pen­nans flöde ».
« An­teck­ningar tagna i pen­nans ström ».
« I pen­selns ström ».
« Ge­nom att släppa pen­seln lös ».
« I pen­selns be­hag ».
Zouï-hitsou., i vil­ken ja­pa­nerna även in­ord­nar Mon­taig­nes Essäer. Och denna jäm­fö­relse mel­lan Kenkō och vår franske adels­man, om än ve­der­ta­gen, är inte desto mindre rik­tig. Man fin­ner hos den ene som den andre denna säkra och fina smak, denna me­lan­koli som ald­rig är för­tviv­lan, denna helt hu­ma­nis­tiska en­tu­si­asm inte så mycket för An­ti­ken som för den an­tika dyg­den, denna vil­ja, slut­li­gen, att måla sig själv ge­nom att måla and­ra. Ingen re­gel­bun­den plan, inget sys­tem för att in­ne­sluta tan­kar­na; ing­en­ting an­nat än pen­selns nyck, ur vil­ken fram­trä­der ett « virr­varr av be­trak­tel­ser, anek­do­ter och max­i­mer kas­tade hul­ler om bul­ler på pap­pe­ret, un­der [f­le­ra] år, om­kring 1335 », en träd­gård av in­tryck där det vilda grä­set mö­ter den säll­synta blom­man. In­led­ning­en, be­römd, an­ger to­nen för denna in­tel­lek­tu­ella pro­me­nad:

« I mina le­diga tim­mars be­hag (Tsu­re­zure naru mama ni), från mor­gon till kväll, fram­för mitt skriv­don, an­teck­nar jag utan be­stämd av­sikt de ba­ga­tel­ler vars flyk­tiga åter­sken pas­se­rar ge­nom mitt sin­ne. Säll­samma irr­fär­der! »

Ura­be, Kenkō. Les Heu­res oi­si­ves (De le­diga tim­marna, Tsurezure-gusa), övers. från ja­panska av Char­les Gros­bois och To­miko Yo­shi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, se­rien « Con­nais­sance de l’­O­ri­ent. Sé­rie ja­po­naise », 1987; del­vis ny utg. un­der ti­teln Ca­hi­ers de l’ermi­tage (Ere­mi­tens an­teck­nings­böcker) (för­ord Zéno Bi­a­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, se­rien « Fo­lio Sa­ges­ses », 2022.

Det ofulländades poetik

I hjär­tat av De le­diga tim­marna slår den gri­pande käns­lan av det flyk­ti­ga. För den mo­derna män­ni­skan är ti­dens flykt of­tast en källa till ång­est; för Kenkō är den själva för­ut­sätt­ningen för skön­het. « Det är dess obe­stän­dighet som ger denna värld dess värde » (kap. VI­I), skri­ver han. Om vår till­varo vore evig, skulle värl­dens po­esi ögon­blick­li­gen för­svin­na. Ur denna för­gäng­lig­he­tens fi­lo­sofi springer en helt ja­pansk es­te­tik, det ofull­än­da­des, som fö­re­drar en da­lande stjär­nas be­slö­jade glans fram­för må­nens full­het; och fram­för den ut­slagna blom­man de kron­blad som vin­den skynd­samt för bort, trots oss:

« Vil­ket fö­re­mål det än gäl­ler, dess full­kom­lig­het är en brist. Låt tingen vara ofull­bor­da­de, som de är, utan att put­sa: jag fin­ner det in­tres­sant och kän­ner mig till­freds. Man har sagt mig: när man byg­ger en kej­ser­lig bo­ning är det sed att lämna en del oav­slu­tad. »

Ura­be, Kenkō. Les Heu­res oi­si­ves (De le­diga tim­marna, Tsurezure-gusa), övers. från ja­panska av Char­les Gros­bois och To­miko Yo­shi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, se­rien « Con­nais­sance de l’­O­ri­ent. Sé­rie ja­po­naise », 1987; del­vis ny utg. un­der ti­teln Ca­hi­ers de l’ermi­tage (Ere­mi­tens an­teck­nings­böcker) (för­ord Zéno Bi­a­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, se­rien « Fo­lio Sa­ges­ses », 2022.

Ge­nom att lära oss att « sak­na­den ef­ter blom­mor­nas av­l­öv­ning och må­nens ned­gång » (kap. CXXX­VII) är mer rö­rande än lov­pri­san­det av de­ras fulla blom­ning, ger Kenkō oss inte bara en po­e­tisk lär­dom; han er­bju­der oss, ännu bätt­re, en tröst.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Orele de trân­dă­vie : Plimbare filosofică cu călugărul Kenkô

Tra­dus din fran­ceză

Ne­ste­mată a li­te­ra­tu­rii de er­mi­taj, Orele de trân­dă­vie (Tsurezure-gusa)1Forme res­pin­se:
Ca­hier des he­u­res oi­si­ves (Ca­ie­tul ore­lor de trân­dă­vie).
Va­ri­étés sur des mo­ments d’en­nui (Va­ri­a­tiuni pe mo­mente de plic­ti­seală).
Va­ri­étés sur des mo­ments de désœu­vre­ment (Va­ri­a­tiuni pe mo­mente de trân­dă­vie).
Réfle­xions li­bres (Re­flec­ții li­bere).
Écrit dans des mo­ments d’en­nui (Scris în mo­mente de plic­ti­seală).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Vorbe din clipe pier­dute).
Les Her­bes de l’en­nui (Ier­bu­rile plic­ti­se­lii).
Les Di­vers Mo­ments de lo­i­sirs (Di­ver­sele mo­mente de ră­gaz).
Tso­u­rézo­uré Go­uça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. sunt o in­vi­ta­ție atem­po­rală de a sur­prinde fru­mu­se­țea fu­gară a lu­mii îna­inte ca să se usuce „roua din câm­pi­ile Adashi“ și să se ri­si­pe­ască „fu­mu­rile mun­te­lui To­ribe“ (cap. VII)2Si­tu­ate la nor­d-vest de Kyo­to, câm­pi­ile Adashi ser­veau odi­ni­oară drept vast ci­mi­tir unde tru­pu­rile erau aban­do­nate ele­men­te­lor. Mun­tele To­ri­be, si­tuat la su­d-est, era la rân­dul său lo­cul in­ci­ne­ră­ri­lor.. Au­to­rul, Urabe Kenkô sau că­lu­gă­rul Kenkô (1283-1350)3Forme res­pin­se:
Urabe Ka­neyoshi.
Yos­hida Ka­neyoshi.
Yos­hida Ken­kô.
Yos­hida Ken­nkô.
sta­re­țul Ken­ko.
bon­zul Ken­kô.
re­ve­ren­dul Ken­kō.
Kenkō cel hōshi.
Ken­nkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci., nu a fost nici un as­cet în­ver­șu­nat, nici mă­car un de­vo­tat în sen­sul strict al ter­me­nu­lui. Ofi­țer al găr­zii, în­săr­ci­nat să-l în­so­țe­ască pe îm­pă­ra­tul Go-U­da, a ales să îm­bră­ți­șeze viața re­li­gi­oasă abia la moar­tea pro­tec­to­ru­lui său și a fă­cu­t-o pen­tru a-și ob­serva con­tem­po­ra­nii din um­bră. În­tr-o epocă în care „bru­tele din Kantô“, mi­li­tari fără cul­tu­ră, afli­geau cur­tea cu un „mod de viață în­de­păr­tat de orice uma­ni­ta­te, mai apro­piat de cel al fi­a­re­lor“ (cap. LXXX), Kenkô a știut să păs­treze esen­ți­a­lul: gus­tul an­tic.

„Kenkô […] este un cla­sic în­târ­zi­at. […] ese­u­rile sale sea­mănă cu con­ver­sa­ția po­li­ti­coasă a unui om de lume și au acel aer de sim­pli­tate și acea dez­in­vol­tură a ex­pre­siei care sunt în re­a­li­tate ro­dul unei arte de­să­vâr­și­te.

Nu se poate face o ale­gere mai bună pen­tru a în­cepe stu­diul ve­chii li­te­ra­turi ja­po­neze de­cât cea a Ore­lor de trân­dă­vie (Les He­u­res oi­si­ves).“

As­ton, Wil­liam Ge­or­ge. Lit­téra­ture ja­po­naise (Li­te­ra­tura ja­po­neză), trad. din en­gleză de Henry Du­ran­d-Da­vray. Pa­ris: A. Co­lin, col. „His­to­ires des lit­téra­tu­res“, 1902. (Bi­bli­othèque na­tio­nale de France (BnF)).

Exa­minând această operă bo­gată în con­fi­den­țe, se de­slu­șesc la Kenkô două per­so­na­li­tăți con­tras­tan­te: aris­to­cra­tul și că­lu­gă­rul. El pro­po­vă­du­ieș­te, de­si­gur, de­ta­șa­rea bu­dis­tă, dar măr­tu­ri­sește că „omul care n-ar avea gus­tul vie­ții amo­roase“ ar se­măna cu o „cupă de cris­tal că­reia i-ar lipsi fun­dul“ (cap. III). Cri­tică ata­șa­men­tul față de bu­nu­rile ma­te­ri­a­le, dar simte „me­reu o bă­taie de inimă“ (cap. VI­II) amin­tin­du-și de­co­ru­rile pa­la­tu­lui, ac­ce­so­ri­ile cos­tu­me­lor sau splen­doa­rea ce­re­mo­n­i­i­lor. Bi­ciu­iește be­ția gro­so­la­nă, dar ad­mite că un pa­har de saké îm­păr­țit în­tre „pri­e­teni apro­pi­ați în ju­rul fo­cu­lui“ (cap. CLXXV), în­tr-o noapte de nin­soa­re, este una din­tre far­me­cele exis­ten­ței. Aceste două fa­țete ale ca­rac­te­ru­lui său se îm­bină pen­tru a „forma un tip de bu­r­lac [cu ade­vă­rat] sim­pa­tic, care de­vine și mai sim­pa­tic când me­di­tezi pe în­de­lete la gân­du­rile și sfa­tu­ri­le, de o în­țe­lep­ciune atât de in­ti­mă, care um­plu cea mai mare parte a scri­e­rii sale“, ex­plică Mi­chel Re­von. Îl con­si­der cel mai mare mo­ra­list, spi­ri­tul cel mai ar­mo­nios și cel mai pur al Ja­po­ni­ei.

Esența zuihitsu-ului: A urma capriciul penelului

„Zuihitsu, «în cur­sul pe­ne­lu­lui» […]. Bon­zul Kenkô a com­pus cea mai fru­moasă carte din acest gen. Este ma­es­trul meu. Am mers la Kyoto să plâng pe lo­cul unde a tră­it. Un bonz m-a con­dus aco­lo. […] «S­ta­re­țul Ken­kô», mi-a spus el […], «[flo­ri­le] care sunt aici sunt el!» Ja­po­ne­zii sunt pre­cum ano­tim­pu­ri­le; to­tul re­vine […] cu ei. Noi sun­tem pre­cum is­to­ria; to­tul moare cu noi.“

Quig­nard, Pas­cal. Pe­tits Trai­tés (Mici tra­tate). Pa­ris: Ma­e­ght, 1990; re­ed. Pa­ris: Gal­li­mard, col. „Fo­li­o“, 1997.

Orele de trân­dă­vie apar­țin aces­tui gen li­te­rar atât de par­ti­cu­lar, zuihitsu („în fi­rul pe­ne­lu­lui“)4Forme res­pin­se:
„Lit­téra­ture im­pres­sion­nis­te“ („Li­te­ra­tură im­pre­si­o­nis­tă“).
„Sui­vant le pin­ceau“ („Ur­mând pe­ne­lul“).
„Sui­vant le ca­price du pin­ceau“ („Ur­mând ca­pri­ciul pe­ne­lu­lui­“).
„Écrits au fil du pin­ceau“ („S­cri­eri în fi­rul pe­ne­lu­lui­“).
„Mélan­ges“ („A­mes­te­cu­ri­“).
„Es­sais“ („E­se­u­ri­“).
„Es­sai au fil du pin­ceau“ („E­seu în fi­rul pe­ne­lu­lui­“).
„Es­sai au fil de la plu­me“ („E­seu în fi­rul con­de­iu­lui­“).
„No­tes pri­ses au co­u­rant de la plu­me“ („­Note lu­ate în cur­sul con­de­iu­lui­“).
„Au co­u­rant du pin­ceau“ („În cur­sul pe­ne­lu­lui­“).
„En lai­s­sant al­ler son pin­ceau“ („Lă­sân­du-și pe­ne­lul să me­ar­gă­“).
„Au gré du pin­ceau“ („­După bu­nul plac al pe­ne­lu­lui­“).
Zouï-hitsou., în care ja­po­ne­zii în­ca­dre­ază și Eseurile lui Montaig­ne. Și această apro­pi­ere în­tre Kenkô și gen­ti­lo­mul nos­tru fran­cez, deși con­ven­țio­na­lă, nu e mai pu­țin jus­tă. Re­gă­sim la unul și la ce­lă­lalt acest gust si­gur și de­li­cat, această me­lan­co­lie care nu e nici­o­dată dis­pe­ra­re, acest en­tu­zi­asm cu to­tul uma­nist nu atât pen­tru An­ti­chi­tate cât pen­tru vir­tu­tea an­ti­că, această vo­in­ță, în fi­ne, de a se picta pe sine pic­tân­du-i pe al­ții. Niciun plan re­gu­lat, niciun sis­tem pen­tru a în­grădi spi­ri­tul; ni­mic alt­ceva de­cât ca­pri­ciul pe­ne­lu­lui, din care iz­vo­răște un „tal­meș-bal­meș de re­flec­ții, anec­dote și ma­xime arun­cate claie peste gră­madă pe hâr­tie, timp de [mai mul­ți] ani, în ju­rul anu­lui 1335“, o gră­dină de im­pre­sii unde iarba săl­ba­tică stă ală­turi de floa­rea ra­ră. In­ci­pi­tul, ce­le­bru, dă to­nul aces­tei plim­bări in­te­lec­tu­a­le:

„După bu­nul plac al ore­lor mele de trân­dă­vie (Tsu­re­zure naru mama ni), din zori pâ­nă-n sea­ră, în fața pu­pi­tru­lui, no­tez fără un scop pre­cis flea­cu­rile al că­ror re­flex fu­gi­tiv îmi tra­ver­sează min­tea. Ciu­date di­va­ga­ții!“

Ura­be, Ken­kô. Les He­u­res oi­si­ves (Orele de trân­dă­vie) (Tsurezure-gusa), trad. din ja­po­neză de Char­les Gros­bois și To­miko Yos­hi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, col. „Con­nai­s­sance de l’O­rient. Série ja­po­nai­se“, 1987; re­ed. par­ți­ală sub ti­tlul Ca­hi­ers de l’er­mi­tage (Ca­ie­tele er­mi­ta­ju­lui) (pref. Zéno Bia­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, col. „Fo­lio Sa­ges­ses“, 2022.

Poetica neterminatului

În inima Ore­lor de trân­dă­vie bate sen­ti­men­tul sfâși­e­tor al efe­me­ru­lui. Pen­tru omul mo­dern, tre­ce­rea tim­pu­lui es­te, cel mai ade­sea, sursă de an­goa­să; pen­tru Ken­kô, ea este în­săși con­di­ția fru­mu­se­ții. „Im­per­ma­nența sa face pre­țul aces­tei lumi“ (cap. VII), scrie el. Dacă exis­tența noas­tră ar fi veș­ni­că, po­e­zia lu­mii s-ar ri­sipi pe da­tă. Din această fi­lo­so­fie a pre­ca­ri­tă­ții de­curge o es­te­tică cu to­tul ja­po­ne­ză, cea a ne­ter­mi­na­tu­lui, care pre­feră ple­ni­tu­di­nii lu­nii stră­lu­ci­rea voa­lată a unui as­tru în de­clin; și flo­rii în­flo­ri­te, pe­ta­lele pe care vân­tul le poartă în gra­bă, în ciuda noas­tră:

„Ori­care ar fi obiec­tul, per­fec­țiu­nea sa este un de­fect. Lă­sați lu­cru­rile ne­ter­mi­na­te, așa cum sunt, fără a le fi­ni­sa: voi găsi în ele in­te­res și mă voi simți în lar­gul meu. Mi s-a spus: când se con­stru­iește o lo­cu­ință im­pe­ri­a­lă, este obi­ce­iul să se lase un loc ne­ter­mi­nat.“

Ura­be, Ken­kô. Les He­u­res oi­si­ves (Orele de trân­dă­vie) (Tsurezure-gusa), trad. din ja­po­neză de Char­les Gros­bois și To­miko Yos­hi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, col. „Con­nai­s­sance de l’O­rient. Série ja­po­nai­se“, 1987; re­ed. par­ți­ală sub ti­tlul Ca­hi­ers de l’er­mi­tage (Ca­ie­tele er­mi­ta­ju­lui) (pref. Zéno Bia­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, col. „Fo­lio Sa­ges­ses“, 2022.

În­vă­țân­du-ne că „re­gre­tul că­de­rii pe­ta­le­lor și al de­cli­nu­lui lu­nii“ (cap. CXXXVII) este mai emo­țio­nant de­cât elo­giul de­pli­nei lor în­flo­ri­ri, Kenkô nu ne oferă doar o lec­ție de po­e­ti­că; ne ofe­ră, mai mult de­cât atât, o con­so­la­re.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

도연초 : 승려 겐코와 함께하는 철학적 산책

프랑스어에서 번역됨

은둔 문학의 보석인 도연초(Tsurezure-gusa)1배제된 형태:
Cahier des heures oisives (한가로운 시간의 수첩).
Variétés sur des moments d’ennui (권태의 순간에 관한 잡록).
Variétés sur des moments de désœuvrement (무위의 순간에 관한 잡록).
Réflexions libres (자유로운 성찰).
Écrit dans des moments d’ennui (권태의 순간에 쓴 글).
Propos des moments perdus (잃어버린 순간의 이야기).
Les Herbes de l’ennui (권태의 풀).
Les Divers Moments de loisirs (여가의 여러 순간).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa.는 「아다시노 들판의 이슬」이 마르고 「도리베 산의 연기」가 사라지기 전에(제7단)2교토 북서쪽에 위치한 아다시노 들판은 예전에 시신을 자연에 방치하던 광대한 묘지였다. 남동쪽의 도리베 산은 화장터였다. 세상의 덧없는 아름다움을 포착하라는 시대를 초월한 초대장이다. 저자인 우라베 겐코 혹은 승려 겐코(1283-1350)3배제된 형태:
우라베 가네요시.
요시다 가네요시.
요시다 겐코.
겐코 대덕.
겐코 승려.
겐코 법사.
겐코 호시.
겐코 보시.
겐코 보치.는 엄격한 고행자도, 좁은 의미의 독실한 신자도 아니었다. 고우다 천황을 수행하는 임무를 맡은 근위관이었던 그는 보호자의 죽음 이후에야 출가를 택했으며, 그것도 동시대인들을 한 발짝 물러서서 관찰하기 위함이었다. 교양 없는 무인들인 「간토의 무사들」이 「모든 인간성에서 벗어나 짐승에 가까운 삶의 방식」으로 궁정을 괴롭히던 시대에(제80단), 겐코는 본질, 즉 옛 취향을 보존할 줄 알았다.

「겐코는 […] 시대에 뒤처진 고전주의자이다. […] 그의 수필은 세련된 교양인의 정중한 대화를 닮았으며, 실제로는 완숙한 예술의 결과인 소박함과 표현의 자연스러움을 지니고 있다.

일본 고전 문학 연구를 시작하기에 도연초보다 더 좋은 선택은 없다.」

Aston, William George. Littérature japonaise (일본 문학), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902. (프랑스 국립도서관(BnF)).

고백으로 가득한 이 풍요로운 작품을 살펴보면, 겐코에게서 대조적인 두 인격을 발견할 수 있다: 귀족과 승려. 그는 분명 불교적 초탈을 설파하지만, 「연애의 맛을 모르는 사람」은 「밑이 빠진 수정 잔」과 같다고 고백한다(제3단). 물질적 재화에 대한 집착을 비판하면서도, 궁궐의 장식이나 의상의 장신구, 의식의 화려함을 떠올릴 때면 「언제나 가슴이 뛴다」고 토로한다(제8단). 천박한 음주를 꾸짖으면서도, 눈 내리는 밤 「난로 주위에 모인 친한 벗들」과 나누는 한 잔의 술은 삶의 매력 중 하나라고 인정한다(제175단). 그의 성격을 이루는 이 두 면은 결합하여 「참으로 호감 가는 독신 남자의 전형을 형성하며, 그의 저작 대부분을 채우고 있는 지극히 은밀한 지혜의 사색과 충고를 천천히 음미할 때 그 호감은 더욱 커진다」고 미셸 르봉은 설명한다. 나는 그를 일본 최고의 도덕가이자, 가장 조화롭고 순수한 정신의 소유자로 여긴다.

수필(隨筆)의 본질: 붓의 흥취를 따라

「수필, “붓 가는 대로” […]. 승려 겐코는 이 장르의 가장 아름다운 책을 썼다. 그는 나의 스승이다. 나는 그가 살았던 곳에서 눈물을 흘리기 위해 교토에 갔다. 한 승려가 나를 그곳으로 안내했다. […] “겐코 대덕님은”, 그가 내게 말했다 […], “바로 저 꽃들이십니다!” 일본인들은 계절과 같다; 그들에게서 모든 것은 돌아온다 […]. 우리는 역사와 같다; 우리와 함께 모든 것은 죽는다.」

Quignard, Pascal. Petits Traités (소론집). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

도연초는 수필(隨筆, 「붓 가는 대로」)4배제된 형태:
「인상주의 문학」.
「붓을 따라」.
「붓의 흥취를 따라」.
「붓 가는 대로 쓴 글」.
「잡록」.
「수상」.
「붓 가는 대로의 수상」.
「펜 가는 대로의 수상」.
「펜 가는 대로 적은 노트」.
「붓을 놓아두며」.
「붓 맡기는 대로」.
Zouï-hitsou.이라는 매우 특수한 문학 장르에 속하며, 일본인들은 몽테뉴의 에세이도 이 장르로 분류한다. 겐코와 우리의 프랑스 귀족 사이의 이러한 비교는 관습적일지 모르나 적절하다. 둘 모두에게서 확실하고 섬세한 취향, 절망에 이르지 않는 우수, 고대 자체보다는 고대의 덕에 대한 인문주의적 열정, 그리고 마지막으로 타인을 그리면서 자신을 그리려는 의지가 발견된다. 정연한 계획도, 정신을 가두는 체계도 없다; 오직 붓의 흥취만이 있을 뿐이며, 거기서 「1335년경 수년에 걸쳐 종이 위에 뒤죽박죽 던져진 성찰, 일화, 격언의 뒤엉킴」이 솟아나온다. 잡초가 귀한 꽃과 어울리는 인상의 정원이다. 유명한 서두가 이 지적 산책의 분위기를 설정한다:

「나의 한가로운 시간을 따라(Tsurezure naru mama ni), 아침부터 저녁까지 서안 앞에서, 특별한 의도 없이 내 마음속을 스쳐 지나가는 덧없는 반영인 사소한 것들을 적는다. 기이한 횡설수설이여!」

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (도연초), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (은둔자의 수첩) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

미완의 미학

도연초의 중심에는 덧없음에 대한 절절한 감각이 뛰고 있다. 현대인에게 시간의 흐름은 대개 불안의 원천이지만, 겐코에게 그것은 아름다움의 조건 그 자체이다. 「이 세상을 값지게 하는 것은 그 무상함이다」(제7단)라고 그는 쓴다. 만약 우리의 존재가 영원하다면, 세상의 시정은 곧 사라질 것이다. 이러한 덧없음의 철학에서 완전히 일본적인 미학, 곧 미완의 미학이 나온다. 이는 보름달의 충만함보다 기우는 달의 가려진 빛을 선호하고, 만개한 꽃보다 바람이 급히 흩어버리는, 우리의 의지와 상관없이 떨어지는 꽃잎을 선호한다:

「무엇이든 완벽함은 결점이다. 일을 그대로, 다듬지 말고 미완으로 두라: 거기서 흥미를 찾고 마음이 편해질 것이다. 내가 들은 바로는, 황궁을 지을 때 한 곳을 미완으로 남겨두는 것이 관례라 한다.」

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (도연초), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (은둔자의 수첩) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

「꽃이 지고 달이 기우는 것에 대한 아쉬움」(제137단)이 그것들의 만개에 대한 찬미보다 더 감동적이라고 가르침으로써, 겐코는 단순히 시학의 교훈만을 전하는 것이 아니다; 더 나아가 그는 우리에게 위안을 선사한다.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Go­dziny bez­czynne: Filozoficzna wędrówka z mnichem Kenkō

Prze­tłuma­czone z fran­cu­skiego

Klej­not literatury pustel­niczej, Go­dziny bez­czynne (Tsurezure-gusa)1Formy od­rzucone:
Ca­hier des heu­res oisives (Ze­szyt go­dzin bez­czyn­nych).
Variétés sur des mo­ments d’en­nui (Roz­ma­ite o chwilach nudy).
Variétés sur des mo­ments de désœuvrement (Roz­ma­ite o chwilach bez­czyn­no­ści).
Réfle­xions libres (Wolne re­flek­sje).
Écrit dans des mo­ments d’en­nui (Pi­sane w chwilach nudy).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Roz­ważania ze straconych chwil).
Les Her­bes de l’en­nui (Zioła nudy).
Les Divers Mo­ments de loisirs (Różne chwile wy­tchnie­nia).
Tso­urézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. stanowią po­nad­czasowe za­pro­sze­nie do uchwycenia ulot­nego piękna świa­ta, za­nim wy­schnie „rosa na rów­ninach Ada­shi“ i roz­wieje się „dym z góry To­ribe“ (rozdz. VII)2Po­łożone na pół­nocny za­chód od Kioto rów­niny Ada­shi służyły nie­gdyś jako roz­le­gły cmen­tarz, gdzie po­rzucano ciała na pa­stwę żywio­łów. Góra To­ribe, po­łożona na po­łu­dniowy wschód, była miej­scem krema­cji.. Au­tor, Urabe Kenkō lub mnich Kenkō (1283-1350)3Formy od­rzucone:
Urabe Ka­ney­oshi.
Yoshida Ka­ney­oshi.
Yoshida Ken­kō.
Yoshida Ken­n­kō.
opat Ken­ko.
bonza Ken­kō.
wie­lebny Ken­kō.
Kenkō hōshi.
Ken­nkō hōshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkō bōci., nie był ani su­ro­wym ascetą, ani na­wet de­wotą w ści­słym zna­cze­niu tego słowa. Ofi­cer gwar­dii, ma­jący za za­danie to­warzyszyć cesarzowi Go-Uda, po­stanowił wstąpić do za­konu do­piero po śmierci swego pro­tek­to­ra, i uczynił to, by ob­ser­wować współ­cze­snych z dy­stan­su. W epo­ce, gdy „zbiry z Kantō“, żoł­nie­rze bez kul­tu­ry, nękali dwór „sty­lem życia da­le­kim od wszel­kiego człowie­czeń­stwa, bliż­szym życiu zwie­rząt“ (rozdz. LXXX), Kenkō po­trafił za­chować to, co naj­waż­niej­sze: dawny smak.

„Kenkō […] jest spóź­nio­nym klasy­kiem. […] jego eseje przy­po­mi­nają uprzejmą kon­wer­sację człowieka świa­to­wego i mają tę pro­stotę oraz swobodę wy­razu, które w rze­czywisto­ści są owocem do­sko­na­łej sztu­ki.

Nie moż­na, roz­po­czyna­jąc stu­dia nad dawną literaturą ja­poń­ską, do­ko­nać lep­szego wy­boru niż Go­dziny bez­czynne.“

Aston, Wil­liam Geo­r­ge. Lit­térature ja­po­na­ise (Literatura ja­poń­ska), tłum. z ang. Henry Du­ran­d-Davray. Pa­ryż: A. Colin, se­ria „Hi­sto­ires des lit­tératu­res“, 1902. (Bi­blio­thèque na­tio­nale de France (Bn­F)).

Badając to dzieło bo­gate w zwie­rze­nia, można do­strzec u Kenkō dwie kon­tra­stu­jące oso­bo­wo­ści: arysto­kraty i mnicha. Głosi on wpraw­dzie bud­dyj­skie ode­rwanie od świa­ta, lecz wy­zna­je, że „człowiek, który nie miałby upodobania do życia mi­łosnego“, przy­po­mi­nałby „krysz­tałowy kie­lich, któremu brako­wałoby dna“ (rozdz. III). Kryty­kuje przy­wią­zanie do dóbr ma­terial­nych, lecz „za­wsze od­czuwa bi­cie serca“ (rozdz. VIII), wspo­mi­na­jąc de­ko­racje pa­łacowe, ele­menty stro­jów czy wspa­nia­łość ceremo­nii. Pięt­nuje pro­stac­kie pi­jań­stwo, lecz przy­zna­je, że kie­liszek sake dzie­lony mię­dzy „bliskimi przy­ja­ciółmi przy ogniu“ (rozdz. CLXXV), pod­czas śnież­nej nocy, jest jed­nym z uro­ków eg­zysten­cji. Te dwie strony jego charak­teru łączą się, by „utworzyć typ starego ka­walera [na­praw­dę] sym­pa­tycz­nego, który staje się jesz­cze sym­pa­tycz­niej­szy, gdy medytuje się swobod­nie nad myślami i radami, tak głębo­kiej mądro­ści, które wy­peł­niają więk­szą część jego pi­sma“, wy­ja­śnia Mi­chel Re­von. Uważam go za naj­więk­szego mo­ralistę, umysł naj­bar­dziej har­mo­nijny i naj­czyst­szy w Ja­po­nii.

Istota zuihitsu: Podążanie za kaprysem pędzla

„Zuihitsu, „za bie­giem pędz­la“ […]. Bonza Kenkō skom­po­nował naj­pięk­niej­szą książkę tego ro­dzaju. Jest moim mi­strzem. Po­jechałem do Kio­to, by pła­kać w miej­scu, gdzie żył. Pe­wien bonza mnie tam za­pro­wadził. […] „Opat Ken­kō“, po­wie­dział mi […], „to [kwia­ty], które tu są!“ Ja­poń­czycy są jak pory ro­ku; wszystko z nimi po­wraca […]. My jesteśmy jak hi­sto­ria; wszystko z nami umie­ra.“

Quignard, Pas­cal. Pe­tits Tra­ités (Małe trak­taty). Pa­ryż: Ma­eght, 1990; wznow. Pa­ryż: Gal­limard, se­ria „Fo­lio“, 1997.

Go­dziny bez­czynne na­leżą do tego szcze­gól­nego ga­tunku literac­kie­go, zuihitsu („za bie­giem pędz­la“)4Formy od­rzucone:
„Literatura im­pre­sjonistycz­na“.
„Po­dążając za pędz­le­m“.
„Po­dążając za ka­prysem pędz­la“.
„Pisma za bie­giem pędz­la“.
„Melanże“.
„Eseje“.
„Esej za bie­giem pędz­la“.
„Esej za bie­giem pió­ra“.
„Notatki spisane za bie­giem pió­ra“.
„Pusz­czając wolno pędze­l“.
„We­dle ka­prysu pędz­la“.
Zouï-hitsou., do którego Ja­poń­czycy za­liczają rów­nież Próby Mon­taigne’a. I to ze­stawie­nie Kenkō z na­szym fran­cu­skim szlach­cicem, choć kon­wen­cjonal­ne, nie jest mniej traf­ne. U jed­nego i drugiego od­naj­du­jemy ten pewny i de­likatny smak, tę melan­cholię, która ni­gdy nie jest roz­pa­czą, ten en­tu­zjazm cał­ko­wicie hu­ma­nistyczny nie tyle dla Staro­żyt­no­ści, ile dla an­tycz­nej cnoty, tę wolę wresz­cie, by ma­lować sie­bie, ma­lu­jąc in­nych. Żad­nego re­gular­nego planu, żad­nego sys­te­mu, by za­mknąć umysł; nic prócz ka­prysu pędz­la, z którego wy­łania się „gąszcz re­flek­sji, aneg­dot i mak­sym rzuconych bez ładu na pa­pier, przez [kil­ka] lat, około 1335 roku“, ogród wrażeń, gdzie dzika trawa sąsia­duje z rzad­kim kwia­tem. Słynny in­cipit na­daje ton tej in­telek­tu­al­nej prze­chadz­ce:

„W rytm mo­ich go­dzin bez­czyn­nych (Tsurezure naru mama ni), od rana do wie­czora, przed pul­pitem do pi­sania, notuję bez określonego za­miaru błahost­ki, których ulotne od­bi­cie prze­biega przez mój umysł. Dziwne dy­gresje!“

Urabe, Ken­kō. Les Heu­res oisives (Go­dziny bez­czynne) (Tsurezure-gusa), tłum. z jap. Char­les Gros­bois i To­miko Yoshi­da. Pa­ryż: Gal­limard, se­ria „Con­na­is­sance de l’Orient. Série ja­po­na­ise“, 1987; czę­ściowe wznow. pt. Ca­hiers de l’er­mi­tage (Ze­szyty z pustelni) (przedm. Zéno Bia­nu), Pa­ryż: Gal­limard, se­ria „Fo­lio Sa­ges­se­s“, 2022.

Poetyka niedokończenia

W sercu Go­dzin bez­czyn­nych bije przej­mu­jące po­czucie efemerycz­no­ści. Dla człowieka współ­cze­snego upływ czasu jest naj­czę­ściej źródłem lęku; dla Kenkō jest on sa­mym warun­kiem pięk­na. „To jego nie­trwałość stanowi o war­to­ści tego świata“ (rozdz. VII), pi­sze. Gdyby na­sza eg­zysten­cja miała być wiecz­na, po­ezja świata na­tych­miast by się roz­płynęła. Z tej fi­lozofii krucho­ści wy­pływa es­tetyka ty­powo ja­poń­ska, es­tetyka nie­do­koń­cze­nia, która nad peł­nię księ­życa przed­kłada przy­słonięty blask ga­snącego astrum; a nad roz­kwitły kwiat — płat­ki, które wiatr po­rywa po­spiesz­nie, wbrew nam:

„Nie­zależ­nie od przed­mio­tu, jego do­sko­na­łość jest wadą. Zo­staw­cie rze­czy nie­do­koń­czone, ta­kie ja­kie są, bez cyze­lowania: znajdę w tym za­in­tereso­wanie i po­czuję się swobod­nie. Po­wie­dziano mi: gdy bu­duje się cesar­ską re­zyden­cję, zwyczajem jest po­zostawić jedno miej­sce nie­do­koń­czone.“

Urabe, Ken­kō. Les Heu­res oisives (Go­dziny bez­czynne) (Tsurezure-gusa), tłum. z jap. Char­les Gros­bois i To­miko Yoshi­da. Pa­ryż: Gal­limard, se­ria „Con­na­is­sance de l’Orient. Série ja­po­na­ise“, 1987; czę­ściowe wznow. pt. Ca­hiers de l’er­mi­tage (Ze­szyty z pustelni) (przedm. Zéno Bia­nu), Pa­ryż: Gal­limard, se­ria „Fo­lio Sa­ges­se­s“, 2022.

Ucząc nas, że „żal z po­wodu opa­dania płat­ków kwia­tów i ga­śnię­cia księ­życa“ (rozdz. CXXXVII) jest bar­dziej wzrusza­jący niż po­chwała ich peł­nego roz­kwitu, Kenkō nie daje nam jedynie lek­cji po­ety­ki; oferuje nam, co wię­cej, po­cie­sze­nie.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Jam-jam Seng­gang: Pengembaraan Filosofis bersama Biksu Kenkō

Di­ter­je­mah­kan dari ba­hasa Pran­cis

Per­mata sas­tra per­ta­pa­an, Jam-jam Seng­gang (Tsurezure-gusa)1Ben­tuk yang di­to­lak:
Ca­hier des he­u­res oi­si­ves (Buku Ca­tatan Jam-jam Seng­gang).
Va­riétés sur des mo­ments d’en­nui (Va­ri­asi ten­tang Mo­men Ke­bo­sanan).
Va­riétés sur des mo­ments de désœuv­re­ment (Va­ri­asi ten­tang Mo­men Ke­ma­lasan).
Réf­lexi­ons lib­res (Re­fleksi Be­bas).
Éc­rit dans des mo­ments d’en­nui (Di­tu­lis da­lam Mo­men Ke­bo­sanan).
Propos des mo­ments per­dus (Pem­bi­ca­raan dari Mo­men yang Hi­lang).
Les Her­bes de l’en­nui (Rum­put Ke­bo­sanan).
Les Di­vers Mo­ments de lo­i­sirs (Ber­ba­gai Mo­men Waktu Lu­ang).
Tso­ur­ézo­uré Go­uça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. me­ru­pa­kan un­dangan abadi un­tuk me­nang­kap ke­in­dahan du­nia yang fana se­be­lum me­nge­ring « em­bun di da­taran Adashi » dan le­nyap « asap Gu­nung To­r­ibe » (bab VII)2Ter­le­tak di ba­rat laut Kyo­to, da­taran Adashi da­hulu ber­fungsi se­ba­gai pe­ma­kaman luas tem­pat je­na­zah di­ting­gal­kan pada un­sur-un­sur alam. Gu­nung To­r­i­be, yang ter­le­tak di teng­ga­ra, ada­lah tem­pat kre­ma­si.. Pe­nu­lis­nya, Ur­abe Ke­nkō atau biksu Ke­nkō (1283-1350)3Ben­tuk yang di­to­lak:
Ur­abe Ka­ne­yos­hi.
Yos­hida Ka­ne­yos­hi.
Yos­hida Ke­n­kō.
Yos­hida Ke­n­n­kō.
Pen­deta Ke­n­ko.
Biksu Ke­n­kō.
Yang Mu­lia Ke­n­kō.
Ke­nkō sang hōs­hi.
Ke­n­nkō hōs­hi.
Kenkō-bōshi.
Ke­nkō bōci., bu­kan­lah se­o­rang per­tapa ke­ras ke­pala atau­pun peng­a­nut agama da­lam arti sem­pit. Se­ba­gai per­wira pe­nga­wal yang ber­tu­gas men­dam­pingi Kai­sar Go-U­da, ia baru me­mi­lih me­ma­suki ke­hi­dupan re­li­gius se­te­lah ke­ma­tian pe­lin­dung­nya, dan me­la­ku­kan­nya un­tuk meng­a­mati orang-o­rang se­za­man­nya dari ke­ja­uh­an. Di masa ke­tika para « pra­ju­rit Kantō », mi­l­i­ter tanpa bu­da­ya, me­nyiksa is­tana de­ngan « cara hi­dup yang jauh dari se­gala ke­ma­nu­si­a­an, le­bih mi­rip de­ngan ke­hi­dupan bi­na­tang » (bab LXXX), Ke­nkō mampu me­les­ta­rikan yang esen­si­al: cita rasa la­ma.

« Ke­nkō […] ada­lah se­o­rang kla­sik yang ter­lam­bat. […] esai-e­sai­nya me­nye­ru­pai per­ca­kapan so­pan se­o­rang pria du­ni­a­wi, dan me­mi­l­iki ke­se­der­ha­naan serta ke­mu­dahan eks­presi yang se­be­nar­nya me­ru­pa­kan ha­sil seni yang sem­pur­na.

Un­tuk me­mu­lai studi sas­tra Je­pang ku­no, ti­dak ada pi­lihan yang le­bih baik da­ri­pada Jam-jam Seng­gang. »

As­ton, Wil­liam Ge­o­r­ge. Lit­téra­ture ja­po­naise (Sas­tra Je­pang), di­ter­je­mah­kan dari ba­hasa Ing­gris oleh Henry Du­r­an­d-Dav­ray. Pa­ris: A. Co­lin, seri « His­to­i­res des lit­téra­tures », 1902. (Bib­li­o­t­hèque na­ti­o­nale de France (B­n­F)).

De­ngan me­ne­laah karya yang kaya akan peng­a­kuan ini, kita da­pat mem­be­da­kan dua ke­pri­ba­dian yang kon­tras da­lam diri Ke­n­kō: aris­to­krat dan bik­su. Ia me­mang meng­an­jur­kan ke­ter­le­pasan Bud­dhis, te­tapi meng­a­kui bahwa « pria yang ti­dak me­mi­l­iki se­lera un­tuk ke­hi­dupan as­mara » akan me­nye­ru­pai « ca­wan kris­tal yang ti­dak me­mi­l­iki da­sar » (bab II­I). Ia meng­kri­tik ke­ter­i­katan pada harta ben­da, te­tapi « se­lalu me­ra­sa­kan de­tak jan­tung » (bab VI­II) saat meng­i­ngat de­ko­rasi is­ta­na, ak­se­sori kos­tum, atau ke­me­gahan upa­ca­ra. Ia men­cela ke­ma­bukan ka­sar, te­tapi meng­a­kui bahwa se­ge­las sake yang di­bagi ber­sama « sa­ha­bat ka­rib di se­ki­tar api » (bab CLXXV), pada ma­lam ber­sal­ju, ada­lah sa­lah satu pe­sona ke­hi­dup­an. Ke­dua sisi ka­rak­ter­nya ini ber­ga­bung un­tuk « mem­ben­tuk tipe bu­jangan tua [yang be­nar-be­nar] sim­pa­tik, dan yang men­jadi se­ma­kin sim­pa­tik ke­tika kita me­re­nung­kan de­ngan te­nang pi­ki­ran-pi­ki­ran dan na­si­hat-na­si­hat, de­ngan ke­bi­jak­sa­naan yang be­gitu in­tim, yang me­me­nuhi se­ba­gian be­sar tu­lis­an­nya », je­las Mic­hel Re­von. Saya meng­ang­gap­nya se­ba­gai mo­ra­lis ter­be­sar, jiwa pa­ling har­mo­nis dan pa­ling murni di Je­pang.

Esensi zuihitsu: Mengikuti Kehendak Kuas

« Zuihitsu, “meng­i­kuti aliran ku­as” […]. Biksu Ke­nkō te­lah meng­gu­bah buku te­rin­dah da­lam genre ini. Ia ada­lah gu­r­u­ku. Aku pergi ke Kyoto un­tuk me­na­ngis di tem­pat ia per­nah ting­gal. Se­o­rang biksu meng­an­tarku ke sa­na. […] “Pen­deta Ke­n­kō”, ka­ta­nya ke­pa­daku […], “a­da­lah [bu­nga-bu­nga] yang ada di sa­na!” Orang Je­pang se­perti mu­sim; se­gala se­su­atu kem­bali […] ber­sama me­re­ka. Ki­ta, kita se­perti se­ja­rah; se­gala se­su­atu mati ber­sama ki­ta. »

Qu­ig­nard, Pas­cal. Pe­tits Tra­ités (Ri­sa­lah-ri­sa­lah Ke­cil). Pa­ris: Ma­eght, 1990; di­ce­tak ulang Pa­ris: Gal­li­ma­rd, seri « Fo­lio », 1997.

Jam-jam Seng­gang ter­ma­suk da­lam genre sas­tra yang be­gitu khas, zuihitsu (« meng­i­kuti aliran kuas »)4Ben­tuk yang di­to­lak:
« Sas­tra im­pre­si­o­nis ».
« Meng­i­kuti kuas ».
« Meng­i­kuti ke­hen­dak kuas ».
« Tu­lisan meng­i­kuti aliran kuas ».
« Cam­puran ».
« Esai ».
« Esai meng­i­kuti aliran kuas ».
« Esai meng­i­kuti aliran pena ».
« Ca­tatan yang di­am­bil meng­i­kuti aliran pena ».
« Mem­bi­ar­kan ku­as­nya meng­a­lir ».
« Se­suai ke­i­ng­inan kuas ».
Zouï-hitsou., di mana orang Je­pang juga me­ma­suk­kan Essais karya Mon­taig­ne. Dan per­ban­dingan an­tara Ke­nkō dan bang­sa­wan Pran­cis kita ini, mes­ki­pun la­zim, te­tap­lah te­pat. Kita me­ne­mu­kan pada ke­du­a­nya se­lera yang pasti dan ha­lus, me­lan­koli yang ti­dak per­nah men­jadi ke­pu­tus­a­sa­an, an­tu­si­asme hu­ma­nis yang di­tu­ju­kan bu­kan pada Za­man Kuno me­la­in­kan pada ke­ba­jikan ku­no, dan akhir­nya, ke­i­ng­inan un­tuk me­lu­kis diri sen­diri de­ngan me­lu­kis orang la­in. Ti­dak ada ren­cana ter­a­tur, ti­dak ada sis­tem un­tuk me­ngu­rung pi­ki­ran; ha­nya ke­hen­dak ku­as, dari mana mun­cul « ke­ka­cauan re­flek­si, anek­dot, dan mak­sim yang di­tu­ang­kan se­m­ba­rangan di atas ker­tas, se­lama [be­be­ra­pa] ta­hun, se­ki­tar ta­hun 1335 », se­buah ta­man ke­san di mana rum­put liar ber­dam­pingan de­ngan bu­nga lang­ka. Pem­bu­kaan yang ter­ke­nal mem­be­ri­kan nada per­ja­lanan in­te­lek­tual ini:

« Meng­i­kuti jam-jam seng­gangku (Tsu­r­e­zure naru mama ni), dari pagi hingga ma­lam, di de­pan meja tu­lis­ku, aku men­ca­tat tanpa tu­juan yang pasti hal-hal se­pele yang ba­yangan fu­gi­tif­nya me­lin­tas da­lam pi­ki­ran­ku. La­munan yang aneh! »

Ur­a­be, Ke­n­kō. Les He­u­res oi­si­ves (Jam-jam Seng­gang) (Tsurezure-gusa), di­ter­je­mah­kan dari ba­hasa Je­pang oleh Char­les Gros­bois dan To­miko Yos­hi­da. Pa­ris: Gal­li­ma­rd, seri « Con­nais­sance de l’O­r­i­ent. Série ja­po­naise », 1987; di­ce­tak ulang se­ba­gian de­ngan ju­dul Ca­hi­ers de l’er­mi­tage (Ca­tatan dari Per­ta­paan) (kata peng­an­tar Zéno Bi­a­nu), Pa­ris: Gal­li­ma­rd, seri « Fo­lio Sa­ges­ses », 2022.

Puisi Ketidaksempurnaan

Di jan­tung Jam-jam Seng­gang ber­de­nyut pe­ra­saan yang me­nu­suk ten­tang ke­fa­na­an. Bagi ma­nu­sia mo­de­rn, ber­la­lu­nya waktu pa­ling se­ring men­jadi sum­ber ke­ce­mas­an; bagi Ke­n­kō, itu­lah sya­rat utama ke­in­dah­an. « Ke­ti­dak­ke­kalan ini­lah yang mem­buat du­nia ini ber­harga » (bab VI­I), tu­lis­nya. Jika ke­ber­a­daan kita aba­di, pu­isi du­nia akan se­gera le­nyap. Dari fi­lo­sofi ke­ti­dak­pas­tian ini la­hir es­te­tika yang sa­ngat Je­pang, es­te­tika ke­ti­dak­sem­pur­na­an, yang le­bih me­nyu­kai ca­haya ter­se­lu­bung bu­lan yang me­mu­dar da­ri­pada ke­sem­pur­naan bu­lan pur­na­ma; dan le­bih me­nyu­kai ke­lo­pak yang ter­bawa angin de­ngan ce­pat, mes­ki­pun kita ti­dak meng­i­ng­in­kan­nya, da­ri­pada bu­nga yang me­kar pe­nuh:

« Apa pun ob­jek­nya, ke­sem­pur­na­an­nya ada­lah se­buah ca­cat. Bi­ar­kan se­gala se­su­atu ti­dak se­le­sai, apa ada­nya, tanpa di­po­les: aku akan me­ne­mu­kan ke­ter­ta­rikan di da­lam­nya dan aku akan me­rasa nya­man. Orang-o­rang mem­be­ri­ta­hu­ku: ke­tika mem­ba­ngun ke­di­a­man ke­kai­sar­an, ada­lah ke­bi­a­saan un­tuk me­ning­gal­kan satu ba­gian yang ti­dak se­le­sai. »

Ur­a­be, Ke­n­kō. Les He­u­res oi­si­ves (Jam-jam Seng­gang) (Tsurezure-gusa), di­ter­je­mah­kan dari ba­hasa Je­pang oleh Char­les Gros­bois dan To­miko Yos­hi­da. Pa­ris: Gal­li­ma­rd, seri « Con­nais­sance de l’O­r­i­ent. Série ja­po­naise », 1987; di­ce­tak ulang se­ba­gian de­ngan ju­dul Ca­hi­ers de l’er­mi­tage (Ca­tatan dari Per­ta­paan) (kata peng­an­tar Zéno Bi­a­nu), Pa­ris: Gal­li­ma­rd, seri « Fo­lio Sa­ges­ses », 2022.

De­ngan meng­a­jar­kan kita bahwa « pe­nye­salan atas gu­gur­nya bu­nga dan su­rut­nya bu­lan » (bab CXXXVII) le­bih me­nyen­tuh da­ri­pada pu­jian atas me­kar­nya yang pe­nuh, Ke­nkō ti­dak ha­nya mem­be­ri­kan kita pel­a­jaran pu­i­si; ia me­na­war­kan, le­bih dari itu, se­buah peng­hi­bur­an.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

De Le­dige uren: Filosofische wandeling met de monnik Kenkô

Ver­taald uit het Frans

Ju­weel van de klui­ze­naars­li­te­ra­tuur, De Le­dige uren (Tsurezure-gusa)1Ver­wor­pen vor­men:
Ca­hier des heures oi­si­ves (Schrift van de le­dige uren).
Va­ri­é­tés sur des mo­ments d’en­nui (Va­ri­a­ties over mo­men­ten van ver­ve­ling).
Va­ri­é­tés sur des mo­ments de désœu­vre­ment (Va­ri­a­ties over mo­men­ten van le­dig­heid).
Réflexi­ons li­bres (Vrije over­pein­zin­gen).
Écrit dans des mo­ments d’en­nui (Ge­schre­ven in mo­men­ten van ver­ve­ling).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Uit­spra­ken van ver­lo­ren mo­men­ten).
Les Her­bes de l’en­nui (De krui­den van de ver­ve­ling).
Les Di­vers Mo­ments de loi­sirs (De di­verse mo­men­ten van vrije tijd).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. zijn een tijd­loze uit­no­di­ging om de vluch­tige schoon­heid van de we­reld te vat­ten voor­dat « de dauw op de vlak­ten van Adashi » op­droogt en « de rook van de berg To­ribe » ver­vliegt (hfdst. VII)2Ge­le­gen ten noord­wes­ten van Ky­o­to, dien­den de vlak­ten van Adashi vroe­ger als uit­ge­strekte be­graaf­plaats waar men de li­cha­men aan de ele­men­ten over­liet. De berg To­ri­be, ge­le­gen in het zuid­oos­ten, was op zijn beurt de plaats van de cre­ma­ties.. De au­teur, Urabe Kenkô of de mon­nik Kenkô (1283-1350)3Ver­wor­pen vor­men:
Urabe Ka­ne­yo­s­hi.
Yo­s­hida Ka­ne­yo­s­hi.
Yo­s­hida Ken­kô.
Yo­s­hida Kenn­kô.
abt Ken­ko.
bonze Ken­kô.
de eer­waarde Ken­kō.
Kenkō de hōs­hi.
Kennkô hôs­hi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bô­ci., was noch een strenge as­ceet, noch zelfs een vrome in de enge zin des woords. Als of­fi­cier van de gar­de, be­last met het be­ge­lei­den van kei­zer Go-U­da, koos hij er pas voor om in de re­li­gie te tre­den na de dood van zijn be­scherm­heer, en deed dit om zijn tijd­ge­no­ten van op af­stand te ob­ser­ve­ren. In een tijd waarin de « krijgs­lie­den van Kantô », mi­li­tai­ren zon­der cul­tuur, het hof kwel­den met een « le­vens­wijze ver van alle men­se­lijk­heid, dich­ter bij die van de bees­ten » (hfdst. LXXX), wist Kenkô het we­zen­lijke te be­wa­ren: de oude smaak.

« Kenkô […] is een ver­late clas­si­cus. […] zijn es­says lij­ken op het be­leefde ge­sprek van een man van de we­reld, en heb­ben die schijn van een­voud en die ge­mak­ke­lijk­heid van uit­druk­king die in wer­ke­lijk­heid het ken­merk zijn van een vol­maakte kunst.

Men kan, om de stu­die van de oude Ja­panse li­te­ra­tuur te be­gin­nen, geen be­tere keuze ma­ken dan die van de Le­dige uren. »

As­ton, Wil­liam Ge­or­ge. Lit­té­ra­ture ja­po­n­aise (Ja­panse li­te­ra­tuur), vert. uit het En­gels door Henry Du­rand-Da­vray. Pa­rijs: A. Co­lin, reeks « His­toi­res des lit­té­ra­tu­res », 1902. (Bi­bli­o­thèque na­ti­o­nale de France (Bn­F)).

Bij het be­stu­de­ren van dit werk rijk aan ver­trou­we­lijk­he­den, on­der­scheidt men bij Kenkô twee con­tras­te­rende per­soon­lijk­he­den: de aris­to­craat en de mon­nik. Hij prijst wel­is­waar de boed­dhis­ti­sche ont­hech­ting, maar be­kent dat « de man die geen smaak zou heb­ben voor het lief­des­le­ven » zou lij­ken op een « kris­tal­len be­ker waar­aan de bo­dem ont­breekt » (hfdst. II­I). Hij be­kri­ti­seert de ge­hecht­heid aan ma­te­ri­ële goe­de­ren, maar er­vaart « al­tijd een har­ten­klop » (hfdst. VI­II) bij de her­in­ne­ring aan de de­cors van het pa­leis, de ac­ces­soi­res van de kos­tuums of de pracht van de ce­re­mo­nies. Hij he­kelt de grove dron­ken­schap, maar geeft toe dat een glas sake ge­deeld tus­sen « in­tieme vrien­den rond het vuur » (hfdst. CLXXV), op een sneeuw­rijke nacht, een van de char­mes van het be­staan is. Deze twee kan­ten van zijn ka­rak­ter com­bi­ne­ren om « een type oude vrij­ge­zel te vor­men [dat wer­ke­lijk] sym­pa­thiek is, en dat nog sym­pa­thie­ker wordt wan­neer men op zijn ge­mak de ge­dach­ten en raad­ge­vin­gen over­denkt, van zo’n in­tieme wijs­heid, die het groot­ste deel van zijn ge­schrift vul­len », legt Mi­chel Re­von uit. Ik be­schouw hem als de groot­ste mo­ra­list, de meest har­mo­ni­euze en zui­verste geest van Ja­pan.

De Essentie van de zuihitsu: De gril van het penseel volgen

« Zuihitsu, “met de stroom van het pen­seel mee” […]. De bonze Kenkô heeft het mooi­ste boek van dit genre ge­schre­ven. Hij is mijn mees­ter. Ik ben naar Ky­oto ge­gaan om te we­nen op de plek waar hij had ge­leefd. Een bonze heeft mij er­heen ge­leid. […] “Abt Ken­kô”, zei hij mij […], “dat zijn [de bloe­men] die daar staan!” De Ja­pan­ners zijn als de sei­zoe­nen; al­les keert te­rug […] met hen. Wij, wij zijn als de ge­schie­de­nis; al­les sterft met ons. »

Quig­nard, Pas­cal. Pe­tits Trai­tés (Kleine ver­han­de­lin­gen). Pa­rijs: Maeght, 1990; her­uitg. Pa­rijs: Gal­li­mard, reeks « Fo­lio », 1997.

De Le­dige uren be­ho­ren tot dit zo bij­zon­dere li­te­raire gen­re, de zuihitsu (« met de draad van het pen­seel »)4Ver­wor­pen vor­men:
« Im­pres­si­o­nis­ti­sche li­te­ra­tuur ».
« Het pen­seel vol­gend ».
« De gril van het pen­seel vol­gend ».
« Ge­schrif­ten met de draad van het pen­seel ».
« Men­ge­lin­gen ».
« Es­says ».
« Es­say met de draad van het pen­seel ».
« Es­say met de draad van de pen ».
« Aan­te­ke­nin­gen ge­maakt met de stroom van de pen ».
« Met de stroom van het pen­seel ».
« Zijn pen­seel de vrije loop la­tend ».
« Naar goed­dun­ken van het pen­seel ».
Zouï-hitsou., waarin de Ja­pan­ners ook de Essays van Mon­taigne plaat­sen. En deze toe­na­de­ring tus­sen Kenkô en onze Franse edel­man, hoe con­ven­ti­o­neel ook, is niet min­der juist. Men vindt bij de een en de an­der deze ze­kere en ver­fijnde smaak, deze me­lan­cho­lie die nooit wan­hoop is, dit ge­heel hu­ma­nis­ti­sche en­thou­si­asme niet zo­zeer voor de Oud­heid als wel voor de an­tieke deugd, deze wil, ten­slot­te, om zichzelf te schil­de­ren door an­de­ren te schil­de­ren. Geen re­gel­ma­tig plan, geen sys­teem om de geest op te slui­ten; niets dan de gril van het pen­seel, waar­uit een « wir­war van over­pein­zin­gen, anek­do­tes en maxi­men ont­staat, pê­le-mêle op pa­pier ge­wor­pen, ge­du­rende [meer­de­re] ja­ren, rond 1335 », een tuin van im­pres­sies waar het wilde gras naast de zeld­zame bloem groeit. De be­roemde in­ci­pit zet de toon van deze in­tel­lec­tu­ele wan­de­ling:

« Naar ge­lang van mijn le­dige uren (Tsure­zure naru mama ni), van ’s och­tends tot ’s avonds, voor mijn schrijf­ta­fel, no­teer ik zon­der be­paald doel de beu­ze­la­rijen waar­van de vluch­tige weer­schijn door mijn geest trekt. Vreemde af­dwa­lin­gen! »

Ura­be, Ken­kô. Les Heures oi­si­ves (De Le­dige uren) (Tsurezure-gusa), vert. uit het Ja­pans door Char­les Gros­bois en To­miko Yo­s­hi­da. Pa­rijs: Gal­li­mard, reeks « Con­nais­sance de l’O­rient. Sé­rie ja­po­n­aise », 1987; ge­deel­te­lijke her­uitg. on­der de ti­tel Ca­hiers de l’er­mi­tage (Schrif­ten van de kluis) (voorw. Zéno Bia­nu), Pa­rijs: Gal­li­mard, reeks « Fo­lio Sa­ges­ses », 2022.

De Poëtica van het onvoltooide

In het hart van De Le­dige uren klopt het schrij­nende ge­voel van het efe­me­re. Voor de mo­derne mens is het ver­strij­ken van de tijd mee­stal een bron van angst; voor Kenkô is het de voor­waarde zelf van de schoon­heid. « Het is zijn ver­gan­ke­lijk­heid die de waarde van deze we­reld uit­maakt » (hfdst. VI­I), schrijft hij. Als ons be­staan eeu­wig zou moe­ten zijn, zou de po­ë­zie van de we­reld on­mid­del­lijk ver­vlie­gen. Uit deze fi­lo­so­fie van de pre­ca­ri­teit vloeit een ge­heel Ja­panse es­the­tiek voort, die van het on­vol­tooi­de, die bo­ven de vol­heid van de maan de ge­slui­erde glans van een af­ne­mend he­mel­li­chaam ver­kiest; en bo­ven de ont­lo­ken bloem de bloem­blaad­jes die de wind haas­tig mee­voert, on­danks ons:

« Wat het voor­werp ook is, zijn per­fec­tie is een ge­brek. Laat de din­gen on­vol­tooid, zo­als ze zijn, zon­der te fijn­poet­sen: ik zal er be­lang in vin­den en me op mijn ge­mak voe­len. Men heeft mij ge­zegd: wan­neer men een kei­zer­lijke wo­ning bouwt, is het de ge­woonte om een plek on­vol­tooid te la­ten. »

Ura­be, Ken­kô. Les Heures oi­si­ves (De Le­dige uren) (Tsurezure-gusa), vert. uit het Ja­pans door Char­les Gros­bois en To­miko Yo­s­hi­da. Pa­rijs: Gal­li­mard, reeks « Con­nais­sance de l’O­rient. Sé­rie ja­po­n­aise », 1987; ge­deel­te­lijke her­uitg. on­der de ti­tel Ca­hiers de l’er­mi­tage (Schrif­ten van de kluis) (voorw. Zéno Bia­nu), Pa­rijs: Gal­li­mard, reeks « Fo­lio Sa­ges­ses », 2022.

Door ons te le­ren dat « het be­treu­ren van het val­len der bloem­blaad­jes en het ta­nen van de maan » (hfdst. CXXX­VII) ont­roer­ren­der is dan de lof­zang op hun volle bloei, geeft Kenkô ons niet al­leen een les in po­ë­ti­ca; hij biedt ons, be­ter nog, een troost.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Le Ore oziose: Flanêrie filosofica con il monaco Kenkô

Tradotto dal fran­cese

Gio­iello della let­tera­tura eremitica, Le Ore oziose (Tsurezure-gusa)1Forme rifiuta­te:
Cahier des heures oisives (Quaderno delle ore oziose).
Variétés sur des moments d’en­nui (Varietà su momenti di noia).
Variétés sur des moments de désœuvrement (Varietà su momenti di ozio).
Réflexions libres (Rifles­sioni libere).
Écrit dans des moments d’en­nui (Scritto in momenti di noia).
Propos des moments per­dus (Di­scorsi dei momenti per­duti).
Les Her­bes de l’en­nui (Le Erbe della noia).
Les Divers Moments de loisirs (I Diversi Momenti di svago).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. sono un in­vito senza tempo a cogliere la bel­lezza fugace del mondo prima che si asciughi «la rugiada nelle pianure di Adashi» e che svaniscano «i fumi del monte Toribe» (cap. VII)2Situate a nor­d-ovest di Kyoto, le pianure di Adashi ser­vivano un tempo da vasto cimitero dove si ab­ban­donavano i corpi agli elemen­ti. Il monte Toribe, situato a sud-est, era in­vece il luogo delle cremazioni.. L’autore, Urabe Kenkô o il monaco Kenkô (1283-1350)3Forme rifiuta­te:
Urabe Kaneyos­hi.
Yos­hida Kaneyos­hi.
Yos­hida Ken­kô.
Yos­hida Kenn­kô.
l’abate Ken­ko.
il bonzo Ken­kô.
il reverendo Ken­kō.
Kenkō il hōs­hi.
Kennkô hôs­hi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci., non fu né un asceta rigoroso né tan­tomeno un devoto nel senso stretto del ter­mine. Uf­ficiale della guar­dia, in­caricato di ac­com­pagnare l’im­pera­tore Go-Uda, scelse di pren­dere i voti solo alla morte del suo protet­tore, e lo fece per os­ser­vare i suoi con­tem­poranei in di­spar­te. In un’epoca in cui i «sol­da­tacci del Kantô», militari privi di cul­tura, af­flig­gevano la corte con un «modo di vivere lon­tano da ogni umanità, più vicino a quello delle bes­tie» (cap. LXXX), Kenkô seppe pre­ser­vare l’es­sen­ziale: l’an­tico gus­to.

«Kenkô […] è un clas­sico at­tar­da­to. […] i suoi saggi somigliano alla con­ver­sazione gar­bata di un uomo di mon­do, e hanno quel­l’aria di sem­plicità e quella sciol­tezza d’es­pres­sione che sono in realtà il frutto di un’arte con­suma­ta.

Non si può, per iniziare lo studio del­l’an­tica let­tera­tura giap­ponese, fare scelta migliore di quella delle Ore oziose.»

As­ton, Wil­liam Geor­ge. Lit­téra­ture japonaise (Let­tera­tura giap­ponese), trad. dal­l’in­glese di Henry Duran­d-Davray. Pa­rigi: A. Colin, coll. «His­toires des lit­téra­tures», 1902. (Bibliothèque na­tionale de France (Bn­F)).

A esaminare ques­t’opera ricca di con­fiden­ze, si scor­gono in Kenkô due per­sonalità con­tras­tan­ti: l’aris­tocra­tico e il monaco. Egli pre­dica, cer­to, il di­stacco bud­dhis­ta, ma con­fessa che «l’uomo che non avesse il gusto della vita amorosa» somiglierebbe a una «coppa di cris­tallo cui man­casse il fondo» (cap. III). Critica l’at­tac­camento ai beni ma­teriali, ma prova «sem­pre un bat­tito del cuore» (cap. VIII) nel ricor­dare le decorazioni del palaz­zo, gli ac­ces­sori dei cos­tumi o la magnificenza delle cerimonie. Biasima l’ubriachezza gros­solana, ma am­mette che un bic­chiere di sakè con­diviso tra «amici in­timi at­torno al fuoco» (cap. CLXXV), in una notte di neve, è uno dei fascini del­l’esis­ten­za. Questi due volti del suo carat­tere si com­binano per «for­mare un tipo di scapolo [dav­vero] sim­pa­tico, che lo diventa an­cor più quando si meditano con agio i pen­sieri e i con­sigli, di così in­tima sag­gez­za, che riem­piono la mag­gior parte del suo scritto», spiega Michel Revon. Lo con­sidero il più grande moralis­ta, lo spirito più ar­monioso e più puro del Giap­pone.

L’Essenza dello zuihitsu: Seguire il capriccio del pennello

«Zuihitsu, “seguendo il pen­nel­lo” […]. Il bonzo Kenkô ha com­posto il più bel libro di questo genere. È il mio maes­tro. Sono an­dato a Kyoto per pian­gere sul luogo in cui aveva vis­suto. Un bonzo mi vi ha con­dot­to. […] “L’abate Ken­kô”, mi disse […], “sono [i fiori] che sono là!” I Giap­ponesi sono come le stagioni; tutto ritorna […] con loro. Noi, noi siamo come la storia; tutto muore con noi.»

Quignard, Pascal. Petits Traités (Pic­coli Trat­tati). Pa­rigi: Maeght, 1990; ried. Pa­rigi: Gal­limard, coll. «Folio», 1997.

Le Ore oziose ap­par­ten­gono a quel genere let­terario così par­ticolare, lo zuihitsu («al filo del pen­nel­lo»)4Forme rifiuta­te:
«Let­tera­tura im­pres­sionis­ta».
«Seguendo il pen­nel­lo».
«Seguendo il ca­pric­cio del pen­nel­lo».
«Scritti al filo del pen­nel­lo».
«Miscellanee».
«Saggi».
«Sag­gio al filo del pen­nel­lo».
«Sag­gio al filo della pen­na».
«Note prese seguendo la pen­na».
«Seguendo il pen­nel­lo».
«Lasciando an­dare il pen­nel­lo».
«Al ca­pric­cio del pen­nel­lo».
Zouï-hitsou., nel quale i Giap­ponesi col­locano an­che i Saggi di Mon­taigne. E questo ac­cos­tamento tra Kenkô e il nos­tro gen­tiluomo fran­cese, per quanto con­ven­zionale, non è meno gius­to. Si ritrova nel­l’uno e nel­l’al­tro quel gusto sicuro e delica­to, quella malin­conia che non è mai di­sperazione, quel­l’en­tusiasmo tutto umanis­tico non tanto per l’An­tichità quanto per l’an­tica vir­tù, quella volon­tà, in­fine, di dipin­gere se stessi dipin­gendo gli al­tri. Nes­sun piano regolare, nes­sun sis­tema per im­prigionare lo spirito; nien­t’al­tro che il ca­pric­cio del pen­nel­lo, da cui sorge un «guaz­zabuglio di rifles­sioni, aned­doti e mas­sime get­tati alla rin­fusa sulla car­ta, per [diver­si] an­ni, at­torno al 1335», un giar­dino d’im­pres­sioni dove l’erba sel­va­tica fian­cheg­gia il fiore raro. L’in­cipit, celebre, dà il tono di questa pas­seg­giata in­tel­let­tuale:

«Al ritmo delle mie ore oziose (Tsurezure naru mama ni), dal mat­tino alla sera, davanti al mio scrit­to­io, an­noto senza un di­segno pre­ciso le inezie il cui riflesso fugace passa nel mio spirito. Strane divagazioni!»

Urabe, Ken­kô. Les Heures oisives (Le Ore oziose) (Tsurezure-gusa), trad. dal giap­ponese di Char­les Grosbois e Tomiko Yos­hida. Pa­rigi: Gal­limard, coll. «Con­nais­sance de l’Orient. Série japonaise», 1987; ried. par­ziale con il titolo Cahiers de l’er­mitage (Quaderni del­l’eremo) (pref. Zéno Bianu), Pa­rigi: Gal­limard, coll. «Folio Sages­ses», 2022.

La Poetica dell’incompiuto

Nel cuore delle Ore oziose batte il sen­timento strug­gente del­l’ef­fimero. Per l’uomo moder­no, la fuga del tempo è, il più delle vol­te, fonte d’an­goscia; per Ken­kô, essa è la con­dizione stessa della bel­lez­za. «È la sua im­per­manenza che fa il pre­gio di questo mondo» (cap. VII), scrive. Se la nos­tra esis­tenza dovesse es­sere eter­na, la poesia del mondo svanirebbe al­l’is­tan­te. Da questa filosofia della pre­carietà deriva un’es­tetica tutta giap­ponese, quella del­l’in­com­piuto, che pre­ferisce alla pienezza della luna lo splen­dore velato di un as­tro calan­te; e al fiore sboc­ciato i petali che il vento porta via in fret­ta, nos­tro mal­grado:

«Qualun­que sia l’og­get­to, la sua per­fezione è un difet­to. Lasciate le cose in­com­piute, così come sono, senza rifinire: vi troverò in­teresse e mi sen­tirò a mio agio. Mi è stato det­to: quando si cos­truisce una dimora im­periale, è cos­tume lasciare un punto in­com­piuto.»

Urabe, Ken­kô. Les Heures oisives (Le Ore oziose) (Tsurezure-gusa), trad. dal giap­ponese di Char­les Grosbois e Tomiko Yos­hida. Pa­rigi: Gal­limard, coll. «Con­nais­sance de l’Orient. Série japonaise», 1987; ried. par­ziale con il titolo Cahiers de l’er­mitage (Quaderni del­l’eremo) (pref. Zéno Bianu), Pa­rigi: Gal­limard, coll. «Folio Sages­ses», 2022.

In­segnan­doci che «il rim­pianto dello sfogliarsi dei fiori e del declinare della luna» (cap. CXXXVII) è più toc­cante del­l’elogio del loro pieno sboc­ciare, Kenkô non ci of­fre sol­tanto una lezione di poetica; ci of­fre, meglio an­cora, una con­solazione.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

निष्क्रिय घड़ियाँ: भिक्षु केनको के साथ दार्शनिक भ्रमण

फ्रांसीसी से अनुवादित

आश्रम साहित्य का यह रत्न, निष्क्रिय घड़ियाँ (Tsurezure-gusa)1अस्वीकृत रूप:
Cahier des heures oisives.
Variétés sur des moments d’ennui.
Variétés sur des moments de désœuvrement.
Réflexions libres.
Écrit dans des moments d’ennui.
Propos des moments perdus.
Les Herbes de l’ennui.
Les Divers Moments de loisirs.
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa., एक कालातीत निमंत्रण है — संसार की क्षणभंगुर सुंदरता को थाम लेने का, इससे पहले कि « आदाशी के मैदानों की ओस » सूख जाए और « तोरिबे पर्वत का धुआँ » विलीन हो जाए (अध्याय VII)2क्योतो के उत्तर-पश्चिम में स्थित आदाशी के मैदान पहले एक विशाल श्मशान के रूप में काम करते थे जहाँ शव प्राकृतिक तत्वों के लिए छोड़ दिए जाते थे। दक्षिण-पूर्व में स्थित तोरिबे पर्वत दाह-संस्कार का स्थान था।। लेखक, उराबे केनको या भिक्षु केनको (1283-1350)3अस्वीकृत रूप:
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkô.
Yoshida Kennkô.
l’abbé Kenko.
le bonze Kenkô.
le révérend Kenkō.
Kenkō le hōshi.
Kennkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci., न तो कोई कठोर तपस्वी थे और न ही संकीर्ण अर्थों में कोई भक्त। सम्राट गो-उदा के अंगरक्षक के रूप में नियुक्त, उन्होंने अपने संरक्षक की मृत्यु के बाद ही संन्यास लेने का निर्णय किया, और ऐसा उन्होंने अपने समकालीनों को दूर से देखने के लिए किया। एक ऐसे युग में जहाँ « कानतो के सिपाही », संस्कारहीन सैनिक, दरबार को अपनी « मनुष्यता से दूर, पशुओं जैसी जीवनशैली » से त्रस्त कर रहे थे (अध्याय LXXX), केनको ने आवश्यक तत्व को संरक्षित रखा: प्राचीन रुचि।

« केनको […] एक विलंबित शास्त्रीयतावादी हैं। […] उनके निबंध एक सभ्य व्यक्ति की शिष्ट वार्ता जैसे हैं, और उनमें वह सरलता का आभास और अभिव्यक्ति की वह सहजता है जो वास्तव में एक परिष्कृत कला का परिणाम है।

प्राचीन जापानी साहित्य के अध्ययन का आरंभ करने के लिए निष्क्रिय घड़ियाँ से बेहतर कोई चयन नहीं हो सकता। »

Aston, William George. Littérature japonaise (जापानी साहित्य), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902. (Bibliothèque nationale de France (BnF)).

इस आत्मीय रचना का परीक्षण करने पर, केनको में दो विपरीत व्यक्तित्व दिखाई देते हैं: अभिजात और भिक्षु। वे निश्चय ही बौद्ध वैराग्य का उपदेश देते हैं, परंतु स्वीकार करते हैं कि « जिस व्यक्ति को प्रेम-जीवन का स्वाद न हो » वह « तली-रहित स्फटिक प्याले » जैसा होगा (अध्याय III)। वे भौतिक वस्तुओं के प्रति आसक्ति की आलोचना करते हैं, फिर भी राजमहल की साज-सज्जा, वेशभूषा की सामग्री या समारोहों की भव्यता को याद करते हुए उन्हें « सदा हृदय में स्पंदन » (अध्याय VIII) होता है। वे अशिष्ट मद्यपान की निंदा करते हैं, परंतु मानते हैं कि हिमपात की रात में « अग्नि के चारों ओर घनिष्ठ मित्रों के बीच » (अध्याय CLXXV) साके का एक प्याला जीवन के आकर्षणों में से एक है। उनके चरित्र के ये दोनों पक्ष मिलकर « एक वास्तव में सहानुभूतिपूर्ण वृद्ध कुंवारे का व्यक्तित्व बनाते हैं, जो और भी प्रिय हो जाता है जब हम उनके लेखन के अधिकांश भाग में भरे हुए इतने अंतरंग ज्ञान के विचारों और सलाहों पर विश्राम से चिंतन करते हैं », मिशेल रेवों बताते हैं। मेरी दृष्टि में वे जापान के सबसे महान नीतिज्ञ, सबसे समरस और सबसे विशुद्ध मस्तिष्क हैं।

ज़ुइहित्सु का सार: तूलिका की सनक का अनुसरण

« Zuihitsu, “तूलिका के प्रवाह में” […]। भिक्षु केनको ने इस विधा की सबसे सुंदर पुस्तक रची है। वे मेरे गुरु हैं। मैं क्योतो गया था उस स्थान पर अश्रु बहाने जहाँ वे रहे थे। एक भिक्षु मुझे वहाँ ले गए। […] “आचार्य केनको”, उन्होंने मुझसे कहा […], “ये पुष्प ही वे हैं!” जापानी ऋतुओं की भाँति हैं; सब कुछ उनके साथ लौट आता है […]। हम इतिहास की भाँति हैं; सब कुछ हमारे साथ मर जाता है। »

Quignard, Pascal. Petits Traités (लघु निबंध). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

निष्क्रिय घड़ियाँ इस अत्यंत विशिष्ट साहित्यिक विधा, ज़ुइहित्सु (« तूलिका के प्रवाह में »)4अस्वीकृत रूप:
« Littérature impressionniste ».
« Suivant le pinceau ».
« Suivant le caprice du pinceau ».
« Écrits au fil du pinceau ».
« Mélanges ».
« Essais ».
« Essai au fil du pinceau ».
« Essai au fil de la plume ».
« Notes prises au courant de la plume ».
« Au courant du pinceau ».
« En laissant aller son pinceau ».
« Au gré du pinceau ».
Zouï-hitsou. से संबंधित हैं, जिसमें जापानी मोंतेन के Essais को भी रखते हैं। और केनको तथा हमारे इस फ्रांसीसी भद्रपुरुष के बीच यह तुलना, भले ही परंपरागत हो, उचित भी है। दोनों में वह निश्चित और सूक्ष्म रुचि मिलती है, वह विषाद जो कभी निराशा नहीं बनता, वह मानवतावादी उत्साह जो प्राचीनता के लिए उतना नहीं जितना प्राचीन सद्गुण के लिए है, और अंततः दूसरों को चित्रित करते हुए स्वयं को चित्रित करने की वह इच्छा। कोई नियमित योजना नहीं, मन को बाँधने वाली कोई प्रणाली नहीं; केवल तूलिका की सनक, जिससे उभरता है « 1335 के आसपास, कई वर्षों में, कागज़ पर बिखेरे गए चिंतनों, उपाख्यानों और सूक्तियों का एक अव्यवस्थित संग्रह », छापों का एक उद्यान जहाँ जंगली घास दुर्लभ पुष्प के संग उगती है। प्रसिद्ध आरंभिक पंक्तियाँ इस बौद्धिक भ्रमण का स्वर निर्धारित करती हैं:

« अपनी निष्क्रिय घड़ियों के अनुसार (Tsurezure naru mama ni), प्रातः से संध्या तक, अपनी लेखन-मेज के समक्ष, मैं बिना किसी निश्चित उद्देश्य के उन तुच्छ बातों को लिखता हूँ जिनकी क्षणिक छाया मेरे मन में गुज़रती है। विचित्र प्रलाप! »

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (निष्क्रिय घड़ियाँ) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (आश्रम की पुस्तिकाएँ) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

अपूर्णता का काव्यशास्त्र

निष्क्रिय घड़ियाँ के हृदय में क्षणभंगुरता की मर्मस्पर्शी अनुभूति धड़कती है। आधुनिक मनुष्य के लिए, समय का बहाव प्रायः चिंता का स्रोत है; केनको के लिए, यह सौंदर्य की अनिवार्य शर्त है। « इसकी अनित्यता ही इस संसार का मूल्य है » (अध्याय VII), वे लिखते हैं। यदि हमारा अस्तित्व शाश्वत होता, तो संसार की कविता तत्काल विलुप्त हो जाती। इस अनिश्चितता के दर्शन से एक विशुद्ध जापानी सौंदर्यशास्त्र उत्पन्न होता है — अपूर्णता का, जो पूर्णिमा की पूर्णता से अधिक ढलते चंद्रमा की धुँधली आभा को वरीयता देता है; और खिले हुए पुष्प से अधिक उन पंखुड़ियों को जिन्हें पवन हमारी इच्छा के विरुद्ध शीघ्रता से उड़ा ले जाती है:

« वस्तु चाहे जो भी हो, उसकी पूर्णता एक दोष है। वस्तुओं को अधूरा छोड़ दो, जैसी वे हैं, बिना निखारे: मुझे उसमें रुचि मिलेगी और मैं सहज अनुभव करूँगा। मुझे बताया गया है: जब शाही निवास का निर्माण होता है, तो एक स्थान को अधूरा छोड़ने की प्रथा है। »

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (निष्क्रिय घड़ियाँ) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (आश्रम की पुस्तिकाएँ) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

हमें यह सिखाते हुए कि « पुष्पों के झड़ने और चंद्रमा के क्षय का खेद » (अध्याय CXXXVII) उनके पूर्ण विकास की प्रशंसा से अधिक मर्मस्पर्शी है, केनको हमें केवल काव्यशास्त्र का पाठ नहीं देते; वे हमें, इससे भी बढ़कर, एक सांत्वना प्रदान करते हैं।

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

As Ho­ras oci­o­sas: Flânerie filosófica com o monge Kenkô

Tra­du­zido do fran­cês

Joia da li­te­ra­tura de ere­mi­té­rio, As Ho­ras oci­o­sas (Tsurezure-gusa)1For­mas re­jei­ta­das:
Cahier des heu­res oi­si­ves (Ca­derno das ho­ras oci­o­sas).
Va­rié­tés sur des mo­ments d’en­nui (Va­ri­e­da­des so­bre mo­men­tos de té­dio).
Va­rié­tés sur des mo­ments de désœu­vre­ment (Va­ri­e­da­des so­bre mo­men­tos de oci­o­si­dade).
Ré­fle­xi­ons li­bres (Re­fle­xões li­vres).
Écrit dans des mo­ments d’en­nui (Es­crito em mo­men­tos de té­dio).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Pa­la­vras dos mo­men­tos per­di­dos).
Les Her­bes de l’en­nui (As Er­vas do té­dio).
Les Di­vers Mo­ments de loi­sirs (Os Di­ver­sos Mo­men­tos de la­zer).
Tsou­ré­zouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. são um con­vite in­tem­po­ral a cap­tar a be­leza fu­gaz do mundo an­tes que se­que «o or­va­lho nas pla­ní­cies de Adashi» e se des­va­ne­çam «os fu­mos do monte To­ribe» (cap. VII)2Si­tu­a­das a no­ro­este de Qui­o­to, as pla­ní­cies de Adashi ser­viam ou­trora de vasto ce­mi­té­rio onde se aban­do­na­vam os cor­pos aos ele­men­tos. O monte To­ri­be, si­tu­ado a su­des­te, era por sua vez o lu­gar das cre­ma­ções.. O au­tor, Urabe Kenkô ou o monge Kenkô (1283-1350)3For­mas re­jei­ta­das:
Urabe Ka­neyoshi.
Yoshida Ka­neyoshi.
Yoshida Kenkô.
Yoshida Kennkô.
o abade Ken­ko.
o bonzo Kenkô.
o re­ve­rendo Kenkō.
Kenkō o hōshi.
Kennkô hôshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bô­ci., não foi nem um as­ceta fe­roz nem se­quer um de­voto no sen­tido es­trito do ter­mo. Ofi­cial da guar­da, en­car­re­gado de acom­pa­nhar o im­pe­ra­dor Go-U­da, só es­co­lheu en­trar na vida re­li­gi­osa após a morte do seu pro­te­tor, e fê-lo para ob­ser­var os seus con­tem­po­râ­neos à dis­tân­cia. Numa época em que os «sol­da­dões do Kantô», mi­li­ta­res sem cul­tu­ra, afli­giam a corte com um «modo de vida afas­tado de toda a hu­ma­ni­da­de, mais pró­ximo do das bes­tas» (cap. LXXX), Kenkô soube pre­ser­var o es­sen­ci­al: o an­tigo gos­to.

«Kenkô […] é um clás­sico atra­sa­do. […] os seus en­saios as­se­me­lham-se à con­ver­sa­ção po­lida de um ho­mem do mun­do, e têm aquele ar de sim­pli­ci­dade e aquela fa­ci­li­dade de ex­pres­são que são, na re­a­li­da­de, fruto de uma arte con­su­ma­da.

Não se po­de, para co­me­çar o es­tudo da an­tiga li­te­ra­tura ja­po­ne­sa, fa­zer me­lhor es­co­lha do que a das Ho­ras oci­o­sas.»

As­ton, Wil­liam Ge­or­ge. Lit­té­ra­ture ja­po­naise (Li­te­ra­tura ja­po­nesa), trad. do in­glês por Henry Du­rand-Da­vray. Pa­ris: A. Co­lin, col. «His­toi­res des lit­té­ra­tu­res», 1902. (Bi­bli­othè­que na­ti­o­nale de France (BnF)).

Ao exa­mi­nar esta obra rica em con­fi­dên­ci­as, dis­cer­ne-se em Kenkô duas per­so­na­li­da­des con­tras­tan­tes: o aris­to­crata e o mon­ge. Pre­co­ni­za, de­cer­to, o des­pren­di­mento bu­dis­ta, mas con­fessa que «o ho­mem que não ti­vesse o gosto pela vida amo­rosa» se as­se­me­lha­ria a uma «taça de cris­tal à qual fal­tasse o fundo» (cap. II­I). Cri­tica o apego aos bens ma­te­ri­ais, mas sente «sem­pre uma pal­pi­ta­ção do co­ra­ção» (cap. VI­II) ao re­cor­dar os ce­ná­rios do pa­lá­cio, os aces­só­rios dos tra­jes ou a mag­ni­fi­cên­cia das ce­ri­mó­ni­as. Fus­tiga a em­bri­a­guez gros­sei­ra, mas ad­mite que um copo de sake par­ti­lhado en­tre «ami­gos ín­ti­mos junto ao fogo» (cap. CLXXV), numa noite de ne­ve, é um dos en­can­tos da exis­tên­cia. Es­tas duas fa­ces do seu ca­rá­ter com­bi­nam-se para «for­mar um tipo de sol­tei­rão [ver­da­dei­ra­men­te] sim­pá­ti­co, e que se torna ainda mais quando me­di­ta­mos a nosso bel-pra­zer os pen­sa­men­tos e os con­se­lhos, de tão ín­tima sa­be­do­ria, que pre­en­chem a maior parte do seu es­crito», ex­plica Mi­chel Re­von. Con­si­de­ro-o o maior mo­ra­lis­ta, o es­pí­rito mais har­mo­ni­oso e mais puro do Ja­pão.

A Essência do zuihitsu: Seguir o capricho do pincel

«Zuihitsu, “ao cor­rer do pin­cel” […]. O bonzo Kenkô compôs o mais belo li­vro deste gé­ne­ro. É o meu mes­tre. Fui a Qui­oto para cho­rar no lu­gar onde ele ti­nha vi­vi­do. Um bonzo con­du­ziu-me lá. […] “O abade Kenkô”, dis­se-me ele […], “são [as flo­res] que es­tão ali!” Os ja­po­ne­ses são como as es­ta­ções; tudo re­gressa […] com eles. Nós so­mos como a his­tó­ria; tudo morre con­nos­co.»

Quig­nard, Pas­cal. Pe­tits Trai­tés (Pe­que­nos Tra­ta­dos). Pa­ris: Ma­eght, 1990; re­ed. Pa­ris: Gal­li­mard, col. «Fo­li­o», 1997.

As Ho­ras oci­o­sas per­ten­cem a esse gé­nero li­te­rá­rio tão par­ti­cu­lar, o zuihitsu («ao fio do pin­cel»)4For­mas re­jei­ta­das:
«Li­te­ra­tura im­pres­si­o­nis­ta».
«Se­guindo o pin­cel».
«Se­guindo o ca­pri­cho do pin­cel».
«Es­cri­tos ao fio do pin­cel».
«Miscelâneas».
«Ensaios».
«En­saio ao fio do pin­cel».
«En­saio ao fio da pe­na».
«No­tas to­ma­das ao cor­rer da pe­na».
«Ao cor­rer do pin­cel».
«Dei­xando cor­rer o pin­cel».
«Ao sa­bor do pin­cel».
Zouï-hitsou., no qual os ja­po­ne­ses in­cluem tam­bém os Ensaios de Mon­taig­ne. E esta apro­xi­ma­ção en­tre Kenkô e o nosso fi­dalgo fran­cês, por ser con­ven­ci­o­nal, não deixa de ser jus­ta. En­con­tra­mos num e nou­tro esse gosto se­guro e de­li­ca­do, essa me­lan­co­lia que nunca é de­ses­pe­ro, esse en­tu­si­asmo todo hu­ma­nista não tanto pela An­ti­gui­dade quanto pela an­tiga vir­tu­de, essa von­ta­de, en­fim, de se pin­tar pin­tando ou­trem. Ne­nhum plano re­gu­lar, ne­nhum sis­tema para en­cer­rar o es­pí­ri­to; nada se­não o ca­pri­cho do pin­cel, de onde surge uma «mis­ce­lâ­nea de re­fle­xões, ane­do­tas e má­xi­mas lan­ça­das de­sor­de­na­da­mente so­bre o pa­pel, du­rante [vá­ri­os] anos, por volta de 1335», um jar­dim de im­pres­sões onde a erva da­ni­nha la­de­ava a flor ra­ra. O in­ci­pit, cé­le­bre, dá o tom deste pas­seio in­te­lec­tu­al:

«Ao sa­bor das mi­nhas ho­ras oci­o­sas (Tsu­re­zure naru mama ni), da ma­nhã à noi­te, di­ante da mi­nha es­cri­va­ni­nha, anoto sem de­síg­nio pre­ciso as ba­ga­te­las cujo re­flexo fu­gi­dio passa no meu es­pí­ri­to. Es­tra­nhas di­va­ga­ções!»

Ura­be, Kenkô. Les Heu­res oi­si­ves (As Ho­ras oci­o­sas) (Tsurezure-gusa), trad. do ja­po­nês por Char­les Gros­bois e To­miko Yoshi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, col. «Con­nais­sance de l’O­ri­ent. Sé­rie ja­po­nai­se», 1987; re­ed. par­cial sob o tí­tulo Cahi­ers de l’er­mi­tage (Ca­der­nos do ere­mi­té­rio) (pref. Zéno Bi­a­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, col. «Fo­lio Sa­ges­ses», 2022.

A Poética do inacabado

No co­ra­ção das Ho­ras oci­o­sas pulsa o sen­ti­mento pun­gente do efé­me­ro. Para o ho­mem mo­der­no, a fuga do tempo é, na mai­o­ria das ve­zes, fonte de an­gús­tia; para Kenkô, ela é a con­di­ção mesma da be­le­za. «É a sua im­per­ma­nên­cia que faz o va­lor deste mundo» (cap. VI­I), es­creve ele. Se a nossa exis­tên­cia de­vesse ser eter­na, a po­e­sia do mundo es­va­ne­cer-se-ia de ime­di­a­to. Desta fi­lo­so­fia da pre­ca­ri­e­dade de­corre uma es­té­tica toda ja­po­ne­sa, a do ina­ca­ba­do, que pre­fere à ple­ni­tude da lua o bri­lho ve­lado de um as­tro de­cli­nan­te; e à flor de­sa­bro­chada as pé­ta­las que o vento leva apres­sa­da­men­te, ape­sar de nós:

«Qual­quer que seja o ob­je­to, a sua per­fei­ção é um de­fei­to. Dei­xai as coi­sas ina­ca­ba­das, como es­tão, sem aper­fei­ço­ar: en­con­tra­rei ne­las in­te­resse e sen­tir-me-ei à von­ta­de. Dis­se­ram-mo: quando se cons­trói uma mo­rada im­pe­ri­al, é cos­tume dei­xar um lu­gar ina­ca­ba­do.»

Ura­be, Kenkô. Les Heu­res oi­si­ves (As Ho­ras oci­o­sas) (Tsurezure-gusa), trad. do ja­po­nês por Char­les Gros­bois e To­miko Yoshi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, col. «Con­nais­sance de l’O­ri­ent. Sé­rie ja­po­nai­se», 1987; re­ed. par­cial sob o tí­tulo Cahi­ers de l’er­mi­tage (Ca­der­nos do ere­mi­té­rio) (pref. Zéno Bi­a­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, col. «Fo­lio Sa­ges­ses», 2022.

Ao en­si­nar-nos que «o pe­sar pelo des­fo­lhar das flo­res e pelo de­clí­nio da lua» (cap. CXXX­VII) é mais to­cante do que o elo­gio do seu pleno de­sa­bro­char, Kenkô não nos ofe­rece ape­nas uma li­ção de poé­ti­ca; ofe­re­ce-nos, me­lhor ain­da, uma con­so­la­ção.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

『徒然草』：兼好法師との哲学的散策

フランス語からの翻訳

草庵文学の至宝たる『徒然草』1不採用形：
Cahier des heures oisives (『閑暇の時の手帖』).
Variétés sur des moments d’ennui (『倦怠の時の随想』).
Variétés sur des moments de désœuvrement (『無為の時の随想』).
Réflexions libres (『自由なる省察』).
Écrit dans des moments d’ennui (『倦怠の時に書かれしもの』).
Propos des moments perdus (『失われし時の言葉』).
Les Herbes de l’ennui (『倦怠の草』).
Les Divers Moments de loisirs (『閑暇の諸々の時』).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa.は、「安達野の露」が乾き、「鳥辺山の煙」が消え去る前に（第七段）2京都の北西に位置する安達野は、かつて遺体を風雨にさらして葬る広大な墓所であった。南東に位置する鳥辺山は火葬の地であった。、この世の儚き美を捉えよという、時を超えた招きである。著者、卜部兼好あるいは兼好法師（一二八三〜一三五〇）3不採用形：
卜部兼好.
吉田兼好.
兼好上人.は、厳格な苦行者でもなければ、狭義の意味での敬虔な信者でもなかった。衛門府の官人として後宇多院に仕え、その崩御の後にようやく出家の道を選んだが、それは同時代人を一歩退いて観察するためであった。「関東の荒武者」、すなわち教養なき武人どもが、宮廷に「人に遠く、獣に近き振る舞い」を蔓延させていた時代にあって（第八十段）、兼好は本質を守り抜いた。すなわち、古き良き風雅の心である。

「兼好は[…]時代遅れの古典主義者である。[…]その随筆は世間通の洗練された会話に似ており、その簡素な趣と表現の自在さは、実は練達の技の賜物なのである。

日本古典文学の研究を始めるにあたり、『徒然草』ほど優れた選択はない。」

Aston, William George. Littérature japonaise (『日本文学史』), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902.（フランス国立図書館（BnF））

この告白に満ちた作品を仔細に検討すれば、兼好には相反する二つの人格が見て取れる。貴族と僧侶である。確かに彼は仏教的な無執着を説くが、「色好まざらん男」は「底なき玉の杯」に等しいと告白する（第三段）。物質的な執着を批判しながらも、宮殿の調度、装束の小物、儀式の荘厳さを思い起こすたびに「なほあはれに興深」く感じると述べている（第八段）。粗野な酩酊を戒めながらも、雪降る夜に「親しき友」と「炭櫃の火」を囲んで交わす一献は、人生の愉しみの一つであると認めている（第百七十五段）。この二つの相反する性格が融合し、「実に好感の持てる独身者の典型を形作っており、その著作の大半を占める、かくも深い智慧に満ちた思索と教訓を静かに味わえば、その好感はいよいよ増すのである」とミシェル・ルヴォンは説く。私は兼好を日本最大の道徳家、最も調和のとれた最も純粋な精神の持ち主と考えている。

随筆の真髄：筆の赴くままに

「随筆、“筆に随う”[…]。兼好法師はこの文学形式において最も美しい書物を著した。彼は私の師である。私は彼が住んでいた場所で涙するために京都を訪れた。一人の僧侶が私をそこへ案内してくれた。[…]「兼好上人は」と彼は言った[…]、「あそこにおられる花々でございます！」日本人は季節のようである。すべてが彼らとともに巡り来る[…]。我々は歴史のようである。すべてが我々とともに滅びる。」

Quignard, Pascal. Petits Traités (『小論集』). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

『徒然草』は、随筆（「筆に随う」）4不採用形：
「印象主義文学」.
「筆の赴くままに」.
「筆に随いて書かれしもの」.
「雑録」.
「随想」.
「筆に随う随想」.
「筆に随う随想」.
「筆の流れに任せて記せし覚書」.
「筆の流れに任せて」.
「筆を自由に走らせて」.
「筆の赴くままに」.
Zouï-hitsou.というこの独特な文学形式に属しており、日本人はモンテーニュの『エセー』もこの範疇に含めている。そして兼好とこのフランスの貴紳との比較は、定番ではあるが、的を射ている。両者に共通するのは、確かで繊細な趣味、決して絶望に至らぬ憂愁、古代そのものよりもむしろ古の徳への人文主義的な情熱、そして最後に、他者を描くことで自己を描くという意志である。規則的な構成もなく、精神を縛る体系もない。ただ筆の赴くままに、「一三三五年前後の数年間にわたって紙の上に投げ出された、省察、逸話、箴言の雑然たる集積」、野草と珍花が隣り合う印象の庭が生まれる。有名な序文が、この知的散策の調子を定めている：

「つれづれなるままに、日暮らし硯に向かひて、心に移りゆくよしなしごとを、そこはかとなく書きつくれば、あやしうこそものぐるほしけれ。」

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (『徒然草』), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (『庵の手帖』) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

未完の美学

『徒然草』の核心には、無常への痛切な感情が脈打っている。現代人にとって、時の流れは多くの場合、不安の源である。しかし兼好にとって、それは美の条件そのものである。「無常こそ、めでたけれ」と彼は記す（第七段）。もし我々の存在が永遠であるならば、世界の詩情はたちまち消え失せてしまうだろう。この儚さの哲学から、日本独自の美学、すなわち未完の美学が生まれる。それは満月の輝きよりも欠けゆく月の翳りを、満開の花よりも風に急かされて散りゆく花弁を好む美学である：

「すべて、何も皆、ことのととのほりたるは、あしき事なり。し残したるを、さて打ち置きたるは、面白く、生き延ぶるわざなり。内裏造らるるにも、必ず、作り果てぬ所を残す事なり、と、ある人申し侍りき。」

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (『徒然草』), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (『庵の手帖』) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

「花の散り、月の傾くを慕ふ習ひ」（第百三十七段）は、その盛りを讃えることよりも心に染みると教えることで、兼好は単なる詩学の教訓を授けているのではない。それ以上に、一つの慰めを差し出しているのである。

  • 3 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Die Mußestunden: Philosophische Flanerie mit dem Mönch Kenkô

Aus dem Fran­zö­si­schen über­setzt

Als Ju­wel der Ere­mi­ten­li­te­ra­tur sind Die Mu­ße­stun­den (Tsurezure-gusa)1Ver­wor­fene For­men:
Ca­hier des heu­res oi­si­ves (Heft der Mu­ße­stun­den).
Va­riétés sur des mo­ments d’en­nui (Va­ria­ti­o­nen über Au­gen­bli­cke der Lan­ge­weile).
Va­riétés sur des mo­ments de désœu­vre­ment (Va­ria­ti­o­nen über Au­gen­bli­cke des Mü­ßig­gangs).
Réfle­xi­ons li­bres (Freie Be­trach­tun­gen).
Écrit dans des mo­ments d’en­nui (In Au­gen­bli­cken der Lan­ge­weile ge­schrie­ben).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Re­den ver­lo­re­ner Au­gen­bli­cke).
Les Her­bes de l’en­nui (Die Grä­ser der Lan­ge­weile).
Les Di­vers Mo­ments de loi­sirs (Die ver­schie­de­nen Mu­ße­stun­den).
Tsouré­zouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. eine zeit­lose Ein­la­dung, die flüch­tige Schön­heit der Welt zu er­fas­sen, be­vor „der Tau auf den Ebe­nen von Ada­shi“ trock­net und „der Rauch des Ber­ges To­ribe“ ver­weht (Kap. VII)2Im Nord­wes­ten von Kyoto ge­le­gen, dien­ten die Ebe­nen von Ada­shi einst als weit­läu­fi­ger Fried­hof, wo man die Kör­per den Ele­men­ten über­ließ. Der Berg To­ri­be, im Süd­os­ten ge­le­gen, war hin­ge­gen der Ort der Ei­n­ä­sche­run­gen.. Der Ver­fas­ser, Urabe Kenkô oder der Mönch Kenkô (1283–1350)3Ver­wor­fene For­men:
Urabe Ka­neyos­hi.
Yos­hida Ka­neyos­hi.
Yos­hida Kenkô.
Yos­hida Kennkô.
Abt Ken­ko.
Bonze Kenkô.
der ehr­wür­dige Kenkō.
Kenkō der hōs­hi.
Kennkô hôs­hi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bô­ci., war we­der ein stren­ger As­ket noch gar ein From­mer im en­ge­ren Sin­ne. Als Of­fi­zier der Gar­de, be­traut mit der Be­glei­tung des Kai­sers Go-U­da, ent­schied er sich erst nach dem Tod sei­nes Be­schüt­zers für das geist­li­che Le­ben und tat dies, um seine Zeit­ge­nos­sen aus der Zu­rück­ge­zo­gen­heit zu be­ob­ach­ten. In ei­ner Epo­che, in der die „Kriegs­knechte aus dem Kantô“, un­ge­bil­dete Mi­li­tärs, den Hof mit ei­ner „Le­bens­weise fernab je­der Mensch­lich­keit, nä­her je­ner der Tiere“ be­trüb­ten (Kap. LXXX), wusste Kenkô das We­sent­li­che zu be­wah­ren: den al­ten Ge­schmack.

„Kenkô […] ist ein ver­spä­te­ter Klas­si­ker. […] Seine Es­says glei­chen der höf­li­chen Un­ter­hal­tung ei­nes Welt­man­nes und be­sit­zen jene An­mut der Schlicht­heit und jene Leich­tig­keit des Aus­drucks, die in Wahr­heit das Er­geb­nis voll­en­de­ter Kunst sind.

Man kann für den Ein­stieg in das Stu­dium der al­ten ja­pa­ni­schen Li­te­ra­tur keine bes­sere Wahl tref­fen als die der Mußestunden.“

As­ton, Wil­liam Ge­or­ge. Lit­téra­ture ja­po­naise (Ja­pa­ni­sche Li­te­ra­tur), aus dem Eng­li­schen über­setzt von Henry Du­ran­d-Davray. Pa­ris: A. Co­lin, Reihe „Hi­s­to­ires des lit­téra­tu­res“, 1902. (Bi­blio­thèque na­ti­o­nale de France (B­n­F)).

Bei nä­he­rer Be­trach­tung die­ses an Be­kennt­nis­sen rei­chen Wer­kes er­kennt man in Kenkô zwei ge­gen­sätz­li­che Per­sön­lich­kei­ten: den Ari­s­to­kra­ten und den Mönch. Er pre­digt zwar die bud­dhis­ti­sche Los­lö­sung, ge­steht aber, dass „der Men­sch, dem der Sinn für die Liebe fehlte“, ei­nem „Kris­tall­kelch ohne Bo­den“ gli­che (Kap. II­I). Er ta­delt die Bin­dung an ma­te­ri­elle Gü­ter, emp­fin­det je­doch „stets ein Herz­po­chen“ (Kap. VII­I), wenn er sich an die De­ko­ra­ti­o­nen des Pa­las­tes, die Ac­ces­soires der Ko­s­tüme oder die Pracht der Ze­re­mo­nien er­in­nert. Er gei­ßelt die rohe Trun­ken­heit, räumt aber ein, dass ein Glas Sa­ke, ge­teilt un­ter „ver­trau­ten Freun­den am Feuer“ (Kap. CLXXV), in ei­ner Schne­e­nacht zu den Rei­zen des Da­seins ge­hört. Diese bei­den Sei­ten sei­nes Cha­rak­ters ver­bin­den sich, um „den Ty­pus ei­nes [wahr­haft] sym­pa­thi­schen al­ten Jung­ge­sel­len zu for­men, der noch sym­pa­thi­scher wird, wenn man in Muße über die Ge­dan­ken und Rat­schläge von so in­ni­ger Weis­heit nach­sinnt, die den größ­ten Teil sei­ner Schrift fül­len“, er­läu­tert Mi­chel Re­von. Ich halte ihn für den größ­ten Mo­ra­lis­ten, den har­mo­nischs­ten und reins­ten Geist Ja­pans.

Das Wesen des zuihitsu: Dem Launen des Pinsels folgen

„Zuihitsu, ‚dem Strom des Pin­sels fol­gend’ […]. Der Bonze Kenkô hat das schönste Buch die­ser Gat­tung ver­fasst. Er ist mein Meis­ter. Ich bin nach Kyoto ge­reist, um an dem Ort zu wei­nen, wo er ge­lebt hat­te. Ein Bonze hat mich dort­hin ge­führt. […] ‚Der Abt Kenkô’, sagte er mir […], ‚das sind [die Blu­men], die dort ste­hen!’ Die Ja­pa­ner sind wie die Jah­res­zei­ten; al­les kehrt […] mit ih­nen wie­der. Wir hin­ge­gen sind wie die Ge­schich­te; al­les stirbt mit uns.“

Qui­gnard, Pas­cal. Pe­tits Traités (Kleine Trak­tate). Pa­ris: Maeght, 1990; Neu­aufl. Pa­ris: Gal­li­mard, Reihe „Fo­lio“, 1997.

Die Mu­ße­stun­den ge­hö­ren zu je­ner so be­son­de­ren li­te­ra­ri­schen Gat­tung, dem zuihitsu („­dem Pin­sel fol­gen­d“)4Ver­wor­fene For­men:
„Im­pres­sio­nis­ti­sche Li­te­ra­tur“.
„Der Laune des Pin­sels fol­gen­d“.
„Schrif­ten im Fluss des Pin­sels“.
„Vermischtes“.
„Essays“.
„Es­say im Fluss des Pin­sels“.
„Es­say im Fluss der Fe­der“.
„Im Strom der Fe­der auf­ge­zeich­nete No­ti­zen“.
„Im Strom des Pin­sels“.
„Den Pin­sel lau­fen las­sen­d“.
„Nach Be­lie­ben des Pin­sels“.
Zouï-hitsou., zu der die Ja­pa­ner auch Mon­tai­g­nes Essais zäh­len. Und die­ser Ver­gleich zwi­schen Kenkô und un­se­rem fran­zö­si­schen Edel­mann ist, wenn auch ge­läu­fig, den­noch zu­tref­fend. Man fin­det bei dem einen wie dem an­de­ren je­nen si­che­ren und fei­nen Ge­schmack, jene Me­lan­cho­lie, die nie­mals Ver­zweif­lung ist, jene ganz hu­ma­nis­ti­sche Be­geis­te­rung nicht so sehr für die An­tike als viel­mehr für die an­tike Tu­gend, je­nen Wil­len schließ­lich, sich selbst zu ma­len, in­dem man an­dere malt. Kein re­gel­mä­ßi­ger Plan, kein Sys­tem, das den Geist ein­engt; nichts als die Laune des Pin­sels, aus der ein „Durch­ein­an­der von Be­trach­tun­gen, An­ek­do­ten und Ma­xi­men her­vor­geht, wahl­los aufs Pa­pier ge­wor­fen, wäh­rend [meh­re­rer] Jah­re, um 1335“, ein Gar­ten der Ein­drü­cke, in dem das wilde Kraut ne­ben der sel­te­nen Blume steht. Der be­rühmte An­fang gibt den Ton die­ses in­tel­lek­tu­el­len Spa­zier­gangs vor:

„Im Laufe mei­ner Mu­ße­stun­den (Ts­u­re­zure naru mama ni), vom Mor­gen bis zum Abend, vor mei­nem Schreib­pult, no­tiere ich ohne be­stimmte Ab­sicht die Nich­tig­kei­ten, de­ren flüch­ti­ger Wi­der­schein durch mei­nen Geist zieht. Selt­same Ab­schwei­fun­gen!“

Ura­be, Kenkô. Les Heu­res oi­si­ves (Die Mu­ße­stun­den) (Tsurezure-gusa), aus dem Ja­pa­ni­schen über­setzt von Cha­rles Gros­bois und To­miko Yos­hi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, Reihe „Con­nais­sance de l’O­ri­ent. Série ja­po­nai­se“, 1987; Teil­weise Neu­aufl. un­ter dem Ti­tel Ca­hiers de l’er­mi­tage (Hefte aus der Ein­sie­de­lei) (Vor­wort Zéno Bia­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, Reihe „Fo­lio Sa­ges­ses“, 2022.

Die Poetik des Unvollendeten

Im Her­zen der Mußestunden pocht das er­grei­fende Ge­fühl des Ver­gäng­li­chen. Für den mo­der­nen Men­schen ist das Da­hin­flie­ßen der Zeit meist eine Quelle der Angst; für Kenkô ist sie die ei­gent­li­che Be­din­gung der Schön­heit. „Es ist seine Un­be­stän­dig­keit, die den Wert die­ser Welt aus­macht“ (Kap. VI­I), schreibt er. Wäre un­sere Exis­tenz ewig, ent­schwände die Po­e­sie der Welt so­gleich. Aus die­ser Phi­lo­so­phie der Ver­gäng­lich­keit ent­springt eine ganz ja­pa­ni­sche Äs­the­tik, jene des Un­voll­en­de­ten, die der Fülle des Mon­des den ver­schlei­er­ten Glanz ei­nes ab­neh­men­den Ge­stirns vor­zieht; und der auf­ge­b­lüh­ten Blume die Blü­ten­blät­ter, die der Wind ei­lig da­von­trägt, wi­der un­se­ren Wil­len:

„Was auch im­mer der Ge­gen­stand sei, seine Voll­kom­men­heit ist ein Man­gel. Lasst die Dinge un­voll­en­det, so wie sie sind, ohne zu fei­len: Ich werde daran In­ter­esse fin­den und mich wohl­auf füh­len. Man hat mir ge­sagt: Wenn man eine kai­ser­li­che Re­si­denz er­rich­tet, ist es Brauch, eine Stelle un­voll­en­det zu las­sen.“

Ura­be, Kenkô. Les Heu­res oi­si­ves (Die Mu­ße­stun­den) (Tsurezure-gusa), aus dem Ja­pa­ni­schen über­setzt von Cha­rles Gros­bois und To­miko Yos­hi­da. Pa­ris: Gal­li­mard, Reihe „Con­nais­sance de l’O­ri­ent. Série ja­po­nai­se“, 1987; Teil­weise Neu­aufl. un­ter dem Ti­tel Ca­hiers de l’er­mi­tage (Hefte aus der Ein­sie­de­lei) (Vor­wort Zéno Bia­nu), Pa­ris: Gal­li­mard, Reihe „Fo­lio Sa­ges­ses“, 2022.

In­dem Kenkô uns lehrt, dass „das Be­dau­ern über das Ent­blät­tern der Blu­men und das Ab­neh­men des Mon­des“ (Kap. CXXXVII) rüh­ren­der ist als das Lob ih­rer vol­len Ent­fal­tung, gibt er uns nicht nur eine Lek­tion in Po­e­tik; er schenkt uns, bes­ser noch, einen Trost.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Часы до­суга: Философская прогулка с монахом Кэнко

Пе­ре­ве­дено с фран­цуз­ского

Жем­чу­жина ли­те­ра­туры от­шель­ни­че­ства, Часы до­суга (Tsurezure-gusa)1От­клонён­ные фор­мы:
Cahier des heures oisives (Тет­радь празд­ных ча­сов).
Variétés sur des moments d’ennui (Ва­ри­а­ции на мо­менты скуки).
Variétés sur des moments de désœuvrement (Ва­ри­а­ции на мо­менты без­де­лья).
Réflexions libres (Сво­бод­ные раз­мыш­ле­ния).
Écrit dans des moments d’ennui (На­пи­сан­ное в мо­менты скуки).
Propos des moments perdus (Речи утра­чен­ных мгно­ве­ний).
Les Herbes de l’ennui (Травы скуки).
Les Divers Moments de loisirs (Раз­но­об­раз­ные мо­менты до­суга).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. — это вне­вре­мен­ное при­гла­ше­ние уло­вить ми­молёт­ную кра­соту ми­ра, прежде чем вы­сох­нет «роса на рав­ни­нах Адаси» и рас­се­ется «дым горы То­рибэ» (гл. VII)2Рав­нины Ада­си, рас­по­ло­жен­ные к се­ве­ро-за­паду от Ки­о­то, не­ко­гда слу­жили об­шир­ным клад­би­щем, где тела остав­ляли во вла­сти сти­хий. Гора То­рибэ, рас­по­ло­жен­ная на юго-вос­то­ке, была ме­стом кре­ма­ций.. Ав­тор, Урабэ Кэн­ко, или мо­нах Кэнко (1283–1350)3От­клонён­ные фор­мы:
Урабэ Канэё­си.
Ёсида Канэё­си.
Ёсида Кэн­ко.
Ёсида Кэн­н­ко.
на­сто­я­тель Кэн­ко.
мо­нах Кэн­ко.
пре­по­доб­ный Кэн­ко.
Кэнко-хоси.
Кэн­нко хо­си.
Кэнко-боси.
Кэнко бо­си., не был ни су­ро­вым ас­ке­том, ни даже на­бож­ным че­ло­ве­ком в уз­ком смысле этого сло­ва. Служа офи­це­ром гвар­дии при им­пе­ра­торе Го-У­да, он ре­шил при­нять мо­на­ше­ский по­стриг лишь по­сле смерти сво­его по­кро­ви­те­ля, и сде­лал это для то­го, чтобы на­блю­дать за со­вре­мен­ни­ками со сто­ро­ны. В эпо­ху, ко­гда «гру­би­яны из Канто», не­ве­же­ствен­ные во­ен­ные, ом­ра­чали двор «об­ра­зом жиз­ни, далёким от вся­кой че­ло­веч­но­сти, ско­рее близ­ким к зве­ри­ному» (гл. LXXX), Кэнко су­мел со­хра­нить глав­ное: древ­ний вкус.

«Кэнко […] — за­поз­да­лый клас­сик. […] его эссе на­по­ми­нают учти­вую бе­седу свет­ского че­ло­века и об­ла­дают той ви­ди­мо­стью про­стоты и лёг­ко­сти вы­ра­же­ния, ко­то­рые на са­мом деле яв­ля­ются пло­дом со­вер­шен­ного ис­кус­ства.

Для на­чала изу­че­ния древ­ней япон­ской ли­те­ра­туры не­льзя сде­лать луч­шего вы­бо­ра, чем Часы до­суга.»

Aston, William George. Littérature japonaise (Япон­ская ли­те­ра­тура), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902. (На­ци­о­наль­ная биб­лио­тека Фран­ции (BnF)).

При вни­ма­тель­ном рас­смот­ре­нии этого про­из­ве­де­ния, бо­га­того при­зна­ни­я­ми, в Кэнко об­на­ру­жи­ва­ются две кон­трас­ти­ру­ю­щие лич­но­сти: ари­сто­крат и мо­нах. Он, без­услов­но, про­по­ве­дует буд­дийское от­ре­ше­ние, но при­знаёт­ся, что «че­ло­век, лишён­ный вкуса к лю­бов­ной жизни», был бы по­до­бен «хру­сталь­ной чаше без дна» (гл. III). Он кри­ти­кует при­вя­зан­ность к ма­те­ри­аль­ным бла­гам, но ис­пы­ты­вает «все­гда сер­деч­ный тре­пет» (гл. VIII), вспо­ми­ная уб­ран­ство двор­ца, де­тали ко­стю­мов или ве­ли­ко­ле­пие це­ре­мо­ний. Он по­ри­цает гру­бое пьян­ство, но при­знаёт, что бо­кал сакэ, раз­делён­ный между «близ­кими дру­зьями у огня» (гл. CLXXV) снеж­ной но­чью, — одна из пре­ле­стей су­ще­ство­ва­ния. Эти две грани его ха­рак­тера со­че­та­ют­ся, чтобы «со­здать тип хо­ло­стяка [по­ис­ти­не] сим­па­тич­но­го, ко­то­рый ста­но­вится ещё бо­лее та­ко­вым, ко­гда не­спешно раз­мыш­ля­ешь над мыс­лями и со­ве­тами столь глу­бо­кой муд­ро­сти, на­пол­ня­ю­щими бо́ль­шую часть его со­чи­не­ния», объ­яс­няет Ми­шель Ре­вон. Я счи­таю его ве­ли­чайшим мо­ра­ли­стом, са­мым гар­мо­нич­ным и чи­стым ду­хом Япо­нии.

Сущность дзуйхицу: Следовать капризу кисти

«Zuihitsu, «в­след за ки­стью» […]. Мо­нах Кэнко со­здал са­мую пре­крас­ную книгу в этом жан­ре. Это мой учи­тель. Я ез­дил в Ки­о­то, чтобы опла­кать ме­сто, где он жил. Один мо­нах провёл меня ту­да. […] “На­сто­я­тель Кэн­ко”, ска­зал он мне […], “это [цве­ты], ко­то­рые здесь!” Японцы по­добны вре­ме­нам го­да; всё воз­вра­ща­ется […] с ни­ми. Мы же по­добны ис­то­рии; всё уми­рает с на­ми.»

Quignard, Pascal. Petits Traités (Ма­лые трак­таты). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

Часы до­суга при­над­ле­жат к осо­бому ли­те­ра­тур­ному жанру дзуйхицу («в­след за ки­стью»)4От­клонён­ные фор­мы:
«Им­прес­си­о­нист­ская ли­те­ра­ту­ра».
«Сле­дуя за ки­стью».
«Сле­дуя ка­призу ки­сти».
«За­писи вслед за ки­стью».
«Смеси».
«Опыты».
«О­пыт вслед за ки­стью».
«О­пыт вслед за пе­ром».
«За­метки по те­че­нию пе­ра».
«По те­че­нию ки­сти».
«Да­вая волю ки­сти».
«По воле ки­сти».
Дзуй-хицу., к ко­то­рому японцы от­но­сят также Опыты Мон­те­ня. И это сбли­же­ние Кэнко с на­шим фран­цуз­ским дво­ря­ни­ном, бу­дучи при­выч­ным, не ста­но­вится ме­нее спра­вед­ли­вым. У обоих об­на­ру­жи­ва­ется этот вер­ный и тон­кий вкус, эта ме­лан­хо­лия, ни­ко­гда не пе­ре­хо­дя­щая в от­ча­я­ние, этот по­ис­тине гу­ма­ни­сти­че­ский эн­ту­зи­азм не столько к Ан­тич­но­сти, сколько к древ­ней до­бро­де­те­ли, и, на­ко­нец, это стрем­ле­ние изоб­ра­зить се­бя, изоб­ра­жая дру­гих. Ни­ка­кого стро­гого пла­на, ни­ка­кой си­сте­мы, ско­вы­ва­ю­щей дух; лишь ка­приз ки­сти, из ко­то­рого воз­ни­кает «бес­по­ря­док раз­мыш­ле­ний, анек­до­тов и мак­сим, на­бро­сан­ных как по­пало на бу­магу в те­че­ние [не­сколь­ких] лет, около 1335 года», сад впе­чат­ле­ний, где ди­кая трава со­сед­ствует с ред­ким цвет­ком. Зна­ме­ни­тый за­чин за­даёт тон этой ин­тел­лек­ту­аль­ной про­гул­ке:

«В часы до­суга (Tsurezure naru mama ni), с утра до ве­че­ра, пе­ред пись­мен­ным сто­лом я за­пи­сы­ваю без опре­делён­ного за­мысла без­де­ли­цы, чей ми­молёт­ный от­блеск про­но­сится в моём со­зна­нии. Стран­ные бред­ни!»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Часы до­суга) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (За­писки от­шель­ника) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

Поэтика незавершённого

В сердце Ча­сов до­суга бьётся ще­мя­щее чув­ство эфе­мер­но­го. Для со­вре­мен­ного че­ло­века бег вре­мени чаще всего слу­жит ис­точ­ни­ком тре­во­ги; для Кэнко он — само усло­вие кра­со­ты. «Именно не­по­сто­ян­ство при­даёт цен­ность этому миру» (гл. VII), пи­шет он. Если бы наше су­ще­ство­ва­ние было веч­ным, по­э­зия мира тот­час бы ис­чез­ла. Из этой фи­ло­со­фии брен­но­сти про­ис­те­кает чи­сто япон­ская эсте­тика не­за­вер­шён­но­го, ко­то­рая пред­по­чи­тает пол­ноте луны си­я­ние за­во­лочён­ного све­тила на ущер­бе, а рас­пу­стив­ше­муся цветку — ле­пест­ки, ко­то­рые ве­тер уно­сит по­спеш­но, во­преки нам:

«Ка­ков бы ни был пред­мет, его со­вер­шен­ство — не­до­ста­ток. Оставьте вещи не­за­кон­чен­ны­ми, как они есть, не от­де­лы­вая: я найду в этом ин­те­рес и буду чув­ство­вать себя не­при­ну­ждён­но. Мне го­во­ри­ли: ко­гда строят им­пе­ра­тор­ский дво­рец, по обы­чаю остав­ляют одно ме­сто не­за­вер­шён­ным.»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Часы до­суга) (Tsurezure-gusa), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (За­писки от­шель­ника) (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

Уча нас то­му, что «со­жа­ле­ние об осы­па­ю­щихся цве­тах и об убы­ва­ю­щей луне» (гл. CXXXVII) тро­га­тель­нее, чем вос­хва­ле­ние их пол­ного рас­цве­та, Кэнко даёт нам не только урок по­э­ти­ки; бо­лее то­го, он да­рит нам уте­ше­ние.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

ساعات الفراغ: تأمّلٌ فلسفيٌّ مع الراهب كينكو

مُترجَم من الفرنسية

تُعدّ ساعات الفراغ (تسوريزوري-غوسا)1صيغ مرفوضة:
Cahier des heures oisives (دفتر ساعات الفراغ).
Variétés sur des moments d’ennui (تنويعات على لحظات الملل).
Variétés sur des moments de désœuvrement (تنويعات على لحظات البطالة).
Réflexions libres (تأمّلات حرّة).
Écrit dans des moments d’ennui (مكتوب في لحظات الملل).
Propos des moments perdus (أحاديث اللحظات الضائعة).
Les Herbes de l’ennui (أعشاب الملل).
Les Divers Moments de loisirs (لحظات الفراغ المتنوّعة).
Tsourézouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. جوهرةً من جواهر أدب العزلة، ودعوةً خالدةً لاغتنام جمال العالم العابر قبل أن يجفّ «الندى في سهول أداشي» وتتلاشى «أدخنة جبل توريبي» (الفصل السابع)2تقع سهول أداشي شمال غرب كيوتو، وكانت قديمًا مقبرةً واسعة تُترك فيها الجثث للعناصر. أمّا جبل توريبي، الواقع جنوب شرقها، فكان موضع حرق الموتى.. أمّا مؤلّفها، أورابي كينكو أو الراهب كينكو (١٢٨٣-١٣٥٠)3صيغ مرفوضة:
Urabe Kaneyoshi (أورابي كانيوشي).
Yoshida Kaneyoshi (يوشيدا كانيوشي).
Yoshida Kenkô (يوشيدا كينكو).
Yoshida Kennkô (يوشيدا كينّكو).
l’abbé Kenko (الأب كينكو).
le bonze Kenkô (الراهب البوذي كينكو).
le révérend Kenkō (الموقّر كينكو).
Kenkō le hōshi (كينكو الهوشي).
Kennkô hôshi (كينّكو هوشي).
Kenkō-bōshi (كينكو-بوشي).
Kenkô bôci (كينكو بوتشي).، فلم يكن ناسكًا متشدّدًا ولا متعبّدًا بالمعنى الضيّق للكلمة. كان ضابطًا في الحرس الإمبراطوري، مكلّفًا بمرافقة الإمبراطور غو-أودا، ولم يختر دخول الحياة الدينية إلا بعد وفاة راعيه، وذلك ليتأمّل معاصريه من بُعد. في حقبةٍ كان فيها «جنود كانتو الغلاظ»، أولئك العسكريون المجرّدون من الثقافة، يُثقلون على البلاط بـ«نمط حياةٍ بعيدٍ عن كلّ إنسانية، أقرب إلى سلوك البهائم» (الفصل الثمانون)، عرف كينكو كيف يصون الجوهر: الذوق العتيق.

«كينكو […] كلاسيكيٌّ متأخّر. […] تُشبه مقالاته حديثًا مهذّبًا لرجل من أهل الدنيا، وفيها تلك البساطة الظاهرة وتلك السلاسة في التعبير التي هي في الحقيقة ثمرة فنٍّ بالغ الإتقان.

لا يمكن للمرء، إذا أراد الشروع في دراسة الأدب الياباني القديم، أن يختار أفضل من ساعات الفراغ.»

Aston, William George. Littérature japonaise (الأدب الياباني)، ترجمة من الإنجليزية: هنري دوران-دافراي. باريس: أ. كولان، سلسلة «تواريخ الآداب»، ١٩٠٢. (المكتبة الوطنية الفرنسية).

حين نتفحّص هذا العمل الغنيّ بالاعترافات، نلمح في كينكو شخصيتين متباينتين: الأرستقراطي والراهب. يدعو بالطبع إلى التجرّد البوذي، لكنّه يعترف بأنّ «الرجل الذي لا يميل إلى الحبّ» يُشبه «كأسًا بلّوريةً بلا قاع» (الفصل الثالث). ينتقد التعلّق بالماديات، لكنّه يشعر «دائمًا بخفقان في القلب» (الفصل الثامن) حين يستحضر ديكورات القصر، وزينة الأزياء، وعظمة الاحتفالات. يذمّ السُّكر الفظّ، لكنّه يُقرّ بأنّ كأسًا من الساكي يتشاركها «أصدقاء حميمون حول الموقد» (الفصل الخامس والسبعون بعد المئة)، في ليلة ثلجية، هي من مباهج الحياة. يتآلف هذان الوجهان من طبعه ليُشكّلا «نموذجًا لعازبٍ عجوزٍ محبّب حقًّا، يزداد محبّةً حين نتأمّل على مهل الأفكار والنصائح، ذات الحكمة العميقة، التي تملأ معظم كتابه»، كما يوضح ميشيل ريفون. وأنا أعدّه أعظم أخلاقيّ، وأكثر العقول انسجامًا وصفاءً في اليابان.

جوهر الـزويهيتسو: اتّباع نزوة الفرشاة

«زويهيتسو، “على سجيّة الفرشاة” […]. ألّف الراهب كينكو أجمل كتابٍ في هذا الفنّ. إنّه أستاذي. ذهبت إلى كيوتو لأبكي على المكان الذي عاش فيه. قادني إليه راهب. […] “الأب كينكو”، قال لي […]، “إنّه [الأزهار] التي هنا!” اليابانيون كالفصول؛ كلّ شيء يعود […] معهم. أمّا نحن، فنحن كالتاريخ؛ كلّ شيء يموت معنا.»

Quignard, Pascal. Petits Traités (مقالات صغيرة). باريس: مايغت، ١٩٩٠؛ طبعة جديدة، باريس: غاليمار، سلسلة «فوليو»، ١٩٩٧.

تنتمي ساعات الفراغ إلى ذلك الجنس الأدبي البالغ الخصوصية، الـزويهيتسو («على خيط الفرشاة»)4صيغ مرفوضة:
«Littérature impressionniste» («الأدب الانطباعي»).
«Suivant le pinceau» («تبعًا للفرشاة»).
«Suivant le caprice du pinceau» («تبعًا لنزوة الفرشاة»).
«Écrits au fil du pinceau» («كتابات على خيط الفرشاة»).
«Mélanges» («مختلطات»).
«Essais» («مقالات»).
«Essai au fil du pinceau» («مقال على خيط الفرشاة»).
«Essai au fil de la plume» («مقال على خيط القلم»).
«Notes prises au courant de la plume» («ملاحظات مدوّنة على سجيّة القلم»).
«Au courant du pinceau» («على سجيّة الفرشاة»).
«En laissant aller son pinceau» («بإطلاق العنان للفرشاة»).
«Au gré du pinceau» («على هوى الفرشاة»).
Zouï-hitsou.، الذي يُصنّف فيه اليابانيون أيضًا مقالات مونتين. وهذه المقاربة بين كينكو ونبيلنا الفرنسي، وإن كانت مألوفة، ليست أقلّ صوابًا. نجد عند كليهما ذلك الذوق الرفيع والرقيق، وتلك الكآبة التي لا تبلغ اليأس قطّ، وذلك الحماس الإنساني ليس للعصور القديمة بقدر ما هو للفضيلة العتيقة، وتلك الإرادة أخيرًا في رسم الذات من خلال رسم الآخرين. لا خطّة منتظمة، لا نظام يُقيّد الفكر؛ ليس سوى نزوة الفرشاة، التي ينبثق منها «خليطٌ من التأمّلات والحكايات والحِكَم المبعثرة على الورق كيفما اتّفق، على مدى [عدّة] سنوات، في حدود عام ١٣٣٥»، حديقة انطباعات يتجاور فيها العشب البرّي والزهرة النادرة. الاستهلال الشهير يُحدّد نبرة هذه الجولة الفكرية:

«على هوى ساعاتي الفارغة (تسوريزوري نارو ماما ني)، من الصباح إلى المساء، أمام محبرتي، أدوّن دون قصدٍ محدّد تفاهاتٍ يمرّ انعكاسها العابر في ذهني. يا لها من شطحاتٍ غريبة!»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (ساعات الفراغ) (Tsurezure-gusa)، ترجمة من اليابانية: شارل غروبوا وتوميكو يوشيدا. باريس: غاليمار، سلسلة «معرفة الشرق. السلسلة اليابانية»، ١٩٨٧؛ طبعة جزئية جديدة بعنوان دفاتر الصومعة (تقديم زينو بيانو)، باريس: غاليمار، سلسلة «فوليو حِكَم»، ٢٠٢٢.

شعرية غير المكتمل

في قلب ساعات الفراغ ينبض الإحساس المؤثّر بالعابر. بالنسبة للإنسان المعاصر، مرور الزمن مصدر قلقٍ في أغلب الأحيان؛ أمّا لكينكو، فهو الشرط الأساسي للجمال. «إنّ عدم دوام هذا العالم هو ما يُكسبه قيمته» (الفصل السابع)، يكتب. لو كان وجودنا أبديًّا، لتلاشت شاعرية العالم في الحال. من فلسفة الهشاشة هذه تنبثق جمالية يابانية بامتياز، جمالية غير المكتمل، التي تُفضّل على اكتمال القمر بريقَ قمرٍ متوارٍ خافتٍ؛ وعلى الزهرة المتفتّحة البتلاتِ التي تحملها الريح مسرعةً، رغمًا عنّا:

«مهما يكن الشيء، فإنّ كماله عيبٌ فيه. اتركوا الأشياء ناقصةً، على حالها، دون تنميق: سأجد فيها ما يُثير اهتمامي وسأشعر بالارتياح. قيل لي: حين تُبنى دارٌ إمبراطورية، جرت العادة أن يُترك موضعٌ منها غير مكتمل.»

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (ساعات الفراغ) (Tsurezure-gusa)، ترجمة من اليابانية: شارل غروبوا وتوميكو يوشيدا. باريس: غاليمار، سلسلة «معرفة الشرق. السلسلة اليابانية»، ١٩٨٧؛ طبعة جزئية جديدة بعنوان دفاتر الصومعة (تقديم زينو بيانو)، باريس: غاليمار، سلسلة «فوليو حِكَم»، ٢٠٢٢.

حين يُعلّمنا كينكو أنّ «الأسى على تساقط أوراق الزهر وأفول القمر» (الفصل السابع والثلاثون بعد المئة) أكثر تأثيرًا من مديح اكتمالهما، فإنّه لا يُقدّم لنا درسًا في الشعرية فحسب؛ بل يمنحنا، أفضل من ذلك، عزاءً.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Las Horas ocio­sas: Paseo filosófico con el monje Kenkô

Tra­ducido del fran­cés

Joya de la lite­ra­tura de er­mita­ño, Las Horas ocio­sas (Tsurezure-gusa)1For­mas re­cha­za­das:
Cahier des heures oi­sives (Cua­derno de las horas ocio­sas).
Va­riétés sur des mo­ments d’en­nui (Va­rie­da­des so­bre mo­men­tos de te­dio).
Va­riétés sur des mo­ments de dé­sœuvre­ment (Va­rie­da­des so­bre mo­men­tos de ocio­si­dad).
Réfle­xions libres (Refle­xio­nes libres).
Éc­rit dans des mo­ments d’en­nui (Es­crito en mo­men­tos de te­dio).
Pro­pos des mo­ments per­dus (Pa­la­bras de los mo­men­tos per­di­dos).
Les Her­bes de l’en­nui (Las hier­bas del te­dio).
Les Divers Mo­ments de loi­sirs (Los diver­sos mo­men­tos de ocio).
Tso­uré­zo­uré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. son una in­vita­ción in­tem­po­ral a cap­tar la be­lleza fugaz del mundo an­tes de que se se­que «el rocío en las lla­nuras de Adashi» y se des­va­nez­can «las huma­re­das del monte Toribe» (cap. VII)2Situa­das al no­roeste de Kio­to, las lla­nuras de Adashi ser­vían an­taño de vasto ce­men­te­rio donde se aban­do­na­ban los cuer­pos a los ele­men­tos. El monte Toribe, situado al sures­te, era por su parte el lugar de las cre­ma­cio­nes.. El autor, Urabe Kenkô o el monje Kenkô (1283-1350)3For­mas re­cha­za­das:
Urabe Ka­neyos­hi.
Yos­hida Ka­neyos­hi.
Yos­hida Kenkô.
Yos­hida Ken­nkô.
el abad Kenko.
el bonzo Kenkô.
el reve­rendo Kenkō.
Kenkō el hōs­hi.
Ken­nkô hôs­hi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bôci., no fue ni un as­ceta fe­roz ni siquiera un devoto en el sen­tido es­tricto del tér­mino. Ofi­cial de la guar­dia, en­car­gado de acom­pa­ñar al em­pe­ra­dor Go-U­da, solo eli­gió en­trar en reli­gión a la muerte de su protec­tor, y lo hizo para ob­ser­var a sus con­tem­po­rá­neos desde la dis­tan­cia. En una época en que los «sol­da­do­tes del Kantô», mi­lita­res sin cul­tura, afli­gían a la corte con un «modo de vida alejado de toda hu­ma­ni­dad, más cer­cano al de las bes­tias» (cap. LXXX), Kenkô supo pre­ser­var lo es­en­cial: el an­ti­guo gus­to.

«Kenkô […] es un clá­sico re­tra­sa­do. […] sus en­sa­yos se ase­mejan a la con­ver­sación cor­tés de un hom­bre de mun­do, y tie­nen ese aire de sim­pli­ci­dad y esa sol­tura de expre­sión que son en rea­li­dad fruto de un arte con­suma­do.

No se pue­de, para co­men­zar el es­tudio de la an­ti­gua lite­ra­tura ja­po­nesa, ha­cer mejor elec­ción que la de las Horas ocio­sas.»

As­ton, Wi­lliam Geor­ge. Litté­ra­ture ja­po­naise (Lite­ra­tura ja­po­nesa), trad. del in­glés por Henry Du­ran­d-Davray. Pa­rís: A. Co­lin, col. «His­toi­res des litté­ra­tures», 1902. (Biblio­teca Na­cio­nal de Fran­cia (Bn­F)).

Al exa­mi­nar esta obra rica en con­fiden­cias, se dis­cier­nen en Kenkô dos per­so­na­li­da­des contras­ta­das: el aris­tó­c­rata y el mon­je. Pre­co­niza, cier­ta­men­te, el des­apego budis­ta, pero con­fiesa que «el hom­bre que no tuviera gusto por la vida amo­rosa» se pa­re­ce­ría a una «copa de cris­tal a la que le fal­tara el fondo» (cap. II­I). Critica el apego a los bienes ma­te­ria­les, pero expe­ri­menta «siem­pre un la­tido del co­ra­zón» (cap. VI­II) al re­cor­dar los de­co­ra­dos del pa­la­cio, los ac­ce­so­rios de los trajes o la mag­nifi­cen­cia de las ce­re­mo­nias. Fus­tiga la em­briaguez gro­se­ra, pero ad­mite que una copa de sake com­par­tida en­tre «amigos ín­ti­mos alre­de­dor del fuego» (cap. CLXXV), en una no­che de nieve, es uno de los en­can­tos de la exis­ten­cia. Es­tas dos ca­ras de su ca­rác­ter se com­bi­nan para «for­mar un tipo de solte­rón [ver­da­de­ra­men­te] sim­pá­ti­co, y que lo es aún más cuando se me­ditan con calma los pen­sa­mien­tos y con­sejos, de tan ín­tima sa­bi­du­ría, que lle­nan la ma­yor parte de su es­crito», exp­lica Mi­chel Revon. Lo con­sidero el más grande mo­ra­lis­ta, el es­píritu más ar­mo­nioso y más puro de Japón.

La esencia del zuihitsu: Seguir el capricho del pincel

«Zuihitsu, “al co­rrer del pin­cel” […]. El bonzo Kenkô com­puso el más be­llo libro de este gé­ne­ro. Es mi ma­es­tro. Fui a Kioto para llorar en el lugar donde ha­bía vivi­do. Un bonzo me con­dujo hasta allí. […] “El abad Kenkô”, me dijo […], “¡­son [las flores] que es­tán ahí!” Los ja­po­ne­ses son como las es­ta­cio­nes; todo vuelve […] con ellos. No­so­t­ros so­mos como la his­toria; todo muere con no­so­t­ros.»

Quig­nard, Pas­cal. Pe­tits Traités (Pe­queños tra­ta­dos). Pa­rís: Mae­ght, 1990; reed. Pa­rís: Ga­llimard, col. «Fo­lio», 1997.

Las Horas ocio­sas per­te­ne­cen a ese gé­nero lite­ra­rio tan par­ti­cular, el zuihitsu («al hilo del pin­cel»)4For­mas re­cha­za­das:
«Lite­ra­tura im­pre­sio­nis­ta».
«Siguiendo el pin­cel».
«Siguiendo el capri­cho del pin­cel».
«Es­critos al hilo del pin­cel».
«Misceláneas».
«Ensayos».
«En­sayo al hilo del pin­cel».
«En­sayo al hilo de la pluma».
«No­tas toma­das al co­rrer de la pluma».
«Al co­rrer del pin­cel».
«Dejando co­rrer el pin­cel».
«Al capri­cho del pin­cel».
Zouï-hitsou., en el cual los ja­po­ne­ses in­cluyen tam­bién los Ensayos de Mon­taig­ne. Y este acer­ca­miento en­tre Kenkô y nues­tro gen­tilhom­bre fran­cés, por muy con­ven­cio­nal que sea, no deja de ser jus­to. Se en­cuen­tra en uno y otro ese gusto cer­tero y deli­ca­do, esa melan­co­lía que nunca es des­es­pe­ra­ción, ese en­tu­siasmo en­te­ra­mente hu­ma­nista no tanto por la An­ti­güe­dad como por la an­ti­gua vir­tud, esa vo­lun­tad, en fin, de pin­tarse a sí mismo pin­tando a los de­más. Nin­gún plan re­gular, nin­gún sis­tema para en­ce­rrar el es­píritu; nada más que el capri­cho del pin­cel, de donde surge un «revol­tijo de refle­xio­nes, anéc­do­tas y máximas arro­ja­das de­sor­de­na­da­mente so­bre el papel, du­rante [va­rios] años, alre­de­dor de 1335», un jar­dín de im­pre­sio­nes donde la hierba sil­ves­tre con­vive con la flor ra­ra. El ín­cipit, célebre, da el tono de este pa­seo in­telec­tual:

«Al ritmo de mis horas ocio­sas (Tsurezure naru mama ni), de la ma­ñana a la no­che, ante mi es­critorio, anoto sin pro­pó­sito pre­ciso las baga­telas cuyo reflejo fugitivo pasa por mi es­píritu. ¡Ext­ra­ñas divaga­cio­nes!»

Ura­be, Kenkô. Les Heures oi­sives (Las Horas ocio­sas) (Tsurezure-gusa), trad. del ja­po­nés por Char­les Gros­bois y Tomiko Yos­hi­da. Pa­rís: Ga­llimard, col. «Con­naiss­ance de l’Orient. Sé­rie ja­po­nai­se», 1987; reed. par­cial bajo el tí­tulo Cahiers de l’er­mitage (Cua­der­nos del er­mitaño) (pref. Zéno Bia­nu), Pa­rís: Ga­llimard, col. «Fo­lio Sagesses», 2022.

La poética de lo inacabado

En el co­ra­zón de Las Horas ocio­sas late el sen­ti­miento pun­zante de lo efí­me­ro. Para el hom­bre mo­der­no, la huida del tiempo es, las más de las ve­ces, fuente de an­gus­tia; para Kenkô, es la con­di­ción misma de la be­lleza. «Es su im­per­ma­nen­cia lo que hace va­lioso este mundo» (cap. VI­I), es­cribe. Si nues­tra exis­ten­cia debiera ser eter­na, la poesía del mundo se des­va­ne­ce­ría al ins­tan­te. De esta fi­lo­so­fía de la pre­ca­rie­dad de­riva una es­tética en­te­ra­mente ja­po­nesa, la de lo ina­ca­ba­do, que pre­fiere a la ple­nitud de la luna el bri­llo velado de un as­tro de­cli­nan­te; y a la flor ple­na­mente abierta los péta­los que el viento se lleva a toda pri­sa, a pe­sar nues­tro:

«Sea cual sea el ob­je­to, su per­fec­ción es un defec­to. Dejad las co­sas ina­ca­ba­das, como es­tán, sin re­ma­tar: en­con­traré en ello in­te­rés y me sen­tiré a gus­to. Me lo han di­cho: cuando se cons­truye una mo­rada im­pe­rial, es cos­tum­bre dejar un lugar ina­ca­ba­do.»

Ura­be, Kenkô. Les Heures oi­sives (Las Horas ocio­sas) (Tsurezure-gusa), trad. del ja­po­nés por Char­les Gros­bois y Tomiko Yos­hi­da. Pa­rís: Ga­llimard, col. «Con­naiss­ance de l’Orient. Sé­rie ja­po­nai­se», 1987; reed. par­cial bajo el tí­tulo Cahiers de l’er­mitage (Cua­der­nos del er­mitaño) (pref. Zéno Bia­nu), Pa­rís: Ga­llimard, col. «Fo­lio Sagesses», 2022.

Al en­señar­nos que «el pe­sar por el des­hojarse de las flores y el de­cli­nar de la luna» (cap. CXXXVII) es más con­mo­ve­dor que el elogio de su pleno es­plen­dor, Kenkô no nos ofrece so­la­mente una lec­ción de po­éti­ca; nos brin­da, mejor aún, un con­suelo.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

《徒然草》：与兼好法师的哲学漫步

译自法文

作为隐逸文学的瑰宝，《徒然草》（Tsurezure-gusa）1弃用形式：
Cahier des heures oisives（《闲暇时刻札记》）。
Variétés sur des moments d’ennui（《无聊时刻杂记》）。
Variétés sur des moments de désœuvrement（《闲散时刻杂记》）。
Réflexions libres（《随想录》）。
Écrit dans des moments d’ennui（《无聊时刻所记》）。
Propos des moments perdus（《闲暇漫语》）。
Les Herbes de l’ennui（《无聊之草》）。
Les Divers Moments de loisirs（《闲暇时光种种》）。
Tsourézouré Gouça。
Tsure-dzure-gusa。
Tsouré-dzouré-gousa。是一份超越时代的邀请，引领我们在“阿陀野原的朝露”未干、“鸟部山的烟云”未散之前（第七段）2阿陀野原位于京都西北，古时为一片广阔的墓地，遗体被弃置于此，任由风化。鸟部山位于京都东南，则是火葬之所。，去捕捉这世间转瞬即逝的美。作者卜部兼好，或称兼好法师（1283-1350）3弃用形式：
Urabe Kaneyoshi（卜部兼好）。
Yoshida Kaneyoshi（吉田兼好）。
Yoshida Kenkô（吉田兼好）。
Yoshida Kennkô（吉田兼好）。
l’abbé Kenko（兼好法师）。
le bonze Kenkô（兼好僧）。
le révérend Kenkō（兼好上人）。
Kenkō le hōshi（兼好法师）。
Kennkô hôshi（兼好法师）。
Kenkō-bōshi（兼好坊主）。
Kenkô bôci（兼好坊主）。，既非严苛的苦行僧，亦非狭义上的虔诚信徒。他曾任宫廷侍卫，侍奉后宇多天皇；直至天皇驾崩，方才遁入空门，以旁观者之姿审视世人。在那个时代，“关东武夫”——那些毫无教养的军人——以其“远离人道、近乎禽兽的生活方式”（第八十段）令宫廷蒙羞，而兼好却守住了最珍贵的东西：古雅之趣。

“兼好……是一位怀旧的古典主义者。……他的随笔如同一位风雅之士的从容闲谈，看似质朴自然、信手拈来，实则是炉火纯青的艺术造诣。

研习日本古典文学，没有比《徒然草》更好的入门之选了。”

Aston, William George. Littérature japonaise (《日本文学》), trad. de l’anglais par Henry Durand-Davray. Paris : A. Colin, coll. « Histoires des littératures », 1902.（法国国家图书馆（BnF））。

细读这部满载心声的作品，我们可以在兼好身上辨识出两种截然不同的人格：贵族与僧侣。他固然倡导佛家的超脱，却又坦言“若有人对风月之情毫无兴趣”，便如同“一只没有底的水晶杯”（第三段）。他批判对物质的执着，却“每每想起”宫中的陈设、服饰的配件、典礼的盛况，便“心潮起伏”（第八段）。他痛斥粗俗的醉酒，却承认在雪夜里，“知己围炉”共饮一杯清酒（第一百七十五段），乃是人生至乐。他性格中的这两面相互交融，“构成了一个极为可亲的老单身汉形象；当我们细细品味他那充满深邃智慧的思想与忠告时——这些内容占据了他著作的大部分篇幅——这一形象便愈发令人心生好感”，米歇尔·勒翁如是说。我视他为日本最伟大的道德家，心灵最为和谐、精神最为纯粹之人。

随笔之精髓：随笔而行

“Zuihitsu，’随笔而行’……兼好法师写出了这一体裁最美的作品。他是我的导师。我曾前往京都，在他生活过的地方凭吊哀思。一位僧人引我前去。……’兼好法师，’他对我说……’就是那些花！’日本人如同四季；一切随他们轮回……而我们，如同历史；一切随我们消亡。”

Quignard, Pascal. Petits Traités (《小论集》). Paris : Maeght, 1990 ; rééd. Paris : Gallimard, coll. « Folio », 1997.

《徒然草》属于一种极为独特的文学体裁——“随笔”（zuihitsu，“随笔而行”）4弃用形式：
“印象主义文学”。
“随笔意而行”。
“随笔之作”。
“杂记”。
“随笔”。
“随笔之作”。
“信笔之作”。
“信手拈来之记”。
“任笔挥洒”。
“随笔所至”。
Zouï-hitsou。，日本人也将蒙田的《随笔集》归入此类。将兼好与我们的法国绅士相提并论，虽属老生常谈，却不失公允。两人都具有那种精准而细腻的品味，那种从不沦为绝望的忧郁，那种人文主义式的热忱——与其说是对古代的热爱，不如说是对古风美德的向往，以及那种在描绘他人的同时描绘自我的意愿。没有固定的章法，没有囚禁思想的体系；唯有笔随意走，由此涌现出“一堆思绪、轶事与格言的杂陈，在1335年前后的数年间，随意抛洒于纸上”，如同一座印象的花园，野草与奇葩共生。那著名的开篇，奠定了这场精神漫游的基调：

“于闲暇无聊之际（Tsurezure naru mama ni），从早到晚，伏于案前，将心中浮光掠影般的琐事，信手写来，并无特定目的。这真是些奇异的遐想！”

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (《徒然草》), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

未完成之美学

《徒然草》的核心，跳动着对无常的深切感怀。对于现代人而言，时光流逝往往是焦虑之源；而对于兼好，它却是美之所以为美的条件。“正是无常，赋予了这世间以价值”（第七段），他写道。假若我们的生命永恒不朽，世间的诗意便会立刻消散。从这种无常哲学中，衍生出一种极具日本特色的美学——未完成之美学。它不追求满月的圆融，而偏爱残月的朦胧；不赞颂盛放的花朵，而珍视那被风匆匆卷走的落瓣，纵使我们心有不舍：

“无论何物，完美即是缺憾。任由事物保持未完成的状态，不必精雕细琢：我反而觉得有趣，心中自在。有人告诉我：建造皇宫时，习惯上会留下一处未完成之所。”

Urabe, Kenkô. Les Heures oisives (Tsurezure-gusa) (《徒然草》), trad. du japonais par Charles Grosbois et Tomiko Yoshida. Paris : Gallimard, coll. « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1987 ; rééd. partielle sous le titre Cahiers de l’ermitage (préf. Zéno Bianu), Paris : Gallimard, coll. « Folio Sagesses », 2022.

兼好教导我们，“对落花与残月的叹惋”（第一百三十七段）比赞美它们的盛放更为动人——这不仅是一堂诗学课，更是一剂慰藉良方。

  • 4 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Es­says in Idle­ness: A Philosophical Stroll with the Monk Kenkō

Trans­lated from French

A jewel of her­mitage lit­er­a­ture, Es­says in Idle­ness (Tsurezure-gusa)1Re­jected forms:
Cahier des heures oisives.
Var­iétés sur des mo­ments d’en­nui.
Var­iétés sur des mo­ments de désœu­vre­ment.
Réflex­ions li­bres.
Écrit dans des mo­ments d’en­nui.
Pro­pos des mo­ments per­dus.
Les Herbes de l’en­nui.
Les Divers Mo­ments de loisirs.
Tsouré­zouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. is a time­less in­vi­ta­tion to seize the fleet­ing beauty of the world be­fore “the dew on the plains of Adashi” dries and “the smoke of Mount Toribe” fades away (ch. VII)2Lo­cated north­west of Ky­oto, the plains of Adashi once served as a vast ceme­tery where bod­ies were left to the el­e­ments. Mount Toribe, sit­u­ated to the south­east, was the site of cre­ma­tions.. The au­thor, Urabe Kenkō or the monk Kenkō (1283–1350)3Re­jected forms:
Urabe Kaneyoshi.
Yoshida Kaneyoshi.
Yoshida Kenkō.
Yoshida Kennkō.
the ab­bot Kenko.
the bonze Kenkō.
the rev­erend Kenkō.
Kenkō the hōshi.
Kennkō hōshi.
Kenkō-bōshi.
Kenkō bō­ci., was nei­ther a fierce as­cetic nor even a de­vout in the nar­row sense of the term. An of­fi­cer of the guard, charged with at­tend­ing Em­peror Go-U­da, he chose to take re­li­gious vows only upon the death of his pa­tron, and did so in or­der to ob­serve his con­tem­po­raries from a dis­tance. In an era when the “ruf­fi­ans of Kantō,” un­cul­tured sol­diers, af­flicted the court with a “way of life far re­moved from all hu­man­i­ty, closer to that of beasts” (ch. LXXX), Kenkō knew how to pre­serve the es­sen­tial: the an­cient taste.

“Kenkō […] is a be­lated clas­si­cist. […] his es­says re­sem­ble the pol­ished con­ver­sa­tion of a man of the world, and pos­sess that air of sim­plic­ity and ease of ex­pres­sion which are in re­al­ity the mark of a con­sum­mate art.

One can­not, when be­gin­ning the study of an­cient Ja­pa­nese lit­er­a­ture, make a bet­ter choice than Es­says in Idle­ness.”

As­ton, William George. Lit­téra­ture japon­aise (Ja­pa­nese Lit­er­a­ture), trans. from Eng­lish by Henry Du­rand-Davray. Paris: A. Col­in, “His­toires des lit­téra­tures” se­ries, 1902. (Bib­lio­thèque na­tionale de France (B­n­F)).

Upon ex­am­in­ing this work rich in con­fi­dences, one dis­cerns in Kenkō two con­trast­ing per­son­al­i­ties: the aris­to­crat and the monk. He ad­vo­cates, to be sure, Bud­dhist de­tach­ment, yet con­fesses that “a man who had no taste for amorous life” would re­sem­ble a “crys­tal cup lack­ing a bot­tom” (ch. II­I). He crit­i­cizes at­tach­ment to ma­te­rial goods, yet al­ways feels “a quick­en­ing of the heart” (ch. VI­II) when re­call­ing the palace dé­cors, the ac­ces­sories of cos­tumes, or the mag­nif­i­cence of cer­e­monies. He rails against vul­gar drunk­en­ness, yet ad­mits that a glass of sake shared among “in­ti­mate friends around the fire” (ch. CLXXV), on a snowy night, is one of life’s charms. These two facets of his char­ac­ter com­bine to “form a type of old bach­e­lor [tru­ly] sym­pa­thet­ic, and who be­comes even more so when one med­i­tates at leisure upon the thoughts and coun­sels, of such in­ti­mate wis­dom, that fill the greater part of his writ­ing,” ex­plains Michel Revon. I hold him to be the great­est moral­ist, the most har­mo­nious and purest spirit of Japan.

The Essence of Zuihitsu: Following the Caprice of the Brush

“Zuihitsu, ”fol­low­ing the brush“ […]. The bonze Kenkō com­posed the most beau­ti­ful book of this genre. He is my mas­ter. I went to Ky­oto to weep at the place where he had lived. A bonze led me there. […] ”The ab­bot Kenkō,“ he said to me […], ”it is [the flow­ers] that are there!“ The Ja­pa­nese are like the sea­sons; ev­ery­thing re­turns […] with them. We are like his­to­ry; ev­ery­thing dies with us.”

Quig­nard, Pas­cal. Pe­tits Traités (Short Trea­tises). Paris: Maeght, 1990; repr. Paris: Gal­li­mard, “Fo­lio” se­ries, 1997.

Es­says in Idle­ness be­longs to that most par­tic­u­lar lit­er­ary gen­re, the zuihitsu (“­fol­low­ing the brush”)4Re­jected forms:
“Im­pres­sion­ist lit­er­a­ture.”
“Fol­low­ing the caprice of the brush.”
“Writ­ings fol­low­ing the brush.”
“Miscellanies.”
“Essays.”
“Es­say fol­low­ing the brush.”
“Es­say fol­low­ing the pen.”
“Notes taken at the flow of the pen.”
“At the flow of the brush.”
“Let­ting one’s brush go.”
“At the whim of the brush.”
Zouï-hitsou., in which the Ja­pa­nese also place Mon­taigne’s Essays. And this com­par­i­son be­tween Kenkō and our French gen­tle­man, how­ever con­ven­tion­al, is no less apt. One finds in both that sure and del­i­cate taste, that melan­choly which is never de­spair, that wholly hu­man­ist en­thu­si­asm not so much for An­tiq­uity as for an­cient virtue, and fi­nally that will to paint one­self while paint­ing oth­ers. No reg­u­lar plan, no sys­tem to con­fine the mind; noth­ing but the caprice of the brush, from which emerges a “jum­ble of re­flec­tions, anec­dotes, and max­ims thrown pel­l-mell onto pa­per, over [sev­er­al] years, around 1335,” a gar­den of im­pres­sions where wild grass grows along­side rare flow­ers. The fa­mous in­cipit sets the tone for this in­tel­lec­tual stroll:

“At the mercy of my idle hours (Tsurezure naru mama ni), from morn­ing to evening, be­fore my writ­ing desk, I note with­out pre­cise de­sign the tri­fles whose fleet­ing re­flec­tion passes through my mind. Strange di­gres­sions!”

Urabe, Kenkō. Les Heures oisives (Es­says in Idle­ness) (Tsurezure-gusa), trans. from Ja­pa­nese by Charles Gros­bois and Tomiko Yoshi­da. Paris: Gal­li­mard, “Con­nais­sance de l’Ori­ent. Série japon­aise” se­ries, 1987; par­tial repr. un­der the ti­tle Cahiers de l’er­mitage (Note­books from the Her­mitage) (pref. Zéno Bianu), Paris: Gal­li­mard, “Fo­lio Sagess­es” se­ries, 2022.

The Poetics of the Unfinished

At the heart of Es­says in Idle­ness beats the poignant sense of the ephemer­al. For mod­ern man, the flight of time is, most of­ten, a source of an­guish; for Kenkō, it is the very con­di­tion of beau­ty. “It is its im­per­ma­nence that makes this world pre­cious” (ch. VI­I), he writes. If our ex­is­tence were to be eter­nal, the po­etry of the world would van­ish at once. From this phi­los­o­phy of pre­car­i­ous­ness flows an en­tirely Ja­pa­nese aes­thet­ic, that of the un­fin­ished, which prefers to the full­ness of the moon the veiled bril­liance of a wan­ing star; and to the flower in full bloom the petals that the wind car­ries off in haste, de­spite our­selves:

“What­ever the ob­ject, its per­fec­tion is a de­fect. Leave things un­fin­ished, as they are, with­out pol­ish­ing: I shall find in­ter­est in them and feel at ease. I have been told: when one builds an im­pe­rial res­i­dence, it is cus­tom­ary to leave one spot un­fin­ished.”

Urabe, Kenkō. Les Heures oisives (Es­says in Idle­ness) (Tsurezure-gusa), trans. from Ja­pa­nese by Charles Gros­bois and Tomiko Yoshi­da. Paris: Gal­li­mard, “Con­nais­sance de l’Ori­ent. Série japon­aise” se­ries, 1987; par­tial repr. un­der the ti­tle Cahiers de l’er­mitage (Note­books from the Her­mitage) (pref. Zéno Bianu), Paris: Gal­li­mard, “Fo­lio Sagess­es” se­ries, 2022.

By teach­ing us that “the re­gret for the scat­ter­ing of flow­ers and the wan­ing of the moon” (ch. CXXXVII) is more touch­ing than the praise of their full blos­som­ing, Kenkō does not merely of­fer us a les­son in po­et­ics; he of­fers us, bet­ter still, a con­so­la­tion.

  • 9 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Les Heures oi­sives : Flânerie philosophique avec le moine Kenkô

Joyau de la lit­té­ra­ture d’er­mi­ta­ge, Les Heures oi­sives (Tsurezure-gusa)1Formes reje­tées :
Ca­hier des heures oi­sives.
Va­rié­tés sur des mo­ments d’en­nui.
Va­rié­tés sur des mo­ments de dés­œu­vre­ment.
Ré­flexions libres.
Écrit dans des mo­ments d’en­nui.
Pro­pos des mo­ments per­dus.
Les Herbes de l’en­nui.
Les Di­vers Mo­ments de loi­sirs.
Tsou­ré­zouré Gouça.
Tsure-dzure-gusa.
Tsouré-dzouré-gousa. sont une in­vi­ta­tion in­tem­po­relle à sai­sir la beauté fu­gace du monde avant que ne sèche « la ro­sée aux plaines d’Ada­shi » et que ne s’éva­nouissent « les fu­mées du mont To­ribe » (chap. VII)2Si­tuées au nord-ouest de Kyo­to, les plaines d’Ada­shi ser­vaient au­tre­fois de vaste ci­me­tière où l’on aban­don­nait les corps aux élé­ments. Le mont To­ri­be, si­tué au sud-est, était quant à lui le lieu des cré­ma­tions.. L’au­teur, Urabe Kenkô ou le moine Kenkô (1283-1350)3Formes reje­tées :
Urabe Ka­neyo­shi.
Yo­shida Ka­neyo­shi.
Yo­shida Ken­kô.
Yo­shida Kenn­kô.
l’abbé Ken­ko.
le bonze Ken­kô.
le ré­vé­rend Kenkō.
Kenkō le hō­shi.
Kennkô hô­shi.
Kenkō-bōshi.
Kenkô bô­ci., ne fut ni un as­cète fa­rouche ni même un dé­vot au sens étroit de ce terme. Of­fi­cier de la gar­de, chargé d’ac­com­pa­gner l’em­pe­reur Go-Uda, il ne choi­sit d’en­trer en re­li­gion qu’à la mort de son pro­tec­teur et le fit pour ob­ser­ver ses contem­po­rains en re­trait. Dans une époque où les « sou­dards du Kantô », mi­li­taires sans cultu­re, af­fli­geaient la cour d’un « mode de vie éloi­gné de toute hu­ma­ni­té, plus proche de ce­lui des bêtes » (chap. LXXX), Kenkô sut pré­ser­ver l’es­sen­tiel : l’an­cien goût.

« Kenkô […] est un clas­sique at­tar­dé. […] ses es­sais res­semblent à la conver­sa­tion po­lie d’un homme du mon­de, et ont cet air de sim­pli­cité et cette ai­sance d’ex­pres­sion qui sont en réa­lité le fait d’un art consom­mé.

On ne peut, pour com­men­cer l’étude de l’an­cienne lit­té­ra­ture ja­po­nai­se, faire de meilleur choix que ce­lui des Heures oi­sives. »

As­ton, William George. Lit­té­ra­ture ja­po­naise, trad. de l’an­glais par Henry Du­rand-Da­vray. Pa­ris : A. Co­lin, coll. « His­toires des lit­té­ra­tures », 1902. (Bi­blio­thèque na­tio­nale de France (BnF)).

À exa­mi­ner cette œuvre riche en confi­den­ces, l’on dis­cerne chez Kenkô deux per­son­na­li­tés contras­tées : l’aris­to­crate et le moine. Il prô­ne, cer­tes, le dé­ta­che­ment boud­dhique, mais confesse que « l’­homme qui n’au­rait pas le goût de la vie amou­reuse » res­sem­ble­rait à une « coupe de cris­tal où manque­rait le fond » (chap. III). Il cri­tique l’at­ta­che­ment aux biens ma­té­riels, mais éprouve « toujours un bat­te­ment de cœur » (chap. VIII) à se rap­pe­ler les dé­cors du pa­lais, les ac­ces­soires des cos­tumes ou la ma­gni­fi­cence des cé­ré­mo­nies. Il fus­tige l’ivro­gne­rie gros­siè­re, mais ad­met qu’un verre de saké par­tagé entre « amis in­times au­tour du feu » (chap. CLXXV), par une nuit de nei­ge, est un des charmes de l’exis­tence. Ces deux faces de son ca­rac­tère se com­binent pour « for­mer un type de vieux garçon [vrai­ment] sym­pa­thique, et qui le de­vient plus en­core lorsqu’on mé­dite à loi­sir les pen­sées et les conseils, d’une si in­time sa­ges­se, qui rem­plissent la majeure par­tie de son écrit », ex­plique Mi­chel Re­von. Je le tiens pour le plus grand mo­ra­lis­te, l’es­prit le plus har­mo­nieux et le plus pur du Ja­pon.

L’Essence du zuihitsu : Suivre le caprice du pinceau

« Zuihitsu, “au cou­rant du pin­ceau” […]. Le bonze Kenkô a com­posé le plus beau livre de ce genre. C’est mon maître. Je suis allé à Kyoto pour pleu­rer sur le lieu où il avait vé­cu. Un bonze m’y a conduit. […] “L’abbé Ken­kô”, me dit-il […], “c’est [les fleurs] qui sont là !” Les Ja­po­nais sont comme les sai­sons ; tout re­vient […] avec eux. Nous, nous sommes comme l’­his­toire ; tout meurt avec nous. »

Qui­gnard, Pas­cal. Pe­tits Trai­tés. Pa­ris : Maeght, 1990 ; ré­éd. Pa­ris : Gal­li­mard, coll. « Fo­lio », 1997.

Les Heures oi­sives ap­par­tiennent à ce genre lit­té­raire si par­ti­cu­lier, le zuihitsu (« au fil du pin­ceau »)4Formes reje­tées :
« Lit­té­ra­ture im­pres­sion­niste ».
« Sui­vant le pin­ceau ».
« Sui­vant le ca­price du pin­ceau ».
« Écrits au fil du pin­ceau ».
« Mé­langes ».
« Es­sais ».
« Es­sai au fil du pin­ceau ».
« Es­sai au fil de la plume ».
« Notes prises au cou­rant de la plume ».
« Au cou­rant du pin­ceau ».
« En lais­sant al­ler son pin­ceau ».
« Au gré du pin­ceau ».
Zouï-hitsou., dans lequel les Ja­po­nais rangent aussi les Essais de Mon­taigne. Et ce rap­pro­che­ment entre Kenkô et notre gen­til­homme français, pour être conve­nu, n’en est pas moins juste. On re­trouve chez l’un et l’autre ce goût sûr et dé­li­cat, cette mé­lan­co­lie qui n’est ja­mais déses­poir, cet en­thou­siasme tout hu­ma­niste non tant pour l’An­tiquité que pour l’an­tique ver­tu, cette vo­lon­té, en­fin, de se peindre en pei­gnant au­trui. Nul plan ré­gu­lier, nul sys­tème pour en­fer­mer l’es­prit ; rien que le ca­price du pin­ceau, d’où sur­git un « fouillis de ré­flexions, d’anec­dotes et de maximes je­tées pêle-mêle sur le pa­pier, du­rant [plu­sieurs] an­nées, aux alen­tours de 1335 », un jar­din d’im­pres­sions où l’­herbe folle cô­toie la fleur rare. L’in­ci­pit, cé­lè­bre, donne le ton de cette pro­me­nade in­tel­lec­tuelle :

« Au gré de mes heures oi­sives (Tsu­re­zure naru mama ni), du ma­tin au soir, de­vant mon écri­toi­re, je note sans des­sein pré­cis les ba­ga­telles dont le re­flet fu­gi­tif passe dans mon es­prit. Étranges di­va­ga­tions ! »

Ura­be, Ken­kô. Les Heures oi­sives (Tsurezure-gusa), trad. du ja­po­nais par Charles Gros­bois et To­miko Yo­shi­da. Pa­ris : Gal­li­mard, coll. « Connais­sance de l’Orient. Sé­rie ja­po­naise », 1987 ; ré­éd. par­tielle sous le titre Ca­hiers de l’er­mi­tage (préf. Zéno Bia­nu), Pa­ris : Gal­li­mard, coll. « Fo­lio Sa­gesses », 2022.

La Poétique de l’inachevé

Au cœur des Heures oi­sives bat le sen­ti­ment poi­gnant de l’éphé­mère. Pour l’­homme mo­der­ne, la fuite du temps est, le plus sou­vent, source d’an­goisse ; pour Ken­kô, elle est la condi­tion même de la beau­té. « C’est son im­per­ma­nence qui fait le prix de ce monde » (chap. VII), écrit-il. Si notre exis­tence de­vait être éter­nel­le, la poé­sie du monde s’éva­noui­rait aus­si­tôt. De cette phi­lo­so­phie de la pré­ca­rité dé­coule une es­thé­tique toute ja­po­nai­se, celle de l’in­ache­vé, qui pré­fère à la plé­ni­tude de la lune l’éclat voilé d’un astre dé­cli­nant ; et à la fleur épa­nouie les pé­tales que le vent em­porte en hâ­te, mal­gré nous :

« Quel que soit l’objet, sa per­fec­tion est un dé­faut. Lais­sez les choses in­ache­vées, comme elles sont, sans fi­gno­ler : j’y trou­ve­rai de l’in­té­rêt et je me sen­ti­rai à l’aise. On me l’a dit : quand on construit une de­meure im­pé­ria­le, il est cou­tume de lais­ser un en­droit in­ache­vé. »

Ura­be, Ken­kô. Les Heures oi­sives (Tsurezure-gusa), trad. du ja­po­nais par Charles Gros­bois et To­miko Yo­shi­da. Pa­ris : Gal­li­mard, coll. « Connais­sance de l’Orient. Sé­rie ja­po­naise », 1987 ; ré­éd. par­tielle sous le titre Ca­hiers de l’er­mi­tage (préf. Zéno Bia­nu), Pa­ris : Gal­li­mard, coll. « Fo­lio Sa­gesses », 2022.

En nous en­sei­gnant que « le re­gret de l’ef­feuille­ment des fleurs et du dé­clin de la lune » (chap. CXXX­VII) est plus tou­chant que l’éloge de leur plein épa­nouis­se­ment, Kenkô ne nous livre pas seule­ment une leçon de poé­tique ; il nous of­fre, mieux en­co­re, une conso­la­tion.

  • 9 min