Avatar photo

Yoto Yotov

Depuis 2010, je consacre mes veilles à faire dialoguer les siècles et les nations, persuadé que l’esprit humain est partout chez lui. Si cette vision d’une culture universelle est la vôtre, et si mes Notes du mont Royal vous ont un jour éclairé ou touché, songez à faire un don sur Liberapay.
  • Articles : 162
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

کیم-وان-کیو، یا روح ویتنامی آشکار شده

ترجمه از فرانسوی

آثاری هستند که در خود ذائقه‌ها و آرزوهای یک ملت کامل را حمل می‌کنند، «از گاری‌چی گرفته تا عالی‌ترین ماندارین، از دستفروش گرفته تا بزرگ‌ترین بانوی جهان». این آثار همیشه جوان می‌مانند و نسل‌های جدیدی از ستایشگران را می‌بینند که یکی پس از دیگری می‌آیند. چنین است حال کیم-وان-کیو1فرم‌های رد شده:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (داستان کیو).
L’Histoire de Kieu (تاریخ کیو).
Le Roman de Kiều (رمان کیو).
Truyện Kiều (داستان کیو).
Histoire de Thuy-Kiêu (تاریخ توی-کیو).
Truyên Thuy-Kiêu (داستان توی-کیو).
L’Histoire de Kim Vân Kiều (تاریخ کیم وان کیو).
Kim Vân Kiều truyện (داستان کیم وان کیو).
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (تاریخ جدید کیم، وان و کیو).
Kim Vân Kiều tân-truyện (داستان جدید کیم وان کیو).
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (صدای جدید قلب‌های شکسته).
Nouveau Chant du destin de malheur (آواز جدید سرنوشت بدبختی).
Nouveaux Accents de douleurs (لحن‌های جدید دردها).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (آواز جدید سرنوشتی بدبخت).
Nouveau Chant de souffrance (آواز جدید رنج).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (صدای جدید احشای دریده).
Nouveaux Accents de la douleur (لحن‌های جدید درد).
Nouvelle Version des entrailles brisées (نسخه جدید احشای شکسته).
Le Cœur brisé, nouvelle version (قلب شکسته، نسخه جدید).
Đoạn-trường tân-thanh (دوان-ترونگ تان-تان).، این منظومه‌ای با بیش از سه هزار بیت که روح ویتنامی را در تمام ظرافت، پاکی و ایثارگری‌اش نشان می‌دهد:

«باید نفس را حبس کرد، باید با احتیاط قدم برداشت تا بتوان زیبایی متن را دریافت [چنان] که دلربا (dịu dàng)، زیبا (thuỳ mị)، باشکوه (tráng lệ)، درخشان (huy hoàng) است.»

Durand, Maurice (ویراستار)، Mélanges sur Nguyễn Du (مطالعاتی درباره نگوین دو)، پاریس: École française d’Extrême-Orient، ۱۹۶۶.

نویسنده، نگوین دو (۱۷۶۵-۱۸۲۰)2فرم‌های رد شده:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
نباید با این اشتباه گرفته شود:
Nguyễn Dữ (قرن ۱۶)، که مجموعه وسیع افسانه‌های شگفت‌انگیز او نقدی بر زمانش زیر پرده تخیل است.، شهرت مردی مالیخولیایی و کم‌حرف از خود به جا گذاشت که سکوت سرسختانه‌اش این سرزنش امپراتور را برایش به همراه داشت: «باید در شوراها صحبت کنید و نظرتان را بدهید. چرا اینچنین در سکوت محبوس می‌شوید و همیشه فقط با بله یا نه پاسخ می‌دهید؟» ماندارینی برخلاف میل خود، قلبش تنها به آرامش کوهستان‌های زادگاهش می‌خواست. او حتی همین استعدادش را نفرین کرد که با رساندنش به عالی‌ترین مقامات، او را از خودش دور می‌کرد، تا جایی که آن را پیام نهایی شاهکارش قرار داد: «آنان که استعداد دارند نباید به استعدادشان ببالند! کلمه “تای” [استعداد] با کلمه “تای” [بدبختی] هم‌قافیه است». همچون همیشه، او هیچ درمانی را در طول بیماری مرگبارش نپذیرفت و وقتی شنید که بدنش یخ می‌زند، این خبر را با آهی از سر آسودگی پذیرفت. «خوب!» زمزمه کرد، و این کلمه آخرین کلامش بود.

حماسه رنج

منظومه سرنوشت تراژیک کیو را بازگو می‌کند، دختر جوانی با زیبایی و استعدادی بی‌نظیر. در حالی که آینده‌ای درخشان در کنار عشق اولش، کیم، برایش وعده داده شده به نظر می‌رسد، تقدیر بر در خانه‌اش می‌کوبد: برای نجات پدر و برادرش از اتهامی ناعادلانه، باید خود را بفروشد. آنگاه برای او سفر پانزده ساله‌ای آغاز می‌شود که طی آن به نوبت خدمتکار، صیغه و روسپی خواهد بود، از بدبختی‌ای می‌گریزد تا بدتری را بیابد. با این حال، مثل نیلوفری که بر لجن می‌شکفد، در میان همین پستی، کیو «عطر ناب اصالت اصلی‌اش» را حفظ می‌کند، هدایت‌شده توسط اعتقادی تزلزل‌ناپذیر:

«[…] اگر کارمای سنگینی بر سرنوشت ما سنگینی می‌کند، نباید از آسمان شکایت کنیم و آن را به بی‌عدالتی متهم کنیم. ریشه خیر در خود ماست.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (کیم-وان-کیو)، ترجمه از ویتنامی توسط Xuân Phúc [Paul Schneider] و Xuân Việt [Nghiêm Xuân Việt]، پاریس: Gallimard/UNESCO، ۱۹۶۱.

میان ترجمه و خلق

نگوین دو در جریان سفارتی به چین بود که رمانی را کشف کرد که الهام‌بخش شاهکارش شد. از روایتی که می‌توان آن را عادی دانست، او توانست «منظومه‌ای جاودان / که ابیاتش چنان شیرین‌اند که بر لب، / وقتی خوانده شده‌اند، طعم عسل می‌گذارند» بیافریند3Droin, Alfred, «Ly-Than-Thong» در La Jonque victorieuse (جانک پیروز)، پاریس: E. Fasquelle، ۱۹۰۶.. این نسب چینی قرار بود به سیب نفاق برای غرور ملی در حال ظهور تبدیل شود. در شور سال‌های ۱۹۲۰-۱۹۳۰، این موضوع اسلحه انتقاد ملی‌گرایان سرسخت شد که ادیب نگو دوک که سخنگوی آنها بود:

«تان تام تای نان [منبع کیم-وان-کیو] فقط رمانی تحقیرشده در چین است و حالا ویتنام آن را به مقام کتاب مقدس، انجیل می‌رساند، این واقعاً شرم بزرگی است.»

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (مقدمه‌ای بر نام-فونگ، ۱۹۱۷-۱۹۳۴)، سایگون: Société des études indochinoises، ۱۹۷۳.

در حقیقت، فراتر از بخش‌های اقتباسی یا بی‌بندوبارش، کیم-وان-کیو بیش از همه بازتاب بی‌عدالتی‌های تحمیل‌شده بر مردم ویتنام است. «آوازهای روستاییان به من زبان جوت و توت را آموختند / گریه و زاری در روستاها از جنگ‌ها و سوگ‌ها حکایت دارد»، نگوین دو در شعر دیگری می‌نویسد4این شعر «روز پاکی محض» («Thanh minh ngẫu hứng») است. جشن پاکی محض جشنی است که خانواده‌ها با رفتن به روستا برای تمیز کردن مقابرشان، اجداد را گرامی می‌دارند.. در سراسر این حماسه، این حساسیت لرزان، اغلب دل‌خراش، شاعری ظاهر می‌شود که قلبش با رنجی که مبهم در توده‌های فروتن می‌جوشید هم‌آهنگ می‌تپد، چنانکه این قطعه گواه است:

«نی‌ها قله‌های یکسانشان را در دمیدن خشن باد سرد فشار می‌دادند. تمام غم آسمان پاییزی انگار برای یک موجود [کیو] ذخیره شده بود. در طول مراحل شبانه، آنگاه که روشنایی از آسمان سرگیجه‌آور می‌افتاد و دوردست‌ها در اقیانوسی از مه گم می‌شدند، ماهی که می‌دید او را از سوگندهایش در برابر رودها و کوه‌ها شرمنده می‌کرد.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (کیم-وان-کیو)، ترجمه از ویتنامی توسط Xuân Phúc [Paul Schneider] و Xuân Việt [Nghiêm Xuân Việt]، پاریس: Gallimard/UNESCO، ۱۹۶۱.

آینه‌ای برای مردم

موفقیت کیم-وان-کیو چنان بود که از حوزه ادبیات خارج شد و به آینه‌ای تبدیل شد که هر ویتنامی خود را در آن می‌شناسد. آهنگ عامیانه‌ای خواندن آن را به هنر زندگی واقعی تبدیل کرده، جدایی‌ناپذیر از لذات حکیم: «برای انسان بودن، باید بلد باشی “تو توم”5بازی ورق ویتنامی برای پنج بازیکن. بسیار محبوب در جامعه عالی، مشهور است که نیاز به حافظه و تیزبینی زیادی دارد. بازی کنی، چای یونان بنوشی و کیو را بخوانی» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). خرافات حتی آن را تصاحب کرده و از کتاب فال‌نامه‌ای ساخته است: در لحظات تردید، نادر نیست که آن را تصادفی باز کنند تا در ابیاتی که ظاهر می‌شوند، پاسخی از تقدیر بیابند. بنابراین، از کابینه دانشمند تا فروتن‌ترین مسکن، منظومه توانسته خود را ضروری کند. این فرمول مشهور که این احساس را خلاصه می‌کند از ادیب فام کوین است:

«از چه باید بترسیم، از چه باید نگران باشیم؟ تا کیو باقی است، زبان ما باقی است؛ تا زبان ما باقی است، کشورمان پابرجاست.»

Thái, Bình, «De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» («درباره برخی جنبه‌های فلسفی و مذهبی شاهکار ادبیات ویتنام: کیم-وان-کیو اثر نگوین دو»)، Message d’Extrême-Orient، شماره ۱، ۱۹۷۱، ص. ۲۵-۳۸؛ شماره ۲، ۱۹۷۱، ص. ۸۵-۹۷.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, eller den vietnamesiska själen avslöjad

Över­satt från franska

Det finns verk som bär inom sig en hel na­tions smak­rikt­ningar och strä­van­den, «från rik­sha­cy­klis­ten till den högste man­da­ri­nen, från den am­bu­le­rande för­säl­jers­kan till värl­dens för­nämsta dam». De för­blir evigt unga och ser nya ge­ne­ra­tio­ner av be­und­rare av­lösa var­and­ra. Så är fal­let med Kim-Vân-Kiêu1För­kas­tade for­mer:
Kim, Ven, Kiều.
Le Conte de Kiêu (Be­rät­tel­sen om Kiêu).
L’His­toire de Kieu (Kieus his­to­ri­a).
Le Ro­man de Kiều (Ro­ma­nen om Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (T­huy-Kiêus his­to­ri­a).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (Kim Vân Kiềus his­to­ri­a).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Ny his­to­ria om Kim, Vân och Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés (De brutna hjär­ta­nas nya röst).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (Ny sång om olyck­ans öde).
Nou­ve­aux Ac­cents de dou­leurs (S­mär­tans nya ac­cen­ter).
Nou­veau Chant d’une des­ti­née mal­heu­re­use (Ny sång om ett olyck­ligt öde).
Nou­veau Chant de souff­rance (Ny sång om li­dan­de).
Nou­velle Voix des en­trail­les déchirées (De sön­der­slitna in­äl­vor­nas nya röst).
Nou­ve­aux Ac­cents de la dou­leur (S­mär­tans nya ac­cen­ter).
Nou­velle Ver­sion des en­trail­les bri­sées (Ny ver­sion av de brutna in­äl­vor­na).
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion (Det brutna hjär­tat, ny ver­sion).
Đoạn-trường tân-t­hanh., denna dikt på mer än tre tu­sen ver­ser som vi­sar den vi­et­na­me­siska sjä­len i all sin fin­käns­lig­het, ren­het och själv­upp­off­ring:

«Man måste hålla an­dan, man måste gå var­samt för att kunna fånga tex­tens skön­het [så] gra­ciös (dịu dàng), vacker (thuỳ mị), stor­slagne (tráng lệ), prakt­full (huy hoàng) är den.»

Du­rand, Mau­rice (red.), Mé­lan­ges sur Ng­uyễn Du (Blan­dade skrif­ter om Ng­uyễn Du), Pa­ris: École française d’Ex­trê­me-O­ri­ent, 1966.

För­fat­ta­ren, Ng­uyễn Du (1765-1820)2För­kas­tade for­mer:
Ng­uyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Får inte för­väx­las med:
Ng­uyễn Dữ (1500-ta­let), vars Stor sam­ling un­der­bara le­gen­der är en kri­tik av sin tid un­der det fan­tas­ti­kas slö­ja., ef­ter­läm­nade ryk­tet om en me­lan­ko­lisk och tyst­lå­ten man, vars en­visa tyst­nad drog på ho­nom denna till­rät­ta­vis­ning från kej­sa­ren: «Ni måste tala och ge er åsikt i råds­för­sam­ling­ar­na. Var­för in­ne­sluta er så i tyst­na­den och ald­rig svara an­nat än med ja el­ler nej?» Man­da­rin mot sin vil­ja, läng­tade hans hjärta en­dast ef­ter lug­net i sina hem­lands­berg. Han kom att för­banna själva ta­langen som, ge­nom att upp­höja ho­nom till de högsta äm­be­te­na, förde ho­nom bort från sig själv, till den grad att han gjorde det till sitt mäs­ter­verks slut­mo­ral: «Må de som har ta­lang där­för inte be­römma sig av sin ta­lang! Ordet “tài” [ta­lang] rim­mar med ordet “tai” [o­lycka]». Sig själv lik väg­rade han all be­hand­ling un­der den sjuk­dom som skulle bli hans ba­ne, och när han fick veta att hans kropp höll på att sval­na, mot­tog han ny­he­ten med en lätt­na­dens suck. «Bra!», mum­lade han, och detta ord blev hans sis­ta.

Smärtans epos

Dik­ten skild­rar Kiềus tra­giska öde, en ung flicka av ojäm­för­lig skön­het och ta­lang. När en strå­lande fram­tid tycks lo­vad henne vid si­dan av sin första kär­lek, Kim, slår ödet till vid hen­nes dörr: för att rädda sin far och bror från en orätt­vis an­kla­gelse måste hon sälja sig själv. Då bör­jar för henne en fem­ton år lång pil­grims­färd, un­der vil­ken hon i tur och ord­ning blir tjä­na­rin­na, kon­ku­bin och pro­sti­tu­e­rad, fly­ende från en olycka bara för att finna en vär­re. Än­då, som lo­tu­sen som blom­mar på dyn, mitt i denna av­sky­värd­hets mitt, be­va­rar Kiều «den rena dof­ten av sin ur­sprung­liga ädel­het», väg­ledd av en orubb­lig över­ty­gel­se:

«[…] om en tung karma tynger vårt öde, låt oss inte klaga på him­len och inte an­klaga den för orätt­vi­sa. Ro­ten till det goda finns inom oss själ­va.»

Ng­uyễn, Du, Kim-Vân-Kiều, övers. från vi­et­na­me­siska av Xuân Phúc [Paul Sch­ne­i­der] och Xuân Viết [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NE­SCO, 1961.

Mellan översättning och skapande

Det var un­der ett sän­de­bud till Kina som Ng­uyễn Du upp­täckte ro­ma­nen som skulle in­spi­rera ho­nom till hans mäs­ter­verk. Av en be­rät­telse man skulle kunna be­döma som ba­nal lyck­a­des han skapa en «odöd­lig dikt / Vars ver­ser är så ljuva att de läm­nar, på läp­pen, / När man har sjungit dem, en smak av ho­nung»3Dro­in, Al­fred, «Ly-T­han-T­hong» i La Jon­que vic­to­rieuse (Den se­ger­rika djun­ken), Pa­ris: E. Fas­quel­le, 1906.. Denna ki­ne­siska här­stam­ning skulle dock bli en tvis­te­fråga för den spi­rande na­tio­nella stolt­he­ten. I 1920-1930-ta­lens het­sighet be­väp­nade den kri­ti­ken från de mest oför­son­liga na­tio­na­lis­ter­na, vars ta­les­man blev den lärde Ngô Đức Kế:

«Thanh tâm tài nhân [käl­lan till Kim-Vân-Kiêu] är bara en för­ak­tad ro­man i Kina och nu upp­hö­jer Vi­et­nam den till ka­no­nisk bok, till bi­bel, det är verk­li­gen att ge sig själv stor skam.»

Phạm, Thị Ng­oạn, In­tro­duc­tion au Nam-P­hong, 1917-1934 (In­tro­duk­tion till Nam-P­hong, 1917-1934), Sa­i­gon: So­ci­été des étu­des in­dochi­no­i­ses, 1973.

I san­ning, bortom sina lå­nade el­ler lös­ak­tiga pas­sa­ger, är Kim-Vân-Kiêu fram­för allt ekot av de orätt­vi­sor som det vi­et­na­me­siska fol­ket li­dit. «By­bor­nas sånger har lärt mig ju­te- och mull­bärs­trä­dens tal / Gråt och snyft­ningar på lands­byg­den fram­ma­nar krig och sor­ger», skri­ver Ng­uyễn Du i en an­nan dikt4Det hand­lar om dik­ten «Den rena klar­he­tens dag» («T­hanh minh ngẫu hứng­»). Den rena klar­he­tens hög­tid är den när fa­mil­jerna hed­rar för­fä­derna ge­nom att gå ut på lands­byg­den för att tvätta de­ras gra­var.. Ge­nom hela epo­set fram­trä­der denna vi­bre­rande käns­lig­het, ofta hjärt­skä­ran­de, hos en poet vars hjärta vi­bre­rar i sam­klang med det li­dande som dolde sig för­vir­rat i de öd­mjuka mas­sor­na, som detta av­snitt vitt­nar om:

«Vas­sen pres­sade sina jämn­höga top­par mot bi­s­vin­dets hesa an­de­tag. All höst­him­lens sorg­sen­het tyck­tes re­ser­ve­rad för en enda va­relse [Kiều]. Längs de natt­liga etap­per­na, när ett ljus föll från den svind­lande him­la­val­vet och när fjär­ran för­svann i ett dim­hav, fick må­nen hon såg henne att skäm­mas för sina eder in­för flo­derna och ber­gen.»

Ng­uyễn, Du, Kim-Vân-Kiều, övers. från vi­et­na­me­siska av Xuân Phúc [Paul Sch­ne­i­der] och Xuân Viết [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NE­SCO, 1961.

En spegel för folket

Kim-Vân-Kiêus fram­gång var så­dan att den har läm­nat lit­te­ra­tu­rens do­män för att bli en spe­gel där varje vi­et­na­mes kän­ner igen sig. En folk­visa har så­le­des upp­höjt dess läs­ning till en verk­lig liv­s­konst, oskilj­bar från den vi­ses nö­jen: «För att vara en man måste man kunna spela “tổ tôm”5Vi­et­na­me­siskt kort­spel för fem spe­la­re. Mycket po­pu­lärt i de högre sam­hälls­skik­ten, är det känt för att kräva mycket minne och skarp­sin­ne., dricka te från Yun­nan och de­kla­mera Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Vid­ske­pel­sen har till och med be­mäk­ti­gat sig den, och gjort bo­ken till ett ora­kel: i ögon­blick av osä­ker­het är det inte ovan­ligt att man öpp­nar den på måfå för att sö­ka, i de ver­ser som vi­sar sig, ett svar från ödet. Så­le­des, från den lär­des ka­bi­nett till den mest an­språks­lösa bo­sta­den, har dik­ten ve­tat att göra sig oum­bär­lig. Det är till den lärde Phạm Quỳnh man är skyl­dig for­mu­le­ring­en, som för­bli­vit be­römd, som sam­man­fat­tar denna käns­la:

«Vad har vi att fruk­ta, vad bör vi vara oro­liga för? Om Kiều be­står, be­står vårt språk; om vårt språk be­står, fort­le­ver vårt land.»

Thái, Bình, «De quel­ques aspects phi­lo­sop­hi­ques et re­li­gieux du che­f-d’œuvre de la lit­téra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiều de Ng­uyễn Du» (Om några fi­lo­so­fiska och re­li­giösa aspek­ter av den vi­et­na­me­siska lit­te­ra­tu­rens mäs­ter­verk: Ng­uyễn Dus Kim-Vân-Kiều), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­ri­ent, nr 1, 1971, s. 25-38; nr 2, 1971, s. 85-97.

  • 16 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, sau sufletul vietnamez dezvăluit

Tra­dus din fran­ceză

Există opere care poartă în ele gus­tu­rile și as­pi­ra­ți­ile unei na­țiuni în­tre­gi, „de la tră­gă­to­rul de ricșă până la cel mai înalt man­da­rin, de la vân­ză­toa­rea am­bu­lantă până la cea mai mare doamnă din lume“. Ele rămân veș­nic ti­nere și văd suc­ce­dân­du-se noi ge­ne­ra­ții de ado­ra­tori. Acesta este ca­zul Kim-Vân-Kiêu1Forme res­pin­se:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Po­ves­tea lui Kiêu).
L’His­to­ire de Kieu (Is­to­ria lui Ki­e­u).
Le Ro­man de Kiều (Ro­ma­nul lui Kiều).
Tru­yện Kiều.
His­to­ire de Thuy-Kiêu (Is­to­ria lui Thuy-Kiêu).
Tru­yên Thuy-Kiêu.
L’His­to­ire de Kim Vân Kiều (Is­to­ria lui Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều tru­yện.
No­u­velle His­to­ire de Kim, Vân et Kiều (Noua is­to­rie a lui Kim, Vân și Kiều).
Kim Vân Kiều tâ­n-tru­yện.
La No­u­velle Voix des cœurs brisés (Noua voce a ini­mi­lor frân­te).
No­u­veau Chant du des­tin de mal­heur (Noul cân­tec al des­ti­nu­lui ne­fe­ri­ci­t).
No­u­veaux Ac­cents de do­u­le­urs (Noi ac­cente de du­re­re).
No­u­veau Chant d’une des­tinée mal­he­u­re­use (Noul cân­tec al unui des­tin ne­fe­ri­ci­t).
No­u­veau Chant de so­uffrance (Noul cân­tec de su­fe­rin­ță).
No­u­velle Voix des en­tra­il­les déchi­rées (Noua voce a mă­run­ta­ie­lor sfâși­a­te).
No­u­veaux Ac­cents de la do­u­leur (Noi ac­cente ale du­re­rii).
No­u­velle Ver­sion des en­tra­il­les brisées (Noua ver­siune a mă­run­ta­ie­lor frân­te).
Le Cœur brisé, no­u­velle ver­sion (I­nima frân­tă, ver­siune no­uă).
Đoạn-trường tâ­n-thanh., acest poem de peste trei mii de ver­suri care arată su­fle­tul vi­et­na­mez în toată de­li­ca­te­țea, pu­ri­ta­tea și abn­e­ga­ția sa:

„Tre­buie să-ți sus­pini res­pi­ra­ția, tre­buie să mergi cu pre­ca­u­ție pen­tru a fi în mă­sură să sur­prinzi fru­mu­se­țea tex­tu­lui [a­tât] de gra­țios (dịu dàng), dră­guț (thuỳ mị), gran­dios (tráng lệ), splen­did (huy hoàng) este el.“

Du­rand, Ma­u­rice (ed.), Mélan­ges sur Ngu­yễn Du (S­tu­dii des­pre Ngu­yễn Du), Pa­ris: École française d’Ex­trê­me-O­rient, 1966.

Au­to­rul, Ngu­yễn Du (1765-1820)2Forme res­pin­se:
Ngu­yên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
A nu se con­funda cu:
Ngu­yễn Dữ (se­co­lul al XVI-lea), al că­rui Vasta cu­le­gere de le­gende mi­nu­nate este o cri­tică a tim­pu­lui său sub vă­lul fan­tas­ti­cu­lui., a lă­sat re­pu­ta­ția unui om me­lan­co­lic și ta­ci­turn, al că­rui mu­tism în­că­pă­țâ­nat i-a atras această mus­trare din par­tea îm­pă­ra­tu­lui: „Tre­buie ca, în con­si­lii, să vor­biți și să vă dați pă­re­rea. De ce vă în­chi­dem ast­fel în tă­cere și nu răs­pun­deți nici­o­dată de­cât prin da sau nu?“ Man­da­rin îm­po­triva vo­in­ței sa­le, inima sa nu as­pira de­cât la li­niș­tea mun­ți­lor na­tali. A ajuns să bles­teme chiar acest ta­lent ca­re, ri­di­cân­du-l la cele mai îna­lte func­ții, îl în­de­părta de el în­su­și, până la punc­tul de a face din aceasta mo­rala fi­nală a ca­po­do­pe­rei sa­le: „Cei care au ta­lent să nu se la­ude deci cu ta­len­tul lor! Cu­vân­tul „tài“ [ta­lent] ri­me­ază cu cu­vân­tul „tai“ [ne­no­ro­ci­re]“. Egal cu el în­su­și, a re­fu­zat orice tra­ta­ment în tim­pul bo­lii care i-a fost fa­tală și, aflând că tru­pul său se ră­cea, a pri­mit ves­tea cu un sus­pin de ușu­ra­re. „Bine!“, a mur­mu­rat el, și acest cu­vânt a fost ul­ti­mul său.

Epopeea durerii

Po­e­mul re­tra­sează des­ti­nul tra­gic al lui Kiều, tâ­nără fată de o fru­mu­sețe și un ta­lent in­com­pa­ra­bi­le. În timp ce un vi­i­tor stră­lu­cit îi pare pro­mis ală­turi de prima sa dra­gos­te, Kim, fa­ta­li­ta­tea bate la ușa sa: pen­tru a-și salva ta­tăl și fra­tele de o acu­za­ție ne­dre­ap­tă, tre­buie să se vân­dă. Atunci în­cepe pen­tru ea un pe­ri­plu de cinci­spre­zece ani, în tim­pul că­ruia va fi pe rând ser­vi­toa­re, con­cu­bină și pros­ti­tu­a­tă, fu­gind de o ne­no­ro­cire doar pen­tru a găsi una mai rea. To­tuși, pre­cum lo­tu­sul care în­flo­rește pe no­roi, în mij­lo­cul aces­tei ab­jec­ții în­seși, Kiều păs­tre­ază „par­fu­mul pur al no­bi­li­tă­ții sale ori­gi­nare“, ghi­dată de o con­vin­gere de nez­drun­ci­nat:

„[…] dacă o karma grea apasă asu­pra des­ti­nu­lui nos­tru, să nu re­cri­mi­năm îm­po­triva ce­ru­lui și să nu-l acu­zăm de ne­drep­ta­te. Ră­dă­cina bi­ne­lui re­zidă în noi în­și­ne.“

Ngu­yễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. din vi­et­na­meză de Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] și Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Vi­ệt], Pa­ris: Gal­li­mar­d/U­NE­S­CO, 1961.

Între traducere și creație

În tim­pul unei am­ba­sade în Chi­na, Ngu­yễn Du a des­co­pe­rit ro­ma­nul care avea să-i in­spire ca­po­do­pe­ra. Din­tr-o po­ves­tire pe care am pu­tea-o con­si­dera ba­na­lă, el a știut să cre­eze un „poem ne­mu­ri­tor / Ale că­rui ver­suri sunt atât de dulci în­cât la­să, pe bu­ze, / Când le-ai cân­tat, o sa­voare de mi­ere“3Dro­in, Al­fred, „Ly-Than-Thong“ în La Jon­que vic­to­ri­e­use (Jonca vic­to­ri­oa­să), Pa­ris: E. Fas­qu­el­le, 1906.. Această fi­li­a­ție chi­neză avea să de­vi­nă, to­tuși, un măr al di­scor­diei pen­tru or­go­liul na­țio­nal în for­ma­re. În efer­ves­cența ani­lor 1920-1930, ea a îna­r­mat cri­tica na­țio­na­liș­ti­lor ce­lor mai in­transi­gen­ți, din­tre care căr­tu­ra­rul Ngô Đức Kế s-a fă­cut pur­tă­tor de cu­vânt:

„Thanh tâm tài nhân [sursa Kim-Vân-Kiêu] nu este de­cât un ro­man dis­pre­țuit în China și iată că acum Vi­et­na­mul îl ri­dică la ran­gul de carte ca­no­ni­că, de Bi­blie, este în­tr-a­de­văr a-și face o mare ru­și­ne.“

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­tro­du­cere la Nam-Phong, 1917-1934), Sai­gon: So­ci­été des étu­des in­do­chi­no­i­ses, 1973.

În re­a­li­ta­te, din­colo de pa­sa­jele sale îm­pru­mu­tate sau li­cen­ți­oa­se, Kim-Vân-Kiêu este îna­inte de toate ecoul ne­drep­tă­ți­lor su­fe­rite de po­po­rul vi­et­na­mez. „Cân­te­cele să­te­ni­lor m-au în­vă­țat vor­bi­rea iu­tei și a du­du­lui / Plân­sete și sus­pine în sate evocă răz­bo­aie și do­lii“, scrie Ngu­yễn Du în­tr-un alt poem4Este vorba des­pre po­e­mul „Ziua Pu­ri­tă­ții Cla­re“ („Thanh minh ngẫu hứn­g“). Săr­bă­toa­rea Pu­ri­tă­ții Clare este cea în care fa­mi­li­ile îi ono­re­ază pe stră­moși mer­gând, prin ța­ră, să facă toa­leta mor­min­te­lor lor.. De-a lun­gul epo­peii apare această sen­si­bi­li­tate vi­bran­tă, ade­sea sfâși­e­toa­re, a unui poet a că­rui inimă vi­bre­ază la uni­son cu su­fe­rința care moc­nea con­fuz în ma­sele umi­le, așa cum măr­tu­ri­sește acest pa­saj:

„Tres­ti­ile își pre­sau vâr­fu­rile egale la su­flul ră­gu­șit al bri­sei. Toată tris­te­țea unui cer de toamnă pă­rea re­zer­vată unei sin­gure fi­ințe [Kiều]. De-a lun­gul eta­pe­lor noc­tur­ne, în timp ce o cla­ri­tate că­dea din fir­ma­men­tul ver­ti­gi­nos și de­păr­tă­rile se pier­deau în­tr-un ocean de cea­ță, luna pe care o ve­dea o fă­cea să se ru­și­neze de ju­ră­min­tele sale în fața râu­ri­lor și mun­ți­lor.“

Ngu­yễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. din vi­et­na­meză de Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] și Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Vi­ệt], Pa­ris: Gal­li­mar­d/U­NE­S­CO, 1961.

O oglindă pentru popor

Soarta Kim-Vân-Kiêu a fost de așa na­tură în­cât a pă­ră­sit do­me­niul li­te­ra­tu­rii pen­tru a de­veni o oglindă în care fi­e­care vi­et­na­mez se re­cu­noaș­te. Un cân­tec po­pu­lar a ri­di­cat ast­fel lec­tura sa la ran­gul de ade­vă­rată artă de a trăi, in­se­pa­ra­bilă de plă­ce­rile în­țe­lep­tu­lui: „Pen­tru a fi băr­bat, tre­buie să știi să joci „tố tôm“5Joc de cărți vi­et­na­mez pen­tru cinci ju­că­tori. Foarte la modă în îna­lta so­ci­e­ta­te, este re­pu­tat că ne­ce­sită multă me­mo­rie și per­spi­ca­ci­ta­te., să bei ceai din Yun­nan și să de­clami Kiều“ (Làm trai biết đánh tố tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thuý Kiều). Su­per­sti­ția s-a apu­cat chiar de ea, fă­când din carte un ora­col: în mo­men­tele de in­cer­ti­tu­di­ne, nu este rar să o des­chizi la în­tâm­plare pen­tru a că­u­ta, în ver­su­rile care se pre­zin­tă, un răs­puns al des­ti­nu­lui. Ast­fel, de la ca­bi­ne­tul sa­van­tu­lui la cea mai mo­destă lo­cu­in­ță, po­e­mul a știut să se facă in­dis­pen­sa­bil. Căr­tu­ra­ru­lui Phạm Quỳnh îi da­to­răm for­mu­la, ră­masă ce­le­bră, care re­zumă acest sen­ti­ment:

„Ce avem de te­mut, de ce tre­buie să fim în­gri­jo­ra­ți? Kiều rămâ­nând, limba noas­tră rămâ­ne; limba noas­tră rămâ­nând, țara noas­tră sub­zis­tă.“

Thái, Bình, „De qu­el­ques as­pects phi­lo­sophi­ques et re­li­gi­eux du che­f-d’œu­vre de la lit­téra­ture vi­et­na­mien­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Ngu­yễn Du“ (Des­pre câ­teva as­pecte fi­lo­so­fice și re­li­gi­oase ale ca­po­do­pe­rei li­te­ra­tu­rii vi­et­na­meze: Kim-Vân-Kiêu de Ngu­yễn Du), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­rient, nr. 1, 1971, p. 25-38; nr. 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

김반끼에우, 또는 베트남 영혼의 계시

프랑스어에서 번역됨

어떤 작품들은 그 안에 한 민족 전체의 취향과 열망을 담고 있다. “인력거꾼부터 최고위 관리까지, 행상부터 세상에서 가장 위대한 여인까지”. 이들은 영원히 젊음을 유지하며 새로운 세대의 숭배자들이 이어지는 것을 본다. 바로 김반끼에우1기각된 형태들:
Kim, Ven, Kiêou.
Le Conte de Kiều (끼에우 이야기).
L’Histoire de Kieu (끼에우의 역사).
Le Roman de Kiều (끼에우의 소설).
Truyện Kiều (뜨루옌 끼에우).
Histoire de Thuy-Kiều (투이-끼에우의 역사).
Truyên Thuy-Kiều (뜨루옌 투이-끼에우).
L’Histoire de Kim Vân Kiều (김 반 끼에우의 역사).
Kim Vân Kiều truyện (김 반 끼에우 뜨루옌).
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (김, 반, 끼에우의 새로운 역사).
Kim Vân Kiều tân-truyện (김 반 끼에우 신전).
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (부서진 마음의 새로운 목소리).
Nouveau Chant du destin de malheur (불행한 운명의 새로운 노래).
Nouveaux Accents de douleurs (고통의 새로운 억양).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (불행한 운명의 새로운 노래).
Nouveau Chant de souffrance (고통의 새로운 노래).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (찢어진 창자의 새로운 목소리).
Nouveaux Accents de la douleur (고통의 새로운 억양).
Nouvelle Version des entrailles brisées (부서진 창자의 새로운 버전).
Le Cœur brisé, nouvelle version (부서진 마음, 새로운 버전).
Đoạn-trường tân-thanh (도안-뜨으엉 떤-타인).가 그러한 경우인데, 이는 3천 구 이상의 시구로 베트남 영혼을 그 모든 섬세함, 순수함, 그리고 헌신 속에서 보여준다:

“텍스트의 아름다움을 포착하기 위해서는 숨을 멈추고 조심스럽게 걸어야 한다. 그것은 너무나도 우아하고(dịu dàng), 아름답고(thuỳ mị), 장엄하고(tráng lệ), 화려하기(huy hoàng) 때문이다.”

Durand, Maurice (편), Mélanges sur Nguyễn Du (응우옌 주에 관한 논문집), 파리: École française d’Extrême-Orient, 1966.

작가 응우옌 주(Nguyễn Du, 1765-1820)2기각된 형태들:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
혼동하지 말 것:
Nguyễn Dữ (16세기), 그의 경이로운 전설의 방대한 모음집은 환상의 베일 아래 그의 시대를 비판한 작품이다.는 우울하고 과묵한 사람이라는 명성을 남겼으며, 그의 완고한 침묵은 황제로부터 이런 질책을 받게 했다: “자문회의에서는 말하고 의견을 제시해야 합니다. 왜 이렇게 침묵 속에 갇혀서 항상 예 아니오로만 대답하십니까?” 자신의 의지와는 달리 관리가 된 그의 마음은 오직 고향 산의 평온함만을 갈망했다. 그는 자신을 최고위직에 올려놓았지만 동시에 자신으로부터 멀어지게 한 그 재능을 저주하기에 이르렀고, 이를 그의 걸작의 마지막 교훈으로 삼았다: “재능을 가진 자들이여, 그 재능을 자랑하지 말라! ’재(tài, 재능)’라는 말은 ’재(tai, 불행)’라는 말과 운이 맞는다”. 끝까지 자신과 같았던 그는 치명적인 병 중에도 모든 치료를 거부했고, 자신의 몸이 차가워진다는 소식을 듣고는 안도의 한숨과 함께 그 소식을 받아들였다. “좋아!”라고 그는 중얼거렸고, 이것이 그의 마지막 말이었다.

고통의 서사시

이 시는 비할 데 없는 아름다움과 재능을 지닌 젊은 여인 끼에우(Kiều)의 비극적인 운명을 그려낸다. 첫사랑 킴(Kim)과 함께 빛나는 미래가 약속된 것처럼 보였을 때, 운명이 그녀의 문을 두드린다: 아버지와 남동생을 부당한 고발로부터 구하기 위해 그녀는 자신을 팔아야 한다. 그때부터 그녀는 15년의 여정을 시작하게 되는데, 그 동안 차례로 하인, 첩, 매춘부가 되며, 한 불행에서 도망쳐 더 나쁜 불행만을 만나게 된다. 그러나 진흙 위에 피는 연꽃처럼, 이 비천함 한가운데서도 끼에우는 “원래 고귀함의 순수한 향기”를 간직하며, 흔들리지 않는 신념에 이끌린다:

“[…] 무거운 업보가 우리의 운명을 짓누른다면, 하늘을 원망하거나 불공평하다고 비난하지 말라. 선의 뿌리는 우리 자신 안에 있다.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (김반끼에우), Xuân Phúc [Paul Schneider]와 Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt] 베트남어 번역, 파리: Gallimard/UNESCO, 1961.

번역과 창작 사이

응우옌 주가 자신의 걸작에 영감을 준 소설을 발견한 것은 중국 대사관 재직 중이었다. 평범하다고 할 수 있는 이야기에서 그는 “불멸의 시 / 그 구절들이 너무 달콤해서 입술에 / 노래한 후에도 꿀맛을 남기는”3Droin, Alfred, La Jonque victorieuse (승리의 정크선) 중 “Ly-Than-Thong”, 파리: E. Fasquelle, 1906. 작품을 창조해냈다. 그러나 이 중국적 혈통은 떠오르는 민족적 자긍심에 불화의 씨앗이 되었다. 1920-1930년대의 격동 속에서, 가장 비타협적인 민족주의자들의 비판을 무장시켰고, 학자 응오 득 께(Ngô Đức Kế)가 그 대변인이 되었다:

“Thanh tâm tài nhân [Kim-Vân-Kiều의 출처]는 중국에서 멸시받는 소설에 불과한데, 이제 베트남이 이를 정전의 지위로, 성경으로 높이니, 이는 정말로 큰 수치를 자초하는 일이다.”

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (남풍 입문, 1917-1934), 사이공: Société des études indochinoises, 1973.

실제로, 차용된 부분이나 외설적인 부분을 넘어서, 김반끼에우는 무엇보다 베트남 민중이 겪은 불의의 메아리다. “마을 사람들의 노래가 나에게 삼과 뽕나무의 말을 가르쳤고 / 시골의 울음과 흐느낌은 전쟁과 애도를 불러일으킨다”라고 응우옌 주는 다른 시에서 썼다4“맑은 날” (“Thanh minh ngẫu hứng”) 시를 말한다. 맑은 날 축제는 가족들이 시골로 나가 조상의 무덤을 청소하며 조상을 기리는 날이다.. 서사시 전체에 걸쳐 이 떨리는 감수성, 종종 가슴 찢어지는 감수성이 나타나는데, 이는 겸손한 대중 속에서 혼란스럽게 끓어오르던 고통과 조화를 이루는 시인의 마음이 진동하는 것이며, 이 구절이 그것을 증명한다:

“갈대들은 거친 북풍의 숨결에 그들의 평평한 꼭대기를 눌렀다. 가을 하늘의 모든 슬픔이 한 존재[끼에우]를 위해 예약된 것 같았다. 밤의 여정을 따라, 아찔한 창공에서 빛이 떨어지고 먼 곳들이 안개의 바다에서 사라질 때, 그녀가 본 달은 강과 산 앞에서 한 맹세를 부끄럽게 했다.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (김반끼에우), Xuân Phúc [Paul Schneider]와 Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt] 베트남어 번역, 파리: Gallimard/UNESCO, 1961.

민중을 위한 거울

김반끼에우의 운명은 문학의 영역을 벗어나 모든 베트남인이 자신을 인식하는 거울이 될 정도였다. 한 민요는 이렇게 그것의 독서를 현자의 즐거움과 분리할 수 없는 진정한 삶의 예술로 세웠다: “사람이 되려면 ’토 톰(tổ tôm)’55명이 하는 베트남 카드 게임. 상류층에서 매우 유행했으며, 많은 기억력과 통찰력이 필요하다고 알려져 있다.을 할 줄 알고, 운남 차를 마시고, 끼에우를 읊을 줄 알아야 한다” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). 미신도 이를 차지하여 책을 신탁으로 만들었다: 불확실한 순간에 사람들이 무작위로 책을 펼쳐 나타나는 구절에서 운명의 답을 찾는 것은 드문 일이 아니다. 그래서 학자의 서재에서 가장 소박한 집까지, 이 시는 없어서는 안 될 존재가 되었다. 이 감정을 요약한 유명한 문구를 남긴 것은 학자 팜 꾸인(Phạm Quỳnh)이다:

“우리가 무엇을 두려워해야 하며, 무엇을 걱정해야 하는가? 끼에우가 남아 있으면 우리의 언어가 남을 것이고; 우리의 언어가 남으면 우리나라가 존속한다.”

Thái, Bình, “De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du” (베트남 문학의 걸작 응우옌 주의 김반끼에우의 몇 가지 철학적, 종교적 측면에 대하여), Message d’Extrême-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 12 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, czyli wietnamska dusza odsłonięta

Prze­tłuma­czone z fran­cu­skiego

Są dzie­ła, które noszą w so­bie gusta i aspiracje ca­łego na­ro­du, «od rik­sza­rza aż do naj­wyż­szego man­daryna, od ulicz­nej sprze­daw­czyni aż do naj­więk­szej damy świata». Po­zostają one wiecz­nie młode i wi­dzą, jak na­stępują po so­bie nowe po­ko­le­nia wiel­bi­cie­li. Taki jest przy­pa­dek Kim-Vân-Kiêu1Od­rzucone for­my:
Kim, Ven, Kièu.
Le Conte de Kiêu (Opo­wieść o Ki­êu).
L’Hi­sto­ire de Kieu (Hi­sto­ria Kieu).
Le Ro­man de Kiều (Po­wieść o Ki­ều).
Truyện Kiều.
Hi­sto­ire de Thuy-Kiêu (Hi­sto­ria Thuy-Ki­êu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’Hi­sto­ire de Kim Vân Kiều (Hi­sto­ria Kim Vân Ki­ều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nouvelle Hi­sto­ire de Kim, Vân et Kiều (Nowa Hi­sto­ria Kim, Vân i Ki­ều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (Nowy Głos złama­nych ser­c).
Nouveau Chant du de­stin de mal­heur (Nowa Pieśń losu nie­szczę­ścia).
Nouveaux Ac­cents de do­uleurs (Nowe Ak­centy bólu).
Nouveau Chant d’une de­stinée mal­heu­reuse (Nowa Pieśń nie­szczęśliwego prze­zna­cze­nia).
Nouveau Chant de so­uf­france (Nowa Pieśń cier­pie­nia).
Nouvelle Voix des en­trail­les déchi­rées (Nowy Głos roz­dar­tych wnętrz­no­ści).
Nouveaux Ac­cents de la do­uleur (Nowe Ak­centy bólu).
Nouvelle Ver­sion des en­trail­les brisées (Nowa Wer­sja złama­nych wnętrz­no­ści).
Le Cœur brisé, nouvelle ver­sion (Złamane ser­ce, nowa wer­sja).
Đoạn-trường tân-thanh., tego po­ematu liczącego po­nad trzy ty­siące wer­sów, które uka­zują du­szę wiet­nam­ską w ca­łej jej de­likat­no­ści, czysto­ści i wy­rze­cze­niu:

«Trzeba wstrzymać od­de­ch, trzeba stąpać ostroż­nie, aby móc uchwycić piękno tek­stu [tak] jest wdzięczny (dịu dàng), uro­czy (thuỳ mị), wspa­niały (tráng lệ), prze­pyszny (huy hoàng).»

Du­rand, Mau­rice (red.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Stu­dia o Nguyễn Du), Pa­ryż: École française d’Extrême-Orient, 1966.

Au­tor, Nguyễn Du (1765-1820)2Od­rzucone for­my:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Nie mylić z:
Nguyễn Dữ (XVI wie­k), którego Ob­szerna Ko­lek­cja cu­dow­nych le­gend jest krytyką jego cza­sów pod za­słoną fan­tasty­ki., po­zostawił re­putację człowieka melan­cholij­nego i ma­łomów­nego, którego uparte mil­cze­nie przy­nio­sło mu tę na­ganę od cesarza: «Trze­ba, aby­ście w radach mówili i da­wali swoją opinię. Dlaczego za­myka­cie się tak w mil­cze­niu i od­po­wia­dacie za­wsze tylko tak lub nie?» Man­daryn wbrew so­bie, jego serce pra­gnęło jedynie spo­koju ro­dzin­nych gór. Do­szedł do prze­klina­nia tego sa­mego ta­len­tu, który wznosząc go na naj­wyż­sze urzędy, od­dalał go od niego sa­mego, do tego stop­nia, że uczynił z tego koń­cową mo­rał swojego ar­cy­dzie­ła: «Niech ci, którzy mają ta­lent, nie cheł­pią się więc swoim ta­len­tem! Słowo „tài“ [talent] rymuje się ze słowem „tai“ [niesz­czę­ście]». Równy so­bie, od­mówił wszel­kiego le­cze­nia pod­czas choro­by, która oka­zała się dla niego śmier­tel­na, i do­wie­dziaw­szy się, że jego ciało się wy­chładza, przy­jął tę wia­domość z wes­tchnie­niem ulgi. «Dobrze!», szep­nął, i to słowo było jego ostat­nim.

Epopeja bólu

Po­emat śle­dzi tra­giczny los Ki­ều, młodej dziew­czyny o nie­zrów­na­nej uro­dzie i ta­len­cie. Pod­czas gdy pro­mie­nista przy­szłość zdaje się jej być obie­cana u boku jej pierw­szej mi­ło­ści, Ki­ma, fatal­ność puka do jej drzwi: aby oca­lić swojego ojca i brata od nie­sprawie­dliwego oskar­żenia, musi się sprze­dać. Wtedy roz­po­czyna się dla niej pięt­na­sto­let­nia wędrów­ka, pod­czas której będzie na prze­mian służącą, kon­kubiną i pro­sty­tut­ką, ucie­ka­jąc od jed­nego nie­szczę­ścia, by zna­leźć tylko gor­sze. Jed­nak­że, jak lotos kwit­nący na bagnie, po­śród sa­mej tej pod­ło­ści Kiều za­chowuje «czysty za­pach swojej pier­wot­nej szlachet­no­ści», kie­ro­wana nie­wzruszonym prze­ko­na­niem:

«[…] jeśli ciężka karma ciąży nad na­szym losem, nie szem­rajmy prze­ciw niebu i nie oskar­żajmy go o nie­sprawie­dliwość. Ko­rzeń do­bra tkwi w nas sa­mych.»

Nguy­ễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ki­m-Vân-Ki­ều), trad. z wiet­nam­skiego przez Xuân Phúc [Paul Schneider] i Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ryż: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Między tłumaczeniem a tworzeniem

To pod­czas am­basady w Chi­nach Nguyễn Du od­krył po­wie­ść, która miała go za­in­spiro­wać do stworze­nia ar­cy­dzie­ła. Z opo­wie­ści, którą można by uznać za banal­ną, po­trafił stworzyć «nie­śmier­telny po­emat / Którego wersy są tak słod­kie, że po­zostawiają na war­dze, / Gdy się je śpie­wało, smak miodu»3Dro­in, Al­fred, «Ly-Than-Thong» w La Jonque vic­to­rieuse (Zwycię­ska dżon­ka), Pa­ryż: E. Fasquel­le, 1906.. To chiń­skie po­krewień­stwo miało jed­nak stać się jabł­kiem nie­zgody dla ro­dzącego się du­cha na­ro­dowe­go. W go­rączce lat 1920-1930 uzbro­iła ona krytykę naj­bar­dziej nie­ustępliwych na­cjona­listów, których rzecz­nikiem stał się uczony Ngô Đức Kế:

«Thanh tâm tài nhân [źródło Kim-Vân-Kiêu] jest tylko po­wie­ścią po­gar­dzaną w Chi­na­ch, a te­raz Wiet­nam wy­nosi ją do rangi księgi ka­nonicz­nej, Bi­blii, to na­prawdę wielki wstyd.»

Phạm, Thị Ngo­ạn, In­tro­duc­tion au Na­m-Phong, 1917-1934 (W­pro­wadze­nie do Na­m-Phong, 1917-1934), Saj­gon: So­ciété des étu­des in­dochi­noises, 1973.

W rze­czywisto­ści, poza swoimi za­po­życzonymi lub frywol­nymi frag­men­tami, Kim-Vân-Kiêu jest przede wszyst­kim echem nie­sprawie­dliwo­ści do­zna­wanych przez na­ród wiet­nam­ski. «Pie­śni wie­śnia­ków na­uczyły mnie mowy juty i morwy / Pła­cze i szlochy na wsiach przy­wołują wojny i żałoby», pi­sze Nguyễn Du w in­nym po­ema­cie4Chodzi o po­emat «Dzień Czystej Ja­sno­ści» («Thanh minh ngẫu hứn­g»). Święto Czystej Ja­sno­ści to świę­to, pod­czas którego ro­dziny czczą przod­ków, idąc przez wieś, aby oczy­ścić ich gro­by.. Przez całą epo­peję po­ja­wia się ta wi­brująca, często roz­dzie­rająca wraż­liwość po­ety, którego serce drga w uniso­nie z cier­pie­niem, które tlało się w spo­sób nie­wy­raźny w skrom­nych ma­sach, jak świad­czy ten frag­ment:

«Trzciny przy­ciskały swoje równe wierz­chołki do chrapliwego od­de­chu wi­chu­ry. Cały smu­tek jesien­nego nieba zdawał się być za­rezer­wowany dla jed­nej istoty [Ki­ều]. Wzdłuż noc­nych etapów, pod­czas gdy ja­sność spa­dała z za­wrot­nego fir­ma­mentu i da­le­kie horyzonty gubiły się w oceanie mgły, księ­życ, który wi­dzia­ła, za­wsty­dzał ją ze względu na jej przy­sięgi przed rze­kami i górami.»

Nguy­ễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ki­m-Vân-Ki­ều), trad. z wiet­nam­skiego przez Xuân Phúc [Paul Schneider] i Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ryż: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Lustro dla narodu

For­tuna Kim-Vân-Kiêu była ta­ka, że opu­ścił on dzie­dzinę literatu­ry, aby stać się lu­strem, w którym każdy Wiet­nam­czyk się roz­po­zna­je. Po­pularna pio­senka uczyniła z jego lek­tury praw­dziwą sztukę życia, nie­od­łączną od przy­jem­no­ści mędr­ca: «Aby być męż­czyzną, trzeba umieć grać w „tổ tôm“5Wiet­nam­ska gra kar­ciana dla pię­ciu gra­czy. Bar­dzo modna w wyż­szych sferach, słynie z te­go, że wy­maga dużo pa­mięci i by­stro­ści., pić her­batę z Yun­nanu i de­klamo­wać Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Ki­ều). Za­bo­bon na­wet się nim za­wład­nął, czyniąc z książki wy­rocz­nię: w chwilach nie­pew­no­ści nie­rzadko otwiera się ją na chybił tra­fił, aby szukać w wer­sach, które się po­ja­wia­ją, od­po­wie­dzi losu. Tak więc, od ga­bi­netu uczonego do naj­skrom­niej­szego do­mu, po­emat po­trafił stać się nie­zbęd­nym. To uczonemu Phạm Quỳnh za­wdzię­czamy for­mu­łę, która po­została słynna i która pod­sumo­wuje to uczucie:

«Czego mamy się obawiać, o co po­win­niśmy być za­nie­po­ko­jeni? Kiều po­zostając, nasz język po­zostanie; nasz język po­zostając, nasz kraj prze­trwa.»

Thái, Bình, «De quelques aspects phi­loso­phi­ques et re­ligieux du chef-d’œuvre de la lit­térature viet­na­mien­ne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du» (O nie­których aspek­tach fi­lozoficz­nych i re­ligij­nych ar­cy­dzieła literatury wiet­nam­skiej: Kim-Vân-Kiều Nguyễn Du), Mes­sage d’Extrême-Orient, nr 1, 1971, s. 25-38; nr 2, 1971, s. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, atau jiwa Vietnam yang terungkap

Di­ter­je­mah­kan dari ba­hasa Pran­cis

Ada kar­ya-karya yang mem­bawa da­lam di­r­i­nya se­lera dan as­pi­rasi se­lu­ruh bang­sa, “dari pe­na­rik be­cak hingga man­da­rin ter­ting­gi, dari pe­da­gang ke­li­ling hingga wa­nita ter­hor­mat di du­nia”. Kar­ya-karya ini te­tap abadi muda dan me­nyak­si­kan suk­sesi ge­ne­rasi baru para pe­mu­ja­nya. De­mi­ki­an­lah hal­nya de­ngan Kim-Vân-Kiêu1Ben­tuk yang di­to­lak:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Ki­sah Kiêu).
L’His­to­ire de Kieu (Se­ja­rah Ki­e­u).
Le Ro­man de Kiều (No­vel Kiều).
Truyện Kiều.
His­to­ire de Thuy-Kiêu (Se­ja­rah Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­to­ire de Kim Vân Kiều (Se­ja­rah Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
No­u­velle His­to­ire de Kim, Vân et Kiều (Se­ja­rah Baru Kim, Vân dan Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La No­u­velle Voix des cœurs brisés (Su­ara Baru Hati yang Han­cur).
No­u­veau Chant du des­tin de mal­heur (Nya­nyian Baru Tak­dir Ma­lang).
No­u­ve­aux Ac­cents de do­u­le­urs (Ak­sen Baru Pen­de­ri­ta­an).
No­u­veau Chant d’une des­tinée mal­he­u­r­e­use (Nya­nyian Baru Tak­dir Ma­lang).
No­u­veau Chant de so­uf­france (Nya­nyian Baru Pen­de­ri­ta­an).
No­u­velle Voix des en­t­rail­les déc­hi­r­ées (Su­ara Baru Isi Pe­rut yang Ter­ca­bik).
No­u­ve­aux Ac­cents de la do­u­leur (Ak­sen Baru Rasa Sa­kit).
No­u­velle Ver­sion des en­t­rail­les brisées (Versi Baru Isi Pe­rut yang Han­cur).
Le Cœur brisé, no­u­velle ver­sion (Hati yang Han­cur, versi ba­ru).
Đoạn-trường tân-t­hanh., pu­isi le­bih dari tiga ribu bait yang me­nun­juk­kan jiwa Vi­et­nam da­lam se­gala ke­ha­lus­an­nya, ke­mur­ni­an­nya, dan pe­ngor­ban­an­nya:

“Kita ha­rus me­na­han na­pas, kita ha­rus me­lang­kah de­ngan ha­ti-hati un­tuk da­pat me­nang­kap ke­in­dahan teks [ka­re­na] be­gitu ang­gun (dịu dàng), can­tik (thuỳ mị), me­gah (tráng lệ), ce­mer­lang (huy hoàng).”

Du­r­and, Mau­r­ice (ed.), Mélanges sur Nguyễn Du (Bu­nga Ram­pai ten­tang Nguyễn Du), Pa­ris: École française d’Extrême-O­r­i­ent, 1966.

Sang pe­nu­lis, Nguyễn Du (1765-1820)2Ben­tuk yang di­to­lak:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Ja­ngan di­ka­cau­kan de­ng­an:
Nguyễn Dữ (a­bad ke-16), yang Kum­pulan Luas Le­gen­da-le­genda Ajaib ada­lah kri­tik ter­ha­dap za­man­nya di ba­wah ta­bir fan­tas­tis., me­ning­gal­kan re­pu­tasi se­ba­gai pria me­lan­ko­lis dan pen­di­am, yang ke­bi­su­an­nya yang ke­ras ke­pala mem­bu­at­nya men­da­pat te­guran dari kai­sar: “Anda ha­rus ber­bi­cara dan mem­be­ri­kan pen­da­pat da­lam de­wan. Meng­apa Anda me­ngu­rung diri da­lam ke­he­ningan dan ha­nya men­ja­wab ya atau ti­dak?” Man­da­rin de­ngan ter­pak­sa, ha­ti­nya ha­nya men­dam­ba­kan ke­te­nangan pe­gu­nungan ke­la­hir­an­nya. Dia sam­pai me­ngu­tuk ba­kat yang, de­ngan meng­ang­kat­nya ke ja­batan ter­ting­gi, men­ja­uh­kan­nya dari di­r­i­nya sen­di­ri, hingga men­ja­di­kan­nya mo­ral akhir dari karya agung­nya: “Bi­ar­lah me­reka yang ber­ba­kat ti­dak mem­bang­ga­kan ba­kat me­re­ka! Kata ”tài“ [ba­kat] ber­ima de­ngan kata ”tai“ [ben­ca­na]”. Te­tap men­jadi di­r­i­nya sen­di­ri, dia me­no­lak se­gala peng­o­batan se­lama sa­kit yang mem­ba­wa­nya pada ke­ma­tian dan, me­nge­ta­hui bahwa tu­buh­nya men­di­ngin, dia me­ne­rima ka­bar itu de­ngan he­laan na­pas le­ga. “Baik!”, bi­sik­nya, dan kata itu ada­lah yang ter­a­khir­nya.

Epos Penderitaan

Pu­isi ini me­ne­lu­suri tak­dir tra­gis Kiều, ga­dis muda de­ngan ke­can­ti­kan dan ba­kat yang ti­ada ta­ra. Se­men­tara masa de­pan ce­rah tam­pak­nya di­jan­ji­kan pa­da­nya ber­sama cinta per­ta­ma­nya, Kim, tak­dir me­nge­tuk pin­tu­nya: un­tuk me­nye­la­mat­kan ayah dan sau­da­ra­nya dari tu­duhan ti­dak adil, dia ha­rus men­jual di­r­i­nya. Ke­mu­di­an, di­mu­lai­lah per­ja­lanan lima be­las ta­hun ba­gi­nya, di mana dia ber­gan­tian men­jadi pe­la­yan, se­lir, dan pe­la­cur, me­la­ri­kan diri dari satu ke­ma­langan ha­nya un­tuk me­ne­mu­kan yang le­bih bu­r­uk. Na­mun, se­perti te­ra­tai yang me­kar di atas lum­pur, di te­ngah ke­hi­naan ini, Kiều mem­per­ta­han­kan “aroma murni ke­bang­sa­wa­nan as­li­nya”, di­bim­bing oleh ke­ya­kinan yang tak ter­go­yah­kan:

“[…] jika karma be­rat mem­be­bani tak­dir ki­ta, ja­ngan­lah me­nya­lah­kan la­ngit dan me­nu­duh­nya ti­dak adil. Akar ke­ba­ikan ber­ada da­lam diri kita sen­di­ri.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, terj. dari ba­hasa Vi­et­nam oleh Xuân Phúc [Paul Sc­h­ne­i­der] dan Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­ma­r­d/U­NES­CO, 1961.

Antara Terjemahan dan Penciptaan

Se­lama misi ke Ti­ong­kok, Nguyễn Du me­ne­mu­kan no­vel yang akan meng­in­s­pi­rasi­nya un­tuk karya agung­nya. Dari ce­rita yang mung­kin di­ang­gap bi­a­sa, dia mampu men­cip­ta­kan “pu­isi abadi / Yang sya­ir­nya be­gitu ma­nis se­hingga me­ning­gal­kan, di bi­bir, / Ke­tika te­lah di­nya­nyi­kan, rasa madu”3Dro­in, Al­f­red, “L­y-T­han-T­hong” da­lam La Jon­que vic­to­r­i­e­use (Pe­rahu Jung yang Me­nang), Pa­ris: E. Fas­qu­el­le, 1906.. Na­mun, afi­li­asi Ti­ong­kok ini akan men­jadi apel per­se­li­sihan bagi ke­bang­gaan na­si­o­nal yang mun­cul. Da­lam ke­gem­bi­raan ta­hun 1920-1930, hal ini mem­per­sen­ja­tai kri­tik kaum na­si­o­na­lis pa­ling ke­ras, yang cen­de­ki­a­wan Ngô Đức Kế men­jadi juru bi­ca­ra­nya:

“Thanh tâm tài nhân [sum­ber Kim-Vân-Kiêu] ha­nya­lah no­vel yang di­r­e­meh­kan di Ti­ong­kok dan se­ka­rang Vi­et­nam meng­ang­kat­nya ke pe­ring­kat ki­tab ka­no­nik, Al­ki­tab, ini be­nar-be­nar mem­per­ma­lu­kan diri sen­di­ri.”

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-P­hong, 1917-1934 (Peng­an­tar Nam-P­hong, 1917-1934), Saïgon: So­ciété des étu­des in­doc­hi­no­i­ses, 1973.

Se­be­nar­nya, di luar ba­gi­an-ba­gian yang di­pin­jam atau ca­bul, Kim-Vân-Kiêu ada­lah ter­u­tama gema ke­ti­dak­a­dilan yang di­de­rita oleh rak­yat Vi­et­nam. “Nya­nyian pen­du­duk desa te­lah meng­a­jar­iku ba­hasa rami dan mur­bei / Ta­ngisan dan isak ta­ngis di pe­de­saan mem­bang­kit­kan pe­rang dan duka”, tu­lis Nguyễn Du da­lam pu­isi lain4Ini ada­lah pu­isi “Hari Ke­jer­nihan Mur­ni” (“T­hanh minh ngẫu hứng”). Pesta Ke­jer­nihan Murni ada­lah saat ke­lu­arga meng­hor­mati le­lu­hur de­ngan pergi ke pe­de­saan un­tuk mem­ber­sih­kan ma­kam me­re­ka.. Se­pan­jang epos mun­cul ke­pe­kaan yang ber­ge­tar, se­ring me­nya­yat ha­ti, dari se­o­rang pe­nyair yang ha­ti­nya ber­ge­tar se­la­ras de­ngan pen­de­ri­taan yang mem­bara se­cara ka­bur di massa rak­yat je­la­ta, se­perti yang di­tun­juk­kan ba­gian ini:

“Alang-a­lang me­ne­kan pun­cak me­reka yang rata pada hem­busan angin se­rak. Se­mua ke­se­dihan la­ngit mu­sim gu­gur tam­pak­nya di­per­un­tuk­kan bagi satu makh­luk [Kiều]. Se­pan­jang etape ma­lam, ke­tika ca­haya ja­tuh dari cak­ra­wala yang me­mu­sing­kan dan ja­rak yang jauh hi­lang da­lam la­utan ka­but, bu­lan yang di­li­hat­nya mem­bu­at­nya malu akan sum­pah­nya di ha­dapan su­ngai dan gu­nung.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, terj. dari ba­hasa Vi­et­nam oleh Xuân Phúc [Paul Sc­h­ne­i­der] dan Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­ma­r­d/U­NES­CO, 1961.

Cermin bagi Rakyat

Ke­be­run­tungan Kim-Vân-Kiêu se­de­mi­kian rupa se­hingga te­lah me­ning­gal­kan ra­nah sas­tra un­tuk men­jadi cer­min di mana se­tiap orang Vi­et­nam me­nge­nali di­r­i­nya. Se­buah lagu rak­yat te­lah men­ja­di­kan pem­ba­ca­an­nya se­ba­gai seni hi­dup se­ja­ti, tak ter­pi­sah­kan dari ke­se­nangan orang bi­jak: “Un­tuk men­jadi se­o­rang pria, se­se­o­rang ha­rus tahu ber­main ”tổ tôm“5Per­ma­inan kartu Vi­et­nam un­tuk lima pe­ma­in. Sa­ngat po­pu­ler di ka­langan atas, di­ke­nal mem­bu­tuh­kan ba­nyak ing­atan dan ke­ta­jam­an., mi­num teh Yun­nan dan men­dek­la­ma­si­kan Kiều” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Ta­kha­yul bah­kan te­lah me­ngu­a­sa­i­nya, men­ja­di­kan buku ini se­buah or­ac­le: di sa­at-saat ke­ti­dak­pas­ti­an, ti­dak ja­rang orang mem­bu­ka­nya se­cara acak un­tuk men­ca­ri, da­lam syair yang mun­cul, ja­waban dari tak­dir. Ja­di, dari ka­bi­net cen­de­ki­a­wan hingga tem­pat ting­gal yang pa­ling se­der­ha­na, pu­isi ini te­lah men­jadi tak ter­gan­ti­kan. Ke­pada cen­de­ki­a­wan Phạm Quỳnh kita ber­hu­tang for­mula yang te­tap ter­ke­nal, yang me­rang­kum pe­ra­saan ini:

“Apa yang ha­rus kita ta­kut­kan, ten­tang apa kita ha­rus kha­wa­tir? Kiều te­tap ada, ba­hasa kita te­tap ada; ba­hasa kita te­tap ada, ne­gara kita ber­ta­han.”

Thái, Bình, “De qu­el­ques as­pects phi­lo­sop­hi­ques et re­li­gi­eux du chef-d’œuvre de la lit­téra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (Be­be­rapa as­pek fi­lo­so­fis dan re­li­gius dari karya agung sas­tra Vi­et­nam: Kim-Vân-Kiêu karya Nguyễn Du), Mes­sage d’Extrême-O­r­i­ent, no. 1, 1971, hlm. 25-38; no. 2, 1971, hlm. 85-97.

  • 13 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

De Kim-Vân-Kiêu, of de Vietnamese ziel onthuld

Ver­taald uit het Frans

Er zijn wer­ken die in zich de sma­ken en as­pi­ra­ties van een hele na­tie dra­gen, “van de riks­ja­rij­der tot de hoog­ste man­da­rijn, van de straat­ver­koop­ster tot de groot­ste dame ter we­reld”. Zij blij­ven eeu­wig jong en zien nieuwe ge­ne­ra­ties aan­bid­ders el­kaar op­vol­gen. Dit is het ge­val met de Kim-Vân-Kiêu1Ver­wor­pen vor­men:
Kim, Ven, Ki­èou.
Le Conte de Kiêu (Het ver­haal van Kiêu).
L’His­toire de Kieu (De ge­schie­de­nis van Kieu).
Le Ro­man de Kiều (De ro­man van Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (Ge­schie­de­nis van Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (De ge­schie­de­nis van Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nieuwe ge­schie­de­nis van Kim, Vân en Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés (De nieuwe stem van de ge­bro­ken har­ten).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (Nieuw lied van het on­ge­luk­s­lot).
Nou­veaux Ac­cents de dou­leurs (Nieuwe ac­cen­ten van smar­ten).
Nou­veau Chant d’une des­ti­née mal­heu­reuse (Nieuw lied van een on­ge­luk­kig lot).
Nou­veau Chant de souf­france (Nieuw lied van lij­den).
Nou­velle Voix des en­trail­les dé­chi­rées (Nieuwe stem van de ver­scheurde in­ge­wan­den).
Nou­veaux Ac­cents de la dou­leur (Nieuwe ac­cen­ten van de smart).
Nou­velle Ver­sion des en­trail­les bri­sées (Nieuwe ver­sie van de ge­bro­ken in­ge­wan­den).
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion (Het ge­bro­ken hart, nieuwe ver­sie).
Đoạn-trường tân-t­hanh., dit ge­dicht van meer dan drie­dui­zend ver­zen dat de Viet­na­mese ziel toont in al haar fijn­zin­nig­heid, zui­ver­heid en zelf­op­of­fe­ring:

“Men moet zijn adem in­hou­den, men moet voor­zich­tig lo­pen om in staat te zijn de schoon­heid van de tekst te vat­ten [zo] gra­ci­eus (dịu dàng), mooi (thuỳ mị), groots (tráng lệ), schit­te­rend (huy hoàng) is hij.”

Du­rand, Maurice (red.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Men­ge­lin­gen over Nguyễn Du), Pa­rijs: École française d’Ex­trê­me-O­rient, 1966.

De au­teur, Nguyễn Du (1765-1820)2Ver­wor­pen vor­men:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Niet te ver­war­ren met:
Nguyễn Dữ (16e eeuw), wiens Uit­ge­breide ver­za­me­ling van won­der­lijke le­gen­den een kri­tiek op zijn tijd is on­der de sluier van het fan­tas­ti­sche., liet de re­pu­ta­tie na van een me­lan­cho­li­sche en zwijg­zame man, wiens kop­pig stil­zwij­gen hem deze be­ris­ping van de kei­zer op­le­ver­de: “Het is no­dig dat u in de ra­den spreekt en uw me­ning geeft. Waarom sluit u zich zo op in stilte en ant­woordt u nooit an­ders dan met ja of nee?” Man­da­rijn te­gen wil en dank, ver­langde zijn hart slechts naar de rust van zijn ge­boor­te­lijke ber­gen. Hij kwam er­toe het ta­lent zelf te ver­vloe­ken dat hem, door hem tot de hoog­ste amb­ten te ver­hef­fen, van zichzelf ver­wij­der­de, tot het punt er de eind­mo­raal van zijn mees­ter­werk van te ma­ken: “Laat zij die ta­lent heb­ben zich dus niet be­roe­men op hun ta­lent! Het woord ”tài“ [ta­lent] rijmt met het woord ”tai“ [on­ge­luk]”. Ge­lijk aan zichzelf, wei­gerde hij elke be­han­de­ling tij­dens de ziekte die hem fa­taal zou wor­den en toen hij ver­nam dat zijn li­chaam koud werd, ver­wel­komde hij het nieuws met een zucht van ver­lich­ting. “Goed!”, mom­pelde hij, en dit woord was zijn laat­ste.

Het Epos van de smart

Het ge­dicht schetst het tra­gi­sche lot van Kiều, een jong meisje van on­ver­ge­lij­ke­lijke schoon­heid en ta­lent. Ter­wijl een stra­lende toe­komst haar toe­schijnt bij haar eer­ste lief­de, Kim, slaat het nood­lot toe: om haar va­der en broer van een on­recht­vaar­dige aan­klacht te red­den, moet zij zichzelf ver­ko­pen. Dan be­gint voor haar een pel­grims­tocht van vijf­tien jaar, waarin zij ach­ter­een­vol­gens dienst­meid, con­cu­bine en pros­ti­tuee zal zijn, vluch­tend van het ene on­ge­luk om slechts een er­ger te vin­den. Toch be­waart Kiều, zo­als de lo­tus die bloeit op het slijk, te mid­den van deze ver­ne­de­ring zelf, “het zui­vere par­fum van haar oor­spron­ke­lijke adel­dom”, ge­leid door een on­wan­kel­bare over­tui­ging:

“[…] als een zwaar karma op ons lot drukt, la­ten we dan niet kla­gen te­gen de he­mel en hem niet van on­recht­vaar­dig­heid be­schul­di­gen. De wor­tel van het goede ligt in ons­zelf.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), vert. uit het Viet­na­mees door Xuân Phúc [Paul Schnei­der] en Xuân Việt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­rijs: Gal­li­mar­d/U­NES­CO, 1961.

Tussen vertaling en creatie

Het was tij­dens een am­bas­sade naar China dat Nguyễn Du de ro­man ont­dekte die hem zijn mees­ter­werk zou in­spi­re­ren. Van een ver­haal dat men ba­naal zou kun­nen noe­men, wist hij een “on­ster­fe­lijk ge­dicht te cre­ë­ren / Waar­van de ver­zen zo zoet zijn dat zij, op de lip, / Wan­neer men ze ge­zon­gen heeft, een smaak van ho­ning ach­ter­la­ten”3Droin, Al­fred, “Ly-T­han-Thong” in La Jonque vic­to­ri­euse (De ze­ge­vie­rende jon­k), Pa­rijs: E. Fas­quel­le, 1906.. Deze Chi­nese af­stam­ming zou ech­ter een twist­ap­pel wor­den voor het op­ko­mende na­ti­o­nale trots. In de op­win­ding van de ja­ren 1920-1930 be­wa­pende zij de kri­tiek van de meest on­ver­zoen­lijke na­ti­o­na­lis­ten, waar­van de ge­let­terde Ngô Đức Kế zich tot woord­voer­der maak­te:

“De Thanh tâm tài nhân [bron van de Kim-Vân-Kiêu] is slechts een in China ver­acht ro­man en zie nu dat Viet­nam hem tot de rang van ca­no­niek boek, van Bij­bel ver­heft, het is wer­ke­lijk zichzelf grote schande aan­doen.”

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-P­hong, 1917-1934 (In­lei­ding tot Nam-P­hong, 1917-1934), Sai­gon: So­ci­été des étu­des in­do­chi­noi­ses, 1973.

In wer­ke­lijk­heid is de Kim-Vân-Kiêu, voor­bij haar ge­leende of wel­lus­tige pas­sa­ges, vooral de echo van het on­recht dat het Viet­na­mese volk on­der­ging. “De lie­de­ren van de dor­pe­lin­gen heb­ben mij de taal van jute en moer­bei ge­leerd / Ge­ween en ge­snik op het plat­te­land her­in­ne­ren aan oor­lo­gen en rouw”, schrijft Nguyễn Du in een an­der ge­dicht4Het be­treft het ge­dicht “Dag van zui­vere hel­der­heid” (“T­hanh minh ngẫu hứng”). Het feest van de Zui­vere Hel­der­heid is dat waar­bij de fa­mi­lies de voor­ou­ders eren door, over het plat­te­land, hun gra­ven te gaan ver­zor­gen.. Door het hele epos heen ver­schijnt deze vi­bre­ren­de, vaak hart­ver­scheu­rende ge­voe­lig­heid van een dich­ter wiens hart trilt in har­mo­nie met het lij­den dat ver­ward smeulde in de ne­de­rige mas­sa’s, zo­als deze pas­sage ge­tuigt:

“Het riet drukte zijn ge­lijke top­pen sa­men in de schorre adem van de noor­den­wind. Al de droef­heid van een herfst­lucht leek ge­re­ser­veerd voor één we­zen [Kiều]. Langs de nach­te­lijke etap­pes, ter­wijl een hel­der­heid neer­daalde van het dui­ze­ling­wek­kende fir­ma­ment en de ver­ten zich ver­lo­ren in een oce­aan van mist, deed de maan die zij zag haar scha­men voor haar eden voor de ri­vie­ren en ber­gen.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), vert. uit het Viet­na­mees door Xuân Phúc [Paul Schnei­der] en Xuân Việt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­rijs: Gal­li­mar­d/U­NES­CO, 1961.

Een spiegel voor het volk

Het for­tuin van de Kim-Vân-Kiêu was zo­da­nig dat hij het do­mein van de li­te­ra­tuur heeft ver­la­ten om een spie­gel te wor­den waarin elke Viet­na­mees zich her­kent. Een po­pu­lair lied heeft het le­zen er­van al­dus tot ware le­vens­kunst ver­he­ven, on­los­ma­ke­lijk ver­bon­den met de ge­noe­gens van de wij­ze: “Om een man te zijn, moet men we­ten ”tổ tôm“5Viet­na­mees kaart­spel voor vijf spe­lers. Zeer in zwang in de ho­gere krin­gen, staat het be­kend als ver­ei­send veel ge­heu­gen en scherp­zin­nig­heid. te spe­len, Yun­nan-thee te drin­ken en de Kiều te de­cla­me­ren” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thuý Kiều). Het bij­ge­loof heeft er zich zelfs mees­ter van ge­maakt, ma­kend van het boek een ora­kel: in mo­men­ten van on­ze­ker­heid is het niet zeld­zaam dat men het op goed ge­luk opent om er, in de ver­zen die zich aan­die­nen, een ant­woord van het lot te zoe­ken. Zo heeft het ge­dicht, van het ka­bi­net van de ge­leerde tot de meest be­schei­den wo­ning, zich on­mis­baar we­ten te ma­ken. Het is aan de ge­let­terde Phạm Quỳnh dat we de be­roemd ge­ble­ven for­mule dan­ken die dit ge­voel sa­men­vat:

“Wat heb­ben wij te vre­zen, waar­over moe­ten wij on­ge­rust zijn? De Kiều blij­vend, blijft onze taal; onze taal blij­vend, be­staat ons land voort.”

Thái, Bình, “De quelques as­pects phi­lo­so­p­hiques et re­li­gi­eux du chef-d’œu­vre de la lit­té­ra­ture viet­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (Over en­kele fi­lo­so­fi­sche en re­li­gi­euze as­pec­ten van het mees­ter­werk van de Viet­na­mese li­te­ra­tuur: de Kim-Vân-Kiêu van Nguyễn Du), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­rient, nr. 1, 1971, p. 25-38; nr. 2, 1971, p. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Il Kim-Vân-Kiêu, o l’anima vietnamita svelata

Tradotto dal fran­cese

Esis­tono opere che por­tano in sé i gusti e le as­pirazioni di un’in­tera nazione, «dal con­ducente di risciò al più alto man­darino, dalla ven­ditrice am­bulante alla più grande dama del mondo». Esse riman­gono eter­namente giovani e vedono suc­cedersi nuove generazioni di adora­tori. Tale è il caso del Kim-Vân-Kiêu1Forme riget­ta­te:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Il Rac­conto di Kiêu).
L’His­toire de Kieu (La Storia di Kieu).
Le Roman de Kiều (Il Romanzo di Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (S­toria di Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (La Storia di Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nouvelle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nuova Storia di Kim, Vân e Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (La Nuova Voce dei cuori spez­za­ti).
Nouveau Chant du des­tin de malheur (Nuovo Canto del des­tino di sven­tura).
Nouveaux Ac­cents de douleurs (Nuovi Ac­centi di dolori).
Nouveau Chant d’une des­tinée malheureuse (Nuovo Canto di una des­tinazione sfor­tuna­ta).
Nouveau Chant de souf­france (Nuovo Canto di sof­feren­za).
Nouvelle Voix des en­trail­les déchirées (Nuova Voce delle viscere lacera­te).
Nouveaux Ac­cents de la douleur (Nuovi Ac­centi del dolore).
Nouvelle Ver­sion des en­trail­les brisées (Nuova Ver­sione delle viscere spez­za­te).
Le Cœur brisé, nouvelle ver­sion (Il Cuore spez­za­to, nuova ver­sione).
Đoạn-trường tân-thanh., questo poema di ol­tre tremila versi che mos­trano l’anima viet­namita in tutta la sua delica­tez­za, la sua purezza e la sua ab­negazione:

«Bisogna sos­pen­dere il res­piro, bisogna cam­minare con pre­cauzione per es­sere in grado di cogliere la bel­lezza del testo [tan­to] esso è grazioso (dịu dàng), leg­giadro (thuỳ mị), gran­dioso (tráng lệ), splen­dido (huy hoàng).»

Durand, Maurice (ed.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Miscel­lanea su Nguyễn Du), Pa­rigi: École fra­nçaise d’Ex­trême-Orient, 1966.

L’autore, Nguyễn Du (1765-1820)2Forme riget­ta­te:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Non con­fon­dere con:
Nguyễn Dữ (XVI secolo), il cui Vasta Rac­colta di leg­gende meravigliose è una critica del suo tempo sotto il velo del fan­tas­tico., lasciò la reputazione di un uomo malin­conico e tacitur­no, il cui mutismo os­tinato gli valse questo rim­provero del­l’im­pera­tore: «Bisogna che, nei con­sigli, voi par­liate e diate il vos­tro pa­rere. Per­ché chiudervi così nel silen­zio e non ris­pon­dere mai che con sì o no?» Man­darino suo mal­grado, il suo cuore as­pirava solo alla quiete delle sue mon­tagne na­tali. Ar­rivò a maledire quello stesso talento che, elevan­dolo alle più alte cariche, lo al­lon­tanava da se stes­so, al punto da farne la morale finale del suo ca­polavoro: «Che coloro che hanno talento non si glorifichino dun­que del loro talen­to! La pa­rola “tài” [talen­to] rima con la pa­rola “tai” [sven­tura]». Uguale a se stes­so, rifiutò ogni trat­tamento durante la malat­tia che gli fu fa­tale e, ap­pren­dendo che il suo corpo si ghiac­ciava, ac­colse la notizia con un sos­piro di sol­lievo. «Bene!», mor­morò, e questa pa­rola fu la sua ul­tima.

L’Epopea del dolore

Il poema ritrac­cia il des­tino tragico di Kiều, giovane fan­ciulla di una bel­lezza e di un talento in­com­parabili. Men­tre un av­venire radioso le sem­bra promesso ac­canto al suo primo amore, Kim, la fa­talità bussa alla sua por­ta: per sal­vare suo padre e suo fra­tello da un’ac­cusa iniqua, deve ven­der­si. Al­lora, comin­cia per lei un periplo di quin­dici an­ni, durante i quali sarà volta a volta ser­va, con­cubina e pros­tituta, fug­gendo una sfor­tuna per trovarne solo una peg­giore. Ep­pure, come il loto che fiorisce sul fan­go, in mezzo a questa stessa abiezione, Kiều con­serva «il puro profumo della sua nobiltà originale», guidata da una con­vin­zione in­crol­labile:

«[…] se un pesante karma grava sul nos­tro des­tino, non recriminiamo con­tro il cielo e non ac­cusiamolo d’in­gius­tizia. La radice del bene risiede in noi stes­si.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), trad. dal viet­namita di Xuân Phúc [Paul Sch­neider] e Xuân Viết [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rigi: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Tra traduzione e creazione

Fu durante un’am­basciata in Cina che Nguyễn Du scoprì il romanzo che gli avrebbe is­pirato il suo ca­polavoro. Da un rac­conto che si potrebbe giudicare banale, seppe creare un «poema im­mor­tale / I cui versi sono così dolci che lasciano, sul lab­bro, / Quando li si è can­ta­ti, un sapore di miele»3Droin, Al­fred, «Ly-Than-Thong» in La Jon­que vic­torieuse (La Giunca vit­toriosa), Pa­rigi: E. Fasquel­le, 1906.. Questa filiazione cinese sareb­be, tut­tavia, diven­tata una mela della di­scor­dia per l’or­goglio nazionale nascen­te. Nel­l’ef­fer­vescenza degli anni 1920-1930, essa armò la critica dei nazionalisti più in­tran­sigen­ti, di cui il let­terato Ngô Đức Kế si fece por­tavoce:

«Il Thanh tâm tài nhân [fonte del Kim-Vân-Kiêu] non è che un romanzo di­sprez­zato in Cina ed ecco che ora il Viet­nam lo eleva al rango di libro canonico, di Bib­bia, è veramente darsi una grande ver­gogna.»

Phạm, Thị Ngoạn, In­troduc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­troduzione al Nam-Phong, 1917-1934), Saigon: Société des études in­dochinoises, 1973.

In verità, al di là dei suoi pas­saggi presi in pre­s­tito o licen­ziosi, il Kim-Vân-Kiêu è soprat­tutto l’eco delle in­gius­tizie su­bite dal popolo viet­namita. «I canti dei vil­lani mi hanno in­segnato il par­lare della iuta e del gelso / Pianti e sin­ghiozzi nelle cam­pagne evocano guerre e lutti», scrive Nguyễn Du in un’al­tra poesia4Si tratta del poema «Giorno di Pura Chiarez­za» («Thanh minh ngẫu hứn­g»). La festa della Pura Chiarezza è quella in cui le famiglie onorano gli an­tenati an­dan­do, per la cam­pagna, a fare la toilette delle loro tom­be.. Lungo tutta l’epopea ap­pare questa sen­sibilità vibran­te, spesso strazian­te, di un poeta il cui cuore vibra al­l’unisono con la sof­ferenza che covava con­fusamente nelle masse umili, come tes­timonia questo pas­sag­gio:

«Le canne pre­mevano le loro cime uguali al sof­fio rauco della brez­za. Tutta la tris­tezza di un cielo d’autunno sem­brava riser­vata a un solo es­sere [Kiều]. Lungo le tappe not­tur­ne, men­tre una chiarezza cadeva dal fir­mamento ver­tiginoso e le lon­tananze si per­devano in un oceano di bruma, la luna che vedeva le faceva ver­gognare dei suoi giuramenti davanti ai fiumi e ai mon­ti.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), trad. dal viet­namita di Xuân Phúc [Paul Sch­neider] e Xuân Viết [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rigi: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Uno specchio per il popolo

La for­tuna del Kim-Vân-Kiêu fu tale che ha lasciato il dominio della let­tera­tura per diven­tare uno spec­chio nel quale ogni viet­namita si riconosce. Una can­zone popolare ha così eretto la sua let­tura in vera arte di vivere, in­dis­sociabile dai piaceri del sag­gio: «Per es­sere un uomo, bisogna saper giocare al “tổ tôm”5Gioco di carte viet­namita per cin­que gioca­tori. As­sai in voga nel­l’alta società, è ritenuto richiedere molta memoria e per­spicacia., bere tè dello Yun­nan e declamare il Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). La super­stizione se ne è per­sino im­padronita, facendo del libro un oracolo: nei momenti d’in­cer­tez­za, non è raro che lo si apra a caso per cer­car­vi, nei versi che si pre­sen­tano, una ris­posta del des­tino. Così, dal gabinetto del sapiente alla dimora più modes­ta, il poema ha saputo ren­dersi in­dis­pen­sabile. È al let­terato Phạm Quỳnh che si deve la for­mula, rimasta celebre, che rias­sume questo sen­timen­to:

«Che ab­biamo da temere, di cosa dob­biamo es­sere in­quieti? Il Kiều rimanen­do, la nos­tra lin­gua rimane; la nos­tra lin­gua rimanen­do, il nos­tro paese sus­sis­te.»

Thái, Bình, «De quel­ques as­pects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la lit­téra­ture viet­namien­ne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du» (Di al­cuni as­petti filosofici e religiosi del ca­polavoro della let­tera­tura viet­namita: il Kim-Vân-Kiều di Nguyễn Du), Mes­sage d’Ex­trême-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

किम-वान-किऊ, या वियतनामी आत्मा का अनावरण

फ्रांसीसी से अनुवादित

ऐसी कृतियाँ होती हैं जो अपने भीतर एक पूरे राष्ट्र की रुचियों और आकांक्षाओं को समेटे रहती हैं, “रिक्शा खींचने वाले से लेकर सबसे उच्च मंदारिन तक, फेरी लगाने वाली से लेकर संसार की सबसे महान महिला तक”। वे शाश्वत रूप से युवा रहती हैं और भक्तों की नई पीढ़ियों को आते-जाते देखती हैं। ऐसा ही है किम-वान-किऊ1अस्वीकृत रूप:
Kim, Ven, Kiêou.
Le Conte de Kiêu (किऊ की कथा).
L’Histoire de Kieu (किऊ की कहानी).
Le Roman de Kiều (किऊ का उपन्यास).
Truyện Kiều (त्रुयेन किऊ).
Histoire de Thuy-Kiêu (थुय-किऊ की कहानी).
Truyên Thuy-Kiêu (त्रुयेन थुय-किऊ).
L’Histoire de Kim Vân Kiều (किम वान किऊ की कहानी).
Kim Vân Kiều truyện (किम वान किऊ त्रुयेन).
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (किम, वान और किऊ की नई कहानी).
Kim Vân Kiều tân-truyện (किम वान किऊ तान-त्रुयेन).
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (टूटे दिलों की नई आवाज़).
Nouveau Chant du destin de malheur (दुर्भाग्य की नियति का नया गीत).
Nouveaux Accents de douleurs (दुःख के नए स्वर).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (दुर्भाग्यपूर्ण नियति का नया गीत).
Nouveau Chant de souffrance (पीड़ा का नया गीत).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (फटी अंतड़ियों की नई आवाज़).
Nouveaux Accents de la douleur (दुःख के नए स्वर).
Nouvelle Version des entrailles brisées (टूटी अंतड़ियों का नया संस्करण).
Le Cœur brisé, nouvelle version (टूटा दिल, नया संस्करण).
Đoạn-trường tân-thanh (दोआन-त्रुओंग तान-थान). का मामला, तीन हज़ार से अधिक छंदों की यह कविता जो वियतनामी आत्मा को उसकी समस्त कोमलता, शुद्धता और त्याग में प्रदर्शित करती है:

“सांस रोकनी पड़ती है, सावधानी से चलना पड़ता है ताकि पाठ की सुंदरता को समझ सकें [इतना] यह मनोहर (दिऊ दांग), सुंदर (थुय मि), भव्य (त्रांग ले), वैभवशाली (हुय होआंग) है।”

Durand, Maurice (संपा.), Mélanges sur Nguyễn Du (न्गुयेन दू पर मिश्रित लेख), पेरिस: École française d’Extrême-Orient, 1966।

लेखक, न्गुयेन दू (1765-1820)2अस्वीकृत रूप:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
भ्रम न करें:
Nguyễn Dữ (16वीं सदी), जिनका अद्भुत किंवदंतियों का विशाल संग्रह कल्पना के आवरण में अपने समय की आलोचना है।, ने एक उदासीन और मौन व्यक्ति की प्रतिष्ठा छोड़ी, जिसकी हठीली चुप्पी ने उन्हें सम्राट की यह फटकार दिलाई: “परिषदों में आपको बोलना चाहिए और अपनी राय देनी चाहिए। आप इस तरह मौन में क्यों सिमट जाते हैं और केवल हाँ या ना में ही क्यों उत्तर देते हैं?” अनिच्छा से मंदारिन बने, उनका हृदय केवल अपने जन्मस्थान के पहाड़ों की शांति की कामना करता था। वे उस प्रतिभा को भी कोसने लगे जिसने उन्हें उच्चतम पदों तक पहुंचाकर उन्हें स्वयं से दूर कर दिया, यहाँ तक कि इसे अपनी कृति की अंतिम नैतिक शिक्षा बना दिया: “जिनमें प्रतिभा है वे अपनी प्रतिभा पर गर्व न करें! ’ताई’ [प्रतिभा] शब्द ’ताई’ [दुर्भाग्य] शब्द से तुकबंदी करता है”। स्वयं के प्रति सच्चे रहते हुए, उन्होंने अपनी घातक बीमारी के दौरान किसी भी उपचार से इनकार कर दिया और जब उन्हें पता चला कि उनका शरीर ठंडा हो रहा है, तो उन्होंने राहत की सांस के साथ इस खबर का स्वागत किया। “अच्छा!”, उन्होंने बुदबुदाया, और यह उनका अंतिम शब्द था।

दुःख की महागाथा

यह कविता किऊ के दुखद भाग्य का वर्णन करती है, एक अतुलनीय सौंदर्य और प्रतिभा की युवती। जब उसके पहले प्रेम किम के साथ एक उज्ज्वल भविष्य निश्चित लगता है, तभी भाग्य उसके द्वार पर दस्तक देता है: अपने पिता और भाई को एक अन्यायपूर्ण आरोप से बचाने के लिए, उसे स्वयं को बेचना पड़ता है। तब उसके लिए पंद्रह वर्षों की एक यात्रा शुरू होती है, जिसके दौरान वह बारी-बारी से दासी, रखैल और वेश्या बनती है, एक दुर्भाग्य से भागकर दूसरे बदतर में फंसती जाती है। फिर भी, कीचड़ में खिलने वाले कमल की तरह, इस अपमान के बीच भी, किऊ “अपनी मूल कुलीनता की शुद्ध सुगंध” बनाए रखती है, एक अटूट विश्वास से निर्देशित:

“[…] यदि हमारे भाग्य पर भारी कर्म का बोझ है, तो स्वर्ग के विरुद्ध शिकायत न करें और उस पर अन्याय का आरोप न लगाएं। अच्छाई की जड़ हमारे भीतर ही निहित है।”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (किम-वान-किऊ), वियतनामी से अनुवाद Xuân Phúc [Paul Schneider] और Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], पेरिस: Gallimard/UNESCO, 1961।

अनुवाद और सृजन के बीच

चीन में एक राजदूतीय मिशन के दौरान न्गुयेन दू ने उस उपन्यास की खोज की जो उनकी कृति के लिए प्रेरणा बनने वाला था। एक कथा से जिसे साधारण कहा जा सकता था, उन्होंने एक “अमर कविता / जिसके छंद इतने मधुर हैं कि वे होठों पर, / जब गाए जाते हैं, शहद का स्वाद छोड़ जाते हैं” की रचना की3Droin, Alfred, “Ly-Than-Thong” La Jonque victorieuse (विजयी नौका) में, पेरिस: E. Fasquelle, 1906।। हालांकि, यह चीनी वंशावली उभरती राष्ट्रीय गौरव के लिए विवाद का विषय बन गई। 1920-1930 के दशक की उथल-पुथल में, इसने सबसे कट्टर राष्ट्रवादियों की आलोचना को हथियार दिया, जिनके प्रवक्ता विद्वान न्गो दुक के बने:

“थान ताम ताई न्हान [किम-वान-किऊ का स्रोत] चीन में केवल एक तिरस्कृत उपन्यास है और अब वियतनाम इसे धर्मग्रंथ, बाइबल के स्तर तक ऊंचा उठा रहा है, यह वास्तव में बड़ी शर्म की बात है।”

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (नाम-फोंग का परिचय, 1917-1934), साइगॉन: Société des études indochinoises, 1973।

वास्तव में, अपने उधार लिए गए या कामुक अंशों से परे, किम-वान-किऊ सबसे पहले वियतनामी लोगों द्वारा झेले गए अन्याय की प्रतिध्वनि है। “ग्रामीणों के गीतों ने मुझे जूट और शहतूत की भाषा सिखाई / गांवों में रोना और विलाप युद्धों और शोक की याद दिलाते हैं”, न्गुयेन दू एक अन्य कविता में लिखते हैं4यह “शुद्ध स्पष्टता का दिन” (“Thanh minh ngẫu hứng”) कविता है। शुद्ध स्पष्टता का त्योहार वह है जब परिवार ग्रामीण इलाकों में जाकर अपनी कब्रों की सफाई करके पूर्वजों का सम्मान करते हैं।। पूरी महागाथा में एक कवि की यह स्पंदनशील, अक्सर हृदयविदारक संवेदनशीलता प्रकट होती है जिसका हृदय विनम्र जनता में गुप्त रूप से सुलगती पीड़ा के साथ एकस्वर में धड़कता है, जैसा कि इस अंश से स्पष्ट है:

“सरकंडे कड़वी हवा की कर्कश सांस में अपनी समान चोटियों को दबा रहे थे। शरद ऋतु के आकाश की सारी उदासी एक ही प्राणी [किऊ] के लिए आरक्षित लग रही थी। रात्रि की यात्राओं के दौरान, जब चक्करदार आकाश से एक प्रकाश गिरता था और दूरियां कोहरे के समुद्र में खो जाती थीं, वह जो चंद्रमा देखती थी वह नदियों और पहाड़ों के सामने उसकी शपथों पर शर्म लाता था।”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (किम-वान-किऊ), वियतनामी से अनुवाद Xuân Phúc [Paul Schneider] और Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], पेरिस: Gallimard/UNESCO, 1961।

लोगों के लिए एक दर्पण

किम-वान-किऊ की सफलता इतनी थी कि इसने साहित्य के क्षेत्र को छोड़कर एक ऐसा दर्पण बन गया जिसमें प्रत्येक वियतनामी अपनी छवि देखता है। एक लोकप्रिय गीत ने इसके पठन को वास्तविक जीवन कला के रूप में स्थापित किया है, जो बुद्धिमान व्यक्ति के सुखों से अविभाज्य है: “एक पुरुष होने के लिए, ’तो तोम’5पांच खिलाड़ियों के लिए वियतनामी ताश का खेल। उच्च समाज में बहुत लोकप्रिय, इसके लिए बहुत स्मृति और सूझबूझ की आवश्यकता मानी जाती है। खेलना जानना चाहिए, युन्नान की चाय पीनी चाहिए और किऊ का पाठ करना चाहिए” (लाम त्राई बिएत दान तो तोम, उओंग त्रा मान हाओ, न्गाम नोम थुय किऊ)। अंधविश्वास ने भी इसे अपना लिया है, पुस्तक को एक भविष्यवक्ता बना दिया है: अनिश्चितता के क्षणों में, इसे यादृच्छिक रूप से खोलना और प्रस्तुत छंदों में भाग्य का उत्तर खोजना असामान्य नहीं है। इस प्रकार, विद्वान के अध्ययन कक्ष से लेकर सबसे विनम्र निवास तक, कविता ने स्वयं को अपरिहार्य बना लिया है। विद्वान फाम क्विन्ह को वह प्रसिद्ध सूत्र का श्रेय जाता है जो इस भावना को सारांशित करता है:

“हमें किस बात का डर है, हमें किस बात की चिंता करनी चाहिए? किऊ रहेगी, हमारी भाषा रहेगी; हमारी भाषा रहेगी, हमारा देश बना रहेगा।”

Thái, Bình, “De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (“वियतनामी साहित्य की कृति के कुछ दार्शनिक और धार्मिक पहलू: न्गुयेन दू का किम-वान-किऊ”), Message d’Extrême-Orient, संख्या 1, 1971, पृ. 25-38; संख्या 2, 1971, पृ. 85-97।

  • 28 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

O Kim-Vân-Kiều, ou a alma vietnamita revelada

Tra­du­zido do fran­cês

Exis­tem obras que tra­zem em si os gos­tos e as as­pi­ra­ções de uma na­ção in­tei­ra, «desde o con­du­tor de ri­quexó até ao mais alto man­da­rim, desde a ven­de­dora am­bu­lante até à mais ilus­tre dama do mundo». Elas per­ma­ne­cem eter­na­mente jo­vens e veem su­ce­der-se no­vas ge­ra­ções de ad­mi­ra­do­res. Tal é o caso do Kim-Vân-Kiều1For­mas re­jei­ta­das:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (O Conto de Kiêu).
L’His­toire de Kieu (A His­tó­ria de Kieu).
Le Ro­man de Kiều (O Ro­mance de Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (His­tó­ria de Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (A His­tó­ria de Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nova His­tó­ria de Kim, Vân e Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés (A Nova Voz dos co­ra­ções par­ti­dos).
Nou­veau Chant du des­tin de ma­lheur (Novo Canto do des­tino de des­graça).
Nou­ve­aux Ac­cents de dou­leurs (No­vos Acen­tos de do­res).
Nou­veau Chant d’une des­ti­née ma­lheu­reuse (Novo Canto de um des­tino in­fe­liz).
Nou­veau Chant de souf­france (Novo Canto de so­fri­mento).
Nou­velle Voix des en­trail­les dé­chi­rées (Nova Voz das en­tra­nhas di­la­ce­ra­das).
Nou­ve­aux Ac­cents de la dou­leur (No­vos Acen­tos da dor).
Nou­velle Ver­sion des en­trail­les bri­sées (Nova Ver­são das en­tra­nhas par­ti­das).
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion (O Co­ra­ção par­ti­do, nova ver­são).
Đoạn-trường tân-thanh., este po­ema de mais de três mil ver­sos que mos­tram a alma vi­et­na­mita em toda a sua de­li­ca­de­za, pu­reza e ab­ne­ga­ção:

«É pre­ciso sus­pen­der a res­pi­ra­ção, é pre­ciso ca­mi­nhar com pre­cau­ção para es­tar em con­di­ções de cap­tar a be­leza do texto [tan­to] ele é gra­ci­oso (dịu dàng), for­moso (thuỳ mị), gran­di­oso (tráng lệ), es­plên­dido (huy hoàng).»

Du­rand, Mau­rice (ed.), Mé­lan­ges sur Nguyễn Du (Mis­ce­lâ­neas so­bre Nguyễn Du), Pa­ris: École fran­çaise d’Ex­trê­me-O­ri­ent, 1966.

O au­tor, Nguyễn Du (1765-1820)2For­mas re­jei­ta­das:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Não con­fun­dir com:
Nguyễn Dữ (sé­culo XVI), cujo Vasta Com­pi­la­ção de len­das ma­ra­vi­lho­sas é uma crí­tica do seu tempo sob o véu do fan­tás­ti­co., dei­xou a re­pu­ta­ção de um ho­mem me­lan­có­lico e ta­ci­tur­no, cujo mu­tismo obs­ti­nado lhe va­leu esta re­pre­en­são do im­pe­ra­dor: «É pre­ciso que, nos con­se­lhos, fa­leis e deis a vossa opi­nião. Por que vos en­cer­rar­des as­sim no si­lên­cio e nunca res­pon­der­des se­não por sim ou por não?» Man­da­rim con­tra a sua von­ta­de, o seu co­ra­ção as­pi­rava ape­nas à qui­e­tude das suas mon­ta­nhas na­tais. Che­gou a amal­di­çoar esse ta­lento mesmo que, ele­van­do-o aos mais al­tos car­gos, o afas­tava de si pró­prio, ao ponto de fa­zer disso a mo­ral fi­nal da sua obra-pri­ma: «Que aque­les que têm ta­lento não se glo­ri­fi­quem por­tanto do seu ta­len­to! A pa­la­vra “tài” [ta­len­to] rima com a pa­la­vra “tai” [des­gra­ça]». Igual a si mes­mo, re­cu­sou qual­quer tra­ta­mento du­rante a do­ença que lhe foi fa­tal e, ao sa­ber que o seu corpo se ge­la­va, aco­lheu a no­tí­cia com um sus­piro de alí­vio. «Bem!», mur­mu­rou, e esta pa­la­vra foi a sua úl­ti­ma.

A Epopeia da dor

O po­ema re­trata o des­tino trá­gico de Kiều, jo­vem de be­leza e ta­lento in­com­pa­rá­veis. Quando um fu­turo ra­di­ante lhe pa­rece pro­me­tido junto do seu pri­meiro amor, Kim, a fa­ta­li­dade bate à sua por­ta: para sal­var o pai e o ir­mão de uma acu­sa­ção iní­qua, ela deve ven­der-se. En­tão, co­meça para ela um pé­ri­plo de quinze anos, du­rante os quais será su­ces­si­va­mente cri­a­da, con­cu­bina e pros­ti­tu­ta, fu­gindo de um in­for­tú­nio para en­con­trar ape­nas ou­tro pi­or. Con­tu­do, tal como o ló­tus que flo­resce so­bre a la­ma, no meio desta ab­je­ção mes­ma, Kiều con­serva «o puro per­fume da sua no­breza ori­gi­nal», gui­ada por uma con­vic­ção ina­ba­lá­vel:

«[…] se um pe­sado karma pesa so­bre o nosso des­ti­no, não re­cri­mi­ne­mos con­tra o céu e não o acu­se­mos de in­jus­ti­ça. A raiz do bem re­side em nós mes­mos.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiều), trad. do vi­et­na­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] e Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Entre tradução e criação

Foi du­rante uma em­bai­xada na China que Nguyễn Du des­co­briu o ro­mance que lhe iria ins­pi­rar a sua obra-pri­ma. De uma nar­ra­tiva que se po­de­ria jul­gar ba­nal, soube criar um «po­ema imor­tal / Cu­jos ver­sos são tão do­ces que dei­xam, so­bre o lá­bio, / Quando os can­tá­mos, um sa­bor de mel»3Droin, Al­fred, «Ly-Than-Thong» em La Jon­que vic­to­ri­euse (O Junco vi­to­ri­oso), Pa­ris: E. Fas­quel­le, 1906.. Esta fi­li­a­ção chi­nesa iria, con­tu­do, tor­nar-se uma maçã de dis­cór­dia para o or­gu­lho na­ci­o­nal nas­cen­te. Na efer­ves­cên­cia dos anos 1920-1930, ela ar­mou a crí­tica dos na­ci­o­na­lis­tas mais in­tran­si­gen­tes, dos quais o le­trado Ngô Đức Kế se fez por­ta-voz:

«O Thanh tâm tài nhân [fonte do Kim-Vân-Kiều] não é se­não um ro­mance des­pre­zado na China e eis que agora o Vi­et­name o eleva ao ní­vel de li­vro ca­nó­ni­co, de Bí­blia, é ver­da­dei­ra­mente dar-se uma grande ver­go­nha.»

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­tro­du­ção ao Nam-Phong, 1917-1934), Sai­gão: So­ciété des étu­des in­do­chi­noi­ses, 1973.

Na ver­da­de, para além das suas pas­sa­gens em­pres­ta­das ou li­cen­ci­o­sas, o Kim-Vân-Kiều é an­tes de mais o eco das in­jus­ti­ças so­fri­das pelo povo vi­et­na­mi­ta. «Os can­tos dos al­deões en­si­na­ram-me a fala da juta e da amo­reira / Pran­tos e so­lu­ços nos cam­pos evo­cam guer­ras e lu­tos», es­creve Nguyễn Du num ou­tro po­ema4Tra­ta-se do po­ema «Dia de Pura Cla­re­za» («Thanh minh ngẫu hứng»). A festa da Pura Cla­reza é aquela em que as fa­mí­lias hon­ram os an­te­pas­sa­dos in­do, pelo cam­po, fa­zer a lim­peza dos seus tú­mu­los.. Ao longo de toda a epo­peia apa­rece esta sen­si­bi­li­dade vi­bran­te, fre­quen­te­mente di­la­ce­ran­te, de um po­eta cujo co­ra­ção vi­bra em unís­sono com o so­fri­mento que fer­men­tava con­fu­sa­mente nas mas­sas hu­mil­des, como tes­te­mu­nha esta pas­sa­gem:

«Os jun­cos pres­si­o­na­vam os seus ci­mos iguais ao so­pro rouco da bri­sa. Toda a tris­teza de um céu de ou­tono pa­re­cia re­ser­vada a um único ser [Kiều]. Ao longo das eta­pas no­tur­nas, en­quanto uma cla­ri­dade caía do fir­ma­mento ver­ti­gi­noso e os dis­tan­tes se per­diam num oce­ano de bru­ma, a lua que ela via fa­zi­a-a co­rar das suas ju­ras pe­rante os rios e os mon­tes.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiều), trad. do vi­et­na­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] e Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Um espelho para o povo

A for­tuna do Kim-Vân-Kiều foi tal que aban­do­nou o do­mí­nio da li­te­ra­tura para se tor­nar um es­pe­lho no qual cada vi­et­na­mita se re­co­nhe­ce. Uma can­ção po­pu­lar eri­giu as­sim a sua lei­tura em ver­da­deira arte de vi­ver, in­dis­so­ciá­vel dos pra­ze­res do sá­bio: «Para ser ho­mem, é pre­ciso sa­ber jo­gar ao “tổ tôm”5Jogo de car­tas vi­et­na­mita para cinco jo­ga­do­res. Muito em voga na alta so­ci­e­da­de, tem a re­pu­ta­ção de exi­gir muita me­mó­ria e pers­pi­cá­cia., be­ber chá de Yun­nan e de­cla­mar o Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). A su­pers­ti­ção apo­de­rou-se mesmo de­le, fa­zendo do li­vro um orá­cu­lo: nos mo­men­tos de in­cer­te­za, não é raro que se abra ao acaso para pro­cu­rar, nos ver­sos que se apre­sen­tam, uma res­posta do des­ti­no. As­sim, do ga­bi­nete do sá­bio à mo­rada mais mo­des­ta, o po­ema soube tor­nar-se in­dis­pen­sá­vel. É ao le­trado Phạm Quỳnh que de­ve­mos a fór­mu­la, que per­ma­ne­ceu cé­le­bre, que re­sume este sen­ti­men­to:

«Que te­mos nós a te­mer, de que de­ve­mos es­tar in­qui­e­tos? O Kiều per­ma­ne­cen­do, a nossa lín­gua per­ma­ne­ce; a nossa lín­gua per­ma­ne­cen­do, o nosso país sub­sis­te.»

Thái, Bì­nh, «De quel­ques as­pects phi­lo­sophi­ques et re­li­gi­eux du chef-d’œu­vre de la lit­té­ra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» («­So­bre al­guns as­pe­tos fi­lo­só­fi­cos e re­li­gi­o­sos da obra-prima da li­te­ra­tura vi­et­na­mi­ta: o Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du»), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­ri­ent, n.º 1, 1971, p. 25-38; n.º 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

『金雲翹』あるいは明かされたベトナムの魂

フランス語からの翻訳

ある作品には、一つの国民全体の趣味と願望が込められているものがある。「人力車夫から最高位の官吏まで、行商人から最も高貴な婦人まで」すべての人々の心を捉える作品である。そうした作品は永遠に若さを保ち、新たな世代の崇拝者たちが次々と現れるのを見守っている。『金雲翹』1却下された形式：
Kim, Ven, Kiêou.
Le Conte de Kiêu（キエウの物語）。
L’Histoire de Kieu（キエウの歴史）。
Le Roman de Kiều（キエウの小説）。
Truyện Kiều（キエウ伝）。
Histoire de Thuy-Kiêu（トゥイ・キエウの物語）。
Truyên Thuy-Kiêu（トゥイ・キエウ伝）。
L’Histoire de Kim Vân Kiều（金雲翹の物語）。
Kim Vân Kiều truyện（金雲翹伝）。
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều（金、雲、翹の新しい物語）。
Kim Vân Kiều tân-truyện（金雲翹新伝）。
La Nouvelle Voix des cœurs brisés（砕かれた心の新しい声）。
Nouveau Chant du destin de malheur（不幸な運命の新しい歌）。
Nouveaux Accents de douleurs（苦痛の新しいアクセント）。
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse（不幸な運命の新しい歌）。
Nouveau Chant de souffrance（苦しみの新しい歌）。
Nouvelle Voix des entrailles déchirées（引き裂かれた内臓の新しい声）。
Nouveaux Accents de la douleur（苦痛の新しいアクセント）。
Nouvelle Version des entrailles brisées（砕かれた内臓の新しい版）。
Le Cœur brisé, nouvelle version（砕かれた心、新版）。
Đoạn-trường tân-thanh（断腸新声）。がまさにそのような作品である。三千行を超えるこの詩は、ベトナムの魂をその繊細さ、純粋さ、そして献身において余すところなく示している：

「このテキストの美しさを捉えるには、息を止め、慎重に歩まなければならない。それほどまでに優雅（dịu dàng）で、美しく（thuỳ mị）、壮大（tráng lệ）で、壮麗（huy hoàng）なのである。」

デュラン、モーリス編、『グエン・ズーに関する論集』（Mélanges sur Nguyễn Du）、パリ：極東フランス学院、1966年。

作者グエン・ズー（1765-1820）2却下された形式：
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
混同しないこと：
グエン・ズー（16世紀）、その『奇跡的な伝説の広大な収集』は幻想のベールの下での彼の時代の批判である。は、憂鬱で寡黙な人物として知られ、その頑固な沈黙は皇帝からこのような叱責を受けるほどであった：「評議会では、あなたは発言し、意見を述べなければならない。なぜそのように沈黙に閉じこもり、はいかいいえとしか答えないのか？」不本意ながら官吏となった彼の心は、故郷の山々の静寂を求めるばかりであった。彼は自身の才能を呪うようになった。その才能が彼を最高位に押し上げる一方で、自分自身から遠ざけ、ついには傑作の最後の教訓としたのである：「才能を持つ者は、その才能を誇ってはならない！『才』という言葉は『災』という言葉と韻を踏む」。最後まで変わることなく、死に至る病の間も一切の治療を拒み、自分の体が冷たくなっていくことを知ると、安堵のため息をついて迎えた。「よし！」と彼はつぶやき、これが最後の言葉となった。

苦悩の叙事詩

この詩は、比類なき美貌と才能を持つ若い女性、翹（キエウ）の悲劇的な運命を描いている。初恋の相手である金（キム）との輝かしい未来が約束されていたかに見えたとき、運命が彼女の扉を叩く：不当な告発から父と兄を救うため、彼女は身売りをしなければならない。そして15年間の遍歴が始まる。その間、彼女は召使い、妾、娼婦となり、一つの不幸から逃れてはさらに悪い不幸に出会うのである。しかし、泥の上に咲く蓮のように、この卑劣さの中にあっても、翹は「その高貴な出自の純粋な香り」を保ち続ける。揺るぎない信念に導かれて：

「[…]重い業が私たちの運命に重くのしかかっても、天を非難したり、不正だと責めたりしてはならない。善の根は私たち自身の中にある。」

グエン・ズー、『金雲翹』（Kim-Vân-Kiều）、ベトナム語からの翻訳：スアン・フック［ポール・シュナイダー］、スアン・ヴィエット［ギエム・スアン・ヴィエット］、パリ：ガリマール/ユネスコ、1961年。

翻訳と創造の間で

グエン・ズーが中国への使節団の間に、彼の傑作の着想を与えることになる小説を発見した。平凡とも言える物語から、彼は「不朽の詩 / その詩句は甘美で、唇に / 歌った後も蜜の味を残す」3ドロワン、アルフレッド、「リー・タン・トン」、『勝利の帆船』（La Jonque victorieuse）所収、パリ：E.ファスケル、1906年。を創り出した。しかし、この中国との系譜は、生まれつつあった国民的誇りにとって不和の種となった。1920年から1930年代の熱狂の中で、最も妥協を許さない民族主義者たちの批判の武器となり、文人ゴー・ドゥック・ケがその代弁者となった：

「『清心才人』［『金雲翹』の原典］は中国で蔑まれた小説に過ぎない。それを今ベトナムが正典の書、聖書の地位に引き上げるとは、実に大きな恥である。」

ファム・ティ・ゴアン、『南風入門、1917-1934』（Introduction au Nam-Phong, 1917-1934）、サイゴン：インドシナ研究協会、1973年。

実際のところ、借用された箇所や猥褻な箇所を超えて、『金雲翹』は何よりもベトナム人民が受けた不正義の響きである。「村人たちの歌が黄麻と桑の言葉を教えてくれた / 田舎の泣き声と嗚咽は戦争と喪を呼び起こす」とグエン・ズーは別の詩で書いている4これは「清明の日」（「Thanh minh ngẫu hứng」）という詩である。清明祭は家族が田舎に出て先祖の墓を清掃し、先祖を敬う祭りである。。叙事詩全体を通して、謙虚な大衆の中にぼんやりとくすぶっていた苦しみと共鳴する詩人の心の、この震える感性、しばしば引き裂かれるような感性が現れている。この一節がそれを証明している：

「葦は荒々しい北風の息吹にその頂を等しく押しつけていた。秋空のすべての悲しみが一人の存在［翹］のために取っておかれているかのようだった。夜の道程に沿って、めまいのする大空から明かりが落ち、遠くが霧の海に消えていく時、彼女が見た月は川と山の前での誓いを恥じさせた。」

グエン・ズー、『金雲翹』（Kim-Vân-Kiều）、ベトナム語からの翻訳：スアン・フック［ポール・シュナイダー］、スアン・ヴィエット［ギエム・スアン・ヴィエット］、パリ：ガリマール/ユネスコ、1961年。

民衆のための鏡

『金雲翹』の運命は、文学の領域を離れて、すべてのベトナム人が自分を認識する鏡となるほどのものであった。民謡は、その読書を賢者の楽しみと切り離せない真の生活芸術として確立した：「人となるには、『トー・トム』55人用のベトナムのカードゲーム。上流社会で非常に流行し、多くの記憶力と洞察力を必要とすることで知られている。の遊び方を知り、雲南茶を飲み、『翹』を朗唱しなければならない」（Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều）。迷信さえもこの本を捉え、神託としたのである：不確かな時には、偶然に本を開いて、現れた詩句に運命の答えを求めることは珍しくない。こうして、学者の書斎から最も質素な住居まで、この詩は不可欠なものとなった。この感情を要約する有名な言葉を残したのは文人ファム・クインである：

「何を恐れることがあろうか、何を心配する必要があろうか？『翹』が残れば、我々の言語も残る。我々の言語が残れば、我々の国も存続する。」

タイ・ビン、「ベトナム文学の傑作の哲学的・宗教的側面について：グエン・ズーの『金雲翹』」（De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du）、『極東通信』、第1号、1971年、25-38頁；第2号、1971年、85-97頁。

  • 6 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Das Kim-Vân-Kiều oder die enthüllte vietnamesische Seele

Aus dem Fran­zö­si­schen über­setzt

Es gibt Wer­ke, die in sich die Nei­gun­gen und Be­stre­bun­gen ei­ner gan­zen Na­tion tra­gen, „vom Rik­schafah­rer bis zum höchs­ten Man­da­rin, von der Stra­ßen­händ­le­rin bis zur vor­nehms­ten Dame der Welt“. Sie blei­ben ewig jung und se­hen auf­ein­an­der­fol­gende Ge­ne­ra­ti­o­nen von Ver­eh­rern. So ver­hält es sich mit dem Kim-Vân-Kiều1Ver­wor­fene For­men:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Die Er­zäh­lung von Kiêu).
L’Hi­s­to­ire de Kieu (Die Ge­schichte von Kieu).
Le Ro­man de Kiều (Der Ro­man von Kiều).
Truyện Kiều.
Hi­s­to­ire de Thuy-Kiêu (Ge­schichte von Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’Hi­s­to­ire de Kim Vân Kiều (Die Ge­schichte von Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle Hi­s­to­ire de Kim, Vân et Kiều (Neue Ge­schichte von Kim, Vân und Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs brisés (Die neue Stimme der ge­bro­che­nen Her­zen).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (Neuer Ge­sang vom Un­g­lücks­schick­sa­l).
Nou­veaux Ac­cents de dou­leurs (Neue Ak­zente des Schmer­zes).
Nou­veau Chant d’une des­tinée mal­heu­reuse (Neuer Ge­sang ei­nes un­g­lü­ck­li­chen Schick­sals).
Nou­veau Chant de souf­france (Neuer Ge­sang des Lei­dens).
Nou­velle Voix des ent­rail­les déchirées (Neue Stimme der zer­ris­se­nen Ein­ge­wei­de).
Nou­veaux Ac­cents de la dou­leur (Neue Ak­zente des Schmer­zes).
Nou­velle Ver­sion des ent­rail­les brisées (Neue Ver­sion der ge­bro­che­nen Ein­ge­wei­de).
Le Cœur brisé, nou­velle ver­sion (Das ge­bro­chene Herz, neue Ver­sion).
Đoạn-trường tân-thanh., die­sem Ge­dicht von mehr als drei­tau­send Ver­sen, die die vi­et­na­me­si­sche Seele in all ih­rer Zart­heit, Rein­heit und Selbst­lo­sig­keit zei­gen:

„Man muss den Atem an­hal­ten, man muss be­hut­sam schrei­ten, um die Schön­heit des Tex­tes er­fas­sen zu kön­nen, [so] an­mu­tig (dịu dàng), lieb­lich (thuỳ mị), groß­ar­tig (tráng lệ), präch­tig (huy hoàng) ist er.“

Du­rand, Mau­rice (Hrs­g.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Mis­zel­len über Nguyễn Du), Pa­ris: École française d’­Ex­trê­me-O­ri­ent, 1966.

Der Au­tor, Nguyễn Du (1765-1820)2Ver­wor­fene For­men:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Nicht zu ver­wech­seln mit:
Nguyễn Dữ (16. Jahr­hun­der­t), des­sen Um­fang­rei­che Samm­lung wun­der­ba­rer Le­gen­den eine Kri­tik sei­ner Zeit un­ter dem Schleier des Fan­tas­ti­schen ist., hin­ter­ließ den Ruf ei­nes me­lan­cho­li­schen und schweig­sa­men Man­nes, des­sen hart­nä­cki­ges Schwei­gen ihm die­sen Ta­del des Kai­sers ein­brach­te: „Sie müs­sen in den Be­ra­tun­gen spre­chen und Ihre Mei­nung äu­ßern. Warum ver­schlie­ßen Sie sich so in Schwei­gen und ant­wor­ten nur mit Ja oder Nein?“ Man­da­rin wi­der Wil­len, sehnte sich sein Herz nur nach der Ruhe sei­ner hei­mat­li­chen Ber­ge. Er kam da­zu, je­nes Ta­lent zu ver­flu­chen, das ihn, in­dem es ihn zu den höchs­ten Äm­tern er­hob, von sich selbst ent­fern­te, bis zu dem Punkt, dar­aus die ab­schlie­ßende Mo­ral sei­nes Meis­ter­werks zu ma­chen: „Mö­gen je­ne, die Ta­lent ha­ben, sich also nicht ih­res Tal­ents rüh­men! Das Wort „tài“ [Ta­lent] reimt sich mit dem Wort „tai“ [Un­g­lü­ck]“. Sich selbst treu blei­bend, ver­wei­gerte er jede Be­hand­lung wäh­rend der Krank­heit, die ihm zum Ver­häng­nis wur­de, und als er er­fuhr, dass sein Kör­per er­kal­te­te, nahm er die Nach­richt mit ei­nem Seuf­zer der Er­leich­te­rung auf. „Gut!“, mur­melte er, und die­ses Wort war sein letz­tes.

Das Epos des Schmerzes

Das Ge­dicht zeich­net das tra­gi­sche Schick­sal von Kiều nach, ei­nem jun­gen Mäd­chen von un­ver­gleich­li­cher Schön­heit und Be­ga­bung. Wäh­rend ihr eine strah­lende Zu­kunft an der Seite ih­rer ers­ten Lie­be, Kim, ver­hei­ßen scheint, klopft das Ver­häng­nis an ihre Tür: Um ih­ren Va­ter und Bru­der vor ei­ner un­ge­rech­ten An­klage zu ret­ten, muss sie sich ver­kau­fen. So be­ginnt für sie eine fünf­zehn­jäh­rige Wan­der­schaft, wäh­rend der sie ab­wech­selnd Die­ne­rin, Kon­ku­bine und Pro­sti­tu­ierte sein wird, von ei­nem Un­g­lück flie­hend, nur um ein schlim­me­res zu fin­den. Den­noch, wie der Lo­tus, der auf dem Schlamm blüht, be­wahrt Kiều in­mit­ten die­ser Er­nied­ri­gung selbst „den rei­nen Duft ih­res ur­sprüng­li­chen Adels“, ge­lei­tet von ei­ner un­er­schüt­te­r­li­chen Über­zeu­gung:

„[…] wenn ein schwe­res Karma auf un­se­rem Schick­sal las­tet, wol­len wir nicht ge­gen den Him­mel auf­be­geh­ren und ihn nicht der Un­ge­rech­tig­keit be­zich­ti­gen. Die Wur­zel des Gu­ten liegt in uns selbst.“

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), übers. aus dem Vi­et­na­me­si­schen von Xuân Phúc [Paul Schnei­der] und Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Zwischen Übersetzung und Schöpfung

Wäh­rend ei­ner Ge­sandt­schaft in China ent­deckte Nguyễn Du den Ro­man, der ihm sein Meis­ter­werk in­spi­rie­ren soll­te. Aus ei­ner Er­zäh­lung, die man als ba­nal er­ach­ten könn­te, ver­mochte er ein „un­s­terb­li­ches Ge­dicht / Des­sen Verse so süß sind, dass sie auf der Lip­pe, / Wenn man sie ge­sun­gen hat, einen Ho­nig­ge­schmack hin­ter­las­sen“3Dro­in, Al­fred, „Ly-Than-Thong“ in La Jon­que vic­to­rieuse (Die sieg­rei­che Dschun­ke), Pa­ris: E. Fas­quel­le, 1906. zu schaf­fen. Diese chi­ne­si­sche Ab­stam­mung sollte je­doch zum Zank­ap­fel für den er­wa­chen­den Na­ti­o­nal­stolz wer­den. In der Auf­bruch­stim­mung der Jahre 1920-1930 lie­ferte sie den Kri­tik­punkt für die un­nach­gie­bigs­ten Na­ti­o­na­lis­ten, de­ren Wort­füh­rer der Ge­lehrte Ngô Đức Kế wur­de:

„Das Thanh tâm tài nhân [Quelle des Kim-Vân-Kiều] ist nur ein in China ver­ach­te­ter Ro­man, und nun er­hebt Vi­et­nam ihn in den Rang ei­nes ka­no­ni­schen Bu­ches, ei­ner Bi­bel, das ist wirk­lich eine große Schan­de.“

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (Ein­füh­rung in Nam-Phong, 1917-1934), Sai­gon: So­ciété des étu­des in­do­chi­noi­ses, 1973.

In Wahr­heit ist das Kim-Vân-Kiều über seine ent­lehn­ten oder an­züg­li­chen Pas­sa­gen hin­aus vor al­lem das Echo der vom vi­et­na­me­si­schen Volk er­lit­te­nen Un­ge­rech­tig­kei­ten. „Die Ge­sänge der Dorf­be­woh­ner ha­ben mich die Spra­che von Jute und Maul­beere ge­lehrt / Wei­nen und Schluch­zen auf dem Land be­schwö­ren Kriege und Trauer her­auf“, schreibt Nguyễn Du in ei­nem an­de­ren Ge­dicht4Es han­delt sich um das Ge­dicht „Tag der Rei­nen Kla­r­heit“ („Thanh minh ngẫu hứng“). Das Fest der Rei­nen Kla­r­heit ist je­nes, an dem die Fa­mi­lien die Ah­nen eh­ren, in­dem sie aufs Land ge­hen, um de­ren Grä­ber zu pfle­gen.. Durch­gän­gig er­scheint im Epos diese vi­brie­ren­de, oft herz­zer­rei­ßende Sen­si­bi­li­tät ei­nes Dich­ters, des­sen Herz im Ein­klang mit dem Lei­den schwingt, das ver­wor­ren in den be­schei­de­nen Mas­sen schwelte, wie diese Pas­sage be­zeugt:

„Das Schilf presste seine glei­chen Spit­zen im rauen Hauch des Nord­winds zu­sam­men. Die ganze Trau­rig­keit ei­nes Herbst­him­mels schien ei­nem ein­zi­gen We­sen [Kiều] vor­be­hal­ten. Ent­lang der nächt­li­chen Etap­pen, wäh­rend eine Kla­r­heit vom schwin­del­er­re­gen­den Fir­ma­ment fiel und die Fer­nen sich in ei­nem Ne­bel­meer ver­lo­ren, ließ der Mond, den sie sah, sie sich ih­rer Schwüre vor Flüs­sen und Ber­gen schä­men.“

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), übers. aus dem Vi­et­na­me­si­schen von Xuân Phúc [Paul Schnei­der] und Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Ein Spiegel für das Volk

Das Schick­sal des Kim-Vân-Kiều war der­art, dass es den Be­reich der Li­te­ra­tur ver­las­sen hat, um zu ei­nem Spie­gel zu wer­den, in dem sich je­der Vi­et­na­mese er­kennt. Ein Volks­lied hat seine Lek­türe so zu ei­ner wah­ren Le­bens­kunst er­ho­ben, un­trenn­bar von den Freu­den des Wei­sen: „Um ein Mann zu sein, muss man „tổ tôm“5Vi­et­na­me­si­sches Kar­ten­spiel für fünf Spie­ler. In der ge­ho­be­nen Ge­sell­schaft sehr be­liebt, er­for­dert es an­geb­lich viel Ge­dächt­nis und Scha­rf­sinn. spie­len kön­nen, Yun­nan-Tee trin­ken und das Kiều de­kla­mie­ren“ (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Der Aber­glaube hat sich so­gar sei­ner be­mäch­tigt und aus dem Buch ein Ora­kel ge­macht: In Mo­men­ten der Un­ge­wiss­heit ist es nicht sel­ten, dass man es aufs Ge­ra­te­wohl öff­net, um in den Ver­sen, die sich dar­bie­ten, eine Ant­wort des Schick­sals zu su­chen. So hat das Ge­dicht es ver­stan­den, sich vom Ka­bi­nett des Ge­lehr­ten bis zur be­schei­den­s­ten Be­hau­sung un­ent­behr­lich zu ma­chen. Dem Ge­lehr­ten Phạm Quỳnh ver­dan­ken wir die be­rühmt ge­blie­bene For­mel, die die­ses Ge­fühl zu­sam­men­fasst:

„Was ha­ben wir zu be­fürch­ten, wor­über müs­sen wir be­sorgt sein? So­lange das Kiều bleibt, bleibt un­sere Spra­che; so­lange un­sere Spra­che bleibt, be­steht un­ser Land fort.“

Thái, Bình, „De quel­ques aspects phi­lo­so­phi­ques et re­li­gieux du chef-d’œu­vre de la lit­téra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du“ (Über ei­nige phi­lo­so­phi­sche und re­li­gi­öse Aspekte des Meis­ter­werks der vi­et­na­me­si­schen Li­te­ra­tur: das Kim-Vân-Kiều von Nguyễn Du), Mes­sage d’­Ex­trê­me-O­ri­ent, Nr. 1, 1971, S. 25-38; Nr. 2, 1971, S. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Ким-Ван-Кьеу, или раскрытая вьетнамская душа

Пе­ре­ве­дено с фран­цуз­ского

Есть про­из­ве­де­ния, ко­то­рые не­сут в себе вкусы и устрем­ле­ния це­лой на­ции, «от рикши до выс­шего ман­да­ри­на, от улич­ной тор­говки до знат­нейшей дамы». Они оста­ются вечно мо­ло­дыми и ви­дят, как сме­ня­ются но­вые по­ко­ле­ния по­клон­ни­ков. Та­ков слу­чай Ким-Ван-Кьеу1От­верг­ну­тые фор­мы:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (По­весть о Кье­у).
L’Histoire de Kieu (И­сто­рия Кье­у).
Le Roman de Kiều (Ро­ман о Кье­у).
Truyện Kiều.
Histoire de Thuy-Kiêu (И­сто­рия Тю­и-Кье­у).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’Histoire de Kim Vân Kiều (И­сто­рия Ким Ван Кье­у).
Kim Vân Kiều truyện.
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (Но­вая ис­то­рия Ким, Ван и Кье­у).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (Но­вый го­лос раз­би­тых сер­дец).
Nouveau Chant du destin de malheur (Но­вая песнь злой судь­бы).
Nouveaux Accents de douleurs (Но­вые ак­центы бо­ли).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (Но­вая песнь не­счаст­ной судь­бы).
Nouveau Chant de souffrance (Но­вая песнь стра­да­ни­я).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (Но­вый го­лос рас­тер­зан­ных вну­трен­но­стей).
Nouveaux Accents de la douleur (Но­вые ак­центы бо­ли).
Nouvelle Version des entrailles brisées (Но­вая вер­сия раз­би­тых вну­трен­но­стей).
Le Cœur brisé, nouvelle version (Раз­би­тое серд­це, но­вая вер­си­я).
Đoạn-trường tân-thanh., по­эмы из бо­лее чем трёх ты­сяч сти­хов, ко­то­рые по­ка­зы­вают вьет­нам­скую душу во всей её утон­чён­но­сти, чи­стоте и са­мо­от­вер­жен­но­сти:

«Нужно за­та­ить ды­ха­ние, нужно сту­пать с осто­рож­но­стью, чтобы быть в со­сто­я­нии уло­вить кра­соту тек­ста, [на­столь­ко] он гра­ци­о­зен (dịu dàng), пре­ле­стен (thuỳ mị), ве­ли­че­ствен (tráng lệ), ве­ли­ко­ле­пен (huy hoàng).»

Durand, Maurice (éd.), Mélanges sur Nguyễn Du (Сбор­ник о Нгуен Зу), Paris: École française d’Extrême-Orient, 1966.

Ав­тор, Нгуен Зу (1765-1820)2От­верг­ну­тые фор­мы:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Не пу­тать с:
Нгуен Зы (XVI век), чей Об­шир­ный сбор­ник чу­дес­ных ле­генд яв­ля­ется кри­ти­кой его вре­мени под по­кро­вом фан­та­сти­ки., оста­вил ре­пу­та­цию че­ло­века ме­лан­хо­лич­ного и мол­ча­ли­во­го, чьё упор­ное мол­ча­ние за­слу­жило ему этот вы­го­вор от им­пе­ра­то­ра: «В со­ве­тах вы должны го­во­рить и вы­ска­зы­вать своё мне­ние. За­чем так за­мы­каться в мол­ча­нии и от­ве­чать только да или нет?» Ман­да­рин про­тив своей во­ли, его сердце стре­ми­лось лишь к по­кою род­ных гор. Он до­шёл до то­го, что про­клял сам та­лант, ко­то­рый, воз­нося его к выс­шим долж­но­стям, от­да­лял его от са­мого се­бя, так что это стало фи­наль­ной мо­ра­лью его ше­де­вра: «Пусть те, кто на­делён та­лан­том, не гор­дятся своим та­лан­том! Слово “tài” [та­лант] риф­му­ется со сло­вом “tai” [не­сча­стье]». Вер­ный се­бе, он от­ка­зался от вся­кого ле­че­ния во время бо­лез­ни, ко­то­рая ока­за­лась для него ро­ко­вой, и, узнав, что тело его ко­че­не­ет, встре­тил эту но­вость со вздо­хом об­лег­че­ния. «Хорошо!» — про­шеп­тал он, и это слово было его по­след­ним.

Эпопея боли

По­эма про­сле­жи­вает тра­ги­че­скую судьбу Кьеу, де­вушки не­срав­нен­ной кра­соты и та­лан­та. В то время как си­я­ю­щее бу­ду­щее ка­жется ей обе­щан­ным ря­дом с её пер­вой лю­бо­вью, Ки­мом, судьба сту­чится в её дверь: чтобы спа­сти отца и брата от не­спра­вед­ли­вого об­ви­не­ния, она должна про­дать се­бя. То­гда для неё на­чи­на­ется пят­на­дца­ти­лет­нее стран­ствие, в те­че­ние ко­то­рого она бу­дет по­очерёдно слу­жан­кой, на­лож­ни­цей и про­сти­тут­кой, убе­гая от од­ного не­сча­стья, чтобы найти лишь худ­шее. Од­на­ко, по­добно ло­то­су, рас­цве­та­ю­щему на гря­зи, по­среди са­мой этой мер­зо­сти Кьеу со­хра­няет «чи­стый аро­мат сво­его из­на­чаль­ного бла­го­род­ства», ве­до­мая не­по­ко­ле­би­мым убе­жде­ни­ем:

«[…] если тяжёлая карма тя­го­теет над на­шей судь­бой, не бу­дем упре­кать небо и не бу­дем об­ви­нять его в не­спра­вед­ли­во­сти. Ко­рень до­бра пре­бы­вает в нас са­мих.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ким-Ван-Кье­у), trad. du vietnamien par Xuân Phúc [Paul Schneider] et Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gallimard/UNESCO, 1961.

Между переводом и творчеством

Именно во время по­соль­ства в Ки­тай Нгуен Зу об­на­ру­жил ро­ман, ко­то­рый дол­жен был вдох­но­вить его на со­зда­ние ше­де­вра. Из по­вест­во­ва­ния, ко­то­рое можно было бы счесть ба­наль­ным, он су­мел со­здать «бес­смерт­ную по­э­му, / Чьи стихи так слад­ки, что остав­ляют на гу­бах, / Ко­гда их про­пе­ли, ме­до­вый при­вкус»3Droin, Alfred, «Ly-Than-Thong» dans La Jonque victorieuse (По­бе­до­нос­ная джон­ка), Paris: E. Fasquelle, 1906.. Эта ки­тайская пре­ем­ствен­ность, од­на­ко, стала ябло­ком раздора для за­ро­жда­ю­щейся на­ци­о­наль­ной гор­до­сти. В бур­ные 1920-1930-е годы она во­ору­жила кри­тику са­мых не­при­ми­ри­мых на­ци­о­на­ли­стов, ру­по­ром ко­то­рых стал учё­ный Нго Дык Ке:

«Thanh tâm tài nhân [и­с­точ­ник Ким-Ван-Кьеу] — всего лишь пре­зи­ра­е­мый в Ки­тае ро­ман, и вот те­перь Вьет­нам воз­во­дит его в ранг ка­но­ни­че­ской кни­ги, Биб­лии, это по­ис­тине ве­ли­кий по­зор.»

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (В­ве­де­ние в Нам-Фонг, 1917-1934), Saïgon: Société des études indochinoises, 1973.

В действи­тель­но­сти, по­мимо за­им­ство­ван­ных или воль­ных пас­са­жей, Ким-Ван-Кьеу яв­ля­ется прежде всего эхом не­спра­вед­ли­во­стей, пре­тер­пе­ва­е­мых вьет­нам­ским на­ро­дом. «Песни се­лян на­учили меня го­вору джута и шел­ко­вицы / Плач и ры­да­ния в де­рев­нях на­по­ми­нают о войнах и тра­уре», пи­шет Нгуен Зу в дру­гой по­эме4Речь идёт о по­эме «День Чи­стой Яс­но­сти» («Thanh minh ngẫu hứng»). Празд­ник Чи­стой Яс­но­сти — это ко­гда се­мьи чест­вуют пред­ков, идя по де­ревне при­во­дить в по­ря­док их мо­ги­лы.. На про­тя­же­нии всей эпо­пеи про­яв­ля­ется эта виб­ри­ру­ю­щая, ча­сто раз­ди­ра­ю­щая чув­стви­тель­ность по­эта, чьё сердце бьётся в уни­сон со стра­да­ни­ем, ко­то­рое смутно тлело в скром­ных мас­сах, как сви­де­тель­ствует этот от­ры­вок:

«Трост­ники при­жи­мали свои ров­ные вер­хушки под хрип­лым ды­ха­нием се­вер­ного вет­ра. Вся пе­чаль осен­него неба ка­за­лась пред­на­зна­чен­ной од­ному су­ще­ству [Кье­у]. Вдоль ноч­ных эта­пов, ко­гда свет па­дал с го­ло­во­кру­жи­тель­ного не­бо­свода и дали те­ря­лись в оке­ане ту­ма­на, лу­на, ко­то­рую она ви­де­ла, за­став­ляла её сты­диться своих клятв пе­ред ре­ками и го­ра­ми.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ким-Ван-Кье­у), trad. du vietnamien par Xuân Phúc [Paul Schneider] et Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gallimard/UNESCO, 1961.

Зеркало для народа

Судьба Ким-Ван-Кьеу была та­ко­ва, что он по­ки­нул об­ласть ли­те­ра­ту­ры, чтобы стать зер­ка­лом, в ко­то­ром узнаёт себя каж­дый вьет­на­мец. На­род­ная песня воз­вела его чте­ние в на­сто­я­щее ис­кус­ство жиз­ни, не­от­де­ли­мое от удо­воль­ствий муд­ре­ца: «Чтобы быть муж­чи­ной, нужно уметь иг­рать в “tổ tôm”5Вьет­нам­ская кар­точ­ная игра для пяти иг­ро­ков. Очень по­пу­ляр­ная в выс­шем об­ще­стве, она счи­та­ется тре­бу­ю­щей много па­мяти и про­ни­ца­тель­но­сти., пить юнь­нань­ский чай и де­кла­ми­ро­вать Кьеу» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Суе­ве­рие даже овла­дело им, пре­вра­тив книгу в ора­кул: в мо­менты не­уве­рен­но­сти не­редко от­кры­вают её на­у­гад, чтобы ис­кать в пред­ста­вив­шихся сти­хах от­вет судь­бы. Так, от ка­би­нета учёного до са­мого скром­ного жи­лища по­эма су­мела стать не­за­ме­ни­мой. Именно учё­ному Фам Ку­иню мы обя­заны фор­му­лой, остав­шейся зна­ме­ни­той, ко­то­рая ре­зю­ми­рует это чув­ство:

«Чего нам бо­ять­ся, о чём должны мы бес­по­ко­ить­ся? Кьеу оста­нет­ся, наш язык оста­нет­ся; наш язык оста­нет­ся, наша страна со­хра­нит­ся.»

Thái, Bình, «De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du» (О не­ко­то­рых фи­ло­соф­ских и ре­ли­ги­оз­ных ас­пек­тах ше­де­вра вьет­нам­ской ли­те­ра­ту­ры: Ким-Ван-Кьеу Нгуен Зу), Message d’Extrême-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

كيم-فان-كيو، أو الروح الفيتنامية المكشوفة

مترجم من الفرنسية

هناك أعمال تحمل في طياتها أذواق وتطلعات أمة بأكملها، «من سائق العربة اليدوية إلى أعلى موظف حكومي، من البائعة المتجولة إلى أعظم سيدة في العالم». إنها تبقى شابة إلى الأبد وترى تعاقب أجيال جديدة من المعجبين. هذا هو حال كيم-فان-كيو1الأشكال المرفوضة:
كيم، فين، كيو.
حكاية كيو.
قصة كيو.
رواية كيو.
ترويين كيو.
قصة ثوي-كيو.
ترويين ثوي-كيو.
قصة كيم فان كيو.
كيم فان كيو ترويين.
القصة الجديدة لكيم، فان وكيو.
كيم فان كيو تان-ترويين.
الصوت الجديد للقلوب المحطمة.
النشيد الجديد لقدر الشقاء.
لهجات جديدة للآلام.
النشيد الجديد لمصير تعيس.
نشيد جديد للمعاناة.
صوت جديد للأحشاء الممزقة.
لهجات جديدة للألم.
النسخة الجديدة للأحشاء المحطمة.
القلب المحطم، نسخة جديدة.
دوان-ترونغ تان-ثانه.، تلك القصيدة التي تضم أكثر من ثلاثة آلاف بيت تُظهر الروح الفيتنامية بكل رقتها ونقائها وإنكار ذاتها:

«يجب حبس الأنفاس، يجب السير بحذر لنكون قادرين على إدراك جمال النص [لأنه] رشيق (ديو دانغ)، جميل (ثوي مي)، عظيم (ترانغ لي)، رائع (هوي هوانغ).»

دوران، موريس (محرر)، Mélanges sur Nguyễn Du (مختارات عن نغوين دو)، باريس: المدرسة الفرنسية للشرق الأقصى، 1966.

المؤلف، نغوين دو (1765-1820)2الأشكال المرفوضة:
نغوين زو.
نغوين-زو.
هغوين-دو.
عدم الخلط مع:
نغوين دو (القرن السادس عشر)، الذي كان كتابه المجموعة الواسعة للأساطير الرائعة نقداً لعصره تحت حجاب الخيال.، ترك سمعة رجل كئيب وصامت، صمته العنيد أكسبه هذا التوبيخ من الإمبراطور: «يجب أن تتحدث في المجالس وتعطي رأيك. لماذا تنغلق على نفسك في الصمت ولا تجيب إلا بنعم أو لا؟» موظف حكومي رغماً عنه، لم يكن قلبه يتوق إلا لهدوء جباله الأصلية. وصل به الأمر إلى لعن موهبته ذاتها التي، برفعها إياه إلى أعلى المناصب، أبعدته عن ذاته، لدرجة جعلها المغزى الأخلاقي النهائي لتحفته: «فليحذر أصحاب المواهب من التباهي بمواهبهم! كلمة “تاي” [موهبة] تتناغم مع كلمة “تاي” [مصيبة]». ثابتاً على مبادئه، رفض أي علاج خلال المرض الذي كان قاتلاً له، وعندما علم أن جسده يبرد، استقبل الخبر بتنهيدة ارتياح. «حسناً!»، همس، وكانت هذه كلمته الأخيرة.

ملحمة الألم

تتتبع القصيدة المصير المأساوي لكيو، فتاة ذات جمال وموهبة لا مثيل لهما. بينما يبدو لها مستقبل مشرق مع حبها الأول، كيم، يطرق القدر بابها: لإنقاذ والدها وأخيها من اتهام ظالم، يجب أن تبيع نفسها. عندها، تبدأ رحلة خمسة عشر عاماً، تصبح خلالها بالتناوب خادمة وجارية وعاهرة، هاربة من مصيبة لتجد أسوأ منها. ومع ذلك، مثل زهرة اللوتس التي تزهر على الوحل، في وسط هذا الحضيض نفسه، تحتفظ كيو بـ«العطر النقي لنبلها الأصلي»، مسترشدة بقناعة راسخة:

«[…] إذا كان كارما ثقيل يثقل مصيرنا، فلا نلوم السماء ولا نتهمها بالظلم. جذور الخير تكمن في أنفسنا.»

نغوين، دو، Kim-Vân-Kiêu (كيم-فان-كيو)، ترجمة من الفيتنامية بواسطة شوان فوك [بول شنايدر] وشوان فييت [نغيم شوان فييت]، باريس: غاليمار/اليونسكو، 1961.

بين الترجمة والإبداع

خلال سفارة في الصين اكتشف نغوين دو الرواية التي ستلهمه تحفته. من قصة قد يُحكم عليها بأنها عادية، استطاع أن يخلق «قصيدة خالدة / أبياتها عذبة جداً حتى أنها تترك، على الشفاه، / عندما نغنيها، طعم العسل»3دروان، ألفريد، «لي-ثان-ثونغ» في La Jonque victorieuse (القارب المنتصر)، باريس: إي. فاسكيل، 1906.. هذا الانتساب الصيني سيصبح، مع ذلك، تفاحة خلاف للفخر الوطني الناشئ. في حماسة سنوات 1920-1930، سلّحت نقد القوميين الأكثر تشدداً، الذين كان المثقف نغو دوك كي متحدثاً باسمهم:

«إن ثانه تام تاي نهان [مصدر كيم-فان-كيو] ليست إلا رواية محتقرة في الصين وها هي فيتنام الآن ترفعها إلى مرتبة كتاب مقدس، إنجيل، إنه حقاً عار كبير.»

فام، ثي نغوان، Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (مقدمة إلى نام-فونغ، 1917-1934)، سايغون: جمعية الدراسات الهندوصينية، 1973.

في الحقيقة، ما وراء مقاطعها المقتبسة أو الفاحشة، كيم-فان-كيو هي قبل كل شيء صدى للظلم الذي عاناه الشعب الفيتنامي. «أغاني القرويين علمتني لغة الجوت والتوت / البكاء والنحيب في الريف يستحضران الحروب والحداد»، يكتب نغوين دو في قصيدة أخرى4يتعلق الأمر بقصيدة «يوم الوضوح النقي» («ثانه مينه نغو هونغ»). عيد الوضوح النقي هو الذي تكرم فيه العائلات الأسلاف بالذهاب إلى الريف لتنظيف قبورهم.. طوال الملحمة تظهر هذه الحساسية النابضة، المؤلمة غالباً، لشاعر يرتجف قلبه بتناغم مع المعاناة التي كانت تغلي بشكل مشوش في الجماهير المتواضعة، كما يشهد هذا المقطع:

«كانت القصب تضغط قممها المتساوية على نفس البرد الأجش. كل حزن سماء الخريف بدا محفوظاً لكائن واحد [كيو]. على طول المراحل الليلية، بينما كان الضوء يسقط من السماء الدوارة والبعيد يضيع في محيط من الضباب، القمر الذي رأته جعلها تخجل من قسمها أمام الأنهار والجبال.»

نغوين، دو، Kim-Vân-Kiêu (كيم-فان-كيو)، ترجمة من الفيتنامية بواسطة شوان فوك [بول شنايدر] وشوان فييت [نغيم شوان فييت]، باريس: غاليمار/اليونسكو، 1961.

مرآة للشعب

كان حظ كيم-فان-كيو عظيماً لدرجة أنها غادرت مجال الأدب لتصبح مرآة يتعرف فيها كل فيتنامي على نفسه. أغنية شعبية نصّبت قراءتها كفن حقيقي للعيش، لا ينفصل عن ملذات الحكيم: «ليكون المرء رجلاً، يجب أن يعرف لعب “تو توم”5لعبة ورق فيتنامية لخمسة لاعبين. رائجة جداً في المجتمع الراقي، يُشتهر بأنها تتطلب الكثير من الذاكرة والفطنة.، شرب شاي يونان وإلقاء كيو» (لام تراي بييت دانه تو توم، أونغ ترا مان هاو، نغام نوم ثوي كيو). حتى الخرافة استولت عليها، جاعلة من الكتاب عرّافاً: في لحظات عدم اليقين، ليس من النادر أن يُفتح عشوائياً للبحث، في الأبيات التي تظهر، عن إجابة من القدر. لذلك، من مكتب العالم إلى أكثر المساكن تواضعاً، عرفت القصيدة كيف تجعل نفسها لا غنى عنها. ندين للأديب فام كوينه بالصيغة الشهيرة التي تلخص هذا الشعور:

«ما الذي يجب أن نخشاه، ما الذي يجب أن نقلق بشأنه؟ ببقاء كيو، تبقى لغتنا؛ ببقاء لغتنا، يستمر بلدنا.»

تاي، بينه، «De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» (عن بعض الجوانب الفلسفية والدينية لتحفة الأدب الفيتنامي: كيم-فان-كيو لنغوين دو)، Message d’Extrême-Orient (رسالة الشرق الأقصى)، العدد 1، 1971، ص. 25-38؛ العدد 2، 1971، ص. 85-97.

  • 14 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

El Kim-Vân-Kiêu, o el alma vietnamita desvelada

Tra­ducido del fran­cés

Hay obras que llevan en sí los gus­tos y las as­pi­ra­cio­nes de una na­ción en­te­ra, «desde el con­duc­tor de ri­cks­haw hasta el más alto man­da­rín, desde la ven­de­dora am­bulante hasta la más grande dama del mundo». Per­ma­ne­cen eter­na­mente jóve­nes y ven suce­derse nuevas ge­ne­ra­cio­nes de ado­ra­do­res. Tal es el caso del Kim-Vân-Kiêu1For­mas re­cha­za­das:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (El Cuento de Kiêu).
L’His­toire de Kieu (La His­toria de Kieu).
Le Ro­man de Kiều (La No­vela de Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (His­toria de Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (La His­toria de Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
No­uve­lle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nueva His­toria de Kim, Vân y Kiều).
Kim Vân Kiều tân-t­ruyện.
La No­uve­lle Voix des cœurs bri­sés (La Nueva Voz de los co­ra­zo­nes rotos).
No­uveau Chant du des­tin de malheur (Nuevo Canto del des­tino de des­gra­cia).
No­uveaux Ac­cents de do­uleurs (Nuevos Acen­tos de do­lores).
No­uveau Chant d’une des­ti­née malheureuse (Nuevo Canto de un des­tino des­gra­cia­do).
No­uveau Chant de so­uffrance (Nuevo Canto de sufri­mien­to).
No­uve­lle Voix des en­trai­lles dé­chi­rées (Nueva Voz de las en­tra­ñas des­ga­rra­da­s).
No­uveaux Ac­cents de la do­uleur (Nuevos Acen­tos del do­lor).
No­uve­lle Ver­sion des en­trai­lles bri­sées (Nueva Ver­sión de las en­tra­ñas rota­s).
Le Cœur bri­sé, no­uve­lle ver­sion (El Co­ra­zón roto, nueva ver­sión).
Đoạn-t­rường tân-thanh., este poema de más de tres mil ver­sos que mues­tran el alma vie­tna­mita en toda su deli­ca­deza, su pureza y su abne­ga­ción:

«Hay que con­te­ner la res­pi­ra­ción, hay que ca­mi­nar con pre­caución para es­tar en con­di­cio­nes de cap­tar la be­lleza del texto [tan­to] es gra­cioso (dịu dàng), bo­nito (thuỳ mị), gran­dioso (tráng lệ), es­plén­dido (huy hoàng).»

Du­rand, Maurice (e­d.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Mis­celá­nea so­bre Nguyễn Du), Pa­rís: École française d’Ext­rê­me-Orient, 1966.

El autor, Nguyễn Du (1765-1820)2For­mas re­cha­za­das:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
No con­fun­dir con:
Nguyễn Dữ (siglo XVI), cuyo Vasto Com­pen­dio de leyen­das ma­ravi­llosas es una crítica de su tiempo bajo el velo de lo fan­tás­ti­co., dejó la reputa­ción de un hom­bre melan­cólico y ta­citur­no, cuyo mutismo obs­ti­nado le va­lió esta repri­menda del em­pe­ra­dor: «Es ne­ce­sa­rio que, en los con­sejos, ha­bléis y deis vues­tra opi­nión. ¿Por qué en­ce­rra­ros así en el si­len­cio y no res­pon­der nunca más que con sí o con no?» Man­da­rín a su pe­s­ar, su co­ra­zón no as­pi­raba más que a la quie­tud de sus mon­ta­ñas na­ta­les. Llegó a mal­de­cir ese ta­lento mismo que, eleván­dolo a los más al­tos car­gos, lo alejaba de sí mis­mo, hasta el punto de ha­cer de ello la mo­ra­leja fi­nal de su obra ma­es­tra: «¡Que aque­llos que tie­nen ta­lento no se glorifiquen pues de su ta­len­to! La pa­la­bra “tài” [ta­len­to] rima con la pa­la­bra “tai” [des­gra­cia]». Igual a sí mis­mo, re­chazó todo tra­ta­miento du­rante la en­fer­me­dad que le fue fa­tal y, al en­te­rarse de que su cuerpo se hela­ba, aco­gió la no­ti­cia con un sus­piro de ali­vio. «¡Bien!», mur­muró, y esta pa­la­bra fue la úl­ti­ma.

La Epopeya del dolor

El poema relata el des­tino trágico de Kiều, joven de una be­lleza y un ta­lento in­com­pa­ra­bles. Mien­tras que un futuro ra­diante le pa­rece pro­me­tido junto a su pri­mer amor, Kim, la fa­ta­li­dad llama a su puer­ta: para sal­var a su pa­dre y a su her­mano de una acu­sación ini­cua, debe ven­der­se. En­ton­ces, co­mienza para ella un pe­riplo de quince años, du­rante los cua­les será suce­siva­mente sir­vien­ta, con­cu­bina y pros­ti­tuta, huyendo de un in­for­tu­nio para no en­con­trar más que uno peor. Sin em­bar­go, como el loto que florece so­bre el fan­go, en me­dio de esta ab­yec­ción mis­ma, Kiều con­serva «el puro per­fume de su no­bleza origi­nal», guiada por una con­vic­ción in­quebran­ta­ble:

«[…] si un pe­sado karma pesa so­bre nues­tro des­ti­no, no re­crimi­ne­mos contra el cielo y no lo acu­se­mos de injus­ti­cia. La raíz del bien re­side en no­so­t­ros mis­mos.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. del vie­tna­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] y Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rís: Ga­llimar­d/U­NES­CO, 1961.

Entre traducción y creación

Fue du­rante una em­bajada en China cuando Nguyễn Du des­cu­brió la no­vela que iba a ins­pi­rarle su obra ma­es­tra. De un relato que po­dría juz­garse ba­nal, supo crear un «poema in­mor­tal / Cuyos ver­sos son tan dul­ces que dejan, so­bre el la­bio, / Cuando se han can­ta­do, un sa­bor de miel»3Droin, Al­fred, «Ly-Than-Thong» en La Jon­que vic­torieuse (El Junco vic­torio­so), Pa­rís: E. Fas­que­lle, 1906.. Esta fi­lia­ción china iba, sin em­bar­go, a con­ver­tirse en una man­zana de la dis­cor­dia para el or­gu­llo na­cio­nal na­cien­te. En la efer­ves­cen­cia de los años 1920-1930, armó la crítica de los na­cio­na­lis­tas más in­tran­sigen­tes, de los cua­les el le­trado Ngô Đức Kế se hizo por­tavoz:

«El Thanh tâm tài nhân [fuente del Kim-Vân-Kiêu] no es más que una no­vela des­pre­ciada en China y he aquí que ahora Vie­tnam la eleva al rango de libro ca­nó­ni­co, de Biblia, es ver­da­de­ra­mente darse una gran ver­güen­za.»

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Na­m-Phong, 1917-1934 (In­tro­duc­ción al Na­m-Phong, 1917-1934), Saigón: So­ciété des études in­do­chi­no­i­ses, 1973.

En ver­dad, más allá de sus pa­sajes pres­ta­dos o li­cen­cio­sos, el Kim-Vân-Kiêu es ante todo el eco de las injus­ti­cias sufri­das por el pueblo vie­tna­mita. «Los can­tos de los al­dea­nos me han en­señado el ha­blar del yute y de la mo­rera / Llan­tos y so­llo­zos en los cam­pos evo­can gue­rras y duelos», es­cribe Nguyễn Du en otro poema4Se trata del poema «Día de Clara Pureza» («Thanh minh ngẫu hứn­g»). La fiesta de la Clara Pureza es aque­lla en que las fa­mi­lias hon­ran a los an­ces­tros yen­do, por el cam­po, a ha­cer el aseo de sus tum­bas.. A lo largo de la epo­peya apa­rece esta sen­sibi­li­dad vibran­te, a me­nudo des­ga­rra­do­ra, de un poeta cuyo co­ra­zón vibra al uní­sono del sufri­miento que her­vía con­fu­sa­mente en las ma­sas humil­des, como lo tes­ti­mo­nia este pa­saje:

«Los jun­cos apre­ta­ban sus cimas igua­les al so­plo ronco de la bri­sa. Toda la tris­teza de un cielo de otoño pa­re­cía re­ser­vada a un solo ser [Kiều]. A lo largo de las etapas noc­tur­nas, mien­tras que una cla­ri­dad caía del fir­ma­mento ver­ti­gi­noso y que las leja­nías se per­dían en un océano de bruma, la luna que veía le ha­cía aver­gon­zarse de sus jura­men­tos ante los ríos y los mon­tes.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. del vie­tna­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] y Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rís: Ga­llimar­d/U­NES­CO, 1961.

Un espejo para el pueblo

La for­tuna del Kim-Vân-Kiêu fue tal que ha aban­do­nado el do­mi­nio de la lite­ra­tura para con­ver­tirse en un es­pejo en el cual cada vie­tna­mita se re­co­no­ce. Una can­ción po­pular ha erigido así su lec­tura en ver­da­dero arte de vivir, in­di­so­cia­ble de los pla­ce­res del sa­bio: «Para ser un hom­bre, hay que sa­ber jugar al “tổ tôm”5Juego de car­tas vie­tna­mita para cinco juga­do­res. Muy en boga en la alta so­cie­dad, tiene fama de exigir mu­cha me­mo­ria y perspi­ca­cia., be­ber té de Yun­nan y de­cla­mar el Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mận hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). La supers­ti­ción se ha apo­de­rado in­cluso de él, ha­ciendo del libro un oráculo: en los mo­men­tos de in­cer­ti­dum­bre, no es raro que se abra al azar para bus­car, en los ver­sos que se pre­sen­tan, una res­puesta del des­tino. Así, del ga­bi­nete del sa­bio a la mo­rada más mo­des­ta, el poema ha sa­bido ha­cerse in­dis­pen­sa­ble. Es al le­trado Phạm Quỳnh a quien se debe la fór­mula, que ha que­dado célebre, que re­sume este sen­ti­mien­to:

«¿Qué te­ne­mos que te­mer, de qué debe­mos es­tar in­quie­tos? Que­dando el Kiều, nues­tra len­gua que­da; que­dando nues­tra len­gua, nues­tro país sub­sis­te.»

Thái, Bình, «De quel­ques as­pects phi­lo­so­phiques et reli­gieux du chef-d’œuvre de la litté­ra­ture vie­tna­mienne : le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» (De al­gu­nos as­pec­tos fi­lo­só­fi­cos y reli­gio­sos de la obra ma­es­tra de la lite­ra­tura vie­tna­mita: el Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du), Me­ss­age d’Ext­rê­me-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

《金云翘》，或越南灵魂的揭示

译自法文

有些作品承载着整个民族的品味和愿望，“从人力车夫到最高级的官员，从流动商贩到最尊贵的贵妇”。它们永葆青春，见证着一代又一代崇拜者的更替。《金云翘》1不采用的形式：
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu（翘的故事）.
L’Histoire de Kieu（翘的历史）.
Le Roman de Kiều（翘传）.
Truyện Kiều（翘传）.
Histoire de Thuy-Kiêu（翠翘传）.
Truyện Thuy-Kiêu（翠翘传）.
L’Histoire de Kim Vân Kiều（金云翘传）.
Kim Vân Kiều truyện（金云翘传）.
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều（金、云、翘新传）.
Kim Vân Kiều tân-truyện（金云翘新传）.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés（碎心新声）.
Nouveau Chant du destin de malheur（厄运新歌）.
Nouveaux Accents de douleurs（痛苦新声）.
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse（不幸命运新歌）.
Nouveau Chant de souffrance（苦难新歌）.
Nouvelle Voix des entrailles déchirées（撕心裂肺新声）.
Nouveaux Accents de la douleur（痛苦新声）.
Nouvelle Version des entrailles brisées（碎肠新版）.
Le Cœur brisé, nouvelle version（碎心，新版）.
Đoạn-trường tân-thanh（断肠新声）.正是这样的作品，这部三千多行的诗篇展现了越南灵魂的全部精致、纯洁和奉献精神：

“必须屏住呼吸，必须小心翼翼地行走，才能把握文本的美，因为它是如此优雅（dịu dàng）、美丽（thuỳ mị）、壮丽（tráng lệ）、辉煌（huy hoàng）。”

Durand, Maurice (编), Mélanges sur Nguyễn Du（关于阮攸的研究集）, 巴黎：远东法国学院，1966年。

作者阮攸（1765-1820）2不采用的形式：
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
不要与以下混淆：
Nguyễn Dữ（16世纪），其《传奇宝录》是在幻想面纱下对其时代的批判。留下了一个忧郁寡言之人的名声，他顽固的沉默为他招来了皇帝的训斥：“在朝廷会议上，你必须发言并提出你的意见。为什么你要这样封闭自己，总是只用是或否来回答？”身不由己的官员，他的心只向往着故乡山峦的宁静。他甚至诅咒自己的才华，因为这才华将他提升到最高的职位，却使他远离了自己，以至于成为他杰作的最终寓意：“有才华的人不要因其才华而自傲！’才’字与’灾’字押韵”。始终如一的他，在致命疾病期间拒绝任何治疗，当得知自己的身体变冷时，他如释重负地叹了一口气。“好！”他低声说道，这就是他的遗言。

苦难的史诗

这首诗追溯了翘的悲惨命运，她是一位美貌和才华无与伦比的年轻女子。当光明的未来似乎在她与初恋金的身边等待着她时，命运却敲响了她的门：为了拯救父亲和兄弟免受不公正的指控，她必须卖身。于是，她开始了十五年的漂泊，期间她先后成为仆人、妾室和妓女，逃离一个不幸却又陷入更糟的境地。然而，就像在污泥上绽放的莲花，即使在这种卑劣之中，翘仍保持着“她原初高贵的纯洁芬芳”，被一个不可动摇的信念所引导：

“[…] 如果沉重的因果报应压在我们的命运上，我们不要抱怨上天，不要指责它不公。善的根源在我们自己身上。”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều（金云翘）, 从越南语译出，译者：Xuân Phúc [Paul Schneider] 和 Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt]，巴黎：伽利玛/联合国教科文组织，1961年。

在翻译与创作之间

阮攸是在一次出使中国期间发现了激发他创作杰作的小说。从一个可能被认为平凡的故事中，他创造了一首“不朽的诗篇 / 其诗句如此甜美，在唇边留下 / 当人们吟唱过后，蜂蜜的滋味”3Droin, Alfred, “Ly-Than-Thong” 在 La Jonque victorieuse（胜利的帆船），巴黎：E. Fasquelle，1906年。。然而，这种中国渊源成为新兴民族自豪感的争议焦点。在1920-1930年代的热潮中，它武装了最不妥协的民族主义者的批评，文人吴德计成为其代言人：

“《青心才人》[《金云翘》的来源]只是在中国被轻视的小说，而现在越南却将其提升为经典著作、圣经的地位，这真是极大的耻辱。”

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934（南风导论，1917-1934），西贡：印度支那研究会，1973年。

实际上，除了借用或淫秽的段落外，《金云翘》首先是越南人民所遭受不公正的回声。“村民的歌声教会了我黄麻和桑树的语言 / 乡村的哭泣和呜咽唤起战争和哀悼”，阮攸在另一首诗中写道4这是诗作“清明日”（“Thanh minh ngẫu hứng”）。清明节是家庭通过去乡间清扫祖先坟墓来纪念祖先的节日。。整个史诗中都出现了这种振动的、经常撕心裂肺的敏感性，一位诗人的心与卑微大众中潜伏的痛苦产生共鸣，如这段文字所示：

“芦苇在粗暴的寒风吹拂下压低了它们平齐的顶端。秋天天空的所有悲伤似乎都留给了一个人[翘]。在夜晚的路程中，当光明从眩晕的苍穹落下，远方消失在雾海中时，她看到的月亮让她为在江山面前的誓言感到羞愧。”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều（金云翘）, 从越南语译出，译者：Xuân Phúc [Paul Schneider] 和 Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt]，巴黎：伽利玛/联合国教科文组织，1961年。

人民的镜子

《金云翘》的影响如此之大，以至于它已经离开了文学领域，成为每个越南人都能认同的镜子。一首民歌将阅读它提升为真正的生活艺术，与智者的乐趣密不可分：“要成为一个男人，必须知道如何玩’tố tôm’5越南五人纸牌游戏。在上流社会非常流行，据说需要大量的记忆力和洞察力。，喝云南茶，吟诵《翘》”（Làm trai biết đánh tố tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều）。迷信甚至占据了它，将这本书变成了神谕：在不确定的时刻，人们经常随意翻开它，在出现的诗句中寻找命运的答案。因此，从学者的书房到最简陋的住所，这首诗已经变得不可或缺。我们要归功于文人范琼这个仍然著名的公式，它总结了这种情感：

“我们有什么可担心的，我们应该为什么感到焦虑？《翘》存在，我们的语言就存在；我们的语言存在，我们的国家就存续。”

Thái, Bình, “De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du”（越南文学杰作《金云翘》的若干哲学和宗教方面），《远东信息》，第1期，1971年，第25-38页；第2期，1971年，第85-97页。

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

The Kim-Vân-Kiêu, or the Vietnamese Soul Unveiled

Trans­lated from French

There are works that carry within them­selves the tastes and as­pi­ra­tions of an en­tire na­tion, “from the rick­shaw puller to the high­est man­dar­in, from the street ven­dor to the great­est lady in the world”. They re­main eter­nally young and wit­ness the suc­ces­sion of new gen­er­a­tions of ad­mir­ers. Such is the case of the Kim-Vân-Kiêu1Re­jected forms:
Kim, Ven, Kièu.
Le Conte de Kiêu (The Tale of Kiêu).
L’His­toire de Kieu (The Story of Kieu).
Le Ro­man de Kiều (The Novel of Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-K­iêu (S­tory of Thuy-K­iêu).
Truyên Thuy-K­iêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (The Story of Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (New Story of Kim, Vân and Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs brisés (The New Voice of Bro­ken Heart­s).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (New Song of Un­for­tu­nate Des­tiny).
Nou­veaux Ac­cents de douleurs (New Ac­cents of Sor­row).
Nou­veau Chant d’une des­tinée mal­heureuse (New Song of an Un­for­tu­nate Des­tiny).
Nou­veau Chant de souf­france (New Song of Suf­fer­ing).
Nou­velle Voix des en­trailles déchirées (New Voice of Torn En­trail­s).
Nou­veaux Ac­cents de la douleur (New Ac­cents of Pain).
Nou­velle Ver­sion des en­trailles brisées (New Ver­sion of Bro­ken En­trail­s).
Le Cœur brisé, nou­velle ver­sion (The Bro­ken Heart, New Ver­sion).
Đoạn-trường tân-thanh., this poem of more than three thou­sand verses that re­veals the Viet­namese soul in all its del­i­ca­cy, pu­ri­ty, and self-de­nial:

“One must hold one’s breath, one must tread with cau­tion to be able to grasp the beauty of the text [so much] is it gra­cious (dịu dàng), pretty (thuỳ mị), grandiose (tráng lệ), splen­did (huy hoàng).”

Du­rand, Mau­rice (ed.), Mélanges sur Nguyễn Du (Es­says on Nguyễn Du), Paris: École française d’Ex­trême-Ori­ent, 1966.

The au­thor, Nguyễn Du (1765-1820)2Re­jected forms:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Not to be con­fused with:
Nguyễn Dữ (16th cen­tu­ry), whose Vast Col­lec­tion of Mar­velous Leg­ends is a crit­i­cism of his time un­der the veil of the fan­tas­tic., left the rep­u­ta­tion of a melan­cholic and tac­i­turn man, whose ob­sti­nate mutism earned him this rep­ri­mand from the em­per­or: “You must speak and give your opin­ion in coun­cils. Why do you thus shut your­self up in si­lence and only ever an­swer with yes or no?” A man­darin in spite of him­self, his heart as­pired only to the qui­etude of his na­tive moun­tains. He came to curse the very tal­ent that, by el­e­vat­ing him to the high­est of­fices, dis­tanced him from him­self, to the point of mak­ing it the moral con­clu­sion of his mas­ter­piece: “Let those who have tal­ent not glo­rify them­selves for their tal­ent! The word ’tài’ [tal­ent] rhymes with the word ’tai’ [m­is­for­tune]”. True to him­self, he re­fused all treat­ment dur­ing the ill­ness that proved fa­tal to him and, learn­ing that his body was grow­ing cold, he wel­comed the news with a sigh of re­lief. “Good!”, he mur­mured, and this word was his last.

The Epic of Sorrow

The poem re­traces the tragic des­tiny of Kiêu, a young woman of in­com­pa­ra­ble beauty and tal­ent. While a ra­di­ant fu­ture seems promised to her along­side her first love, Kim, fate strikes at her door: to save her fa­ther and brother from an un­just ac­cu­sa­tion, she must sell her­self. Thus be­gins for her a jour­ney of fif­teen years, dur­ing which she will be in turn ser­vant, con­cu­bine, and pros­ti­tute, flee­ing one mis­for­tune only to find a worse one. Yet, like the lo­tus that blooms on the mire, in the midst of this very ab­jec­tion, Kiêu pre­serves “the pure fra­grance of her orig­i­nal no­bil­ity”, guided by an un­shake­able con­vic­tion:

“[…] if a heavy karma weighs on our des­tiny, let us not re­crim­i­nate against heaven and let us not ac­cuse it of in­jus­tice. The root of good re­sides within our­selves.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trans. from Viet­namese by Xuân Phúc [Paul Schnei­der] and Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gal­li­mard/UNESCO, 1961.

Between Translation and Creation

It was dur­ing an em­bassy to China that Nguyễn Du dis­cov­ered the novel that would in­spire his mas­ter­piece. From a story one might judge ba­nal, he knew how to cre­ate an “im­mor­tal poem / Whose verses are so sweet that they leave, on the lip, / When one has sung them, a taste of honey”3Droin, Al­fred, “Ly-Than-Thong” in La Jonque vic­to­rieuse (The Vic­to­ri­ous Junk), Paris: E. Fasquelle, 1906.. This Chi­nese fil­i­a­tion would, how­ev­er, be­come an ap­ple of dis­cord for nascent na­tional pride. In the ef­fer­ves­cence of the 1920s-1930s, it armed the crit­i­cism of the most in­tran­si­gent na­tion­al­ists, of whom the scholar Ngô Đức Kế be­came the spokesper­son:

“The Thanh tâm tài nhân [source of the Kim-Vân-Kiêu] is but a de­spised novel in China and now Viet­nam el­e­vates it to the rank of canon­i­cal book, of Bible, it is truly bring­ing great shame upon one­self.”

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­tro­duc­tion to Nam-Phong, 1917-1934), Saigon: So­ciété des études in­dochi­nois­es, 1973.

In truth, be­yond its bor­rowed or li­cen­tious pas­sages, the Kim-Vân-Kiêu is above all the echo of the in­jus­tices suf­fered by the Viet­namese peo­ple. “The songs of the vil­lagers have taught me the speech of jute and mul­berry / Tears and sobs in the coun­try­side evoke wars and mourn­ing”, writes Nguyễn Du in an­other poem4This is the poem “Day of Pure Clar­i­ty” (“Thanh minh ngẫu hứng”). The Fes­ti­val of Pure Clar­ity is when fam­i­lies honor their an­ces­tors by go­ing to the coun­try­side to clean their tombs.. Through­out the epic ap­pears this vi­brant, of­ten heartrend­ing sen­si­tiv­ity of a poet whose heart beats in uni­son with the suf­fer­ing that smol­dered con­fus­edly in the hum­ble mass­es, as this pas­sage tes­ti­fies:

“The reeds pressed their equal tops to the hoarse breath of the north wind. All the sad­ness of an au­tumn sky seemed re­served for a sin­gle be­ing [K­iêu]. Along the noc­tur­nal stages, when a clar­ity fell from the ver­tig­i­nous fir­ma­ment and the dis­tances were lost in an ocean of mist, the moon she saw made her ashamed of her oaths be­fore the rivers and moun­tains.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trans. from Viet­namese by Xuân Phúc [Paul Schnei­der] and Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gal­li­mard/UNESCO, 1961.

A Mirror for the People

The for­tune of the Kim-Vân-Kiêu was such that it has left the do­main of lit­er­a­ture to be­come a mir­ror in which ev­ery Viet­namese rec­og­nizes them­selves. A pop­u­lar song has thus erected its read­ing as a ver­i­ta­ble art of liv­ing, in­sep­a­ra­ble from the plea­sures of the sage: “To be a man, one must know how to play ’tổ tôm’5Viet­namese card game for five play­ers. Very pop­u­lar in high so­ci­ety, it is re­puted to re­quire much mem­ory and per­spi­cac­i­ty., drink Yun­nan tea and re­cite the Kiêu” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Su­per­sti­tion has even seized upon it, mak­ing the book an or­a­cle: in mo­ments of un­cer­tain­ty, it is not rare for one to open it at ran­dom to seek, in the verses that present them­selves, an an­swer from des­tiny. Thus, from the schol­ar’s cab­i­net to the most mod­est dwelling, the poem has known how to make it­self in­dis­pens­able. It is to the scholar Phạm Quỳnh that we owe the for­mu­la, which re­mains fa­mous, that sum­ma­rizes this sen­ti­ment:

“What have we to fear, what should we be anx­ious about? The Kiêu re­main­ing, our lan­guage re­mains; our lan­guage re­main­ing, our coun­try sub­sists.”

Thái, Bình, “De quelques as­pects philosophiques et re­ligieux du chef-d’œu­vre de la lit­téra­ture viet­nami­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (On Some Philo­soph­i­cal and Re­li­gious As­pects of the Mas­ter­piece of Viet­namese Lit­er­a­ture: the Kim-Vân-Kiêu by Nguyễn Du), Mes­sage d’Ex­trême-Ori­ent, no. 1, 1971, p. 25-38; no. 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Le Kim-Vân-Kiều, ou l’âme vietnamienne dévoilée

Il est des œuvres qui portent en elles les goûts et les as­pi­ra­tions d’une na­tion en­tiè­re, « de­puis le ti­reur de pousse-pousse jusqu’au plus haut man­da­rin, de­puis la mar­chande am­bu­lante jusqu’à la plus grande dame du monde ». Elles de­meurent éter­nel­le­ment jeunes et voient se suc­cé­der de nou­velles gé­né­ra­tions d’ado­ra­teurs. Tel est le cas du Kim-Vân-Kiều1Formes reje­tées :
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu.
L’­His­toire de Kieu.
Le Ro­man de Kiều.
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu.
Truyên Thuy-Kiêu.
L’­His­toire de Kim Vân Kiều.
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều.
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés.
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur.
Nou­veaux Ac­cents de dou­leurs.
Nou­veau Chant d’une des­ti­née mal­heu­reuse.
Nou­veau Chant de souf­france.
Nou­velle Voix des en­trailles dé­chi­rées.
Nou­veaux Ac­cents de la dou­leur.
Nou­velle Ver­sion des en­trailles bri­sées.
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion.
Đoạn-trường tân-thanh., ce poème de plus de trois mille vers qui montrent l’âme viet­na­mienne dans toute sa dé­li­ca­tes­se, sa pu­reté et son ab­né­ga­tion :

« Il faut sus­pendre son souf­fle, il faut mar­cher avec pré­cau­tion pour être en me­sure de sai­sir la beauté du texte [tant] il est gra­cieux (dịu dàng), joli (thuỳ mị), gran­diose (tráng lệ), splen­dide (huy hoàng). »

Du­rand, Mau­rice (éd.), Mé­langes sur Nguyễn Du, Pa­ris : École française d’Ex­trême-Orient, 1966.

L’au­teur, Nguyễn Du (1765-1820)2Formes reje­tées :
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Ne pas confondre avec :
Nguyễn Dữ (16e siè­cle), dont le Vaste Re­cueil de lé­gendes mer­veilleuses est une cri­tique de son temps sous le voile du fan­tas­tique., laissa la ré­pu­ta­tion d’un homme mé­lan­co­lique et ta­ci­tur­ne, dont le mu­tisme obs­tiné lui va­lut cette ré­pri­mande de l’em­pe­reur : « Il faut que, dans les conseils, vous par­liez et don­niez votre avis. Pourquoi vous en­fer­mer ainsi dans le si­lence et ne ja­mais ré­pondre que par oui ou par non ? » Man­da­rin mal­gré lui, son cœur n’as­pi­rait qu’à la quié­tude de ses mon­tagnes na­tales. Il en vint à mau­dire ce ta­lent même qui, en l’éle­vant aux plus hautes char­ges, l’éloi­gnait de lui-mê­me, au point d’en faire la mo­rale fi­nale de son chef-d’œuvre : « Que ceux qui ont du ta­lent ne se glo­ri­fient donc pas de leur ta­lent ! Le mot “tài” [ta­lent] rime avec le mot “tai” [mal­heur] ». Égal à lui-mê­me, il re­fusa tout trai­te­ment au cours de la ma­la­die qui lui fut fa­tale et, ap­pre­nant que son corps se glaçait, il ac­cueillit la nou­velle avec un sou­pir de sou­la­ge­ment. « Bien ! », mur­mu­ra-t-il, et ce mot fut son der­nier.

L’Épopée de la douleur


Le poème re­trace le des­tin tra­gique de Kiều, jeune fille d’une beauté et d’un ta­lent in­com­pa­rables. Alors qu’un ave­nir ra­dieux lui semble pro­mis au­près de son pre­mier amour, Kim, la fa­ta­lité frappe à sa porte : pour sau­ver son père et son frère d’une ac­cu­sa­tion ini­que, elle doit se vendre. Alors, com­mence pour elle un pé­riple de quinze an­nées, du­rant lesquelles elle sera tour à tour ser­van­te, concu­bine et pros­ti­tuée, fuyant une in­for­tune pour n’en trou­ver qu’une pire. Pour­tant, tel le lo­tus qui fleu­rit sur la fan­ge, au mi­lieu de cette abjec­tion mê­me, Kiều conserve « le pur par­fum de sa no­blesse ori­gi­nelle », gui­dée par une convic­tion in­ébran­lable :

« […] si un lourd karma pèse sur notre des­tin, ne ré­cri­mi­nons pas contre le ciel et ne l’ac­cu­sons pas d’injus­tice. La ra­cine du bien ré­side en nous-mêmes. »

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. du viet­na­mien par Xuân Phúc [Paul Schnei­der] et Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ris : Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Entre traduction et création

C’est au cours d’une am­bas­sade en Chine que Nguyễn Du dé­cou­vrit le ro­man qui al­lait lui ins­pi­rer son chef-d’œuvre. D’un ré­cit qu’on pour­rait ju­ger ba­nal, il sut créer un « poème im­mor­tel / Dont les vers sont si doux qu’ils lais­sent, sur la lè­vre, / Quand on les a chan­tés, une sa­veur de miel »3Droin, Al­fred, « Ly-Than-Thong » dans La Jonque vic­to­rieuse, Pa­ris : E. Fasquel­le, 1906.. Cette fi­lia­tion chi­noise al­lait, ce­pen­dant, de­ve­nir une pomme de dis­corde pour l’or­gueil na­tio­nal nais­sant. Dans l’ef­fer­ves­cence des an­nées 1920-1930, elle arma la cri­tique des na­tio­na­listes les plus in­tran­si­geants, dont le let­tré Ngô Đức Kế se fit le porte-voix :

« Le Thanh tâm tài nhân [source du Kim-Vân-Kiều] n’est qu’un ro­man mé­prisé en Chine et voilà que main­te­nant le Viet­nam l’élève au rang de livre ca­no­nique, de Bi­ble, c’est vrai­ment se don­ner une grande honte. »

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934, Saï­gon : So­ciété des études in­do­chi­noi­ses, 1973.

En vé­ri­té, au-delà de ses pas­sages em­prun­tés ou li­cen­cieux, le Kim-Vân-Kiều est avant tout l’écho des injus­tices su­bies par le peuple viet­na­mien. « Les chants des vil­la­geois m’ont ap­pris le par­ler du jute et du mû­rier / Pleurs et san­glots dans les cam­pagnes évoquent guerres et deuils », écrit Nguyễn Du dans un autre poème4Il s’agit du poème « Jour de Pure Clarté » (« Thanh minh ngẫu hứng »). La fête de la Pure Clarté est celle où les fa­milles ho­norent les an­cêtres en al­lant, par la cam­pa­gne, faire la toi­lette de leurs tom­beaux.. Tout au long de l’épo­pée ap­pa­raît cette sen­si­bi­lité vi­bran­te, sou­vent dé­chi­ran­te, d’un poète dont le cœur vibre à l’unis­son de la souf­france qui cou­vait confu­sé­ment dans les masses hum­bles, comme en té­moigne ce pas­sage :

« Les ro­seaux pres­saient leurs cimes égales au souffle rauque de la bise. Toute la tris­tesse d’un ciel d’au­tomne sem­blait ré­ser­vée à un seul être [Kiều]. Le long des étapes noc­tur­nes, alors qu’une clarté tom­bait du fir­ma­ment ver­ti­gi­neux et que les loin­tains se per­daient dans un océan de bru­me, la lune qu’elle voyait lui fai­sait honte de ses ser­ments de­vant les fleuves et les monts. »

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. du viet­na­mien par Xuân Phúc [Paul Schnei­der] et Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ris : Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Un miroir pour le peuple

La for­tune du Kim-Vân-Kiều fut telle qu’il a quitté le do­maine de la lit­té­ra­ture pour de­ve­nir un mi­roir dans lequel chaque Viet­na­mien se re­con­naît. Une chan­son po­pu­laire a ainsi érigé sa lec­ture en vé­ri­table art de vi­vre, in­dis­so­ciable des plai­sirs du sage : « Pour être un hom­me, il faut sa­voir jouer au “tổ tôm”5Jeu de cartes viet­na­mien pour cinq joueurs. Très en vogue dans la haute so­cié­té, il est ré­puté exi­ger beau­coup de mé­moire et de pers­pi­ca­ci­té., boire du thé du Yun­nan et dé­cla­mer le Kiều » (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). La su­per­sti­tion s’en est même em­pa­rée, fai­sant du livre un oracle : dans les mo­ments d’in­cer­ti­tu­de, il n’est pas rare qu’on l’ouvre au ha­sard pour y cher­cher, dans les vers qui se pré­sen­tent, une ré­ponse du des­tin. Aus­si, du ca­bi­net du sa­vant à la de­meure la plus mo­des­te, le poème a-t-il su se faire in­dis­pen­sable. C’est au let­tré Phạm Quỳnh que l’on doit la for­mu­le, res­tée cé­lè­bre, qui ré­sume ce sen­ti­ment :

« Qu’avons-nous à crain­dre, de quoi de­vons-nous être inquiets ? Le Kiều res­tant, notre langue reste ; notre langue res­tant, notre pays sub­siste. »

Thái, Bình, « De quelques as­pects phi­lo­so­phiques et re­li­gieux du chef-d’œuvre de la lit­té­ra­ture viet­na­mienne : le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du », Mes­sage d’Ex­trême-Orient, nº 1, 1971, p. 25-38 ; nº 2, 1971, p. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

В полето на сънищата: Призраците на Уеда Акинари

Пре­ве­дено от френ­ски

Именно в по­лето често се под­с­ло­ня­ват най-сво­еоб­раз­ните ге­нии. Син на не­из­вес­тен баща и на твърде из­вес­тна майка — кур­ти­занка от квар­тала на удо­вол­с­т­ви­ята — Уеда Аки­нари (1734-1809)1От­х­вър­лени фор­ми:
Akinari Oueda.
Ueda Tôsaku.
Uyeda Akinari. видя майка си само вед­нъж, ко­гато вече беше въз­рас­тен мъж и про­чут пи­са­тел. Оси­но­вен от тър­гов­ско се­мейс­тво от Оса­ка, съ­щес­т­ву­ва­нето му беше бе­ля­зано от този пър­во­на­ча­лен срам, за който вра­го­вете му не се све­ня­ваха да го на­па­дат: „Вра­го­вете ми каз­ват за мен: това е дете от хан; още по-ло­шо, това е ня­какво из­дънка на ос­та­рял свод­ник! На ко­ето от­го­ва­рям: […] във всеки слу­чай, аз съм един­с­т­ве­ният ге­не­рал в мо­ята пла­нина и не поз­на­вам ра­вен на себе си“. Към това се до­ба­вяше и не­дъг на пръс­тите2Не­дъг, който ще носи де­мон­с­т­ра­тив­но, под­пис­вайки ше­дьо­въра си с псев­до­нима Senshi Kijin, то­ест Ин­ва­ли­дът с де­фор­ми­рани пръс­ти., който му заб­ра­ня­ваше съ­вър­ше­ната ка­лиг­ра­фия, па­ра­док­сално на­соч­вайки го, гор­дия мла­деж, малко скло­нен към тър­го­вия, към ожес­то­чено ин­те­лек­ту­ално и ли­те­ра­турно тър­се­не. От това бурно съ­щес­т­во­ва­ние, от тази ос­тра чув­с­т­ви­тел­ност, ще се роди не­го­вият ше­дьо­вър, Раз­кази за дъжд и луна (Ugetsu monogatari)3От­х­вър­лени фор­ми:
Contes des mois de pluie (Раз­кази за дъж­дов­ните ме­се­ци).
Contes de la lune vague après la pluie (Раз­кази за не­яс­ната луна след дъж­да).
Contes de la lune et de la pluie (Раз­кази за лу­ната и дъж­да).
Contes de pluies et de lune (Раз­кази за дъж­дове и лу­на).
Contes de la lune des pluies (Раз­кази за лу­ната на дъж­до­ве­те).
Contes de lune et de pluie (Раз­кази за луна и дъж­д).
Contes du clair de lune et de la pluie (Раз­кази за лун­ната свет­лина и дъж­да).
Uegutsu monogatari..

За изворите и сънищата

Пуб­ли­ку­вани през 1776 г., тези де­вет фан­тас­тични раз­каза бе­ле­жат пов­ратна точка в ли­те­ра­ту­рата от епо­хата Едо. Аки­на­ри, скъс­вайки с „раз­ка­зите за пла­ва­щия свят“, ле­ко­мис­лен жанр, мо­де­рен по онова вре­ме, въ­вежда ма­ни­ера на йомихон, или „книга за че­тене“, ко­ято е на­со­чена към об­ра­зо­вана пуб­ли­ка, на ко­ято пред­лага прос­т­ран­с­тво за мечти и бяг­с­т­во. Ори­ги­нал­ността на не­го­вия под­ход се със­тои в ма­гис­т­ра­лен син­тез между ки­тайс­ките на­ра­тивни тра­ди­ции и япон­с­кото ли­те­ра­турно нас­лед­с­тво. Ма­кар да черпи обилно от сбор­ни­ците с фан­тас­тични раз­кази от ди­нас­ти­ите Минг и Цин, като Раз­кази при га­сене на свещта (Jiandeng xinhua), той ни­кога не се за­до­во­лява с прост пре­вод или роб­ска адап­та­ция. Всеки раз­каз е из­цяло япо­ни­зи­ран, тран­с­по­ни­ран в на­ци­о­нална ис­то­ри­ческа и ге­ог­раф­ска рамка и, най-ве­че, пре­об­ра­зен от уни­кална ме­лан­хо­лия.

Към кон­ти­нен­тал­ните из­точ­ници Аки­нари при­месва с из­кусно майс­тор­с­тво спо­ме­ните от кла­си­чес­ката ли­те­ра­тура на сво­ята стра­на. Вли­я­ни­ето на те­а­търа но е нав­ся­къде осе­за­е­мо, не само в жес­то­вете и фи­зи­о­но­ми­ите — от­мъс­ти­телни ду­хо­ве, приз­раци на во­и­ни, обе­зу­мели от лю­бов жени — но и в са­мата ком­по­зи­ция на раз­ка­зи­те, ко­ито умело ба­лан­си­рат от­да­ле­ча­ва­нето от света и дра­ма­тич­ната прог­ре­сия до по­я­вата на свръ­хес­тес­т­ве­но­то. По съ­щия на­чин, еле­ган­т­ната и цве­тиста проза (габун) е въл­ну­ващ омаж към злат­ния век на епо­хата Хе­йан, и осо­бено към По­вестта за Ген­джи (Genji monogatari).

Призрачно човечество

Оно­ва, ко­ето по­ра­зява в Раз­кази за дъжд и луна, е, че све­тът на ду­хо­вете ни­кога не е на­пълно от­къс­нат от този на жи­ви­те. Да­леч от това да бъ­дат прости чу­до­ви­ща, приз­ра­ците на Аки­нари при­те­жа­ват сложна лич­ност, често по-бо­гата и по-о­ри­ги­нална от тази на хо­ра­та, ко­ито ид­ват да прес­лед­ват. По­я­вите им са мо­ти­ви­рани от мощни чо­вешки чув­с­т­ва: вяр­ност от­въд смърт­та, по­ру­гана лю­бов, из­га­ряща рев­ност или не­у­га­сима ом­ра­за. Приз­ра­кът често е само про­дъл­же­ние на страст, ко­ято не е могла да бъде за­до­во­лена или ус­по­ко­ена в зем­ния свят. Гла­сът му, до­шъл от от­въд­но­то, ни го­вори със сму­ща­ваща съв­ре­мен­ност за нас са­ми­те.

Така е с Ми­я­ги, изос­та­ве­ната съп­ру­га, ко­ято в Къ­щата в тръс­ти­ките чака се­дем го­дини зав­ръ­ща­нето на съп­руга си, за­ми­нал да търси бо­гат­с­тво. Ум­ряла от из­то­ще­ние и скръб, тя му се явява за пос­ледна нощ, преди да стане само пог­ре­бална мо­ги­ла, върху ко­ято се на­мира тази раз­ди­раща по­е­ма:

„Така бе­ше,
Знаех го и все пак сър­цето ми
Се люш­каше в илю­зии:
В този свят, до този ден,
Беше ли това жи­во­тът, който жи­вях?“

Ueda, Akinari. Contes de pluie et de lune (Раз­кази за дъжд и лу­на) (Ugetsu monogatari), пре­вод от япон­ски от René Sieffert. Па­риж: Gallimard, по­ре­дица „Connaissance de l’Orient. Série japonaise“, 1956.

Фан­тас­тич­ното при Аки­нари сле­до­ва­телно не е просто ме­ха­ни­зъм за ужас; то е уве­ли­чи­тел­ното ог­ле­дало на ду­шев­ните мъ­ки. Приз­ра­ците ид­ват да на­пом­нят на жи­вите за тех­ните про­ви­не­ния, за мо­рал­ните пос­лед­с­твия от тех­ните дейс­т­вия. От­мъ­ще­ни­ето на из­не­ве­рена съп­руга или ло­ял­ността на при­я­тел, който се са­мо­у­би­ва, за да спази обе­ща­ни­ето си, са тол­кова притчи за си­лата на ан­га­жи­мен­тите и фа­тал­ността на страс­ти­те.

Гравьорът на химери

Сти­лът на Аки­нари е без съм­не­ние то­ва, ко­ето при­дава на твор­бата ней­ната трай­ност. Той съ­че­тава бла­го­род­с­твото на кла­си­чес­кия език с чув­с­тво за ри­тъм, нас­ле­дено от но, съз­да­вайки сво­еоб­разна му­зи­ка, ко­ято ома­гьосва чи­та­те­ля. Са­мото заг­ла­вие, Ugetsu, „дъжд и луна“, пре­вежда тази омай­ваща ме­ло­дия в об­раз — този на лунна свет­ли­на, ко­ято се раз­мива в ше­пота на си­тен дъжд, ус­та­но­вя­вайки иде­ална рамка за про­я­вите на свръ­хес­тес­т­ве­но­то, приз­ра­чен свят, къ­дето гра­ни­ците между съня и ре­ал­ността се раз­ми­ват.

Не­за­ви­сим ху­дож­ник, Аки­нари от­дели близо де­сет го­ди­ни, за да из­лъска своя ше­дьо­вър, знак за важ­ност­та, ко­ято му при­да­ва­ше. Ин­те­лек­ту­ална не­за­ви­си­мост, ко­ято се про­яви също в не­го­вите ожес­то­чени по­ле­мики с дру­гия ве­лик учен от сво­ето вре­ме, Мо­то­ори Но­ри­на­га, на­ци­о­на­лист преди вре­мето си. До­като пос­лед­ният из­ди­гаше ро­до­вите ми­тове на Япо­ния в „един­с­т­вена ис­тина“, Аки­нари се по­диг­ра­ваше на този иде­ал, твър­дейки че „във всяка страна ду­хът на на­ци­ята е ней­ната смрад“. Така този син на кур­ти­занка ус­пя, само със си­лата на сво­ето из­кус­т­во, да се на­ложи като цен­т­рална фи­гу­ра, „съ­вър­шен анар­хист“4Из­ра­зът е на Ал­ф­ред Жари за Юбю, но би мо­гъл, чрез смела ана­ло­гия, да ха­рак­те­ри­зира духа на пълна не­за­ви­си­мост на Аки­на­ри., кой­то, иг­ра­ейки си с кон­вен­ци­и­те, из­дигна фан­тас­тич­ния раз­каз до нес­рав­нима сте­пен на из­тън­че­ност. Не­го­вите осо­бе­нос­ти, ко­ито изис­к­ваха осо­бен ку­раж в япон­ско об­щес­т­во, ко­ето из­ди­гаше кон­фор­мизма във вър­ховна доб­ро­де­тел, не мо­жеха да не оча­ро­ват Юкио Ми­ши­ма, който приз­нава в Мо­дерна Япо­ния и са­му­райс­ката етика (Ха­га­куре ню­мон), че е но­сил про­из­ве­де­ни­ето на Аки­нари със себе си „по време на бом­бар­ди­ров­ките“ и най-вече се е въз­хи­ща­вал на не­го­вия „умиш­лен анах­ро­ни­зъм“. Раз­кази за дъжд и луна не са просто ан­то­ло­гия на жан­ра; те са пре­от­к­рит об­раз на раз­каза по япон­ски на­чин, къ­дето чу­дес­ното и ма­каб­ре­ното се със­те­за­ват с най-де­ли­кат­ната по­е­зия, ос­та­вяйки чи­та­теля под трай­ния чар на един стра­нен и ве­ли­ко­ле­пен сън.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Στο περιθώριο των ονείρων: Τα Φαντάσματα του Ueda Akinari

Μεταφρασμένο από τα γαλ­λικά

Εί­ναι στο περιθώριο, συχνά, που φωλιάζουν οι πιο ιδιόμορ­φες ιδιο­φυΐες. Γιος άγνωστου πατέρα και πολύ γνωστής μητέρας — μιας εταί­ρας της συνοι­κίας των απολαύ­σεων —, ο Ueda Akinari (1734-1809)1Απορ­ριφθεί­σες μορ­φές:
Akinari Oueda.
Ueda Tôsaku.
Uyeda Akinari. είδε τη μητέρα του μόνο μία φορά, όταν ήταν ήδη ώριμος άν­δρας και διάσημος συγ­γραφέας. Υιο­θετημένος από μια εμπορική οι­κογένεια της Οσάκα, η ύπαρξή του σημαδεύ­τηκε από αυ­τήν την αρ­χική ντροπή πάνω στην οποία οι εχθροί του δεν δίσταζαν να τον επιτεθούν: «Οι εχθροί μου λένε για μένα: εί­ναι παιδί παν­δοχεί­ου· ακόμη χει­ρότερα, εί­ναι κάποιος βλαστός υπερήλικου μαστροπού! Στο οποίο απαντώ: […] σε κάθε περίπτωση, εί­μαι στο βουνό μου ο μόνος στρατηγός και δεν αναγνωρίζω εκεί κανέναν ίσο μου». Σε αυτό προστίθετο μια αναπηρία στα δάχτυλα2Αναπηρία την οποία θα φέρει ως παράσημο υπογράφοντας το αριστούρ­γημά του με το ψευ­δώνυμο Senshi Kijin, δηλαδή ο Ανάπηρος με τα Παραμορ­φωμένα Δάχτυλα. που του απαγόρευε την τέλεια καλ­λιγραφία, προσανατολίζοντάς τον παραδόξως, αυ­τόν τον περήφανο νεαρό άν­δρα που δεν είχε κλίση στο εμπόριο, προς μια εμ­μονική πνευ­ματική και λογοτεχνική αναζήτηση. Από αυ­τήν την ταραγ­μένη ύπαρ­ξη, από αυ­τήν την οξεία ευαι­σθησία, θα γεν­νηθεί το αριστούρ­γημά του, τα Παραμύθια βροχής και φεγ­γαριού (Ugetsu monogatari)3Απορ­ριφθεί­σες μορ­φές:
Contes des mois de pluie (Παραμύθια των μηνών της βροχής).
Contes de la lune vague après la pluie (Παραμύθια του ασαφούς φεγ­γαριού μετά τη βροχή).
Contes de la lune et de la pluie (Παραμύθια του φεγ­γαριού και της βροχής).
Contes de pluies et de lune (Παραμύθια βροχών και φεγ­γαριού).
Contes de la lune des pluies (Παραμύθια του φεγ­γαριού των βροχών).
Contes de lune et de pluie (Παραμύθια φεγ­γαριού και βροχής).
Contes du clair de lune et de la pluie (Παραμύθια του σεληνόφωτου και της βροχής).
Uegutsu monogatari..

Πηγές και όνειρα

Δημοσιευ­μένες το 1776, αυ­τές οι εν­νέα φανταστικές ιστορίες σηματοδοτούν ένα σημείο καμπής στη λογοτεχνία της εποχής Έντο. Ο Akinari, ρήγνοντας με τις «αφηγήσεις του επιπλέοντος κόσμου», επιπόλαιο εί­δος τότε στη μόδα, εγκαι­νιάζει τον τρόπο του yomihon, ή «βιβλίο ανάγνωσης», που απευ­θύνεται σε ένα καλ­λιερ­γημένο κοι­νό, στο οποίο προσφέρει έναν χώρο ονεί­ρου και απόδρασης. Η πρωτοτυπία της προσέγ­γισής του έγκει­ται σε μια αριστοτεχνική σύν­θεση μεταξύ των κινεζικών αφηγηματικών παραδόσεων και της ια­πωνικής λογοτεχνικής κληρονομιάς. Αν και αντλεί άφθονα από τις συλ­λογές φανταστικών διηγημάτων των δυναστειών Μινγκ και Τσιν­γκ, όπως τα Παραμύθια σβήνοντας το κερί (Jiandeng xinhua), δεν αρ­κεί­ται ποτέ σε μια απλή μετάφραση ή δου­λική προσαρ­μογή. Κάθε αφήγηση εί­ναι εξ ολοκλήρου ια­πωνοποι­ημένη, μεταφερ­μένη σε ένα εθνικό ιστορικό και γεωγραφικό πλαί­σιο και, κυρίως, μεταμορ­φωμένη από μια μοναδική μελαγ­χολία.

Στις ηπει­ρωτικές πηγές, ο Akinari αναμει­γνύει με τελειο­ποι­ημένη τέχνη τις αναμνήσεις της κλασικής λογοτεχνίας της χώρας του. Η επιρ­ροή του θεάτρου νο εί­ναι παντού αι­σθητή, όχι μόνο στις χει­ρονομίες και τις φυσιο­γνωμίες — εκ­δικητικά πνεύ­ματα, φαντάσματα πολεμιστών, απελ­πισμένες ερωτευ­μένες —, αλλά και στην ίδια τη σύν­θεση των παραμυθιών, που διευ­θετούν επιδέξια την απομάκρυνση από τον κόσμο και τη δραματική εξέλιξη μέχρι την εμ­φάνιση του υπερ­φυσικού. Ομοί­ως, η κομψή και αν­θισμένη πεζογραφία (gabun) εί­ναι ένας ζωντανός φόρος τιμής στη χρυσή εποχή της περιόδου Χεϊάν, και ιδιαί­τερα στην Η ιστορία του Γκέν­τζι (Genji monogatari).

Μια φαντασματική ανθρωπότητα

Αυτό που εντυπωσιάζει στα Παραμύθια βροχής και φεγ­γαριού εί­ναι ότι ο κόσμος των πνευ­μάτων δεν εί­ναι ποτέ εντελώς αποκομ­μένος από αυ­τόν των ζωντανών. Μακριά από το να εί­ναι απλά τέρατα, τα φαντάσματα του Akinari εί­ναι προι­κισμένα με μια σύν­θετη προσωπικότητα, συχνά πλου­σιότερη και πιο πρωτότυπη από αυ­τήν των αν­θρώπων που έρ­χονται να στοι­χειώσουν. Οι εμ­φανίσεις τους υποκινού­νται από ισχυρά αν­θρώπινα συναι­σθήματα: η πιστότητα μέχρι τον θάνατο και πέρα από αυ­τόν, ο προδομένος έρωτας, η καταβροχθιστική ζήλια ή το ανεξίτηλο μίσος. Το φάντασμα εί­ναι συχνά μόνο η προέκταση ενός πάθους που δεν μπόρεσε να ικανοποι­ηθεί ή να κατευ­ναστεί στον επίγειο κόσμο. Η φωνή του, που έρ­χεται από τον τάφο, μας μιλά με ανησυχητική νεωτερικότητα για εμάς τους ίδιους.

Έτσι η Miyagi, η εγκαταλελειμ­μένη σύζυγος που, στο Το σπίτι στα καλάμια, περιμένει επτά χρόνια την επιστροφή του συζύγου της που έφυγε να κάνει περιου­σία. Πεθαί­νοντας από εξάντληση και θλίψη, του εμ­φανίζεται μια τελευ­ταία νύχτα πριν γίνει απλώς ένας τάφος πάνω στον οποίο βρίσκουμε αυτό το σπαρακτικό ποί­ημα:

«Έτσι ήταν,
Το ήξερα και όμως η καρ­διά μου
Νανου­ριζόταν με ψευ­δαι­σθήσεις:
Σε αυ­τόν τον κόσμο, μέχρι αυ­τήν την ημέρα,
Ήταν λοι­πόν αυ­τή, η ζωή που έζησα;»

Ueda, Akinari. Contes de pluie et de lune (Παραμύθια βροχής και φεγ­γαριού) (Ugetsu monogatari), μετάφρ. από τα ια­πωνικά René Sieffert. Παρίσι: Gallimard, σειρά «Connaissance de l’Orient. Série japonaise», 1956.

Το φανταστικό στον Akinari δεν εί­ναι λοι­πόν ένα απλό ελατήριο τρόμου· εί­ναι ο μεγεθυντικός καθρέφτης των βασάνων της ψυχής. Τα φαντάσματα έρ­χονται να υπεν­θυμίσουν στους ζωντανούς τις παραλεί­ψεις τους, την ηθική συνέπεια των πράξεών τους. Η εκ­δίκηση μιας απατημένης συζύγου ή η αφοσίωση ενός φίλου που αυ­τοκτονεί για να κρατήσει την υπόσχεσή του εί­ναι τόσες παραβολές για τη δύναμη των δεσμεύ­σεων και τη μοι­ραιότητα των παθών.

Ο Σμιλευτής των χιμαιρών

Το ύφος του Akinari εί­ναι αναμ­φίβολα αυτό που προσ­δίδει στο έργο τη διάρ­κειά του. Συν­δυάζει την ευ­γένεια της κλασικής γλώσ­σας με μια αί­σθηση ρυθ­μού κληρονομημένη από το νο, δημιουρ­γώντας μια ιδιαί­τερη μου­σική που μαγεύει τον αναγνώστη. Ο ίδιος ο τίτλος, Ugetsu, «βροχή και φεγ­γάρι», μεταφράζει αυ­τήν τη μαγευ­τική μελωδία σε μια ει­κόνα — αυ­τήν ενός σεληνόφωτου που θολώνει στον ψίθυρο μιας ψιλής βροχής, δημιουρ­γώντας ένα ιδανικό πλαί­σιο για τις εκ­δηλώσεις του υπερ­φυσικού, έναν φασματικό κόσμο όπου τα σύνορα μεταξύ ονεί­ρου και πραγ­ματικότητας εξαφανίζονται.

Ανεξάρ­τητος καλ­λιτέχνης, ο Akinari χρειάστηκε σχεδόν δέκα χρόνια για να γυα­λίσει το αριστούρ­γημά του, σημάδι της σημασίας που του απέδιδε. Μια πνευ­ματική ανεξαρ­τησία που εκ­δηλώθηκε επίσης στις έντονες πολεμικές του με τον άλλο μεγάλο λόγιο της εποχής του, τον Motoori Norinaga, εθνικιστή πριν την ώρα του. Ενώ ο τελευ­ταίος ανήγαγε τους προγονικούς μύθους της Ια­πωνίας σε «μοναδική αλήθεια», ο Akinari χλεύ­αζε αυτό το ιδεώδες ισχυριζόμενος ότι «σε κάθε χώρα, το πνεύμα του έθνους εί­ναι η δυσωδία του». Έτσι, αυ­τός ο γιος εταί­ρας κατάφερε, με τη μόνη δύναμη της τέχνης του, να επιβληθεί ως κεντρική φιγού­ρα, ένας «τέλειος αναρ­χικός»4Η έκ­φραση εί­ναι του Alfred Jarry για τον Ubu, αλλά θα μπορού­σε, με μια τολ­μηρή αναλογία, να χαρακτηρίσει το πνεύμα πλήρους ανεξαρ­τησίας του Akinari. που, παί­ζοντας με τις συμ­βάσεις, ανύψωσε το φανταστικό παραμύθι σε έναν βαθμό απαράμιλ­λης φινέτσας. Οι ιδιο­μορ­φίες του, που απαι­τού­σαν ιδιαί­τερο θάρ­ρος σε μια ια­πωνική κοι­νωνία που ανήγαγε τη συμ­μόρ­φωση σε υπέρ­τατη αρετή, δεν απέτυχαν να γοη­τεύ­σουν τον Yukio Mishima, ο οποίος εξομολογεί­ται στο Η σύγ­χρονη Ια­πωνία και η σαμου­ράι ηθική (Hagakure nyūmon) ότι είχε πάρει μαζί του το έργο του Akinari «κατά τη διάρ­κεια των βομ­βαρ­δισμών» και θαύ­μαζε πάνω απ’ όλα τον «σκόπιμο αναχρονισμό του». Τα Παραμύθια βροχής και φεγ­γαριού δεν εί­ναι απλώς μια αν­θολογία του εί­δους· εί­ναι μια επανεφευ­ρημένη ει­κόνα της αφήγησης με ια­πωνικό τρόπο, όπου το θαυ­μαστό και το μακάβριο ανταγωνίζονται την πιο λεπτή ποί­ηση, αφήνοντας τον αναγνώστη υπό τη διαρκή γοη­τεία ενός παράξενου και υπέροχου ονεί­ρου.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

স্বপ্নের প্রান্তে : উয়েদা আকিনারির প্রেতাত্মারা

ফরাসি থেকে অনূদিত

প্রায়শই প্রান্তেই লুকিয়ে থাকে সবচেয়ে অনন্য প্রতিভারা। অজ্ঞাত পিতা ও অতি পরিচিত মাতার সন্তান — আনন্দ পল্লীর এক গণিকা —, উয়েদা আকিনারি (১৭৩৪-১৮০৯)1প্রত্যাখ্যাত রূপ:
আকিনারি ওয়েদা।
উয়েদা তোসাকু।
উয়েদা আকিনারি। তাঁর মাকে মাত্র একবার দেখেছিলেন, যখন তিনি ইতিমধ্যে পূর্ণবয়স্ক ও বিখ্যাত লেখক। ওসাকার এক বণিক পরিবারে দত্তক নেওয়া, তাঁর অস্তিত্ব চিহ্নিত ছিল এই আদি লজ্জায় যা নিয়ে তাঁর শত্রুরা তাঁকে আক্রমণ করতে দ্বিধা করত না: « আমার শত্রুরা আমার সম্পর্কে বলে: এ এক সরাইখানার সন্তান; আরও খারাপ, এ কোনো বয়স্ক দালালের বংশধর! যার উত্তরে আমি বলি: […] যাই হোক, আমি আমার পর্বতে একমাত্র সেনাপতি এবং সেখানে আমার কোনো সমকক্ষ নেই »। এর সাথে যুক্ত হয়েছিল আঙুলের পঙ্গুত্ব2পঙ্গুত্ব যা তিনি গর্বের সাথে বহন করবেন সেনশি কিজিন ছদ্মনামে তাঁর মাস্টারপিস স্বাক্ষর করে, অর্থাৎ বিকৃত আঙুলের পঙ্গু। যা তাঁকে নিখুঁত সুলিপি থেকে বঞ্চিত করেছিল, বিপরীতক্রমে তাঁকে, এই গর্বিত যুবক যিনি ব্যবসায় খুব একটা আগ্রহী ছিলেন না, একটি প্রবল বুদ্ধিবৃত্তিক ও সাহিত্যিক অন্বেষণের দিকে পরিচালিত করেছিল। এই আঘাতপূর্ণ অস্তিত্ব থেকে, এই তীব্র সংবেদনশীলতা থেকে, জন্ম নেবে তাঁর মাস্টারপিস, বৃষ্টি ও চাঁদের গল্প (উগেৎসু মনোগাতারি)3প্রত্যাখ্যাত রূপ:
বৃষ্টির মাসের গল্প।
বৃষ্টির পর অস্পষ্ট চাঁদের গল্প।
চাঁদ ও বৃষ্টির গল্প।
বৃষ্টি ও চাঁদের গল্পগুলি।
বৃষ্টির চাঁদের গল্প।
চাঁদ ও বৃষ্টির গল্প।
চাঁদনী ও বৃষ্টির গল্প।
উয়েগুৎসু মনোগাতারি।।

উৎস ও স্বপ্ন

১৭৭৬ সালে প্রকাশিত, এই নয়টি অলৌকিক গল্প এদো যুগের সাহিত্যে একটি মোড় চিহ্নিত করে। আকিনারি, তখনকার জনপ্রিয় তুচ্ছ ধারা « ভাসমান জগতের গল্প » থেকে বিচ্ছিন্ন হয়ে, ইয়োমিহন বা « পাঠ্যপুস্তক »-এর পদ্ধতি উদ্বোধন করেন, যা শিক্ষিত পাঠকদের লক্ষ্য করে, যাদের তিনি স্বপ্ন ও পলায়নের স্থান প্রদান করেন। তাঁর পদ্ধতির মৌলিকত্ব নিহিত রয়েছে চীনা বর্ণনা ঐতিহ্য ও জাপানি সাহিত্যিক ঐতিহ্যের মধ্যে একটি দক্ষ সংশ্লেষণে। যদিও তিনি মিং ও চিং রাজবংশের অলৌকিক গল্পের সংকলন থেকে প্রচুর উপাদান নেন, যেমন মোমবাতি নিভিয়ে গল্প (জিয়ানদেং শিনহুয়া), তিনি কখনই সাধারণ অনুবাদ বা দাসসুলভ অভিযোজনে সন্তুষ্ট হন না। প্রতিটি গল্প সম্পূর্ণভাবে জাপানীকৃত, জাতীয় ঐতিহাসিক ও ভৌগোলিক কাঠামোতে স্থানান্তরিত এবং, সর্বোপরি, একটি অনন্য বিষণ্ণতায় রূপান্তরিত।

মহাদেশীয় উৎসের সাথে, আকিনারি পরিপূর্ণ শিল্পকলায় তাঁর দেশের ধ্রুপদী সাহিত্যের স্মৃতি মিশ্রিত করেন। নো থিয়েটারের প্রভাব সর্বত্র অনুভূত হয়, কেবল অঙ্গভঙ্গি ও মুখভাবে নয় — প্রতিশোধপরায়ণ আত্মা, যোদ্ধাদের ভূত, হতাশ প্রেমিকা —, বরং গল্পগুলির রচনাতেও, যা বিশ্ব থেকে দূরত্ব এবং অতিপ্রাকৃতের আবির্ভাব পর্যন্ত নাটকীয় অগ্রগতি সুচারুভাবে পরিচালনা করে। একইভাবে, মার্জিত ও অলংকৃত গদ্য (গাবুন) হেইয়ান যুগের স্বর্ণযুগের প্রতি একটি প্রাণবন্ত শ্রদ্ধাঞ্জলি, বিশেষত গেঞ্জির কাহিনী (গেঞ্জি মনোগাতারি) এর প্রতি।

একটি ভৌতিক মানবতা

বৃষ্টি ও চাঁদের গল্প-এ যা আঘাত করে তা হল আত্মাদের জগত কখনই জীবিতদের থেকে সম্পূর্ণ বিচ্ছিন্ন নয়। সাধারণ দানব হওয়া থেকে দূরে, আকিনারির ভূতরা জটিল ব্যক্তিত্বে সমৃদ্ধ, প্রায়শই যে মানুষদের তারা তাড়া করে তাদের চেয়ে আরও সমৃদ্ধ ও মৌলিক। তাদের আবির্ভাব শক্তিশালী মানবিক অনুভূতি দ্বারা প্রেরিত: মৃত্যুর পরেও বিশ্বস্ততা, অপমানিত প্রেম, গ্রাসকারী ঈর্ষা বা অনির্বাণ ঘৃণা। প্রেতাত্মা প্রায়শই এমন একটি আবেগের বিস্তার যা পার্থিব জগতে তৃপ্ত বা প্রশমিত হতে পারেনি। তার কণ্ঠস্বর, পরলোক থেকে আসা, আমাদের নিজেদের সম্পর্কে বিরক্তিকর আধুনিকতায় কথা বলে।

যেমন মিয়াগি, পরিত্যক্ত স্ত্রী যিনি নলখাগড়ার ঘর-এ সাত বছর ধরে ভাগ্য অন্বেষণে যাওয়া স্বামীর ফিরে আসার অপেক্ষা করেন। ক্লান্তি ও দুঃখে মৃত, তিনি তাঁকে শেষ রাতে দেখা দেন কেবল একটি সমাধিটিলা হয়ে যাওয়ার আগে যার উপর এই হৃদয়বিদারক কবিতা পাওয়া যায়:

« এমনই ছিল,
আমি জানতাম তবুও আমার হৃদয়
মায়ায় দোল খেত:
এই জগতে, আজ পর্যন্ত,
এটাই কি তবে জীবন ছিল যা আমি বেঁচেছি? »

উয়েদা, আকিনারি। Contes de pluie et de lune (বৃষ্টি ও চাঁদের গল্প) (উগেৎসু মনোগাতারি), রেনে সিয়েফার্ট কর্তৃক জাপানি থেকে অনূদিত। প্যারিস: গালিমার, « Connaissance de l’Orient. Série japonaise » সংগ্রহ, ১৯৫৬।

সুতরাং আকিনারির কাছে অলৌকিক কেবল ভয়ের একটি সাধারণ স্প্রিং নয়; এটি আত্মার যন্ত্রণার বিবর্ধক দর্পণ। প্রেতাত্মারা জীবিতদের তাদের ত্রুটি, তাদের কর্মের নৈতিক পরিণতি স্মরণ করিয়ে দিতে আসে। প্রতারিত স্ত্রীর প্রতিশোধ বা প্রতিশ্রুতি রক্ষার জন্য আত্মহত্যা করা বন্ধুর আনুগত্য প্রতিশ্রুতির শক্তি এবং আবেগের অনিবার্যতার উপর দৃষ্টান্ত।

কল্পনার খোদাইকার

আকিনারির শৈলী নিঃসন্দেহে কাজটিকে তার স্থায়িত্ব প্রদান করে। এটি ধ্রুপদী ভাষার আভিজাত্যকে নো থেকে উত্তরাধিকারসূত্রে প্রাপ্ত ছন্দের অনুভূতির সাথে একত্রিত করে, একটি অনন্য সঙ্গীত সৃষ্টি করে যা পাঠককে মন্ত্রমুগ্ধ করে। শিরোনাম নিজেই, উগেৎসু, « বৃষ্টি ও চাঁদ », এই মন্ত্রমুগ্ধকর সুরকে একটি চিত্রে অনুবাদ করে — সূক্ষ্ম বৃষ্টির গুঞ্জনে ঝাপসা হয়ে যাওয়া চাঁদের আলো, অতিপ্রাকৃত প্রকাশের জন্য একটি আদর্শ কাঠামো স্থাপন করে, একটি বর্ণালী জগত যেখানে স্বপ্ন ও বাস্তবের মধ্যে সীমানা ম্লান হয়ে যায়।

স্বাধীন শিল্পী আকিনারি তাঁর মাস্টারপিস পালিশ করতে প্রায় দশ বছর সময় নিয়েছিলেন, যা তিনি এতে যে গুরুত্ব দিয়েছিলেন তার চিহ্ন। একটি বুদ্ধিবৃত্তিক স্বাধীনতা যা তাঁর সময়ের অন্য মহান পণ্ডিত মোতোওরি নোরিনাগার সাথে তাঁর তীব্র বিতর্কেও প্রকাশ পেয়েছিল, যিনি ছিলেন আক্ষরিক অর্থের আগে একজন জাতীয়তাবাদী। যেখানে পরবর্তী জন জাপানের পূর্বপুরুষের পৌরাণিক কাহিনীগুলিকে « একমাত্র সত্য » হিসেবে প্রতিষ্ঠা করেছিলেন, আকিনারি এই আদর্শকে উপহাস করেছিলেন বলে দাবি করে যে « প্রতিটি দেশে, জাতির আত্মা তার দুর্গন্ধ »। এইভাবে, এই গণিকার পুত্র কেবল তাঁর শিল্পের শক্তিতে নিজেকে একটি কেন্দ্রীয় ব্যক্তিত্ব হিসেবে প্রতিষ্ঠিত করতে পেরেছিলেন, একজন « নিখুঁত নৈরাজ্যবাদী »4অভিব্যক্তিটি আলফ্রেড জারির উবু সম্পর্কে, কিন্তু এটি একটি সাহসী সাদৃশ্য দ্বারা আকিনারির সম্পূর্ণ স্বাধীনতার চেতনাকে যোগ্যতা দিতে পারে। যিনি সম্মেলনগুলির সাথে খেলা করে অলৌকিক গল্পকে অতুলনীয় পরিশীলনের মাত্রায় নিয়ে গেছেন। তাঁর বিশিষ্টতা, যা জাপানি সমাজে বিশেষ সাহসের প্রয়োজন ছিল যা সামঞ্জস্যকে সর্বোচ্চ গুণ হিসেবে প্রতিষ্ঠা করেছিল, ইউকিও মিশিমাকে মুগ্ধ করতে ব্যর্থ হয়নি, যিনি আধুনিক জাপান ও সামুরাই নীতিশাস্ত্র (হাগাকুরে ন্যুমোন) এ স্বীকার করেন যে তিনি « বোমা হামলার সময় » আকিনারির কাজ সাথে নিয়ে গিয়েছিলেন এবং সর্বোপরি তাঁর « ইচ্ছাকৃত অসামঞ্জস্য » প্রশংসা করেছিলেন। বৃষ্টি ও চাঁদের গল্প কেবল ধারার একটি সংকলন নয়; এগুলি জাপানি ধাঁচের বর্ণনার একটি পুনর্নির্মিত চিত্র, যেখানে বিস্ময়কর ও ভয়াবহ সবচেয়ে সূক্ষ্ম কবিতার সাথে প্রতিযোগিতা করে, পাঠককে একটি অদ্ভুত ও চমৎকার স্বপ্নের স্থায়ী মোহের অধীনে রেখে যায়।

  • 16 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

На маргінесі снів: Привиди Уеди Акінарі

Пере­кладено з французької

Саме на маргінесі часто гніздяться найсамобутніші генії. Син неві­домого батька й надто ві­домої матері — куртизанки з кварталу насолод — Уеда Акінарі (1734-1809)1Від­кинуті форми:
Акінарі Уеда.
Уеда Тосаку.
Уйеда Акінарі. побачив свою матір лише один раз, коли вже був дорослим чоловіком і ві­домим письмен­ником. Усиновлений купецькою родиною з Осаки, його існува­ння було по­значене цією первісною ганьбою, якою не соромилися атакувати його вороги: «Мої вороги кажуть про мене: це дитина з за­їжджого двору; ще гірше, це якийсь від­прск старого звідника! На що я від­повід­аю: […] у всякому разі, я у своїй горі єдиний генерал і не знаю собі рівних». До цього додавалася каліцтво пальців2Каліцтво, яке він носитиме як знак гордості, під­писуючи свій шедевр псевдонімом Сенші Кідзін, тобто Каліка зі Скривленими Пальцями., яке забороняло йому досконалу калі­графію, парадоксально спрямовуючи його, гордого юнака, мало схильного до торгівлі, до завзятого інтелектуального та літературного пошуку. З цього бурхливого існува­н­ня, з цієї надчутливої вразливості народиться його шедевр — Оповіда­ння дощу та місяця (Ugetsu monogatari)3Від­кинуті форми:
Contes des mois de pluie (Оповіда­ння дощових місяців).
Contes de la lune vague après la pluie (Оповіда­ння туман­ного місяця після дощу).
Contes de la lune et de la pluie (Оповіда­ння місяця та дощу).
Contes de pluies et de lune (Оповіда­ння дощів та місяця).
Contes de la lune des pluies (Оповіда­ння місяця дощів).
Contes de lune et de pluie (Оповіда­ння місяця та дощу).
Contes du clair de lune et de la pluie (Оповіда­ння місячного світла та дощу).
Uegutsu monogatari..

Про джерела та сни

Опубліковані 1776 року, ці дев’ять фантастичних оповідань по­значають поворотний момент у літературі епохи Едо. Акінарі, пориваючи з «оповіда­н­нями плин­ного світу», легковажним жанром, що був тоді в моді, започатковує манеру йоміхон, або «книги для чита­ння», що орієнтується на освічену публіку, якій він пропонує про­стір мрій та втечі. Оригінальність його під­ходу полягає в майстерному синтезі між китайськими оповід­альними традиціями та японською літературною спадщиною. Хоча він рясно черпає зі збірок фантастичних оповідань дина­стій Мін та Цін, як-от Оповіда­н­ня, гасячи свічку (Jiandeng xinhua), він ніколи не задовольняється простим пере­кладом чи рабським наслідува­н­ням. Кожна роз­повідь повністю японізована, пере­несена в національні історичні та гео­графічні рамки і, головне, преображена унікальною меланхолією.

До континентальних джерел Акінарі з довершеним мистецтвом домішує ремінісценції класичної літератури своєї країни. Вплив театру но від­чувається скрізь, не лише в жестах і фізіономіях — духи-месники, привиди воїнів, божевільні від коха­ння жінки — але й у самій композиції оповідань, які майстерно по­єд­нують від­дале­ння від світу та драматичну про­гресію аж до появи над­природного. Так само елегантна та квітчаста проза (ґабун) є яскравим даниною золотому віку епохи Хейан, і особливо Повісті про Ґендзі (Genji monogatari).

Примарне людство

Що вражає в Оповіда­н­нях дощу та місяця, так це те, що світ духів ніколи не є повністю від­окремленим від світу живих. Далекі від того, щоб бути простими монстрами, привиди Акінарі наділені складною особистістю, часто багатшою та оригінальнішою, ніж у людей, яких вони приходять пере­слідувати. Їхні появи мотивовані потужними людськими почу­т­тями: вірність за межами смерті, зневажене коха­н­ня, пожираюча ревність або невгасима ненависть. Привид часто є лише продовже­н­ням пристрасті, яка не змогла втамуватися чи заспокоїтися в земному світі. Його голос, що лунає з того світу, говорить до нас із тривожною сучасністю про нас самих.

Так Міяґі, покинута дружина, яка в Будинку в очеретах сім років чекає поверне­ння свого чоловіка, що по­їхав шукати щастя. Померши від виснаже­ння та горя, вона з’являється йому в останню ніч, перш ніж стати лише могильним пагорбом, на якому знаходять цю роз­ривну поему:

«Так воно було,
Я знала це, і все ж моє серце
Тішилося ілюзіями:
У цьому світі, до цього дня,
Чи це було жи­т­тя, яке я прожила?»

Уеда, Акінарі. Contes de pluie et de lune (Ugetsu monogatari) (Оповіда­ння дощу та місяця), пере­клад з японської Рене Сіф­фера. Париж: Gallimard, серія «Connaissance de l’Orient. Série japonaise», 1956.

Фантастичне в Акінарі, отже, не є про­стою пружиною жаху; воно є збільшувальним дзеркалом душевних мук. Привиди приходять нагадати живим про їхні провини, моральні наслідки їхніх вчинків. Помста зрадженої дружини чи вірність друга, який накладає на себе руки, щоб дотримати обіцянки, — все це притчі про силу зобов’язань і фатальність пристрастей.

Різьбяр химер

Стиль Акінарі, без сумніву, є тим, що надає твору його довговічність. Він по­єд­нує благородство класичної мови з від­чу­т­тям ритму, успадкованим від но, створюючи особливу музику, яка зачаровує читача. Сама на­зва, Ugetsu, «дощ і місяць», пере­кладає цю чарівну мелодію в образ — образ місячного світла, що за­тьмарюється шепотом дрібного дощу, створюючи ідеальні рамки для проявів над­природного, примарний світ, де межі між сном і реальністю стираються.

Незалежний митець, Акінарі витратив майже десять років на шліфува­ння свого шедевра, що свідчить про важливість, яку він йому надавав. Інтелектуальна незалежність, яка також проявилася в його запеклих полеміках з іншим великим літератором свого часу, Мотоорі Норінаґою, націоналістом до свого часу. Тоді як остан­ній під­носив родові міфи Японії як «єдину істину», Акінарі висміював цей ідеал, стверджуючи, що «в кожній країні дух нації — це її сморід». Таким чином, цей син куртизанки зумів лише силою свого мистецтва утвердитися як центральна фігура, «досконалий анархіст»4Вираз належить Альфреду Жаррі щодо Юбю, але він міг би, за сміливою аналогією, характеризувати дух повної незалежності Акінарі., який, граючись з умовностями, під­ніс фантастичне оповіда­ння до нечуваного ступеня витонченості. Його особливості, які вимагали особливої мужності в японському су­спільстві, що зводило конформізм у ранг найвищої чесноти, не змогли не зачарувати Юкіо Місіму, який зі­знається в Сучасна Японія та самурайська етика (Хагакуре нюмон), що взяв твір Акінарі з собою «під час бомбардувань» і понад усе захоплювався його «навмисним анахронізмом». Оповіда­ння дощу та місяця — це не просто антологія жанру; це пере­осмислений образ оповіда­ння в японському стилі, де чудесне та макабричне змагаються з найделікатнішою поезією, залишаючи читача під тривалими чарами дивного та чудового сну.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

ในขอบแห่งความฝัน: ภูตผีปีศาจแห่งอุเอดะ อากินาริ

แปลจากภาษาฝรั่งเศส

มักจะเป็นในขอบ ที่อัจฉริยภาพที่แปลกประหลาดที่สุดซ่อนตัวอยู่ บุตรของบิดาที่ไม่รู้จักและมารดาที่รู้จักดีเกินไป — โสเภณีแห่งย่านแสวงสุข — อุเอดะ อากินาริ (1734-1809)1รูปแบบที่ถูกปฏิเสธ:
Akinari Oueda.
Ueda Tôsaku.
Uyeda Akinari. พบมารดาของเขาเพียงครั้งเดียว เมื่อเขาเป็นผู้ใหญ่และเป็นนักเขียนที่มีชื่อเสียงแล้ว ได้รับการรับเลี้ยงโดยครอบครัวพ่อค้าในโอซาก้า ชีวิตของเขาถูกกำหนดด้วยความอับอายดั้งเดิมนี้ซึ่งศัตรูของเขาไม่ลังเลที่จะโจมตี: « ศัตรูของข้าพูดถึงข้า: เป็นลูกของโรงเตี๊ยม; ที่แย่กว่านั้น เป็นลูกหลานของแมงดาที่แก่เกินวัย! ซึ่งข้าตอบว่า: […] ไม่ว่าจะอย่างไร ข้าเป็นนายพลคนเดียวในภูเขาของข้า และข้าไม่รู้จักใครเทียบเท่า » นอกจากนี้ยังมีความพิการที่นิ้ว2ความพิการที่เขาจะแบกไว้อย่างภาคภูมิใจโดยการเซ็นผลงานชิ้นเอกของเขาด้วยนามแฝง Senshi Kijin นั่นคือ คนพิการที่มีนิ้วผิดรูป ซึ่งห้ามไม่ให้เขาเขียนอักษรที่สมบูรณ์แบบ ผลักดันเขาอย่างขัดแย้ง เขาผู้เป็นชายหนุ่มที่ภาคภูมิใจและไม่เอนเอียงไปสู่การค้าขาย สู่การแสวงหาทางปัญญาและวรรณกรรมอย่างดุเดือด จากชีวิตที่ขรุขระนี้ จากความอ่อนไหวที่เปิดเผยนี้ ผลงานชิ้นเอกของเขาจะถือกำเนิด นั่นคือ นิทานแห่งฝนและจันทร์ (Ugetsu monogatari)3รูปแบบที่ถูกปฏิเสธ:
Contes des mois de pluie (นิทานแห่งเดือนฝน).
Contes de la lune vague après la pluie (นิทานแห่งจันทร์คลุมเครือหลังฝน).
Contes de la lune et de la pluie (นิทานแห่งจันทร์และฝน).
Contes de pluies et de lune (นิทานแห่งฝนและจันทร์).
Contes de la lune des pluies (นิทานแห่งจันทร์แห่งฝน).
Contes de lune et de pluie (นิทานแห่งจันทร์และฝน).
Contes du clair de lune et de la pluie (นิทานแห่งแสงจันทร์และฝน).
Uegutsu monogatari.

แหล่งที่มาและความฝัน

ตีพิมพ์ในปี 1776 เรื่องเล่าแฟนตาซีทั้งเก้าเรื่องนี้ถือเป็นจุดเปลี่ยนในวรรณกรรมยุคเอโดะ อากินาริ แยกตัวจาก « เรื่องเล่าแห่งโลกที่ลอยน้ำ » ประเภทที่เบาบางที่นิยมในขณะนั้น เริ่มต้นรูปแบบของ โยมิฮง หรือ « หนังสืออ่าน » ที่มุ่งเป้าไปยังผู้อ่านที่มีการศึกษา ซึ่งเขามอบพื้นที่แห่งความฝันและการหลีกหนี ความเป็นต้นฉบับของแนวทางของเขาอยู่ที่การสังเคราะห์อย่างชำนาญระหว่างประเพณีการเล่าเรื่องของจีนและมรดกวรรณกรรมญี่ปุ่น แม้เขาจะดึงเอามาอย่างมากมายจากการรวบรวมนิทานแฟนตาซีของราชวงศ์หมิงและชิง เช่น นิทานเป่าเทียน (Jiandeng xinhua) เขาไม่เคยพอใจกับการแปลธรรมดาหรือการดัดแปลงที่ซื่อสัตย์ ทุกเรื่องเล่าถูกทำให้เป็นญี่ปุ่นโดยสมบูรณ์ ถูกย้ายไปยังกรอบประวัติศาสตร์และภูมิศาสตร์ของชาติ และที่สำคัญที่สุด ถูกแปลงโฉมด้วยความเศร้าโศกที่เป็นเอกลักษณ์

กับแหล่งที่มาจากทวีป อากินาริผสมผสานด้วยศิลปะที่สมบูรณ์แบบกับการระลึกถึงวรรณกรรมคลาสสิกของประเทศของเขา อิทธิพลของละคร โน รู้สึกได้ทุกที่ ไม่เพียงแต่ในท่าทางและรูปลักษณ์ — วิญญาณแก้แค้น ผีของนักรบ คนรักที่สิ้นหวัง — แต่ยังในการประพันธ์ของนิทานเอง ซึ่งจัดการอย่างชาญฉลาดกับการแยกตัวจากโลกและความก้าวหน้าทางละครจนถึงการปรากฏของสิ่งเหนือธรรมชาติ เช่นเดียวกัน ร้อยแก้วที่สง่างามและอลังการ (กาบุน) เป็นการแสดงความเคารพอย่างสดใสต่อยุคทองของสมัยเฮอัน และโดยเฉพาะอย่างยิ่งต่อ เรื่องเล่าของเก็นจิ (Genji monogatari)

มนุษยชาติที่เป็นผี

สิ่งที่โดดเด่นใน นิทานแห่งฝนและจันทร์ คือโลกของวิญญาณไม่เคยถูกตัดขาดจากโลกของคนเป็นโดยสิ้นเชิง ผีของอากินาริไม่ใช่แค่ปีศาจธรรมดา แต่มีบุคลิกภาพที่ซับซ้อน มักจะร่ำรวยและเป็นต้นฉบับมากกว่ามนุษย์ที่พวกเขามาหลอกหลอน การปรากฏตัวของพวกเขาถูกกระตุ้นโดยความรู้สึกที่ทรงพลังอย่างมนุษย์: ความซื่อสัตย์จนถึงนอกเหนือความตาย ความรักที่ถูกทรยศ ความหึงหวงที่กลืนกิน หรือความเกลียดชังที่ไม่อาจดับได้ ผีมักเป็นเพียงการขยายของความหลงใหลที่ไม่สามารถสนองหรือสงบได้ในโลกมนุษย์ เสียงของมันที่มาจากหลุมศพ พูดกับเราด้วยความทันสมัยที่น่าประหลาดใจเกี่ยวกับตัวเราเอง

เช่นเดียวกับมิยางิ ภรรยาที่ถูกทอดทิ้งซึ่งใน บ้านในพงหญ้า รอการกลับมาของสามีเป็นเวลาเจ็ดปีที่ออกไปหาทรัพย์ ตายด้วยความเหนื่อยล้าและความเศร้า เธอปรากฏต่อเขาคืนสุดท้ายก่อนที่จะกลายเป็นเพียงเนินหลุมศพที่พบบทกวีอันแสนเศร้านี้:

« มันเป็นเช่นนั้น,
ข้ารู้แต่หัวใจของข้า
หลอกตัวเองด้วยภาพลวงตา:
ในโลกนี้ จนถึงวันนี้,
นั่นหรือคือชีวิตที่ข้าได้ใช้? »

Ueda, Akinari. Contes de pluie et de lune (นิทานแห่งฝนและจันทร์) (Ugetsu monogatari), แปลจากภาษาญี่ปุ่นโดย René Sieffert. ปารีส: Gallimard, คอลเลกชัน « Connaissance de l’Orient. Série japonaise », 1956.

แฟนตาซีในงานของอากินาริจึงไม่ใช่แค่กลไกของความน่ากลัว; มันเป็นกระจกขยายของความทุกข์ทรมานของจิตวิญญาณ ผีมาเตือนคนเป็นถึงความบกพร่องของพวกเขา ผลทางศีลธรรมของการกระทำของพวกเขา การแก้แค้นของภรรยาที่ถูกหลอกหรือความภักดีของเพื่อนที่ฆ่าตัวตายเพื่อรักษาสัญญาเป็นอุปมาเกี่ยวกับพลังของข้อผูกพันและโชคชะตาของความหลงใหล

ช่างแกะสลักความฝัน

สไตล์ของอากินาริคงเป็นสิ่งที่ทำให้ผลงานคงอยู่ตลอดกาล เขาผสมผสานความสูงส่งของภาษาคลาสสิกกับความรู้สึกของจังหวะที่สืบทอดมาจาก โน สร้างดนตรีที่เป็นเอกลักษณ์ที่สะกดผู้อ่าน ชื่อเรื่องเอง อุเก็ตสึ « ฝนและจันทร์ » แปลเมโลดีที่มีเสน่ห์นี้เป็นภาพ — ภาพแสงจันทร์ที่พร่ามัวในเสียงกระซิบของฝนละเอียด สร้างกรอบที่เหมาะสมสำหรับการแสดงออกของสิ่งเหนือธรรมชาติ โลกของผีที่พรมแดนระหว่างความฝันและความเป็นจริงเลือนลาง

ศิลปินอิสระ อากินาริใช้เวลาเกือบสิบปีขัดเกลาผลงานชิ้นเอกของเขา เป็นสัญญาณของความสำคัญที่เขาให้กับมัน ความเป็นอิสระทางปัญญาที่แสดงออกในการโต้เถียงอย่างรุนแรงกับนักวิชาการผู้ยิ่งใหญ่อีกคนในยุคของเขา โมโตโอริ โนรินางะ นักชาตินิยมก่อนถึงเวลา ในขณะที่คนหลังยกย่องตำนานบรรพบุรุษของญี่ปุ่นเป็น « ความจริงเดียว » อากินาริหัวเราะเยาะอุดมคตินี้โดยยืนยันว่า « ในทุกประเทศ จิตวิญญาณของชาติคือกลิ่นเหม็นของมัน » ดังนั้น บุตรชายของโสเภณีคนนี้สามารถ ด้วยพลังของศิลปะเพียงอย่างเดียว ยืนหยัดเป็นบุคคลสำคัญ « อนาธิปไตยที่สมบูรณ์แบบ »4สำนวนนี้เป็นของอัลเฟรด จาร์รีเกี่ยวกับอูบู แต่อาจใช้โดยการเปรียบเทียบที่กล้าหาญ เพื่ออธิบายจิตวิญญาณแห่งความเป็นอิสระอย่างสมบูรณ์ของอากินาริ ที่โดยการเล่นกับข้อตกลง ได้ยกระดับนิทานแฟนตาซีไปสู่ระดับความประณีตที่ไม่มีใครเทียบได้ ความแปลกประหลาดของเขา ซึ่งต้องใช้ความกล้าหาญพิเศษในสังคมญี่ปุ่นที่ยกย่องความสอดคล้องเป็นคุณธรรมสูงสุด ไม่อาจไม่ทำให้ยูกิโอ มิชิมะหลงใหล ผู้ซึ่งสารภาพใน ญี่ปุ่นสมัยใหม่และจริยธรรมซามูไร (ฮากาคุเระ นิวมง) ว่าได้นำผลงานของอากินาริไปกับเขา « ระหว่างการทิ้งระเบิด » และชื่นชมเหนือสิ่งอื่นใดคือ « ความไม่ตรงกับยุคสมัยโดยเจตนา » ของเขา นิทานแห่งฝนและจันทร์ ไม่ใช่แค่การรวบรวมประเภท; แต่เป็นภาพที่ถูกสร้างใหม่ของการเล่าเรื่องแบบญี่ปุ่น ที่ความมหัศจรรย์และความน่าขนลุกแข่งขันกับบทกวีที่ละเอียดอ่อนที่สุด ทิ้งให้ผู้อ่านอยู่ภายใต้เสน่ห์ที่ยั่งยืนของความฝันที่แปลกประหลาดและงดงาม

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Japon.

Na okraji snů: Přízraky Uedy Akinariho

Pře­loženo z fran­couz­štiny

Právě na okraji se často ukrývají ti nejpo­zo­ruhodnější gé­ni­ové. Syn ne­zná­mého otce a pří­liš známé matky — kur­tizány ze čtvrti rozkoší —, Ueda Aki­nari (1734-1809)1Od­mítnuté for­my:
Aki­nari Oue­da.
Ueda Tôsa­ku.
Uyeda Aki­na­ri. svou matku spat­řil pouze jednou, když už byl do­spě­lým mu­žem a slavným spi­sova­te­lem. Ado­p­tovaný ob­chodnickou ro­di­nou z Ósa­ky, jeho exis­tence byla po­zna­menána touto pů­vodní han­bou, na kte­rou jeho ne­přá­telé ne­vá­hali úto­čit: „Moji ne­přá­telé o mně ří­ka­jí: je to dítě z hos­tin­ce; ještě hůř, je to ně­jaký vý­ho­nek pře­stár­lého pa­sáka! Na což od­po­ví­dám: […] v kaž­dém případě jsem na své hoře je­di­ným gene­rá­lem a ne­znám si tam rovného“. K tomu se při­dávala vada prstů2Va­du, kte­rou no­sil jako od­znak, když po­de­psal své mi­s­trov­ské dílo pseu­do­ny­mem Senši Ki­džin, to jest Zmrza­čený s defor­movanými prs­ty., která mu bránila v doko­nalé ka­li­grafii a pa­ra­doxně ho, hr­dého mla­dého muže málo na­klo­něného ob­cho­du, vedla k vášnivému in­te­lek­tuálnímu a li­te­rárnímu hle­dání. Z této po­hnuté exis­ten­ce, z této cit­livosti obnažené nado­raz, se zrodí jeho mi­s­trov­ské dí­lo, Pří­běhy deště a mě­síce (Ugetsu mo­noga­tari)3Od­mítnuté for­my:
Con­tes des mois de pluie (Pří­běhy deš­tivých mě­sí­ců).
Con­tes de la lune va­gue après la pluie (Pří­běhy ne­jasného mě­síce po deš­ti).
Con­tes de la lune et de la pluie (Pří­běhy mě­síce a deš­tě).
Con­tes de pluies et de lune (Pří­běhy dešťů a mě­sí­ce).
Con­tes de la lune des pluies (Pří­běhy mě­síce dešťů).
Con­tes de lune et de pluie (Pří­běhy mě­síce a deš­tě).
Con­tes du clair de lune et de la pluie (Pří­běhy mě­síčního svitu a deš­tě).
Uegutsu mo­noga­tari..

O pramenech a snech

Těchto devět fan­tas­tických pří­bě­hů, pu­b­li­kovaných v roce 1776, před­stavuje ob­rat v li­te­ra­tuře ob­dobí Edo. Aki­na­ri, ro­ze­šedší se s „pří­běhy plovou­cího světa“, lehko­my­slným žánrem tehdy v mó­dě, za­hajuje způ­sob yomihon, ne­boli „knihy ke čtení“, která cílí na kul­tivované pu­b­likum, kte­rému na­bízí pro­stor snění a úniku. Ori­gi­na­lita jeho pří­stupu spo­čívá v mi­s­trov­ské syn­téze mezi čín­skými vy­pravěč­skými tra­di­cemi a japon­ským li­te­rárním dě­dic­tvím. Ač­koli hojně čerpá ze sbí­rek fan­tas­tických pří­běhů dynastií Ming a Čching, jako jsou Pří­běhy při zha­sínání svíčky (Ji­an­deng xinhua), nikdy se ne­spokojí s pros­tým pře­kla­dem nebo servilní adap­ta­cí. Každý pří­běh je zcela po­japon­štěn, trans­po­nován do ná­rodního his­to­rického a ge­o­grafického rámce a pře­devším pro­měněn je­di­nečnou me­lan­cho­lií.

Ke kon­ti­nen­tálním pra­menům Aki­nari s doko­na­lým uměním mí­chá re­mi­nis­cence na kla­sickou li­te­ra­turu své ze­mě. Vliv diva­dla nó je všude ci­telný, nejen v ges­tech a fyzi­o­gno­mi­ích — mstivých duchů, přízra­cích vá­lečníků, zoufa­lých mi­len­kách —, ale také v sa­motné kompo­zici pří­bě­hů, které dů­my­slně roz­vr­hují od­lou­čení od světa a dra­ma­tickou gra­daci až k zje­vení nadpři­ro­ze­na. Stejně tak elegantní a květnatá próza (gabun) je živoucí po­ctou zla­tému věku ob­dobí He­i­an, a zejména Pří­běhu prince Gen­džiho (Genji mo­noga­tari).

Přízračné lidství

Co udeří v Pří­bě­zích deště a mě­síce, je to, že svět duchů není nikdy zcela od­říz­nut od světa živých. Aki­na­riho pří­zraky nejsou pouhými mon­stry, jsou ob­dařeny komplexní osobnos­tí, často bo­hatší a ori­gi­nálnější než osobnost li­dí, které při­cházejí strašit. Je­jich zje­vení jsou mo­tivována silně lid­skými ci­ty: věrností až za hrob, zne­u­ctěnou lás­kou, sží­ravou žár­livostí nebo ne­uha­si­telnou nenávis­tí. Pří­zrak je často jen pro­dlou­žením vášně, která se ne­mohla uko­jit nebo uti­šit v po­zem­ském svě­tě. Jeho hlas, při­cháze­jící ze zá­hro­bí, k nám pro­mlouvá se zne­poko­jivou mo­derností o nás samých.

Tak Mi­ja­gi, opuš­těná manželka, která v Domě v rákosí čeká sedm let na ná­vrat svého mu­že, který ode­šel zbo­hatnout. Ze­mřevši vy­čerpá­ním a žalem, zjeví se mu na jednu po­slední noc, než se stane jen po­hřebním pahorkem, na kte­rém se na­jde tato srd­cervoucí bá­seň:

„Tak tomu bylo,
vě­děla jsem to, a přece mé srdce
se ko­lébalo v ilu­zích:
V tomto svě­tě, až do dnešního dne,
byl to tedy život, který jsem ži­la?“

Ue­da, Aki­na­ri. Con­tes de pluie et de lune (Pří­běhy deště a mě­sí­ce) (Ugetsu mo­noga­tari), přel. z japon­štiny René Sieffert. Pa­říž: Gal­li­mard, edice „Connaissance de l’O­ri­ent. Série japo­nai­se“, 1956.

Fan­tas­tično u Aki­na­riho tedy není pouhou pá­kou hrůzy; je zvětšu­jí­cím zr­ca­dlem du­ševních muk. Pří­zraky při­cházejí při­po­mínat živým je­jich po­chybení, mo­rální dů­sledky je­jich či­nů. Po­msta pod­ve­dené manželky nebo lo­aja­lita pří­te­le, který si dává smrt, aby do­držel svůj slib, jsou to­lika po­do­ben­stvími o síle zá­vazků a osu­dovosti vášní.

Cizelér chimér

Aki­na­riho styl je ne­po­chybně tím, co dílu pro­půj­čuje jeho trva­lost. Spo­juje vzne­šenost kla­sického jazyka se smys­lem pro ryt­mus zdě­děným po diva­dle nó, vy­tvá­řeje je­di­nečnou hud­bu, která čtenáře okouz­luje. Sa­motný ná­zev, Ugetsu, „déšť a mě­síc“, převádí tuto okouz­lu­jící me­lo­dii do ob­razu — ob­raz mě­síčního svi­tu, který se za­kaluje šepo­tem jem­ného deš­tě, vy­tvá­řeje ide­ální rá­mec pro pro­jevy nadpři­ro­zena, přízračný svět, kde se hranice mezi snem a re­a­li­tou stí­ra­jí.

Ne­zá­vislý umě­lec, Aki­nari strávil téměř de­set let brou­šením svého mi­s­trov­ského dí­la, což svědčí o dů­leži­tos­ti, kte­rou mu při­klá­dal. In­te­lek­tuální ne­zá­vis­lost, která se pro­jevila také v jeho prudkých po­le­mi­kách s druhým velkým vzdě­lan­cem své do­by, Mo­to­ori No­ri­na­gou, na­ci­o­na­lis­tou před ča­sem. Za­tímco ten druhý po­vy­šoval před­kové mýty Japon­ska na „je­di­nou pravdu“, Aki­nari se to­muto ide­álu vy­smíval tvrzením, že „v každé zemi je duch ná­roda jeho zá­pach“. Tak tento syn kur­tizány dokázal pouhou si­lou svého umění pro­sa­dit se jako ústřední po­stava, „doko­nalý anar­chista“4Vý­raz po­chází od Alfreda Jarryho o Ubuovi, ale mohl by, od­vážnou analogií, cha­rak­te­rizovat du­cha na­prosté ne­zá­vis­losti Aki­na­ri­ho., který si po­hrávaje s kon­ven­ce­mi, po­vznesl fan­tas­tický pří­běh na stu­peň rafi­novanosti bez ob­do­by. Jeho zvláštnos­ti, které vy­ža­dovaly zvláštní od­vahu v japon­ské spo­lečnos­ti, která po­výšila konfor­mitu na nej­vyšší ctnost, ne­mohly ne­okouz­lit Yukio Mishi­mu, který se v Mo­derní Japon­sko a sa­mu­raj­ská etika (Ha­ga­kure nyū­mon) při­znává, že si vzal Aki­na­riho dílo s se­bou „bě­hem bom­bar­dování“ a ob­divoval pře­devším jeho „zá­měrný ana­chro­nis­mus“. Pří­běhy deště a mě­síce nejsou jen an­to­logií žánru; jsou znovuob­je­veným ob­razem vy­právění po japon­sku, kde si po­divuhodné a dě­sivé konku­rují s nej­jem­nější po­ezií, za­ne­cháva­jíce čtenáře v trvalém kouzlu po­divného a nád­herného snu.

  • 7 min