poésie

Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, sau sufletul vietnamez dezvăluit

Tra­dus din fran­ceză

Există opere care poartă în ele gus­tu­rile și as­pi­ra­ți­ile unei na­țiuni în­tre­gi, „de la tră­gă­to­rul de ricșă până la cel mai înalt man­da­rin, de la vân­ză­toa­rea am­bu­lantă până la cea mai mare doamnă din lume“. Ele rămân veș­nic ti­nere și văd suc­ce­dân­du-se noi ge­ne­ra­ții de ado­ra­tori. Acesta este ca­zul Kim-Vân-Kiêu1Forme res­pin­se:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Po­ves­tea lui Kiêu).
L’His­to­ire de Kieu (Is­to­ria lui Ki­e­u).
Le Ro­man de Kiều (Ro­ma­nul lui Kiều).
Tru­yện Kiều.
His­to­ire de Thuy-Kiêu (Is­to­ria lui Thuy-Kiêu).
Tru­yên Thuy-Kiêu.
L’His­to­ire de Kim Vân Kiều (Is­to­ria lui Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều tru­yện.
No­u­velle His­to­ire de Kim, Vân et Kiều (Noua is­to­rie a lui Kim, Vân și Kiều).
Kim Vân Kiều tâ­n-tru­yện.
La No­u­velle Voix des cœurs brisés (Noua voce a ini­mi­lor frân­te).
No­u­veau Chant du des­tin de mal­heur (Noul cân­tec al des­ti­nu­lui ne­fe­ri­ci­t).
No­u­veaux Ac­cents de do­u­le­urs (Noi ac­cente de du­re­re).
No­u­veau Chant d’une des­tinée mal­he­u­re­use (Noul cân­tec al unui des­tin ne­fe­ri­ci­t).
No­u­veau Chant de so­uffrance (Noul cân­tec de su­fe­rin­ță).
No­u­velle Voix des en­tra­il­les déchi­rées (Noua voce a mă­run­ta­ie­lor sfâși­a­te).
No­u­veaux Ac­cents de la do­u­leur (Noi ac­cente ale du­re­rii).
No­u­velle Ver­sion des en­tra­il­les brisées (Noua ver­siune a mă­run­ta­ie­lor frân­te).
Le Cœur brisé, no­u­velle ver­sion (I­nima frân­tă, ver­siune no­uă).
Đoạn-trường tâ­n-thanh., acest poem de peste trei mii de ver­suri care arată su­fle­tul vi­et­na­mez în toată de­li­ca­te­țea, pu­ri­ta­tea și abn­e­ga­ția sa:

„Tre­buie să-ți sus­pini res­pi­ra­ția, tre­buie să mergi cu pre­ca­u­ție pen­tru a fi în mă­sură să sur­prinzi fru­mu­se­țea tex­tu­lui [a­tât] de gra­țios (dịu dàng), dră­guț (thuỳ mị), gran­dios (tráng lệ), splen­did (huy hoàng) este el.“

Du­rand, Ma­u­rice (ed.), Mélan­ges sur Ngu­yễn Du (S­tu­dii des­pre Ngu­yễn Du), Pa­ris: École française d’Ex­trê­me-O­rient, 1966.

Au­to­rul, Ngu­yễn Du (1765-1820)2Forme res­pin­se:
Ngu­yên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
A nu se con­funda cu:
Ngu­yễn Dữ (se­co­lul al XVI-lea), al că­rui Vasta cu­le­gere de le­gende mi­nu­nate este o cri­tică a tim­pu­lui său sub vă­lul fan­tas­ti­cu­lui., a lă­sat re­pu­ta­ția unui om me­lan­co­lic și ta­ci­turn, al că­rui mu­tism în­că­pă­țâ­nat i-a atras această mus­trare din par­tea îm­pă­ra­tu­lui: „Tre­buie ca, în con­si­lii, să vor­biți și să vă dați pă­re­rea. De ce vă în­chi­dem ast­fel în tă­cere și nu răs­pun­deți nici­o­dată de­cât prin da sau nu?“ Man­da­rin îm­po­triva vo­in­ței sa­le, inima sa nu as­pira de­cât la li­niș­tea mun­ți­lor na­tali. A ajuns să bles­teme chiar acest ta­lent ca­re, ri­di­cân­du-l la cele mai îna­lte func­ții, îl în­de­părta de el în­su­și, până la punc­tul de a face din aceasta mo­rala fi­nală a ca­po­do­pe­rei sa­le: „Cei care au ta­lent să nu se la­ude deci cu ta­len­tul lor! Cu­vân­tul „tài“ [ta­lent] ri­me­ază cu cu­vân­tul „tai“ [ne­no­ro­ci­re]“. Egal cu el în­su­și, a re­fu­zat orice tra­ta­ment în tim­pul bo­lii care i-a fost fa­tală și, aflând că tru­pul său se ră­cea, a pri­mit ves­tea cu un sus­pin de ușu­ra­re. „Bine!“, a mur­mu­rat el, și acest cu­vânt a fost ul­ti­mul său.

Epopeea durerii

Po­e­mul re­tra­sează des­ti­nul tra­gic al lui Kiều, tâ­nără fată de o fru­mu­sețe și un ta­lent in­com­pa­ra­bi­le. În timp ce un vi­i­tor stră­lu­cit îi pare pro­mis ală­turi de prima sa dra­gos­te, Kim, fa­ta­li­ta­tea bate la ușa sa: pen­tru a-și salva ta­tăl și fra­tele de o acu­za­ție ne­dre­ap­tă, tre­buie să se vân­dă. Atunci în­cepe pen­tru ea un pe­ri­plu de cinci­spre­zece ani, în tim­pul că­ruia va fi pe rând ser­vi­toa­re, con­cu­bină și pros­ti­tu­a­tă, fu­gind de o ne­no­ro­cire doar pen­tru a găsi una mai rea. To­tuși, pre­cum lo­tu­sul care în­flo­rește pe no­roi, în mij­lo­cul aces­tei ab­jec­ții în­seși, Kiều păs­tre­ază „par­fu­mul pur al no­bi­li­tă­ții sale ori­gi­nare“, ghi­dată de o con­vin­gere de nez­drun­ci­nat:

„[…] dacă o karma grea apasă asu­pra des­ti­nu­lui nos­tru, să nu re­cri­mi­năm îm­po­triva ce­ru­lui și să nu-l acu­zăm de ne­drep­ta­te. Ră­dă­cina bi­ne­lui re­zidă în noi în­și­ne.“

Ngu­yễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. din vi­et­na­meză de Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] și Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Vi­ệt], Pa­ris: Gal­li­mar­d/U­NE­S­CO, 1961.

Între traducere și creație

În tim­pul unei am­ba­sade în Chi­na, Ngu­yễn Du a des­co­pe­rit ro­ma­nul care avea să-i in­spire ca­po­do­pe­ra. Din­tr-o po­ves­tire pe care am pu­tea-o con­si­dera ba­na­lă, el a știut să cre­eze un „poem ne­mu­ri­tor / Ale că­rui ver­suri sunt atât de dulci în­cât la­să, pe bu­ze, / Când le-ai cân­tat, o sa­voare de mi­ere“3Dro­in, Al­fred, „Ly-Than-Thong“ în La Jon­que vic­to­ri­e­use (Jonca vic­to­ri­oa­să), Pa­ris: E. Fas­qu­el­le, 1906.. Această fi­li­a­ție chi­neză avea să de­vi­nă, to­tuși, un măr al di­scor­diei pen­tru or­go­liul na­țio­nal în for­ma­re. În efer­ves­cența ani­lor 1920-1930, ea a îna­r­mat cri­tica na­țio­na­liș­ti­lor ce­lor mai in­transi­gen­ți, din­tre care căr­tu­ra­rul Ngô Đức Kế s-a fă­cut pur­tă­tor de cu­vânt:

„Thanh tâm tài nhân [sursa Kim-Vân-Kiêu] nu este de­cât un ro­man dis­pre­țuit în China și iată că acum Vi­et­na­mul îl ri­dică la ran­gul de carte ca­no­ni­că, de Bi­blie, este în­tr-a­de­văr a-și face o mare ru­și­ne.“

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­tro­du­cere la Nam-Phong, 1917-1934), Sai­gon: So­ci­été des étu­des in­do­chi­no­i­ses, 1973.

În re­a­li­ta­te, din­colo de pa­sa­jele sale îm­pru­mu­tate sau li­cen­ți­oa­se, Kim-Vân-Kiêu este îna­inte de toate ecoul ne­drep­tă­ți­lor su­fe­rite de po­po­rul vi­et­na­mez. „Cân­te­cele să­te­ni­lor m-au în­vă­țat vor­bi­rea iu­tei și a du­du­lui / Plân­sete și sus­pine în sate evocă răz­bo­aie și do­lii“, scrie Ngu­yễn Du în­tr-un alt poem4Este vorba des­pre po­e­mul „Ziua Pu­ri­tă­ții Cla­re“ („Thanh minh ngẫu hứn­g“). Săr­bă­toa­rea Pu­ri­tă­ții Clare este cea în care fa­mi­li­ile îi ono­re­ază pe stră­moși mer­gând, prin ța­ră, să facă toa­leta mor­min­te­lor lor.. De-a lun­gul epo­peii apare această sen­si­bi­li­tate vi­bran­tă, ade­sea sfâși­e­toa­re, a unui poet a că­rui inimă vi­bre­ază la uni­son cu su­fe­rința care moc­nea con­fuz în ma­sele umi­le, așa cum măr­tu­ri­sește acest pa­saj:

„Tres­ti­ile își pre­sau vâr­fu­rile egale la su­flul ră­gu­șit al bri­sei. Toată tris­te­țea unui cer de toamnă pă­rea re­zer­vată unei sin­gure fi­ințe [Kiều]. De-a lun­gul eta­pe­lor noc­tur­ne, în timp ce o cla­ri­tate că­dea din fir­ma­men­tul ver­ti­gi­nos și de­păr­tă­rile se pier­deau în­tr-un ocean de cea­ță, luna pe care o ve­dea o fă­cea să se ru­și­neze de ju­ră­min­tele sale în fața râu­ri­lor și mun­ți­lor.“

Ngu­yễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. din vi­et­na­meză de Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] și Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Vi­ệt], Pa­ris: Gal­li­mar­d/U­NE­S­CO, 1961.

O oglindă pentru popor

Soarta Kim-Vân-Kiêu a fost de așa na­tură în­cât a pă­ră­sit do­me­niul li­te­ra­tu­rii pen­tru a de­veni o oglindă în care fi­e­care vi­et­na­mez se re­cu­noaș­te. Un cân­tec po­pu­lar a ri­di­cat ast­fel lec­tura sa la ran­gul de ade­vă­rată artă de a trăi, in­se­pa­ra­bilă de plă­ce­rile în­țe­lep­tu­lui: „Pen­tru a fi băr­bat, tre­buie să știi să joci „tố tôm“5Joc de cărți vi­et­na­mez pen­tru cinci ju­că­tori. Foarte la modă în îna­lta so­ci­e­ta­te, este re­pu­tat că ne­ce­sită multă me­mo­rie și per­spi­ca­ci­ta­te., să bei ceai din Yun­nan și să de­clami Kiều“ (Làm trai biết đánh tố tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thuý Kiều). Su­per­sti­ția s-a apu­cat chiar de ea, fă­când din carte un ora­col: în mo­men­tele de in­cer­ti­tu­di­ne, nu este rar să o des­chizi la în­tâm­plare pen­tru a că­u­ta, în ver­su­rile care se pre­zin­tă, un răs­puns al des­ti­nu­lui. Ast­fel, de la ca­bi­ne­tul sa­van­tu­lui la cea mai mo­destă lo­cu­in­ță, po­e­mul a știut să se facă in­dis­pen­sa­bil. Căr­tu­ra­ru­lui Phạm Quỳnh îi da­to­răm for­mu­la, ră­masă ce­le­bră, care re­zumă acest sen­ti­ment:

„Ce avem de te­mut, de ce tre­buie să fim în­gri­jo­ra­ți? Kiều rămâ­nând, limba noas­tră rămâ­ne; limba noas­tră rămâ­nând, țara noas­tră sub­zis­tă.“

Thái, Bình, „De qu­el­ques as­pects phi­lo­sophi­ques et re­li­gi­eux du che­f-d’œu­vre de la lit­téra­ture vi­et­na­mien­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Ngu­yễn Du“ (Des­pre câ­teva as­pecte fi­lo­so­fice și re­li­gi­oase ale ca­po­do­pe­rei li­te­ra­tu­rii vi­et­na­meze: Kim-Vân-Kiêu de Ngu­yễn Du), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­rient, nr. 1, 1971, p. 25-38; nr. 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

김반끼에우, 또는 베트남 영혼의 계시

프랑스어에서 번역됨

어떤 작품들은 그 안에 한 민족 전체의 취향과 열망을 담고 있다. “인력거꾼부터 최고위 관리까지, 행상부터 세상에서 가장 위대한 여인까지”. 이들은 영원히 젊음을 유지하며 새로운 세대의 숭배자들이 이어지는 것을 본다. 바로 김반끼에우1기각된 형태들:
Kim, Ven, Kiêou.
Le Conte de Kiều (끼에우 이야기).
L’Histoire de Kieu (끼에우의 역사).
Le Roman de Kiều (끼에우의 소설).
Truyện Kiều (뜨루옌 끼에우).
Histoire de Thuy-Kiều (투이-끼에우의 역사).
Truyên Thuy-Kiều (뜨루옌 투이-끼에우).
L’Histoire de Kim Vân Kiều (김 반 끼에우의 역사).
Kim Vân Kiều truyện (김 반 끼에우 뜨루옌).
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (김, 반, 끼에우의 새로운 역사).
Kim Vân Kiều tân-truyện (김 반 끼에우 신전).
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (부서진 마음의 새로운 목소리).
Nouveau Chant du destin de malheur (불행한 운명의 새로운 노래).
Nouveaux Accents de douleurs (고통의 새로운 억양).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (불행한 운명의 새로운 노래).
Nouveau Chant de souffrance (고통의 새로운 노래).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (찢어진 창자의 새로운 목소리).
Nouveaux Accents de la douleur (고통의 새로운 억양).
Nouvelle Version des entrailles brisées (부서진 창자의 새로운 버전).
Le Cœur brisé, nouvelle version (부서진 마음, 새로운 버전).
Đoạn-trường tân-thanh (도안-뜨으엉 떤-타인).가 그러한 경우인데, 이는 3천 구 이상의 시구로 베트남 영혼을 그 모든 섬세함, 순수함, 그리고 헌신 속에서 보여준다:

“텍스트의 아름다움을 포착하기 위해서는 숨을 멈추고 조심스럽게 걸어야 한다. 그것은 너무나도 우아하고(dịu dàng), 아름답고(thuỳ mị), 장엄하고(tráng lệ), 화려하기(huy hoàng) 때문이다.”

Durand, Maurice (편), Mélanges sur Nguyễn Du (응우옌 주에 관한 논문집), 파리: École française d’Extrême-Orient, 1966.

작가 응우옌 주(Nguyễn Du, 1765-1820)2기각된 형태들:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
혼동하지 말 것:
Nguyễn Dữ (16세기), 그의 경이로운 전설의 방대한 모음집은 환상의 베일 아래 그의 시대를 비판한 작품이다.는 우울하고 과묵한 사람이라는 명성을 남겼으며, 그의 완고한 침묵은 황제로부터 이런 질책을 받게 했다: “자문회의에서는 말하고 의견을 제시해야 합니다. 왜 이렇게 침묵 속에 갇혀서 항상 예 아니오로만 대답하십니까?” 자신의 의지와는 달리 관리가 된 그의 마음은 오직 고향 산의 평온함만을 갈망했다. 그는 자신을 최고위직에 올려놓았지만 동시에 자신으로부터 멀어지게 한 그 재능을 저주하기에 이르렀고, 이를 그의 걸작의 마지막 교훈으로 삼았다: “재능을 가진 자들이여, 그 재능을 자랑하지 말라! ’재(tài, 재능)’라는 말은 ’재(tai, 불행)’라는 말과 운이 맞는다”. 끝까지 자신과 같았던 그는 치명적인 병 중에도 모든 치료를 거부했고, 자신의 몸이 차가워진다는 소식을 듣고는 안도의 한숨과 함께 그 소식을 받아들였다. “좋아!”라고 그는 중얼거렸고, 이것이 그의 마지막 말이었다.

고통의 서사시

이 시는 비할 데 없는 아름다움과 재능을 지닌 젊은 여인 끼에우(Kiều)의 비극적인 운명을 그려낸다. 첫사랑 킴(Kim)과 함께 빛나는 미래가 약속된 것처럼 보였을 때, 운명이 그녀의 문을 두드린다: 아버지와 남동생을 부당한 고발로부터 구하기 위해 그녀는 자신을 팔아야 한다. 그때부터 그녀는 15년의 여정을 시작하게 되는데, 그 동안 차례로 하인, 첩, 매춘부가 되며, 한 불행에서 도망쳐 더 나쁜 불행만을 만나게 된다. 그러나 진흙 위에 피는 연꽃처럼, 이 비천함 한가운데서도 끼에우는 “원래 고귀함의 순수한 향기”를 간직하며, 흔들리지 않는 신념에 이끌린다:

“[…] 무거운 업보가 우리의 운명을 짓누른다면, 하늘을 원망하거나 불공평하다고 비난하지 말라. 선의 뿌리는 우리 자신 안에 있다.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (김반끼에우), Xuân Phúc [Paul Schneider]와 Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt] 베트남어 번역, 파리: Gallimard/UNESCO, 1961.

번역과 창작 사이

응우옌 주가 자신의 걸작에 영감을 준 소설을 발견한 것은 중국 대사관 재직 중이었다. 평범하다고 할 수 있는 이야기에서 그는 “불멸의 시 / 그 구절들이 너무 달콤해서 입술에 / 노래한 후에도 꿀맛을 남기는”3Droin, Alfred, La Jonque victorieuse (승리의 정크선) 중 “Ly-Than-Thong”, 파리: E. Fasquelle, 1906. 작품을 창조해냈다. 그러나 이 중국적 혈통은 떠오르는 민족적 자긍심에 불화의 씨앗이 되었다. 1920-1930년대의 격동 속에서, 가장 비타협적인 민족주의자들의 비판을 무장시켰고, 학자 응오 득 께(Ngô Đức Kế)가 그 대변인이 되었다:

“Thanh tâm tài nhân [Kim-Vân-Kiều의 출처]는 중국에서 멸시받는 소설에 불과한데, 이제 베트남이 이를 정전의 지위로, 성경으로 높이니, 이는 정말로 큰 수치를 자초하는 일이다.”

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (남풍 입문, 1917-1934), 사이공: Société des études indochinoises, 1973.

실제로, 차용된 부분이나 외설적인 부분을 넘어서, 김반끼에우는 무엇보다 베트남 민중이 겪은 불의의 메아리다. “마을 사람들의 노래가 나에게 삼과 뽕나무의 말을 가르쳤고 / 시골의 울음과 흐느낌은 전쟁과 애도를 불러일으킨다”라고 응우옌 주는 다른 시에서 썼다4“맑은 날” (“Thanh minh ngẫu hứng”) 시를 말한다. 맑은 날 축제는 가족들이 시골로 나가 조상의 무덤을 청소하며 조상을 기리는 날이다.. 서사시 전체에 걸쳐 이 떨리는 감수성, 종종 가슴 찢어지는 감수성이 나타나는데, 이는 겸손한 대중 속에서 혼란스럽게 끓어오르던 고통과 조화를 이루는 시인의 마음이 진동하는 것이며, 이 구절이 그것을 증명한다:

“갈대들은 거친 북풍의 숨결에 그들의 평평한 꼭대기를 눌렀다. 가을 하늘의 모든 슬픔이 한 존재[끼에우]를 위해 예약된 것 같았다. 밤의 여정을 따라, 아찔한 창공에서 빛이 떨어지고 먼 곳들이 안개의 바다에서 사라질 때, 그녀가 본 달은 강과 산 앞에서 한 맹세를 부끄럽게 했다.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (김반끼에우), Xuân Phúc [Paul Schneider]와 Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt] 베트남어 번역, 파리: Gallimard/UNESCO, 1961.

민중을 위한 거울

김반끼에우의 운명은 문학의 영역을 벗어나 모든 베트남인이 자신을 인식하는 거울이 될 정도였다. 한 민요는 이렇게 그것의 독서를 현자의 즐거움과 분리할 수 없는 진정한 삶의 예술로 세웠다: “사람이 되려면 ’토 톰(tổ tôm)’55명이 하는 베트남 카드 게임. 상류층에서 매우 유행했으며, 많은 기억력과 통찰력이 필요하다고 알려져 있다.을 할 줄 알고, 운남 차를 마시고, 끼에우를 읊을 줄 알아야 한다” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). 미신도 이를 차지하여 책을 신탁으로 만들었다: 불확실한 순간에 사람들이 무작위로 책을 펼쳐 나타나는 구절에서 운명의 답을 찾는 것은 드문 일이 아니다. 그래서 학자의 서재에서 가장 소박한 집까지, 이 시는 없어서는 안 될 존재가 되었다. 이 감정을 요약한 유명한 문구를 남긴 것은 학자 팜 꾸인(Phạm Quỳnh)이다:

“우리가 무엇을 두려워해야 하며, 무엇을 걱정해야 하는가? 끼에우가 남아 있으면 우리의 언어가 남을 것이고; 우리의 언어가 남으면 우리나라가 존속한다.”

Thái, Bình, “De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du” (베트남 문학의 걸작 응우옌 주의 김반끼에우의 몇 가지 철학적, 종교적 측면에 대하여), Message d’Extrême-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 12 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, czyli wietnamska dusza odsłonięta

Prze­tłuma­czone z fran­cu­skiego

Są dzie­ła, które noszą w so­bie gusta i aspiracje ca­łego na­ro­du, «od rik­sza­rza aż do naj­wyż­szego man­daryna, od ulicz­nej sprze­daw­czyni aż do naj­więk­szej damy świata». Po­zostają one wiecz­nie młode i wi­dzą, jak na­stępują po so­bie nowe po­ko­le­nia wiel­bi­cie­li. Taki jest przy­pa­dek Kim-Vân-Kiêu1Od­rzucone for­my:
Kim, Ven, Kièu.
Le Conte de Kiêu (Opo­wieść o Ki­êu).
L’Hi­sto­ire de Kieu (Hi­sto­ria Kieu).
Le Ro­man de Kiều (Po­wieść o Ki­ều).
Truyện Kiều.
Hi­sto­ire de Thuy-Kiêu (Hi­sto­ria Thuy-Ki­êu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’Hi­sto­ire de Kim Vân Kiều (Hi­sto­ria Kim Vân Ki­ều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nouvelle Hi­sto­ire de Kim, Vân et Kiều (Nowa Hi­sto­ria Kim, Vân i Ki­ều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (Nowy Głos złama­nych ser­c).
Nouveau Chant du de­stin de mal­heur (Nowa Pieśń losu nie­szczę­ścia).
Nouveaux Ac­cents de do­uleurs (Nowe Ak­centy bólu).
Nouveau Chant d’une de­stinée mal­heu­reuse (Nowa Pieśń nie­szczęśliwego prze­zna­cze­nia).
Nouveau Chant de so­uf­france (Nowa Pieśń cier­pie­nia).
Nouvelle Voix des en­trail­les déchi­rées (Nowy Głos roz­dar­tych wnętrz­no­ści).
Nouveaux Ac­cents de la do­uleur (Nowe Ak­centy bólu).
Nouvelle Ver­sion des en­trail­les brisées (Nowa Wer­sja złama­nych wnętrz­no­ści).
Le Cœur brisé, nouvelle ver­sion (Złamane ser­ce, nowa wer­sja).
Đoạn-trường tân-thanh., tego po­ematu liczącego po­nad trzy ty­siące wer­sów, które uka­zują du­szę wiet­nam­ską w ca­łej jej de­likat­no­ści, czysto­ści i wy­rze­cze­niu:

«Trzeba wstrzymać od­de­ch, trzeba stąpać ostroż­nie, aby móc uchwycić piękno tek­stu [tak] jest wdzięczny (dịu dàng), uro­czy (thuỳ mị), wspa­niały (tráng lệ), prze­pyszny (huy hoàng).»

Du­rand, Mau­rice (red.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Stu­dia o Nguyễn Du), Pa­ryż: École française d’Extrême-Orient, 1966.

Au­tor, Nguyễn Du (1765-1820)2Od­rzucone for­my:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Nie mylić z:
Nguyễn Dữ (XVI wie­k), którego Ob­szerna Ko­lek­cja cu­dow­nych le­gend jest krytyką jego cza­sów pod za­słoną fan­tasty­ki., po­zostawił re­putację człowieka melan­cholij­nego i ma­łomów­nego, którego uparte mil­cze­nie przy­nio­sło mu tę na­ganę od cesarza: «Trze­ba, aby­ście w radach mówili i da­wali swoją opinię. Dlaczego za­myka­cie się tak w mil­cze­niu i od­po­wia­dacie za­wsze tylko tak lub nie?» Man­daryn wbrew so­bie, jego serce pra­gnęło jedynie spo­koju ro­dzin­nych gór. Do­szedł do prze­klina­nia tego sa­mego ta­len­tu, który wznosząc go na naj­wyż­sze urzędy, od­dalał go od niego sa­mego, do tego stop­nia, że uczynił z tego koń­cową mo­rał swojego ar­cy­dzie­ła: «Niech ci, którzy mają ta­lent, nie cheł­pią się więc swoim ta­len­tem! Słowo „tài“ [talent] rymuje się ze słowem „tai“ [niesz­czę­ście]». Równy so­bie, od­mówił wszel­kiego le­cze­nia pod­czas choro­by, która oka­zała się dla niego śmier­tel­na, i do­wie­dziaw­szy się, że jego ciało się wy­chładza, przy­jął tę wia­domość z wes­tchnie­niem ulgi. «Dobrze!», szep­nął, i to słowo było jego ostat­nim.

Epopeja bólu

Po­emat śle­dzi tra­giczny los Ki­ều, młodej dziew­czyny o nie­zrów­na­nej uro­dzie i ta­len­cie. Pod­czas gdy pro­mie­nista przy­szłość zdaje się jej być obie­cana u boku jej pierw­szej mi­ło­ści, Ki­ma, fatal­ność puka do jej drzwi: aby oca­lić swojego ojca i brata od nie­sprawie­dliwego oskar­żenia, musi się sprze­dać. Wtedy roz­po­czyna się dla niej pięt­na­sto­let­nia wędrów­ka, pod­czas której będzie na prze­mian służącą, kon­kubiną i pro­sty­tut­ką, ucie­ka­jąc od jed­nego nie­szczę­ścia, by zna­leźć tylko gor­sze. Jed­nak­że, jak lotos kwit­nący na bagnie, po­śród sa­mej tej pod­ło­ści Kiều za­chowuje «czysty za­pach swojej pier­wot­nej szlachet­no­ści», kie­ro­wana nie­wzruszonym prze­ko­na­niem:

«[…] jeśli ciężka karma ciąży nad na­szym losem, nie szem­rajmy prze­ciw niebu i nie oskar­żajmy go o nie­sprawie­dliwość. Ko­rzeń do­bra tkwi w nas sa­mych.»

Nguy­ễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ki­m-Vân-Ki­ều), trad. z wiet­nam­skiego przez Xuân Phúc [Paul Schneider] i Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ryż: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Między tłumaczeniem a tworzeniem

To pod­czas am­basady w Chi­nach Nguyễn Du od­krył po­wie­ść, która miała go za­in­spiro­wać do stworze­nia ar­cy­dzie­ła. Z opo­wie­ści, którą można by uznać za banal­ną, po­trafił stworzyć «nie­śmier­telny po­emat / Którego wersy są tak słod­kie, że po­zostawiają na war­dze, / Gdy się je śpie­wało, smak miodu»3Dro­in, Al­fred, «Ly-Than-Thong» w La Jonque vic­to­rieuse (Zwycię­ska dżon­ka), Pa­ryż: E. Fasquel­le, 1906.. To chiń­skie po­krewień­stwo miało jed­nak stać się jabł­kiem nie­zgody dla ro­dzącego się du­cha na­ro­dowe­go. W go­rączce lat 1920-1930 uzbro­iła ona krytykę naj­bar­dziej nie­ustępliwych na­cjona­listów, których rzecz­nikiem stał się uczony Ngô Đức Kế:

«Thanh tâm tài nhân [źródło Kim-Vân-Kiêu] jest tylko po­wie­ścią po­gar­dzaną w Chi­na­ch, a te­raz Wiet­nam wy­nosi ją do rangi księgi ka­nonicz­nej, Bi­blii, to na­prawdę wielki wstyd.»

Phạm, Thị Ngo­ạn, In­tro­duc­tion au Na­m-Phong, 1917-1934 (W­pro­wadze­nie do Na­m-Phong, 1917-1934), Saj­gon: So­ciété des étu­des in­dochi­noises, 1973.

W rze­czywisto­ści, poza swoimi za­po­życzonymi lub frywol­nymi frag­men­tami, Kim-Vân-Kiêu jest przede wszyst­kim echem nie­sprawie­dliwo­ści do­zna­wanych przez na­ród wiet­nam­ski. «Pie­śni wie­śnia­ków na­uczyły mnie mowy juty i morwy / Pła­cze i szlochy na wsiach przy­wołują wojny i żałoby», pi­sze Nguyễn Du w in­nym po­ema­cie4Chodzi o po­emat «Dzień Czystej Ja­sno­ści» («Thanh minh ngẫu hứn­g»). Święto Czystej Ja­sno­ści to świę­to, pod­czas którego ro­dziny czczą przod­ków, idąc przez wieś, aby oczy­ścić ich gro­by.. Przez całą epo­peję po­ja­wia się ta wi­brująca, często roz­dzie­rająca wraż­liwość po­ety, którego serce drga w uniso­nie z cier­pie­niem, które tlało się w spo­sób nie­wy­raźny w skrom­nych ma­sach, jak świad­czy ten frag­ment:

«Trzciny przy­ciskały swoje równe wierz­chołki do chrapliwego od­de­chu wi­chu­ry. Cały smu­tek jesien­nego nieba zdawał się być za­rezer­wowany dla jed­nej istoty [Ki­ều]. Wzdłuż noc­nych etapów, pod­czas gdy ja­sność spa­dała z za­wrot­nego fir­ma­mentu i da­le­kie horyzonty gubiły się w oceanie mgły, księ­życ, który wi­dzia­ła, za­wsty­dzał ją ze względu na jej przy­sięgi przed rze­kami i górami.»

Nguy­ễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ki­m-Vân-Ki­ều), trad. z wiet­nam­skiego przez Xuân Phúc [Paul Schneider] i Xuân Việt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ryż: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Lustro dla narodu

For­tuna Kim-Vân-Kiêu była ta­ka, że opu­ścił on dzie­dzinę literatu­ry, aby stać się lu­strem, w którym każdy Wiet­nam­czyk się roz­po­zna­je. Po­pularna pio­senka uczyniła z jego lek­tury praw­dziwą sztukę życia, nie­od­łączną od przy­jem­no­ści mędr­ca: «Aby być męż­czyzną, trzeba umieć grać w „tổ tôm“5Wiet­nam­ska gra kar­ciana dla pię­ciu gra­czy. Bar­dzo modna w wyż­szych sferach, słynie z te­go, że wy­maga dużo pa­mięci i by­stro­ści., pić her­batę z Yun­nanu i de­klamo­wać Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Ki­ều). Za­bo­bon na­wet się nim za­wład­nął, czyniąc z książki wy­rocz­nię: w chwilach nie­pew­no­ści nie­rzadko otwiera się ją na chybił tra­fił, aby szukać w wer­sach, które się po­ja­wia­ją, od­po­wie­dzi losu. Tak więc, od ga­bi­netu uczonego do naj­skrom­niej­szego do­mu, po­emat po­trafił stać się nie­zbęd­nym. To uczonemu Phạm Quỳnh za­wdzię­czamy for­mu­łę, która po­została słynna i która pod­sumo­wuje to uczucie:

«Czego mamy się obawiać, o co po­win­niśmy być za­nie­po­ko­jeni? Kiều po­zostając, nasz język po­zostanie; nasz język po­zostając, nasz kraj prze­trwa.»

Thái, Bình, «De quelques aspects phi­loso­phi­ques et re­ligieux du chef-d’œuvre de la lit­térature viet­na­mien­ne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du» (O nie­których aspek­tach fi­lozoficz­nych i re­ligij­nych ar­cy­dzieła literatury wiet­nam­skiej: Kim-Vân-Kiều Nguyễn Du), Mes­sage d’Extrême-Orient, nr 1, 1971, s. 25-38; nr 2, 1971, s. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Kim-Vân-Kiêu, atau jiwa Vietnam yang terungkap

Di­ter­je­mah­kan dari ba­hasa Pran­cis

Ada kar­ya-karya yang mem­bawa da­lam di­r­i­nya se­lera dan as­pi­rasi se­lu­ruh bang­sa, “dari pe­na­rik be­cak hingga man­da­rin ter­ting­gi, dari pe­da­gang ke­li­ling hingga wa­nita ter­hor­mat di du­nia”. Kar­ya-karya ini te­tap abadi muda dan me­nyak­si­kan suk­sesi ge­ne­rasi baru para pe­mu­ja­nya. De­mi­ki­an­lah hal­nya de­ngan Kim-Vân-Kiêu1Ben­tuk yang di­to­lak:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Ki­sah Kiêu).
L’His­to­ire de Kieu (Se­ja­rah Ki­e­u).
Le Ro­man de Kiều (No­vel Kiều).
Truyện Kiều.
His­to­ire de Thuy-Kiêu (Se­ja­rah Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­to­ire de Kim Vân Kiều (Se­ja­rah Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
No­u­velle His­to­ire de Kim, Vân et Kiều (Se­ja­rah Baru Kim, Vân dan Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La No­u­velle Voix des cœurs brisés (Su­ara Baru Hati yang Han­cur).
No­u­veau Chant du des­tin de mal­heur (Nya­nyian Baru Tak­dir Ma­lang).
No­u­ve­aux Ac­cents de do­u­le­urs (Ak­sen Baru Pen­de­ri­ta­an).
No­u­veau Chant d’une des­tinée mal­he­u­r­e­use (Nya­nyian Baru Tak­dir Ma­lang).
No­u­veau Chant de so­uf­france (Nya­nyian Baru Pen­de­ri­ta­an).
No­u­velle Voix des en­t­rail­les déc­hi­r­ées (Su­ara Baru Isi Pe­rut yang Ter­ca­bik).
No­u­ve­aux Ac­cents de la do­u­leur (Ak­sen Baru Rasa Sa­kit).
No­u­velle Ver­sion des en­t­rail­les brisées (Versi Baru Isi Pe­rut yang Han­cur).
Le Cœur brisé, no­u­velle ver­sion (Hati yang Han­cur, versi ba­ru).
Đoạn-trường tân-t­hanh., pu­isi le­bih dari tiga ribu bait yang me­nun­juk­kan jiwa Vi­et­nam da­lam se­gala ke­ha­lus­an­nya, ke­mur­ni­an­nya, dan pe­ngor­ban­an­nya:

“Kita ha­rus me­na­han na­pas, kita ha­rus me­lang­kah de­ngan ha­ti-hati un­tuk da­pat me­nang­kap ke­in­dahan teks [ka­re­na] be­gitu ang­gun (dịu dàng), can­tik (thuỳ mị), me­gah (tráng lệ), ce­mer­lang (huy hoàng).”

Du­r­and, Mau­r­ice (ed.), Mélanges sur Nguyễn Du (Bu­nga Ram­pai ten­tang Nguyễn Du), Pa­ris: École française d’Extrême-O­r­i­ent, 1966.

Sang pe­nu­lis, Nguyễn Du (1765-1820)2Ben­tuk yang di­to­lak:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Ja­ngan di­ka­cau­kan de­ng­an:
Nguyễn Dữ (a­bad ke-16), yang Kum­pulan Luas Le­gen­da-le­genda Ajaib ada­lah kri­tik ter­ha­dap za­man­nya di ba­wah ta­bir fan­tas­tis., me­ning­gal­kan re­pu­tasi se­ba­gai pria me­lan­ko­lis dan pen­di­am, yang ke­bi­su­an­nya yang ke­ras ke­pala mem­bu­at­nya men­da­pat te­guran dari kai­sar: “Anda ha­rus ber­bi­cara dan mem­be­ri­kan pen­da­pat da­lam de­wan. Meng­apa Anda me­ngu­rung diri da­lam ke­he­ningan dan ha­nya men­ja­wab ya atau ti­dak?” Man­da­rin de­ngan ter­pak­sa, ha­ti­nya ha­nya men­dam­ba­kan ke­te­nangan pe­gu­nungan ke­la­hir­an­nya. Dia sam­pai me­ngu­tuk ba­kat yang, de­ngan meng­ang­kat­nya ke ja­batan ter­ting­gi, men­ja­uh­kan­nya dari di­r­i­nya sen­di­ri, hingga men­ja­di­kan­nya mo­ral akhir dari karya agung­nya: “Bi­ar­lah me­reka yang ber­ba­kat ti­dak mem­bang­ga­kan ba­kat me­re­ka! Kata ”tài“ [ba­kat] ber­ima de­ngan kata ”tai“ [ben­ca­na]”. Te­tap men­jadi di­r­i­nya sen­di­ri, dia me­no­lak se­gala peng­o­batan se­lama sa­kit yang mem­ba­wa­nya pada ke­ma­tian dan, me­nge­ta­hui bahwa tu­buh­nya men­di­ngin, dia me­ne­rima ka­bar itu de­ngan he­laan na­pas le­ga. “Baik!”, bi­sik­nya, dan kata itu ada­lah yang ter­a­khir­nya.

Epos Penderitaan

Pu­isi ini me­ne­lu­suri tak­dir tra­gis Kiều, ga­dis muda de­ngan ke­can­ti­kan dan ba­kat yang ti­ada ta­ra. Se­men­tara masa de­pan ce­rah tam­pak­nya di­jan­ji­kan pa­da­nya ber­sama cinta per­ta­ma­nya, Kim, tak­dir me­nge­tuk pin­tu­nya: un­tuk me­nye­la­mat­kan ayah dan sau­da­ra­nya dari tu­duhan ti­dak adil, dia ha­rus men­jual di­r­i­nya. Ke­mu­di­an, di­mu­lai­lah per­ja­lanan lima be­las ta­hun ba­gi­nya, di mana dia ber­gan­tian men­jadi pe­la­yan, se­lir, dan pe­la­cur, me­la­ri­kan diri dari satu ke­ma­langan ha­nya un­tuk me­ne­mu­kan yang le­bih bu­r­uk. Na­mun, se­perti te­ra­tai yang me­kar di atas lum­pur, di te­ngah ke­hi­naan ini, Kiều mem­per­ta­han­kan “aroma murni ke­bang­sa­wa­nan as­li­nya”, di­bim­bing oleh ke­ya­kinan yang tak ter­go­yah­kan:

“[…] jika karma be­rat mem­be­bani tak­dir ki­ta, ja­ngan­lah me­nya­lah­kan la­ngit dan me­nu­duh­nya ti­dak adil. Akar ke­ba­ikan ber­ada da­lam diri kita sen­di­ri.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, terj. dari ba­hasa Vi­et­nam oleh Xuân Phúc [Paul Sc­h­ne­i­der] dan Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­ma­r­d/U­NES­CO, 1961.

Antara Terjemahan dan Penciptaan

Se­lama misi ke Ti­ong­kok, Nguyễn Du me­ne­mu­kan no­vel yang akan meng­in­s­pi­rasi­nya un­tuk karya agung­nya. Dari ce­rita yang mung­kin di­ang­gap bi­a­sa, dia mampu men­cip­ta­kan “pu­isi abadi / Yang sya­ir­nya be­gitu ma­nis se­hingga me­ning­gal­kan, di bi­bir, / Ke­tika te­lah di­nya­nyi­kan, rasa madu”3Dro­in, Al­f­red, “L­y-T­han-T­hong” da­lam La Jon­que vic­to­r­i­e­use (Pe­rahu Jung yang Me­nang), Pa­ris: E. Fas­qu­el­le, 1906.. Na­mun, afi­li­asi Ti­ong­kok ini akan men­jadi apel per­se­li­sihan bagi ke­bang­gaan na­si­o­nal yang mun­cul. Da­lam ke­gem­bi­raan ta­hun 1920-1930, hal ini mem­per­sen­ja­tai kri­tik kaum na­si­o­na­lis pa­ling ke­ras, yang cen­de­ki­a­wan Ngô Đức Kế men­jadi juru bi­ca­ra­nya:

“Thanh tâm tài nhân [sum­ber Kim-Vân-Kiêu] ha­nya­lah no­vel yang di­r­e­meh­kan di Ti­ong­kok dan se­ka­rang Vi­et­nam meng­ang­kat­nya ke pe­ring­kat ki­tab ka­no­nik, Al­ki­tab, ini be­nar-be­nar mem­per­ma­lu­kan diri sen­di­ri.”

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-P­hong, 1917-1934 (Peng­an­tar Nam-P­hong, 1917-1934), Saïgon: So­ciété des étu­des in­doc­hi­no­i­ses, 1973.

Se­be­nar­nya, di luar ba­gi­an-ba­gian yang di­pin­jam atau ca­bul, Kim-Vân-Kiêu ada­lah ter­u­tama gema ke­ti­dak­a­dilan yang di­de­rita oleh rak­yat Vi­et­nam. “Nya­nyian pen­du­duk desa te­lah meng­a­jar­iku ba­hasa rami dan mur­bei / Ta­ngisan dan isak ta­ngis di pe­de­saan mem­bang­kit­kan pe­rang dan duka”, tu­lis Nguyễn Du da­lam pu­isi lain4Ini ada­lah pu­isi “Hari Ke­jer­nihan Mur­ni” (“T­hanh minh ngẫu hứng”). Pesta Ke­jer­nihan Murni ada­lah saat ke­lu­arga meng­hor­mati le­lu­hur de­ngan pergi ke pe­de­saan un­tuk mem­ber­sih­kan ma­kam me­re­ka.. Se­pan­jang epos mun­cul ke­pe­kaan yang ber­ge­tar, se­ring me­nya­yat ha­ti, dari se­o­rang pe­nyair yang ha­ti­nya ber­ge­tar se­la­ras de­ngan pen­de­ri­taan yang mem­bara se­cara ka­bur di massa rak­yat je­la­ta, se­perti yang di­tun­juk­kan ba­gian ini:

“Alang-a­lang me­ne­kan pun­cak me­reka yang rata pada hem­busan angin se­rak. Se­mua ke­se­dihan la­ngit mu­sim gu­gur tam­pak­nya di­per­un­tuk­kan bagi satu makh­luk [Kiều]. Se­pan­jang etape ma­lam, ke­tika ca­haya ja­tuh dari cak­ra­wala yang me­mu­sing­kan dan ja­rak yang jauh hi­lang da­lam la­utan ka­but, bu­lan yang di­li­hat­nya mem­bu­at­nya malu akan sum­pah­nya di ha­dapan su­ngai dan gu­nung.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, terj. dari ba­hasa Vi­et­nam oleh Xuân Phúc [Paul Sc­h­ne­i­der] dan Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­ma­r­d/U­NES­CO, 1961.

Cermin bagi Rakyat

Ke­be­run­tungan Kim-Vân-Kiêu se­de­mi­kian rupa se­hingga te­lah me­ning­gal­kan ra­nah sas­tra un­tuk men­jadi cer­min di mana se­tiap orang Vi­et­nam me­nge­nali di­r­i­nya. Se­buah lagu rak­yat te­lah men­ja­di­kan pem­ba­ca­an­nya se­ba­gai seni hi­dup se­ja­ti, tak ter­pi­sah­kan dari ke­se­nangan orang bi­jak: “Un­tuk men­jadi se­o­rang pria, se­se­o­rang ha­rus tahu ber­main ”tổ tôm“5Per­ma­inan kartu Vi­et­nam un­tuk lima pe­ma­in. Sa­ngat po­pu­ler di ka­langan atas, di­ke­nal mem­bu­tuh­kan ba­nyak ing­atan dan ke­ta­jam­an., mi­num teh Yun­nan dan men­dek­la­ma­si­kan Kiều” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Ta­kha­yul bah­kan te­lah me­ngu­a­sa­i­nya, men­ja­di­kan buku ini se­buah or­ac­le: di sa­at-saat ke­ti­dak­pas­ti­an, ti­dak ja­rang orang mem­bu­ka­nya se­cara acak un­tuk men­ca­ri, da­lam syair yang mun­cul, ja­waban dari tak­dir. Ja­di, dari ka­bi­net cen­de­ki­a­wan hingga tem­pat ting­gal yang pa­ling se­der­ha­na, pu­isi ini te­lah men­jadi tak ter­gan­ti­kan. Ke­pada cen­de­ki­a­wan Phạm Quỳnh kita ber­hu­tang for­mula yang te­tap ter­ke­nal, yang me­rang­kum pe­ra­saan ini:

“Apa yang ha­rus kita ta­kut­kan, ten­tang apa kita ha­rus kha­wa­tir? Kiều te­tap ada, ba­hasa kita te­tap ada; ba­hasa kita te­tap ada, ne­gara kita ber­ta­han.”

Thái, Bình, “De qu­el­ques as­pects phi­lo­sop­hi­ques et re­li­gi­eux du chef-d’œuvre de la lit­téra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (Be­be­rapa as­pek fi­lo­so­fis dan re­li­gius dari karya agung sas­tra Vi­et­nam: Kim-Vân-Kiêu karya Nguyễn Du), Mes­sage d’Extrême-O­r­i­ent, no. 1, 1971, hlm. 25-38; no. 2, 1971, hlm. 85-97.

  • 13 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

De Kim-Vân-Kiêu, of de Vietnamese ziel onthuld

Ver­taald uit het Frans

Er zijn wer­ken die in zich de sma­ken en as­pi­ra­ties van een hele na­tie dra­gen, “van de riks­ja­rij­der tot de hoog­ste man­da­rijn, van de straat­ver­koop­ster tot de groot­ste dame ter we­reld”. Zij blij­ven eeu­wig jong en zien nieuwe ge­ne­ra­ties aan­bid­ders el­kaar op­vol­gen. Dit is het ge­val met de Kim-Vân-Kiêu1Ver­wor­pen vor­men:
Kim, Ven, Ki­èou.
Le Conte de Kiêu (Het ver­haal van Kiêu).
L’His­toire de Kieu (De ge­schie­de­nis van Kieu).
Le Ro­man de Kiều (De ro­man van Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (Ge­schie­de­nis van Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (De ge­schie­de­nis van Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nieuwe ge­schie­de­nis van Kim, Vân en Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés (De nieuwe stem van de ge­bro­ken har­ten).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (Nieuw lied van het on­ge­luk­s­lot).
Nou­veaux Ac­cents de dou­leurs (Nieuwe ac­cen­ten van smar­ten).
Nou­veau Chant d’une des­ti­née mal­heu­reuse (Nieuw lied van een on­ge­luk­kig lot).
Nou­veau Chant de souf­france (Nieuw lied van lij­den).
Nou­velle Voix des en­trail­les dé­chi­rées (Nieuwe stem van de ver­scheurde in­ge­wan­den).
Nou­veaux Ac­cents de la dou­leur (Nieuwe ac­cen­ten van de smart).
Nou­velle Ver­sion des en­trail­les bri­sées (Nieuwe ver­sie van de ge­bro­ken in­ge­wan­den).
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion (Het ge­bro­ken hart, nieuwe ver­sie).
Đoạn-trường tân-t­hanh., dit ge­dicht van meer dan drie­dui­zend ver­zen dat de Viet­na­mese ziel toont in al haar fijn­zin­nig­heid, zui­ver­heid en zelf­op­of­fe­ring:

“Men moet zijn adem in­hou­den, men moet voor­zich­tig lo­pen om in staat te zijn de schoon­heid van de tekst te vat­ten [zo] gra­ci­eus (dịu dàng), mooi (thuỳ mị), groots (tráng lệ), schit­te­rend (huy hoàng) is hij.”

Du­rand, Maurice (red.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Men­ge­lin­gen over Nguyễn Du), Pa­rijs: École française d’Ex­trê­me-O­rient, 1966.

De au­teur, Nguyễn Du (1765-1820)2Ver­wor­pen vor­men:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Niet te ver­war­ren met:
Nguyễn Dữ (16e eeuw), wiens Uit­ge­breide ver­za­me­ling van won­der­lijke le­gen­den een kri­tiek op zijn tijd is on­der de sluier van het fan­tas­ti­sche., liet de re­pu­ta­tie na van een me­lan­cho­li­sche en zwijg­zame man, wiens kop­pig stil­zwij­gen hem deze be­ris­ping van de kei­zer op­le­ver­de: “Het is no­dig dat u in de ra­den spreekt en uw me­ning geeft. Waarom sluit u zich zo op in stilte en ant­woordt u nooit an­ders dan met ja of nee?” Man­da­rijn te­gen wil en dank, ver­langde zijn hart slechts naar de rust van zijn ge­boor­te­lijke ber­gen. Hij kwam er­toe het ta­lent zelf te ver­vloe­ken dat hem, door hem tot de hoog­ste amb­ten te ver­hef­fen, van zichzelf ver­wij­der­de, tot het punt er de eind­mo­raal van zijn mees­ter­werk van te ma­ken: “Laat zij die ta­lent heb­ben zich dus niet be­roe­men op hun ta­lent! Het woord ”tài“ [ta­lent] rijmt met het woord ”tai“ [on­ge­luk]”. Ge­lijk aan zichzelf, wei­gerde hij elke be­han­de­ling tij­dens de ziekte die hem fa­taal zou wor­den en toen hij ver­nam dat zijn li­chaam koud werd, ver­wel­komde hij het nieuws met een zucht van ver­lich­ting. “Goed!”, mom­pelde hij, en dit woord was zijn laat­ste.

Het Epos van de smart

Het ge­dicht schetst het tra­gi­sche lot van Kiều, een jong meisje van on­ver­ge­lij­ke­lijke schoon­heid en ta­lent. Ter­wijl een stra­lende toe­komst haar toe­schijnt bij haar eer­ste lief­de, Kim, slaat het nood­lot toe: om haar va­der en broer van een on­recht­vaar­dige aan­klacht te red­den, moet zij zichzelf ver­ko­pen. Dan be­gint voor haar een pel­grims­tocht van vijf­tien jaar, waarin zij ach­ter­een­vol­gens dienst­meid, con­cu­bine en pros­ti­tuee zal zijn, vluch­tend van het ene on­ge­luk om slechts een er­ger te vin­den. Toch be­waart Kiều, zo­als de lo­tus die bloeit op het slijk, te mid­den van deze ver­ne­de­ring zelf, “het zui­vere par­fum van haar oor­spron­ke­lijke adel­dom”, ge­leid door een on­wan­kel­bare over­tui­ging:

“[…] als een zwaar karma op ons lot drukt, la­ten we dan niet kla­gen te­gen de he­mel en hem niet van on­recht­vaar­dig­heid be­schul­di­gen. De wor­tel van het goede ligt in ons­zelf.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), vert. uit het Viet­na­mees door Xuân Phúc [Paul Schnei­der] en Xuân Việt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­rijs: Gal­li­mar­d/U­NES­CO, 1961.

Tussen vertaling en creatie

Het was tij­dens een am­bas­sade naar China dat Nguyễn Du de ro­man ont­dekte die hem zijn mees­ter­werk zou in­spi­re­ren. Van een ver­haal dat men ba­naal zou kun­nen noe­men, wist hij een “on­ster­fe­lijk ge­dicht te cre­ë­ren / Waar­van de ver­zen zo zoet zijn dat zij, op de lip, / Wan­neer men ze ge­zon­gen heeft, een smaak van ho­ning ach­ter­la­ten”3Droin, Al­fred, “Ly-T­han-Thong” in La Jonque vic­to­ri­euse (De ze­ge­vie­rende jon­k), Pa­rijs: E. Fas­quel­le, 1906.. Deze Chi­nese af­stam­ming zou ech­ter een twist­ap­pel wor­den voor het op­ko­mende na­ti­o­nale trots. In de op­win­ding van de ja­ren 1920-1930 be­wa­pende zij de kri­tiek van de meest on­ver­zoen­lijke na­ti­o­na­lis­ten, waar­van de ge­let­terde Ngô Đức Kế zich tot woord­voer­der maak­te:

“De Thanh tâm tài nhân [bron van de Kim-Vân-Kiêu] is slechts een in China ver­acht ro­man en zie nu dat Viet­nam hem tot de rang van ca­no­niek boek, van Bij­bel ver­heft, het is wer­ke­lijk zichzelf grote schande aan­doen.”

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-P­hong, 1917-1934 (In­lei­ding tot Nam-P­hong, 1917-1934), Sai­gon: So­ci­été des étu­des in­do­chi­noi­ses, 1973.

In wer­ke­lijk­heid is de Kim-Vân-Kiêu, voor­bij haar ge­leende of wel­lus­tige pas­sa­ges, vooral de echo van het on­recht dat het Viet­na­mese volk on­der­ging. “De lie­de­ren van de dor­pe­lin­gen heb­ben mij de taal van jute en moer­bei ge­leerd / Ge­ween en ge­snik op het plat­te­land her­in­ne­ren aan oor­lo­gen en rouw”, schrijft Nguyễn Du in een an­der ge­dicht4Het be­treft het ge­dicht “Dag van zui­vere hel­der­heid” (“T­hanh minh ngẫu hứng”). Het feest van de Zui­vere Hel­der­heid is dat waar­bij de fa­mi­lies de voor­ou­ders eren door, over het plat­te­land, hun gra­ven te gaan ver­zor­gen.. Door het hele epos heen ver­schijnt deze vi­bre­ren­de, vaak hart­ver­scheu­rende ge­voe­lig­heid van een dich­ter wiens hart trilt in har­mo­nie met het lij­den dat ver­ward smeulde in de ne­de­rige mas­sa’s, zo­als deze pas­sage ge­tuigt:

“Het riet drukte zijn ge­lijke top­pen sa­men in de schorre adem van de noor­den­wind. Al de droef­heid van een herfst­lucht leek ge­re­ser­veerd voor één we­zen [Kiều]. Langs de nach­te­lijke etap­pes, ter­wijl een hel­der­heid neer­daalde van het dui­ze­ling­wek­kende fir­ma­ment en de ver­ten zich ver­lo­ren in een oce­aan van mist, deed de maan die zij zag haar scha­men voor haar eden voor de ri­vie­ren en ber­gen.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), vert. uit het Viet­na­mees door Xuân Phúc [Paul Schnei­der] en Xuân Việt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­rijs: Gal­li­mar­d/U­NES­CO, 1961.

Een spiegel voor het volk

Het for­tuin van de Kim-Vân-Kiêu was zo­da­nig dat hij het do­mein van de li­te­ra­tuur heeft ver­la­ten om een spie­gel te wor­den waarin elke Viet­na­mees zich her­kent. Een po­pu­lair lied heeft het le­zen er­van al­dus tot ware le­vens­kunst ver­he­ven, on­los­ma­ke­lijk ver­bon­den met de ge­noe­gens van de wij­ze: “Om een man te zijn, moet men we­ten ”tổ tôm“5Viet­na­mees kaart­spel voor vijf spe­lers. Zeer in zwang in de ho­gere krin­gen, staat het be­kend als ver­ei­send veel ge­heu­gen en scherp­zin­nig­heid. te spe­len, Yun­nan-thee te drin­ken en de Kiều te de­cla­me­ren” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thuý Kiều). Het bij­ge­loof heeft er zich zelfs mees­ter van ge­maakt, ma­kend van het boek een ora­kel: in mo­men­ten van on­ze­ker­heid is het niet zeld­zaam dat men het op goed ge­luk opent om er, in de ver­zen die zich aan­die­nen, een ant­woord van het lot te zoe­ken. Zo heeft het ge­dicht, van het ka­bi­net van de ge­leerde tot de meest be­schei­den wo­ning, zich on­mis­baar we­ten te ma­ken. Het is aan de ge­let­terde Phạm Quỳnh dat we de be­roemd ge­ble­ven for­mule dan­ken die dit ge­voel sa­men­vat:

“Wat heb­ben wij te vre­zen, waar­over moe­ten wij on­ge­rust zijn? De Kiều blij­vend, blijft onze taal; onze taal blij­vend, be­staat ons land voort.”

Thái, Bình, “De quelques as­pects phi­lo­so­p­hiques et re­li­gi­eux du chef-d’œu­vre de la lit­té­ra­ture viet­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (Over en­kele fi­lo­so­fi­sche en re­li­gi­euze as­pec­ten van het mees­ter­werk van de Viet­na­mese li­te­ra­tuur: de Kim-Vân-Kiêu van Nguyễn Du), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­rient, nr. 1, 1971, p. 25-38; nr. 2, 1971, p. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Il Kim-Vân-Kiêu, o l’anima vietnamita svelata

Tradotto dal fran­cese

Esis­tono opere che por­tano in sé i gusti e le as­pirazioni di un’in­tera nazione, «dal con­ducente di risciò al più alto man­darino, dalla ven­ditrice am­bulante alla più grande dama del mondo». Esse riman­gono eter­namente giovani e vedono suc­cedersi nuove generazioni di adora­tori. Tale è il caso del Kim-Vân-Kiêu1Forme riget­ta­te:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Il Rac­conto di Kiêu).
L’His­toire de Kieu (La Storia di Kieu).
Le Roman de Kiều (Il Romanzo di Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (S­toria di Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (La Storia di Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nouvelle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nuova Storia di Kim, Vân e Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (La Nuova Voce dei cuori spez­za­ti).
Nouveau Chant du des­tin de malheur (Nuovo Canto del des­tino di sven­tura).
Nouveaux Ac­cents de douleurs (Nuovi Ac­centi di dolori).
Nouveau Chant d’une des­tinée malheureuse (Nuovo Canto di una des­tinazione sfor­tuna­ta).
Nouveau Chant de souf­france (Nuovo Canto di sof­feren­za).
Nouvelle Voix des en­trail­les déchirées (Nuova Voce delle viscere lacera­te).
Nouveaux Ac­cents de la douleur (Nuovi Ac­centi del dolore).
Nouvelle Ver­sion des en­trail­les brisées (Nuova Ver­sione delle viscere spez­za­te).
Le Cœur brisé, nouvelle ver­sion (Il Cuore spez­za­to, nuova ver­sione).
Đoạn-trường tân-thanh., questo poema di ol­tre tremila versi che mos­trano l’anima viet­namita in tutta la sua delica­tez­za, la sua purezza e la sua ab­negazione:

«Bisogna sos­pen­dere il res­piro, bisogna cam­minare con pre­cauzione per es­sere in grado di cogliere la bel­lezza del testo [tan­to] esso è grazioso (dịu dàng), leg­giadro (thuỳ mị), gran­dioso (tráng lệ), splen­dido (huy hoàng).»

Durand, Maurice (ed.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Miscel­lanea su Nguyễn Du), Pa­rigi: École fra­nçaise d’Ex­trême-Orient, 1966.

L’autore, Nguyễn Du (1765-1820)2Forme riget­ta­te:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Non con­fon­dere con:
Nguyễn Dữ (XVI secolo), il cui Vasta Rac­colta di leg­gende meravigliose è una critica del suo tempo sotto il velo del fan­tas­tico., lasciò la reputazione di un uomo malin­conico e tacitur­no, il cui mutismo os­tinato gli valse questo rim­provero del­l’im­pera­tore: «Bisogna che, nei con­sigli, voi par­liate e diate il vos­tro pa­rere. Per­ché chiudervi così nel silen­zio e non ris­pon­dere mai che con sì o no?» Man­darino suo mal­grado, il suo cuore as­pirava solo alla quiete delle sue mon­tagne na­tali. Ar­rivò a maledire quello stesso talento che, elevan­dolo alle più alte cariche, lo al­lon­tanava da se stes­so, al punto da farne la morale finale del suo ca­polavoro: «Che coloro che hanno talento non si glorifichino dun­que del loro talen­to! La pa­rola “tài” [talen­to] rima con la pa­rola “tai” [sven­tura]». Uguale a se stes­so, rifiutò ogni trat­tamento durante la malat­tia che gli fu fa­tale e, ap­pren­dendo che il suo corpo si ghiac­ciava, ac­colse la notizia con un sos­piro di sol­lievo. «Bene!», mor­morò, e questa pa­rola fu la sua ul­tima.

L’Epopea del dolore

Il poema ritrac­cia il des­tino tragico di Kiều, giovane fan­ciulla di una bel­lezza e di un talento in­com­parabili. Men­tre un av­venire radioso le sem­bra promesso ac­canto al suo primo amore, Kim, la fa­talità bussa alla sua por­ta: per sal­vare suo padre e suo fra­tello da un’ac­cusa iniqua, deve ven­der­si. Al­lora, comin­cia per lei un periplo di quin­dici an­ni, durante i quali sarà volta a volta ser­va, con­cubina e pros­tituta, fug­gendo una sfor­tuna per trovarne solo una peg­giore. Ep­pure, come il loto che fiorisce sul fan­go, in mezzo a questa stessa abiezione, Kiều con­serva «il puro profumo della sua nobiltà originale», guidata da una con­vin­zione in­crol­labile:

«[…] se un pesante karma grava sul nos­tro des­tino, non recriminiamo con­tro il cielo e non ac­cusiamolo d’in­gius­tizia. La radice del bene risiede in noi stes­si.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), trad. dal viet­namita di Xuân Phúc [Paul Sch­neider] e Xuân Viết [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rigi: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Tra traduzione e creazione

Fu durante un’am­basciata in Cina che Nguyễn Du scoprì il romanzo che gli avrebbe is­pirato il suo ca­polavoro. Da un rac­conto che si potrebbe giudicare banale, seppe creare un «poema im­mor­tale / I cui versi sono così dolci che lasciano, sul lab­bro, / Quando li si è can­ta­ti, un sapore di miele»3Droin, Al­fred, «Ly-Than-Thong» in La Jon­que vic­torieuse (La Giunca vit­toriosa), Pa­rigi: E. Fasquel­le, 1906.. Questa filiazione cinese sareb­be, tut­tavia, diven­tata una mela della di­scor­dia per l’or­goglio nazionale nascen­te. Nel­l’ef­fer­vescenza degli anni 1920-1930, essa armò la critica dei nazionalisti più in­tran­sigen­ti, di cui il let­terato Ngô Đức Kế si fece por­tavoce:

«Il Thanh tâm tài nhân [fonte del Kim-Vân-Kiêu] non è che un romanzo di­sprez­zato in Cina ed ecco che ora il Viet­nam lo eleva al rango di libro canonico, di Bib­bia, è veramente darsi una grande ver­gogna.»

Phạm, Thị Ngoạn, In­troduc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­troduzione al Nam-Phong, 1917-1934), Saigon: Société des études in­dochinoises, 1973.

In verità, al di là dei suoi pas­saggi presi in pre­s­tito o licen­ziosi, il Kim-Vân-Kiêu è soprat­tutto l’eco delle in­gius­tizie su­bite dal popolo viet­namita. «I canti dei vil­lani mi hanno in­segnato il par­lare della iuta e del gelso / Pianti e sin­ghiozzi nelle cam­pagne evocano guerre e lutti», scrive Nguyễn Du in un’al­tra poesia4Si tratta del poema «Giorno di Pura Chiarez­za» («Thanh minh ngẫu hứn­g»). La festa della Pura Chiarezza è quella in cui le famiglie onorano gli an­tenati an­dan­do, per la cam­pagna, a fare la toilette delle loro tom­be.. Lungo tutta l’epopea ap­pare questa sen­sibilità vibran­te, spesso strazian­te, di un poeta il cui cuore vibra al­l’unisono con la sof­ferenza che covava con­fusamente nelle masse umili, come tes­timonia questo pas­sag­gio:

«Le canne pre­mevano le loro cime uguali al sof­fio rauco della brez­za. Tutta la tris­tezza di un cielo d’autunno sem­brava riser­vata a un solo es­sere [Kiều]. Lungo le tappe not­tur­ne, men­tre una chiarezza cadeva dal fir­mamento ver­tiginoso e le lon­tananze si per­devano in un oceano di bruma, la luna che vedeva le faceva ver­gognare dei suoi giuramenti davanti ai fiumi e ai mon­ti.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), trad. dal viet­namita di Xuân Phúc [Paul Sch­neider] e Xuân Viết [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rigi: Gal­limar­d/UNESCO, 1961.

Uno specchio per il popolo

La for­tuna del Kim-Vân-Kiêu fu tale che ha lasciato il dominio della let­tera­tura per diven­tare uno spec­chio nel quale ogni viet­namita si riconosce. Una can­zone popolare ha così eretto la sua let­tura in vera arte di vivere, in­dis­sociabile dai piaceri del sag­gio: «Per es­sere un uomo, bisogna saper giocare al “tổ tôm”5Gioco di carte viet­namita per cin­que gioca­tori. As­sai in voga nel­l’alta società, è ritenuto richiedere molta memoria e per­spicacia., bere tè dello Yun­nan e declamare il Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). La super­stizione se ne è per­sino im­padronita, facendo del libro un oracolo: nei momenti d’in­cer­tez­za, non è raro che lo si apra a caso per cer­car­vi, nei versi che si pre­sen­tano, una ris­posta del des­tino. Così, dal gabinetto del sapiente alla dimora più modes­ta, il poema ha saputo ren­dersi in­dis­pen­sabile. È al let­terato Phạm Quỳnh che si deve la for­mula, rimasta celebre, che rias­sume questo sen­timen­to:

«Che ab­biamo da temere, di cosa dob­biamo es­sere in­quieti? Il Kiều rimanen­do, la nos­tra lin­gua rimane; la nos­tra lin­gua rimanen­do, il nos­tro paese sus­sis­te.»

Thái, Bình, «De quel­ques as­pects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la lit­téra­ture viet­namien­ne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du» (Di al­cuni as­petti filosofici e religiosi del ca­polavoro della let­tera­tura viet­namita: il Kim-Vân-Kiều di Nguyễn Du), Mes­sage d’Ex­trême-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

किम-वान-किऊ, या वियतनामी आत्मा का अनावरण

फ्रांसीसी से अनुवादित

ऐसी कृतियाँ होती हैं जो अपने भीतर एक पूरे राष्ट्र की रुचियों और आकांक्षाओं को समेटे रहती हैं, “रिक्शा खींचने वाले से लेकर सबसे उच्च मंदारिन तक, फेरी लगाने वाली से लेकर संसार की सबसे महान महिला तक”। वे शाश्वत रूप से युवा रहती हैं और भक्तों की नई पीढ़ियों को आते-जाते देखती हैं। ऐसा ही है किम-वान-किऊ1अस्वीकृत रूप:
Kim, Ven, Kiêou.
Le Conte de Kiêu (किऊ की कथा).
L’Histoire de Kieu (किऊ की कहानी).
Le Roman de Kiều (किऊ का उपन्यास).
Truyện Kiều (त्रुयेन किऊ).
Histoire de Thuy-Kiêu (थुय-किऊ की कहानी).
Truyên Thuy-Kiêu (त्रुयेन थुय-किऊ).
L’Histoire de Kim Vân Kiều (किम वान किऊ की कहानी).
Kim Vân Kiều truyện (किम वान किऊ त्रुयेन).
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (किम, वान और किऊ की नई कहानी).
Kim Vân Kiều tân-truyện (किम वान किऊ तान-त्रुयेन).
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (टूटे दिलों की नई आवाज़).
Nouveau Chant du destin de malheur (दुर्भाग्य की नियति का नया गीत).
Nouveaux Accents de douleurs (दुःख के नए स्वर).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (दुर्भाग्यपूर्ण नियति का नया गीत).
Nouveau Chant de souffrance (पीड़ा का नया गीत).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (फटी अंतड़ियों की नई आवाज़).
Nouveaux Accents de la douleur (दुःख के नए स्वर).
Nouvelle Version des entrailles brisées (टूटी अंतड़ियों का नया संस्करण).
Le Cœur brisé, nouvelle version (टूटा दिल, नया संस्करण).
Đoạn-trường tân-thanh (दोआन-त्रुओंग तान-थान). का मामला, तीन हज़ार से अधिक छंदों की यह कविता जो वियतनामी आत्मा को उसकी समस्त कोमलता, शुद्धता और त्याग में प्रदर्शित करती है:

“सांस रोकनी पड़ती है, सावधानी से चलना पड़ता है ताकि पाठ की सुंदरता को समझ सकें [इतना] यह मनोहर (दिऊ दांग), सुंदर (थुय मि), भव्य (त्रांग ले), वैभवशाली (हुय होआंग) है।”

Durand, Maurice (संपा.), Mélanges sur Nguyễn Du (न्गुयेन दू पर मिश्रित लेख), पेरिस: École française d’Extrême-Orient, 1966।

लेखक, न्गुयेन दू (1765-1820)2अस्वीकृत रूप:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
भ्रम न करें:
Nguyễn Dữ (16वीं सदी), जिनका अद्भुत किंवदंतियों का विशाल संग्रह कल्पना के आवरण में अपने समय की आलोचना है।, ने एक उदासीन और मौन व्यक्ति की प्रतिष्ठा छोड़ी, जिसकी हठीली चुप्पी ने उन्हें सम्राट की यह फटकार दिलाई: “परिषदों में आपको बोलना चाहिए और अपनी राय देनी चाहिए। आप इस तरह मौन में क्यों सिमट जाते हैं और केवल हाँ या ना में ही क्यों उत्तर देते हैं?” अनिच्छा से मंदारिन बने, उनका हृदय केवल अपने जन्मस्थान के पहाड़ों की शांति की कामना करता था। वे उस प्रतिभा को भी कोसने लगे जिसने उन्हें उच्चतम पदों तक पहुंचाकर उन्हें स्वयं से दूर कर दिया, यहाँ तक कि इसे अपनी कृति की अंतिम नैतिक शिक्षा बना दिया: “जिनमें प्रतिभा है वे अपनी प्रतिभा पर गर्व न करें! ’ताई’ [प्रतिभा] शब्द ’ताई’ [दुर्भाग्य] शब्द से तुकबंदी करता है”। स्वयं के प्रति सच्चे रहते हुए, उन्होंने अपनी घातक बीमारी के दौरान किसी भी उपचार से इनकार कर दिया और जब उन्हें पता चला कि उनका शरीर ठंडा हो रहा है, तो उन्होंने राहत की सांस के साथ इस खबर का स्वागत किया। “अच्छा!”, उन्होंने बुदबुदाया, और यह उनका अंतिम शब्द था।

दुःख की महागाथा

यह कविता किऊ के दुखद भाग्य का वर्णन करती है, एक अतुलनीय सौंदर्य और प्रतिभा की युवती। जब उसके पहले प्रेम किम के साथ एक उज्ज्वल भविष्य निश्चित लगता है, तभी भाग्य उसके द्वार पर दस्तक देता है: अपने पिता और भाई को एक अन्यायपूर्ण आरोप से बचाने के लिए, उसे स्वयं को बेचना पड़ता है। तब उसके लिए पंद्रह वर्षों की एक यात्रा शुरू होती है, जिसके दौरान वह बारी-बारी से दासी, रखैल और वेश्या बनती है, एक दुर्भाग्य से भागकर दूसरे बदतर में फंसती जाती है। फिर भी, कीचड़ में खिलने वाले कमल की तरह, इस अपमान के बीच भी, किऊ “अपनी मूल कुलीनता की शुद्ध सुगंध” बनाए रखती है, एक अटूट विश्वास से निर्देशित:

“[…] यदि हमारे भाग्य पर भारी कर्म का बोझ है, तो स्वर्ग के विरुद्ध शिकायत न करें और उस पर अन्याय का आरोप न लगाएं। अच्छाई की जड़ हमारे भीतर ही निहित है।”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (किम-वान-किऊ), वियतनामी से अनुवाद Xuân Phúc [Paul Schneider] और Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], पेरिस: Gallimard/UNESCO, 1961।

अनुवाद और सृजन के बीच

चीन में एक राजदूतीय मिशन के दौरान न्गुयेन दू ने उस उपन्यास की खोज की जो उनकी कृति के लिए प्रेरणा बनने वाला था। एक कथा से जिसे साधारण कहा जा सकता था, उन्होंने एक “अमर कविता / जिसके छंद इतने मधुर हैं कि वे होठों पर, / जब गाए जाते हैं, शहद का स्वाद छोड़ जाते हैं” की रचना की3Droin, Alfred, “Ly-Than-Thong” La Jonque victorieuse (विजयी नौका) में, पेरिस: E. Fasquelle, 1906।। हालांकि, यह चीनी वंशावली उभरती राष्ट्रीय गौरव के लिए विवाद का विषय बन गई। 1920-1930 के दशक की उथल-पुथल में, इसने सबसे कट्टर राष्ट्रवादियों की आलोचना को हथियार दिया, जिनके प्रवक्ता विद्वान न्गो दुक के बने:

“थान ताम ताई न्हान [किम-वान-किऊ का स्रोत] चीन में केवल एक तिरस्कृत उपन्यास है और अब वियतनाम इसे धर्मग्रंथ, बाइबल के स्तर तक ऊंचा उठा रहा है, यह वास्तव में बड़ी शर्म की बात है।”

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (नाम-फोंग का परिचय, 1917-1934), साइगॉन: Société des études indochinoises, 1973।

वास्तव में, अपने उधार लिए गए या कामुक अंशों से परे, किम-वान-किऊ सबसे पहले वियतनामी लोगों द्वारा झेले गए अन्याय की प्रतिध्वनि है। “ग्रामीणों के गीतों ने मुझे जूट और शहतूत की भाषा सिखाई / गांवों में रोना और विलाप युद्धों और शोक की याद दिलाते हैं”, न्गुयेन दू एक अन्य कविता में लिखते हैं4यह “शुद्ध स्पष्टता का दिन” (“Thanh minh ngẫu hứng”) कविता है। शुद्ध स्पष्टता का त्योहार वह है जब परिवार ग्रामीण इलाकों में जाकर अपनी कब्रों की सफाई करके पूर्वजों का सम्मान करते हैं।। पूरी महागाथा में एक कवि की यह स्पंदनशील, अक्सर हृदयविदारक संवेदनशीलता प्रकट होती है जिसका हृदय विनम्र जनता में गुप्त रूप से सुलगती पीड़ा के साथ एकस्वर में धड़कता है, जैसा कि इस अंश से स्पष्ट है:

“सरकंडे कड़वी हवा की कर्कश सांस में अपनी समान चोटियों को दबा रहे थे। शरद ऋतु के आकाश की सारी उदासी एक ही प्राणी [किऊ] के लिए आरक्षित लग रही थी। रात्रि की यात्राओं के दौरान, जब चक्करदार आकाश से एक प्रकाश गिरता था और दूरियां कोहरे के समुद्र में खो जाती थीं, वह जो चंद्रमा देखती थी वह नदियों और पहाड़ों के सामने उसकी शपथों पर शर्म लाता था।”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (किम-वान-किऊ), वियतनामी से अनुवाद Xuân Phúc [Paul Schneider] और Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], पेरिस: Gallimard/UNESCO, 1961।

लोगों के लिए एक दर्पण

किम-वान-किऊ की सफलता इतनी थी कि इसने साहित्य के क्षेत्र को छोड़कर एक ऐसा दर्पण बन गया जिसमें प्रत्येक वियतनामी अपनी छवि देखता है। एक लोकप्रिय गीत ने इसके पठन को वास्तविक जीवन कला के रूप में स्थापित किया है, जो बुद्धिमान व्यक्ति के सुखों से अविभाज्य है: “एक पुरुष होने के लिए, ’तो तोम’5पांच खिलाड़ियों के लिए वियतनामी ताश का खेल। उच्च समाज में बहुत लोकप्रिय, इसके लिए बहुत स्मृति और सूझबूझ की आवश्यकता मानी जाती है। खेलना जानना चाहिए, युन्नान की चाय पीनी चाहिए और किऊ का पाठ करना चाहिए” (लाम त्राई बिएत दान तो तोम, उओंग त्रा मान हाओ, न्गाम नोम थुय किऊ)। अंधविश्वास ने भी इसे अपना लिया है, पुस्तक को एक भविष्यवक्ता बना दिया है: अनिश्चितता के क्षणों में, इसे यादृच्छिक रूप से खोलना और प्रस्तुत छंदों में भाग्य का उत्तर खोजना असामान्य नहीं है। इस प्रकार, विद्वान के अध्ययन कक्ष से लेकर सबसे विनम्र निवास तक, कविता ने स्वयं को अपरिहार्य बना लिया है। विद्वान फाम क्विन्ह को वह प्रसिद्ध सूत्र का श्रेय जाता है जो इस भावना को सारांशित करता है:

“हमें किस बात का डर है, हमें किस बात की चिंता करनी चाहिए? किऊ रहेगी, हमारी भाषा रहेगी; हमारी भाषा रहेगी, हमारा देश बना रहेगा।”

Thái, Bình, “De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (“वियतनामी साहित्य की कृति के कुछ दार्शनिक और धार्मिक पहलू: न्गुयेन दू का किम-वान-किऊ”), Message d’Extrême-Orient, संख्या 1, 1971, पृ. 25-38; संख्या 2, 1971, पृ. 85-97।

  • 28 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

O Kim-Vân-Kiều, ou a alma vietnamita revelada

Tra­du­zido do fran­cês

Exis­tem obras que tra­zem em si os gos­tos e as as­pi­ra­ções de uma na­ção in­tei­ra, «desde o con­du­tor de ri­quexó até ao mais alto man­da­rim, desde a ven­de­dora am­bu­lante até à mais ilus­tre dama do mundo». Elas per­ma­ne­cem eter­na­mente jo­vens e veem su­ce­der-se no­vas ge­ra­ções de ad­mi­ra­do­res. Tal é o caso do Kim-Vân-Kiều1For­mas re­jei­ta­das:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (O Conto de Kiêu).
L’His­toire de Kieu (A His­tó­ria de Kieu).
Le Ro­man de Kiều (O Ro­mance de Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (His­tó­ria de Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (A His­tó­ria de Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nova His­tó­ria de Kim, Vân e Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés (A Nova Voz dos co­ra­ções par­ti­dos).
Nou­veau Chant du des­tin de ma­lheur (Novo Canto do des­tino de des­graça).
Nou­ve­aux Ac­cents de dou­leurs (No­vos Acen­tos de do­res).
Nou­veau Chant d’une des­ti­née ma­lheu­reuse (Novo Canto de um des­tino in­fe­liz).
Nou­veau Chant de souf­france (Novo Canto de so­fri­mento).
Nou­velle Voix des en­trail­les dé­chi­rées (Nova Voz das en­tra­nhas di­la­ce­ra­das).
Nou­ve­aux Ac­cents de la dou­leur (No­vos Acen­tos da dor).
Nou­velle Ver­sion des en­trail­les bri­sées (Nova Ver­são das en­tra­nhas par­ti­das).
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion (O Co­ra­ção par­ti­do, nova ver­são).
Đoạn-trường tân-thanh., este po­ema de mais de três mil ver­sos que mos­tram a alma vi­et­na­mita em toda a sua de­li­ca­de­za, pu­reza e ab­ne­ga­ção:

«É pre­ciso sus­pen­der a res­pi­ra­ção, é pre­ciso ca­mi­nhar com pre­cau­ção para es­tar em con­di­ções de cap­tar a be­leza do texto [tan­to] ele é gra­ci­oso (dịu dàng), for­moso (thuỳ mị), gran­di­oso (tráng lệ), es­plên­dido (huy hoàng).»

Du­rand, Mau­rice (ed.), Mé­lan­ges sur Nguyễn Du (Mis­ce­lâ­neas so­bre Nguyễn Du), Pa­ris: École fran­çaise d’Ex­trê­me-O­ri­ent, 1966.

O au­tor, Nguyễn Du (1765-1820)2For­mas re­jei­ta­das:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Não con­fun­dir com:
Nguyễn Dữ (sé­culo XVI), cujo Vasta Com­pi­la­ção de len­das ma­ra­vi­lho­sas é uma crí­tica do seu tempo sob o véu do fan­tás­ti­co., dei­xou a re­pu­ta­ção de um ho­mem me­lan­có­lico e ta­ci­tur­no, cujo mu­tismo obs­ti­nado lhe va­leu esta re­pre­en­são do im­pe­ra­dor: «É pre­ciso que, nos con­se­lhos, fa­leis e deis a vossa opi­nião. Por que vos en­cer­rar­des as­sim no si­lên­cio e nunca res­pon­der­des se­não por sim ou por não?» Man­da­rim con­tra a sua von­ta­de, o seu co­ra­ção as­pi­rava ape­nas à qui­e­tude das suas mon­ta­nhas na­tais. Che­gou a amal­di­çoar esse ta­lento mesmo que, ele­van­do-o aos mais al­tos car­gos, o afas­tava de si pró­prio, ao ponto de fa­zer disso a mo­ral fi­nal da sua obra-pri­ma: «Que aque­les que têm ta­lento não se glo­ri­fi­quem por­tanto do seu ta­len­to! A pa­la­vra “tài” [ta­len­to] rima com a pa­la­vra “tai” [des­gra­ça]». Igual a si mes­mo, re­cu­sou qual­quer tra­ta­mento du­rante a do­ença que lhe foi fa­tal e, ao sa­ber que o seu corpo se ge­la­va, aco­lheu a no­tí­cia com um sus­piro de alí­vio. «Bem!», mur­mu­rou, e esta pa­la­vra foi a sua úl­ti­ma.

A Epopeia da dor

O po­ema re­trata o des­tino trá­gico de Kiều, jo­vem de be­leza e ta­lento in­com­pa­rá­veis. Quando um fu­turo ra­di­ante lhe pa­rece pro­me­tido junto do seu pri­meiro amor, Kim, a fa­ta­li­dade bate à sua por­ta: para sal­var o pai e o ir­mão de uma acu­sa­ção iní­qua, ela deve ven­der-se. En­tão, co­meça para ela um pé­ri­plo de quinze anos, du­rante os quais será su­ces­si­va­mente cri­a­da, con­cu­bina e pros­ti­tu­ta, fu­gindo de um in­for­tú­nio para en­con­trar ape­nas ou­tro pi­or. Con­tu­do, tal como o ló­tus que flo­resce so­bre a la­ma, no meio desta ab­je­ção mes­ma, Kiều con­serva «o puro per­fume da sua no­breza ori­gi­nal», gui­ada por uma con­vic­ção ina­ba­lá­vel:

«[…] se um pe­sado karma pesa so­bre o nosso des­ti­no, não re­cri­mi­ne­mos con­tra o céu e não o acu­se­mos de in­jus­ti­ça. A raiz do bem re­side em nós mes­mos.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiều), trad. do vi­et­na­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] e Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Entre tradução e criação

Foi du­rante uma em­bai­xada na China que Nguyễn Du des­co­briu o ro­mance que lhe iria ins­pi­rar a sua obra-pri­ma. De uma nar­ra­tiva que se po­de­ria jul­gar ba­nal, soube criar um «po­ema imor­tal / Cu­jos ver­sos são tão do­ces que dei­xam, so­bre o lá­bio, / Quando os can­tá­mos, um sa­bor de mel»3Droin, Al­fred, «Ly-Than-Thong» em La Jon­que vic­to­ri­euse (O Junco vi­to­ri­oso), Pa­ris: E. Fas­quel­le, 1906.. Esta fi­li­a­ção chi­nesa iria, con­tu­do, tor­nar-se uma maçã de dis­cór­dia para o or­gu­lho na­ci­o­nal nas­cen­te. Na efer­ves­cên­cia dos anos 1920-1930, ela ar­mou a crí­tica dos na­ci­o­na­lis­tas mais in­tran­si­gen­tes, dos quais o le­trado Ngô Đức Kế se fez por­ta-voz:

«O Thanh tâm tài nhân [fonte do Kim-Vân-Kiều] não é se­não um ro­mance des­pre­zado na China e eis que agora o Vi­et­name o eleva ao ní­vel de li­vro ca­nó­ni­co, de Bí­blia, é ver­da­dei­ra­mente dar-se uma grande ver­go­nha.»

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­tro­du­ção ao Nam-Phong, 1917-1934), Sai­gão: So­ciété des étu­des in­do­chi­noi­ses, 1973.

Na ver­da­de, para além das suas pas­sa­gens em­pres­ta­das ou li­cen­ci­o­sas, o Kim-Vân-Kiều é an­tes de mais o eco das in­jus­ti­ças so­fri­das pelo povo vi­et­na­mi­ta. «Os can­tos dos al­deões en­si­na­ram-me a fala da juta e da amo­reira / Pran­tos e so­lu­ços nos cam­pos evo­cam guer­ras e lu­tos», es­creve Nguyễn Du num ou­tro po­ema4Tra­ta-se do po­ema «Dia de Pura Cla­re­za» («Thanh minh ngẫu hứng»). A festa da Pura Cla­reza é aquela em que as fa­mí­lias hon­ram os an­te­pas­sa­dos in­do, pelo cam­po, fa­zer a lim­peza dos seus tú­mu­los.. Ao longo de toda a epo­peia apa­rece esta sen­si­bi­li­dade vi­bran­te, fre­quen­te­mente di­la­ce­ran­te, de um po­eta cujo co­ra­ção vi­bra em unís­sono com o so­fri­mento que fer­men­tava con­fu­sa­mente nas mas­sas hu­mil­des, como tes­te­mu­nha esta pas­sa­gem:

«Os jun­cos pres­si­o­na­vam os seus ci­mos iguais ao so­pro rouco da bri­sa. Toda a tris­teza de um céu de ou­tono pa­re­cia re­ser­vada a um único ser [Kiều]. Ao longo das eta­pas no­tur­nas, en­quanto uma cla­ri­dade caía do fir­ma­mento ver­ti­gi­noso e os dis­tan­tes se per­diam num oce­ano de bru­ma, a lua que ela via fa­zi­a-a co­rar das suas ju­ras pe­rante os rios e os mon­tes.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiều), trad. do vi­et­na­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] e Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Um espelho para o povo

A for­tuna do Kim-Vân-Kiều foi tal que aban­do­nou o do­mí­nio da li­te­ra­tura para se tor­nar um es­pe­lho no qual cada vi­et­na­mita se re­co­nhe­ce. Uma can­ção po­pu­lar eri­giu as­sim a sua lei­tura em ver­da­deira arte de vi­ver, in­dis­so­ciá­vel dos pra­ze­res do sá­bio: «Para ser ho­mem, é pre­ciso sa­ber jo­gar ao “tổ tôm”5Jogo de car­tas vi­et­na­mita para cinco jo­ga­do­res. Muito em voga na alta so­ci­e­da­de, tem a re­pu­ta­ção de exi­gir muita me­mó­ria e pers­pi­cá­cia., be­ber chá de Yun­nan e de­cla­mar o Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). A su­pers­ti­ção apo­de­rou-se mesmo de­le, fa­zendo do li­vro um orá­cu­lo: nos mo­men­tos de in­cer­te­za, não é raro que se abra ao acaso para pro­cu­rar, nos ver­sos que se apre­sen­tam, uma res­posta do des­ti­no. As­sim, do ga­bi­nete do sá­bio à mo­rada mais mo­des­ta, o po­ema soube tor­nar-se in­dis­pen­sá­vel. É ao le­trado Phạm Quỳnh que de­ve­mos a fór­mu­la, que per­ma­ne­ceu cé­le­bre, que re­sume este sen­ti­men­to:

«Que te­mos nós a te­mer, de que de­ve­mos es­tar in­qui­e­tos? O Kiều per­ma­ne­cen­do, a nossa lín­gua per­ma­ne­ce; a nossa lín­gua per­ma­ne­cen­do, o nosso país sub­sis­te.»

Thái, Bì­nh, «De quel­ques as­pects phi­lo­sophi­ques et re­li­gi­eux du chef-d’œu­vre de la lit­té­ra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» («­So­bre al­guns as­pe­tos fi­lo­só­fi­cos e re­li­gi­o­sos da obra-prima da li­te­ra­tura vi­et­na­mi­ta: o Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du»), Mes­sage d’Ex­trê­me-O­ri­ent, n.º 1, 1971, p. 25-38; n.º 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

『金雲翹』あるいは明かされたベトナムの魂

フランス語からの翻訳

ある作品には、一つの国民全体の趣味と願望が込められているものがある。「人力車夫から最高位の官吏まで、行商人から最も高貴な婦人まで」すべての人々の心を捉える作品である。そうした作品は永遠に若さを保ち、新たな世代の崇拝者たちが次々と現れるのを見守っている。『金雲翹』1却下された形式：
Kim, Ven, Kiêou.
Le Conte de Kiêu（キエウの物語）。
L’Histoire de Kieu（キエウの歴史）。
Le Roman de Kiều（キエウの小説）。
Truyện Kiều（キエウ伝）。
Histoire de Thuy-Kiêu（トゥイ・キエウの物語）。
Truyên Thuy-Kiêu（トゥイ・キエウ伝）。
L’Histoire de Kim Vân Kiều（金雲翹の物語）。
Kim Vân Kiều truyện（金雲翹伝）。
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều（金、雲、翹の新しい物語）。
Kim Vân Kiều tân-truyện（金雲翹新伝）。
La Nouvelle Voix des cœurs brisés（砕かれた心の新しい声）。
Nouveau Chant du destin de malheur（不幸な運命の新しい歌）。
Nouveaux Accents de douleurs（苦痛の新しいアクセント）。
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse（不幸な運命の新しい歌）。
Nouveau Chant de souffrance（苦しみの新しい歌）。
Nouvelle Voix des entrailles déchirées（引き裂かれた内臓の新しい声）。
Nouveaux Accents de la douleur（苦痛の新しいアクセント）。
Nouvelle Version des entrailles brisées（砕かれた内臓の新しい版）。
Le Cœur brisé, nouvelle version（砕かれた心、新版）。
Đoạn-trường tân-thanh（断腸新声）。がまさにそのような作品である。三千行を超えるこの詩は、ベトナムの魂をその繊細さ、純粋さ、そして献身において余すところなく示している：

「このテキストの美しさを捉えるには、息を止め、慎重に歩まなければならない。それほどまでに優雅（dịu dàng）で、美しく（thuỳ mị）、壮大（tráng lệ）で、壮麗（huy hoàng）なのである。」

デュラン、モーリス編、『グエン・ズーに関する論集』（Mélanges sur Nguyễn Du）、パリ：極東フランス学院、1966年。

作者グエン・ズー（1765-1820）2却下された形式：
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
混同しないこと：
グエン・ズー（16世紀）、その『奇跡的な伝説の広大な収集』は幻想のベールの下での彼の時代の批判である。は、憂鬱で寡黙な人物として知られ、その頑固な沈黙は皇帝からこのような叱責を受けるほどであった：「評議会では、あなたは発言し、意見を述べなければならない。なぜそのように沈黙に閉じこもり、はいかいいえとしか答えないのか？」不本意ながら官吏となった彼の心は、故郷の山々の静寂を求めるばかりであった。彼は自身の才能を呪うようになった。その才能が彼を最高位に押し上げる一方で、自分自身から遠ざけ、ついには傑作の最後の教訓としたのである：「才能を持つ者は、その才能を誇ってはならない！『才』という言葉は『災』という言葉と韻を踏む」。最後まで変わることなく、死に至る病の間も一切の治療を拒み、自分の体が冷たくなっていくことを知ると、安堵のため息をついて迎えた。「よし！」と彼はつぶやき、これが最後の言葉となった。

苦悩の叙事詩

この詩は、比類なき美貌と才能を持つ若い女性、翹（キエウ）の悲劇的な運命を描いている。初恋の相手である金（キム）との輝かしい未来が約束されていたかに見えたとき、運命が彼女の扉を叩く：不当な告発から父と兄を救うため、彼女は身売りをしなければならない。そして15年間の遍歴が始まる。その間、彼女は召使い、妾、娼婦となり、一つの不幸から逃れてはさらに悪い不幸に出会うのである。しかし、泥の上に咲く蓮のように、この卑劣さの中にあっても、翹は「その高貴な出自の純粋な香り」を保ち続ける。揺るぎない信念に導かれて：

「[…]重い業が私たちの運命に重くのしかかっても、天を非難したり、不正だと責めたりしてはならない。善の根は私たち自身の中にある。」

グエン・ズー、『金雲翹』（Kim-Vân-Kiều）、ベトナム語からの翻訳：スアン・フック［ポール・シュナイダー］、スアン・ヴィエット［ギエム・スアン・ヴィエット］、パリ：ガリマール/ユネスコ、1961年。

翻訳と創造の間で

グエン・ズーが中国への使節団の間に、彼の傑作の着想を与えることになる小説を発見した。平凡とも言える物語から、彼は「不朽の詩 / その詩句は甘美で、唇に / 歌った後も蜜の味を残す」3ドロワン、アルフレッド、「リー・タン・トン」、『勝利の帆船』（La Jonque victorieuse）所収、パリ：E.ファスケル、1906年。を創り出した。しかし、この中国との系譜は、生まれつつあった国民的誇りにとって不和の種となった。1920年から1930年代の熱狂の中で、最も妥協を許さない民族主義者たちの批判の武器となり、文人ゴー・ドゥック・ケがその代弁者となった：

「『清心才人』［『金雲翹』の原典］は中国で蔑まれた小説に過ぎない。それを今ベトナムが正典の書、聖書の地位に引き上げるとは、実に大きな恥である。」

ファム・ティ・ゴアン、『南風入門、1917-1934』（Introduction au Nam-Phong, 1917-1934）、サイゴン：インドシナ研究協会、1973年。

実際のところ、借用された箇所や猥褻な箇所を超えて、『金雲翹』は何よりもベトナム人民が受けた不正義の響きである。「村人たちの歌が黄麻と桑の言葉を教えてくれた / 田舎の泣き声と嗚咽は戦争と喪を呼び起こす」とグエン・ズーは別の詩で書いている4これは「清明の日」（「Thanh minh ngẫu hứng」）という詩である。清明祭は家族が田舎に出て先祖の墓を清掃し、先祖を敬う祭りである。。叙事詩全体を通して、謙虚な大衆の中にぼんやりとくすぶっていた苦しみと共鳴する詩人の心の、この震える感性、しばしば引き裂かれるような感性が現れている。この一節がそれを証明している：

「葦は荒々しい北風の息吹にその頂を等しく押しつけていた。秋空のすべての悲しみが一人の存在［翹］のために取っておかれているかのようだった。夜の道程に沿って、めまいのする大空から明かりが落ち、遠くが霧の海に消えていく時、彼女が見た月は川と山の前での誓いを恥じさせた。」

グエン・ズー、『金雲翹』（Kim-Vân-Kiều）、ベトナム語からの翻訳：スアン・フック［ポール・シュナイダー］、スアン・ヴィエット［ギエム・スアン・ヴィエット］、パリ：ガリマール/ユネスコ、1961年。

民衆のための鏡

『金雲翹』の運命は、文学の領域を離れて、すべてのベトナム人が自分を認識する鏡となるほどのものであった。民謡は、その読書を賢者の楽しみと切り離せない真の生活芸術として確立した：「人となるには、『トー・トム』55人用のベトナムのカードゲーム。上流社会で非常に流行し、多くの記憶力と洞察力を必要とすることで知られている。の遊び方を知り、雲南茶を飲み、『翹』を朗唱しなければならない」（Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều）。迷信さえもこの本を捉え、神託としたのである：不確かな時には、偶然に本を開いて、現れた詩句に運命の答えを求めることは珍しくない。こうして、学者の書斎から最も質素な住居まで、この詩は不可欠なものとなった。この感情を要約する有名な言葉を残したのは文人ファム・クインである：

「何を恐れることがあろうか、何を心配する必要があろうか？『翹』が残れば、我々の言語も残る。我々の言語が残れば、我々の国も存続する。」

タイ・ビン、「ベトナム文学の傑作の哲学的・宗教的側面について：グエン・ズーの『金雲翹』」（De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du）、『極東通信』、第1号、1971年、25-38頁；第2号、1971年、85-97頁。

  • 6 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Das Kim-Vân-Kiều oder die enthüllte vietnamesische Seele

Aus dem Fran­zö­si­schen über­setzt

Es gibt Wer­ke, die in sich die Nei­gun­gen und Be­stre­bun­gen ei­ner gan­zen Na­tion tra­gen, „vom Rik­schafah­rer bis zum höchs­ten Man­da­rin, von der Stra­ßen­händ­le­rin bis zur vor­nehms­ten Dame der Welt“. Sie blei­ben ewig jung und se­hen auf­ein­an­der­fol­gende Ge­ne­ra­ti­o­nen von Ver­eh­rern. So ver­hält es sich mit dem Kim-Vân-Kiều1Ver­wor­fene For­men:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (Die Er­zäh­lung von Kiêu).
L’Hi­s­to­ire de Kieu (Die Ge­schichte von Kieu).
Le Ro­man de Kiều (Der Ro­man von Kiều).
Truyện Kiều.
Hi­s­to­ire de Thuy-Kiêu (Ge­schichte von Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’Hi­s­to­ire de Kim Vân Kiều (Die Ge­schichte von Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle Hi­s­to­ire de Kim, Vân et Kiều (Neue Ge­schichte von Kim, Vân und Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs brisés (Die neue Stimme der ge­bro­che­nen Her­zen).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (Neuer Ge­sang vom Un­g­lücks­schick­sa­l).
Nou­veaux Ac­cents de dou­leurs (Neue Ak­zente des Schmer­zes).
Nou­veau Chant d’une des­tinée mal­heu­reuse (Neuer Ge­sang ei­nes un­g­lü­ck­li­chen Schick­sals).
Nou­veau Chant de souf­france (Neuer Ge­sang des Lei­dens).
Nou­velle Voix des ent­rail­les déchirées (Neue Stimme der zer­ris­se­nen Ein­ge­wei­de).
Nou­veaux Ac­cents de la dou­leur (Neue Ak­zente des Schmer­zes).
Nou­velle Ver­sion des ent­rail­les brisées (Neue Ver­sion der ge­bro­che­nen Ein­ge­wei­de).
Le Cœur brisé, nou­velle ver­sion (Das ge­bro­chene Herz, neue Ver­sion).
Đoạn-trường tân-thanh., die­sem Ge­dicht von mehr als drei­tau­send Ver­sen, die die vi­et­na­me­si­sche Seele in all ih­rer Zart­heit, Rein­heit und Selbst­lo­sig­keit zei­gen:

„Man muss den Atem an­hal­ten, man muss be­hut­sam schrei­ten, um die Schön­heit des Tex­tes er­fas­sen zu kön­nen, [so] an­mu­tig (dịu dàng), lieb­lich (thuỳ mị), groß­ar­tig (tráng lệ), präch­tig (huy hoàng) ist er.“

Du­rand, Mau­rice (Hrs­g.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Mis­zel­len über Nguyễn Du), Pa­ris: École française d’­Ex­trê­me-O­ri­ent, 1966.

Der Au­tor, Nguyễn Du (1765-1820)2Ver­wor­fene For­men:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Nicht zu ver­wech­seln mit:
Nguyễn Dữ (16. Jahr­hun­der­t), des­sen Um­fang­rei­che Samm­lung wun­der­ba­rer Le­gen­den eine Kri­tik sei­ner Zeit un­ter dem Schleier des Fan­tas­ti­schen ist., hin­ter­ließ den Ruf ei­nes me­lan­cho­li­schen und schweig­sa­men Man­nes, des­sen hart­nä­cki­ges Schwei­gen ihm die­sen Ta­del des Kai­sers ein­brach­te: „Sie müs­sen in den Be­ra­tun­gen spre­chen und Ihre Mei­nung äu­ßern. Warum ver­schlie­ßen Sie sich so in Schwei­gen und ant­wor­ten nur mit Ja oder Nein?“ Man­da­rin wi­der Wil­len, sehnte sich sein Herz nur nach der Ruhe sei­ner hei­mat­li­chen Ber­ge. Er kam da­zu, je­nes Ta­lent zu ver­flu­chen, das ihn, in­dem es ihn zu den höchs­ten Äm­tern er­hob, von sich selbst ent­fern­te, bis zu dem Punkt, dar­aus die ab­schlie­ßende Mo­ral sei­nes Meis­ter­werks zu ma­chen: „Mö­gen je­ne, die Ta­lent ha­ben, sich also nicht ih­res Tal­ents rüh­men! Das Wort „tài“ [Ta­lent] reimt sich mit dem Wort „tai“ [Un­g­lü­ck]“. Sich selbst treu blei­bend, ver­wei­gerte er jede Be­hand­lung wäh­rend der Krank­heit, die ihm zum Ver­häng­nis wur­de, und als er er­fuhr, dass sein Kör­per er­kal­te­te, nahm er die Nach­richt mit ei­nem Seuf­zer der Er­leich­te­rung auf. „Gut!“, mur­melte er, und die­ses Wort war sein letz­tes.

Das Epos des Schmerzes

Das Ge­dicht zeich­net das tra­gi­sche Schick­sal von Kiều nach, ei­nem jun­gen Mäd­chen von un­ver­gleich­li­cher Schön­heit und Be­ga­bung. Wäh­rend ihr eine strah­lende Zu­kunft an der Seite ih­rer ers­ten Lie­be, Kim, ver­hei­ßen scheint, klopft das Ver­häng­nis an ihre Tür: Um ih­ren Va­ter und Bru­der vor ei­ner un­ge­rech­ten An­klage zu ret­ten, muss sie sich ver­kau­fen. So be­ginnt für sie eine fünf­zehn­jäh­rige Wan­der­schaft, wäh­rend der sie ab­wech­selnd Die­ne­rin, Kon­ku­bine und Pro­sti­tu­ierte sein wird, von ei­nem Un­g­lück flie­hend, nur um ein schlim­me­res zu fin­den. Den­noch, wie der Lo­tus, der auf dem Schlamm blüht, be­wahrt Kiều in­mit­ten die­ser Er­nied­ri­gung selbst „den rei­nen Duft ih­res ur­sprüng­li­chen Adels“, ge­lei­tet von ei­ner un­er­schüt­te­r­li­chen Über­zeu­gung:

„[…] wenn ein schwe­res Karma auf un­se­rem Schick­sal las­tet, wol­len wir nicht ge­gen den Him­mel auf­be­geh­ren und ihn nicht der Un­ge­rech­tig­keit be­zich­ti­gen. Die Wur­zel des Gu­ten liegt in uns selbst.“

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), übers. aus dem Vi­et­na­me­si­schen von Xuân Phúc [Paul Schnei­der] und Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Zwischen Übersetzung und Schöpfung

Wäh­rend ei­ner Ge­sandt­schaft in China ent­deckte Nguyễn Du den Ro­man, der ihm sein Meis­ter­werk in­spi­rie­ren soll­te. Aus ei­ner Er­zäh­lung, die man als ba­nal er­ach­ten könn­te, ver­mochte er ein „un­s­terb­li­ches Ge­dicht / Des­sen Verse so süß sind, dass sie auf der Lip­pe, / Wenn man sie ge­sun­gen hat, einen Ho­nig­ge­schmack hin­ter­las­sen“3Dro­in, Al­fred, „Ly-Than-Thong“ in La Jon­que vic­to­rieuse (Die sieg­rei­che Dschun­ke), Pa­ris: E. Fas­quel­le, 1906. zu schaf­fen. Diese chi­ne­si­sche Ab­stam­mung sollte je­doch zum Zank­ap­fel für den er­wa­chen­den Na­ti­o­nal­stolz wer­den. In der Auf­bruch­stim­mung der Jahre 1920-1930 lie­ferte sie den Kri­tik­punkt für die un­nach­gie­bigs­ten Na­ti­o­na­lis­ten, de­ren Wort­füh­rer der Ge­lehrte Ngô Đức Kế wur­de:

„Das Thanh tâm tài nhân [Quelle des Kim-Vân-Kiều] ist nur ein in China ver­ach­te­ter Ro­man, und nun er­hebt Vi­et­nam ihn in den Rang ei­nes ka­no­ni­schen Bu­ches, ei­ner Bi­bel, das ist wirk­lich eine große Schan­de.“

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (Ein­füh­rung in Nam-Phong, 1917-1934), Sai­gon: So­ciété des étu­des in­do­chi­noi­ses, 1973.

In Wahr­heit ist das Kim-Vân-Kiều über seine ent­lehn­ten oder an­züg­li­chen Pas­sa­gen hin­aus vor al­lem das Echo der vom vi­et­na­me­si­schen Volk er­lit­te­nen Un­ge­rech­tig­kei­ten. „Die Ge­sänge der Dorf­be­woh­ner ha­ben mich die Spra­che von Jute und Maul­beere ge­lehrt / Wei­nen und Schluch­zen auf dem Land be­schwö­ren Kriege und Trauer her­auf“, schreibt Nguyễn Du in ei­nem an­de­ren Ge­dicht4Es han­delt sich um das Ge­dicht „Tag der Rei­nen Kla­r­heit“ („Thanh minh ngẫu hứng“). Das Fest der Rei­nen Kla­r­heit ist je­nes, an dem die Fa­mi­lien die Ah­nen eh­ren, in­dem sie aufs Land ge­hen, um de­ren Grä­ber zu pfle­gen.. Durch­gän­gig er­scheint im Epos diese vi­brie­ren­de, oft herz­zer­rei­ßende Sen­si­bi­li­tät ei­nes Dich­ters, des­sen Herz im Ein­klang mit dem Lei­den schwingt, das ver­wor­ren in den be­schei­de­nen Mas­sen schwelte, wie diese Pas­sage be­zeugt:

„Das Schilf presste seine glei­chen Spit­zen im rauen Hauch des Nord­winds zu­sam­men. Die ganze Trau­rig­keit ei­nes Herbst­him­mels schien ei­nem ein­zi­gen We­sen [Kiều] vor­be­hal­ten. Ent­lang der nächt­li­chen Etap­pen, wäh­rend eine Kla­r­heit vom schwin­del­er­re­gen­den Fir­ma­ment fiel und die Fer­nen sich in ei­nem Ne­bel­meer ver­lo­ren, ließ der Mond, den sie sah, sie sich ih­rer Schwüre vor Flüs­sen und Ber­gen schä­men.“

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu (Kim-Vân-Kiêu), übers. aus dem Vi­et­na­me­si­schen von Xuân Phúc [Paul Schnei­der] und Xuân Viêt [Ng­hiêm Xuân Việt], Pa­ris: Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Ein Spiegel für das Volk

Das Schick­sal des Kim-Vân-Kiều war der­art, dass es den Be­reich der Li­te­ra­tur ver­las­sen hat, um zu ei­nem Spie­gel zu wer­den, in dem sich je­der Vi­et­na­mese er­kennt. Ein Volks­lied hat seine Lek­türe so zu ei­ner wah­ren Le­bens­kunst er­ho­ben, un­trenn­bar von den Freu­den des Wei­sen: „Um ein Mann zu sein, muss man „tổ tôm“5Vi­et­na­me­si­sches Kar­ten­spiel für fünf Spie­ler. In der ge­ho­be­nen Ge­sell­schaft sehr be­liebt, er­for­dert es an­geb­lich viel Ge­dächt­nis und Scha­rf­sinn. spie­len kön­nen, Yun­nan-Tee trin­ken und das Kiều de­kla­mie­ren“ (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Der Aber­glaube hat sich so­gar sei­ner be­mäch­tigt und aus dem Buch ein Ora­kel ge­macht: In Mo­men­ten der Un­ge­wiss­heit ist es nicht sel­ten, dass man es aufs Ge­ra­te­wohl öff­net, um in den Ver­sen, die sich dar­bie­ten, eine Ant­wort des Schick­sals zu su­chen. So hat das Ge­dicht es ver­stan­den, sich vom Ka­bi­nett des Ge­lehr­ten bis zur be­schei­den­s­ten Be­hau­sung un­ent­behr­lich zu ma­chen. Dem Ge­lehr­ten Phạm Quỳnh ver­dan­ken wir die be­rühmt ge­blie­bene For­mel, die die­ses Ge­fühl zu­sam­men­fasst:

„Was ha­ben wir zu be­fürch­ten, wor­über müs­sen wir be­sorgt sein? So­lange das Kiều bleibt, bleibt un­sere Spra­che; so­lange un­sere Spra­che bleibt, be­steht un­ser Land fort.“

Thái, Bình, „De quel­ques aspects phi­lo­so­phi­ques et re­li­gieux du chef-d’œu­vre de la lit­téra­ture vi­et­na­mi­en­ne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du“ (Über ei­nige phi­lo­so­phi­sche und re­li­gi­öse Aspekte des Meis­ter­werks der vi­et­na­me­si­schen Li­te­ra­tur: das Kim-Vân-Kiều von Nguyễn Du), Mes­sage d’­Ex­trê­me-O­ri­ent, Nr. 1, 1971, S. 25-38; Nr. 2, 1971, S. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Ким-Ван-Кьеу, или раскрытая вьетнамская душа

Пе­ре­ве­дено с фран­цуз­ского

Есть про­из­ве­де­ния, ко­то­рые не­сут в себе вкусы и устрем­ле­ния це­лой на­ции, «от рикши до выс­шего ман­да­ри­на, от улич­ной тор­говки до знат­нейшей дамы». Они оста­ются вечно мо­ло­дыми и ви­дят, как сме­ня­ются но­вые по­ко­ле­ния по­клон­ни­ков. Та­ков слу­чай Ким-Ван-Кьеу1От­верг­ну­тые фор­мы:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (По­весть о Кье­у).
L’Histoire de Kieu (И­сто­рия Кье­у).
Le Roman de Kiều (Ро­ман о Кье­у).
Truyện Kiều.
Histoire de Thuy-Kiêu (И­сто­рия Тю­и-Кье­у).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’Histoire de Kim Vân Kiều (И­сто­рия Ким Ван Кье­у).
Kim Vân Kiều truyện.
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều (Но­вая ис­то­рия Ким, Ван и Кье­у).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés (Но­вый го­лос раз­би­тых сер­дец).
Nouveau Chant du destin de malheur (Но­вая песнь злой судь­бы).
Nouveaux Accents de douleurs (Но­вые ак­центы бо­ли).
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse (Но­вая песнь не­счаст­ной судь­бы).
Nouveau Chant de souffrance (Но­вая песнь стра­да­ни­я).
Nouvelle Voix des entrailles déchirées (Но­вый го­лос рас­тер­зан­ных вну­трен­но­стей).
Nouveaux Accents de la douleur (Но­вые ак­центы бо­ли).
Nouvelle Version des entrailles brisées (Но­вая вер­сия раз­би­тых вну­трен­но­стей).
Le Cœur brisé, nouvelle version (Раз­би­тое серд­це, но­вая вер­си­я).
Đoạn-trường tân-thanh., по­эмы из бо­лее чем трёх ты­сяч сти­хов, ко­то­рые по­ка­зы­вают вьет­нам­скую душу во всей её утон­чён­но­сти, чи­стоте и са­мо­от­вер­жен­но­сти:

«Нужно за­та­ить ды­ха­ние, нужно сту­пать с осто­рож­но­стью, чтобы быть в со­сто­я­нии уло­вить кра­соту тек­ста, [на­столь­ко] он гра­ци­о­зен (dịu dàng), пре­ле­стен (thuỳ mị), ве­ли­че­ствен (tráng lệ), ве­ли­ко­ле­пен (huy hoàng).»

Durand, Maurice (éd.), Mélanges sur Nguyễn Du (Сбор­ник о Нгуен Зу), Paris: École française d’Extrême-Orient, 1966.

Ав­тор, Нгуен Зу (1765-1820)2От­верг­ну­тые фор­мы:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Не пу­тать с:
Нгуен Зы (XVI век), чей Об­шир­ный сбор­ник чу­дес­ных ле­генд яв­ля­ется кри­ти­кой его вре­мени под по­кро­вом фан­та­сти­ки., оста­вил ре­пу­та­цию че­ло­века ме­лан­хо­лич­ного и мол­ча­ли­во­го, чьё упор­ное мол­ча­ние за­слу­жило ему этот вы­го­вор от им­пе­ра­то­ра: «В со­ве­тах вы должны го­во­рить и вы­ска­зы­вать своё мне­ние. За­чем так за­мы­каться в мол­ча­нии и от­ве­чать только да или нет?» Ман­да­рин про­тив своей во­ли, его сердце стре­ми­лось лишь к по­кою род­ных гор. Он до­шёл до то­го, что про­клял сам та­лант, ко­то­рый, воз­нося его к выс­шим долж­но­стям, от­да­лял его от са­мого се­бя, так что это стало фи­наль­ной мо­ра­лью его ше­де­вра: «Пусть те, кто на­делён та­лан­том, не гор­дятся своим та­лан­том! Слово “tài” [та­лант] риф­му­ется со сло­вом “tai” [не­сча­стье]». Вер­ный се­бе, он от­ка­зался от вся­кого ле­че­ния во время бо­лез­ни, ко­то­рая ока­за­лась для него ро­ко­вой, и, узнав, что тело его ко­че­не­ет, встре­тил эту но­вость со вздо­хом об­лег­че­ния. «Хорошо!» — про­шеп­тал он, и это слово было его по­след­ним.

Эпопея боли

По­эма про­сле­жи­вает тра­ги­че­скую судьбу Кьеу, де­вушки не­срав­нен­ной кра­соты и та­лан­та. В то время как си­я­ю­щее бу­ду­щее ка­жется ей обе­щан­ным ря­дом с её пер­вой лю­бо­вью, Ки­мом, судьба сту­чится в её дверь: чтобы спа­сти отца и брата от не­спра­вед­ли­вого об­ви­не­ния, она должна про­дать се­бя. То­гда для неё на­чи­на­ется пят­на­дца­ти­лет­нее стран­ствие, в те­че­ние ко­то­рого она бу­дет по­очерёдно слу­жан­кой, на­лож­ни­цей и про­сти­тут­кой, убе­гая от од­ного не­сча­стья, чтобы найти лишь худ­шее. Од­на­ко, по­добно ло­то­су, рас­цве­та­ю­щему на гря­зи, по­среди са­мой этой мер­зо­сти Кьеу со­хра­няет «чи­стый аро­мат сво­его из­на­чаль­ного бла­го­род­ства», ве­до­мая не­по­ко­ле­би­мым убе­жде­ни­ем:

«[…] если тяжёлая карма тя­го­теет над на­шей судь­бой, не бу­дем упре­кать небо и не бу­дем об­ви­нять его в не­спра­вед­ли­во­сти. Ко­рень до­бра пре­бы­вает в нас са­мих.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ким-Ван-Кье­у), trad. du vietnamien par Xuân Phúc [Paul Schneider] et Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gallimard/UNESCO, 1961.

Между переводом и творчеством

Именно во время по­соль­ства в Ки­тай Нгуен Зу об­на­ру­жил ро­ман, ко­то­рый дол­жен был вдох­но­вить его на со­зда­ние ше­де­вра. Из по­вест­во­ва­ния, ко­то­рое можно было бы счесть ба­наль­ным, он су­мел со­здать «бес­смерт­ную по­э­му, / Чьи стихи так слад­ки, что остав­ляют на гу­бах, / Ко­гда их про­пе­ли, ме­до­вый при­вкус»3Droin, Alfred, «Ly-Than-Thong» dans La Jonque victorieuse (По­бе­до­нос­ная джон­ка), Paris: E. Fasquelle, 1906.. Эта ки­тайская пре­ем­ствен­ность, од­на­ко, стала ябло­ком раздора для за­ро­жда­ю­щейся на­ци­о­наль­ной гор­до­сти. В бур­ные 1920-1930-е годы она во­ору­жила кри­тику са­мых не­при­ми­ри­мых на­ци­о­на­ли­стов, ру­по­ром ко­то­рых стал учё­ный Нго Дык Ке:

«Thanh tâm tài nhân [и­с­точ­ник Ким-Ван-Кьеу] — всего лишь пре­зи­ра­е­мый в Ки­тае ро­ман, и вот те­перь Вьет­нам воз­во­дит его в ранг ка­но­ни­че­ской кни­ги, Биб­лии, это по­ис­тине ве­ли­кий по­зор.»

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (В­ве­де­ние в Нам-Фонг, 1917-1934), Saïgon: Société des études indochinoises, 1973.

В действи­тель­но­сти, по­мимо за­им­ство­ван­ных или воль­ных пас­са­жей, Ким-Ван-Кьеу яв­ля­ется прежде всего эхом не­спра­вед­ли­во­стей, пре­тер­пе­ва­е­мых вьет­нам­ским на­ро­дом. «Песни се­лян на­учили меня го­вору джута и шел­ко­вицы / Плач и ры­да­ния в де­рев­нях на­по­ми­нают о войнах и тра­уре», пи­шет Нгуен Зу в дру­гой по­эме4Речь идёт о по­эме «День Чи­стой Яс­но­сти» («Thanh minh ngẫu hứng»). Празд­ник Чи­стой Яс­но­сти — это ко­гда се­мьи чест­вуют пред­ков, идя по де­ревне при­во­дить в по­ря­док их мо­ги­лы.. На про­тя­же­нии всей эпо­пеи про­яв­ля­ется эта виб­ри­ру­ю­щая, ча­сто раз­ди­ра­ю­щая чув­стви­тель­ность по­эта, чьё сердце бьётся в уни­сон со стра­да­ни­ем, ко­то­рое смутно тлело в скром­ных мас­сах, как сви­де­тель­ствует этот от­ры­вок:

«Трост­ники при­жи­мали свои ров­ные вер­хушки под хрип­лым ды­ха­нием се­вер­ного вет­ра. Вся пе­чаль осен­него неба ка­за­лась пред­на­зна­чен­ной од­ному су­ще­ству [Кье­у]. Вдоль ноч­ных эта­пов, ко­гда свет па­дал с го­ло­во­кру­жи­тель­ного не­бо­свода и дали те­ря­лись в оке­ане ту­ма­на, лу­на, ко­то­рую она ви­де­ла, за­став­ляла её сты­диться своих клятв пе­ред ре­ками и го­ра­ми.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều (Ким-Ван-Кье­у), trad. du vietnamien par Xuân Phúc [Paul Schneider] et Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gallimard/UNESCO, 1961.

Зеркало для народа

Судьба Ким-Ван-Кьеу была та­ко­ва, что он по­ки­нул об­ласть ли­те­ра­ту­ры, чтобы стать зер­ка­лом, в ко­то­ром узнаёт себя каж­дый вьет­на­мец. На­род­ная песня воз­вела его чте­ние в на­сто­я­щее ис­кус­ство жиз­ни, не­от­де­ли­мое от удо­воль­ствий муд­ре­ца: «Чтобы быть муж­чи­ной, нужно уметь иг­рать в “tổ tôm”5Вьет­нам­ская кар­точ­ная игра для пяти иг­ро­ков. Очень по­пу­ляр­ная в выс­шем об­ще­стве, она счи­та­ется тре­бу­ю­щей много па­мяти и про­ни­ца­тель­но­сти., пить юнь­нань­ский чай и де­кла­ми­ро­вать Кьеу» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Суе­ве­рие даже овла­дело им, пре­вра­тив книгу в ора­кул: в мо­менты не­уве­рен­но­сти не­редко от­кры­вают её на­у­гад, чтобы ис­кать в пред­ста­вив­шихся сти­хах от­вет судь­бы. Так, от ка­би­нета учёного до са­мого скром­ного жи­лища по­эма су­мела стать не­за­ме­ни­мой. Именно учё­ному Фам Ку­иню мы обя­заны фор­му­лой, остав­шейся зна­ме­ни­той, ко­то­рая ре­зю­ми­рует это чув­ство:

«Чего нам бо­ять­ся, о чём должны мы бес­по­ко­ить­ся? Кьеу оста­нет­ся, наш язык оста­нет­ся; наш язык оста­нет­ся, наша страна со­хра­нит­ся.»

Thái, Bình, «De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne: le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du» (О не­ко­то­рых фи­ло­соф­ских и ре­ли­ги­оз­ных ас­пек­тах ше­де­вра вьет­нам­ской ли­те­ра­ту­ры: Ким-Ван-Кьеу Нгуен Зу), Message d’Extrême-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

كيم-فان-كيو، أو الروح الفيتنامية المكشوفة

مترجم من الفرنسية

هناك أعمال تحمل في طياتها أذواق وتطلعات أمة بأكملها، «من سائق العربة اليدوية إلى أعلى موظف حكومي، من البائعة المتجولة إلى أعظم سيدة في العالم». إنها تبقى شابة إلى الأبد وترى تعاقب أجيال جديدة من المعجبين. هذا هو حال كيم-فان-كيو1الأشكال المرفوضة:
كيم، فين، كيو.
حكاية كيو.
قصة كيو.
رواية كيو.
ترويين كيو.
قصة ثوي-كيو.
ترويين ثوي-كيو.
قصة كيم فان كيو.
كيم فان كيو ترويين.
القصة الجديدة لكيم، فان وكيو.
كيم فان كيو تان-ترويين.
الصوت الجديد للقلوب المحطمة.
النشيد الجديد لقدر الشقاء.
لهجات جديدة للآلام.
النشيد الجديد لمصير تعيس.
نشيد جديد للمعاناة.
صوت جديد للأحشاء الممزقة.
لهجات جديدة للألم.
النسخة الجديدة للأحشاء المحطمة.
القلب المحطم، نسخة جديدة.
دوان-ترونغ تان-ثانه.، تلك القصيدة التي تضم أكثر من ثلاثة آلاف بيت تُظهر الروح الفيتنامية بكل رقتها ونقائها وإنكار ذاتها:

«يجب حبس الأنفاس، يجب السير بحذر لنكون قادرين على إدراك جمال النص [لأنه] رشيق (ديو دانغ)، جميل (ثوي مي)، عظيم (ترانغ لي)، رائع (هوي هوانغ).»

دوران، موريس (محرر)، Mélanges sur Nguyễn Du (مختارات عن نغوين دو)، باريس: المدرسة الفرنسية للشرق الأقصى، 1966.

المؤلف، نغوين دو (1765-1820)2الأشكال المرفوضة:
نغوين زو.
نغوين-زو.
هغوين-دو.
عدم الخلط مع:
نغوين دو (القرن السادس عشر)، الذي كان كتابه المجموعة الواسعة للأساطير الرائعة نقداً لعصره تحت حجاب الخيال.، ترك سمعة رجل كئيب وصامت، صمته العنيد أكسبه هذا التوبيخ من الإمبراطور: «يجب أن تتحدث في المجالس وتعطي رأيك. لماذا تنغلق على نفسك في الصمت ولا تجيب إلا بنعم أو لا؟» موظف حكومي رغماً عنه، لم يكن قلبه يتوق إلا لهدوء جباله الأصلية. وصل به الأمر إلى لعن موهبته ذاتها التي، برفعها إياه إلى أعلى المناصب، أبعدته عن ذاته، لدرجة جعلها المغزى الأخلاقي النهائي لتحفته: «فليحذر أصحاب المواهب من التباهي بمواهبهم! كلمة “تاي” [موهبة] تتناغم مع كلمة “تاي” [مصيبة]». ثابتاً على مبادئه، رفض أي علاج خلال المرض الذي كان قاتلاً له، وعندما علم أن جسده يبرد، استقبل الخبر بتنهيدة ارتياح. «حسناً!»، همس، وكانت هذه كلمته الأخيرة.

ملحمة الألم

تتتبع القصيدة المصير المأساوي لكيو، فتاة ذات جمال وموهبة لا مثيل لهما. بينما يبدو لها مستقبل مشرق مع حبها الأول، كيم، يطرق القدر بابها: لإنقاذ والدها وأخيها من اتهام ظالم، يجب أن تبيع نفسها. عندها، تبدأ رحلة خمسة عشر عاماً، تصبح خلالها بالتناوب خادمة وجارية وعاهرة، هاربة من مصيبة لتجد أسوأ منها. ومع ذلك، مثل زهرة اللوتس التي تزهر على الوحل، في وسط هذا الحضيض نفسه، تحتفظ كيو بـ«العطر النقي لنبلها الأصلي»، مسترشدة بقناعة راسخة:

«[…] إذا كان كارما ثقيل يثقل مصيرنا، فلا نلوم السماء ولا نتهمها بالظلم. جذور الخير تكمن في أنفسنا.»

نغوين، دو، Kim-Vân-Kiêu (كيم-فان-كيو)، ترجمة من الفيتنامية بواسطة شوان فوك [بول شنايدر] وشوان فييت [نغيم شوان فييت]، باريس: غاليمار/اليونسكو، 1961.

بين الترجمة والإبداع

خلال سفارة في الصين اكتشف نغوين دو الرواية التي ستلهمه تحفته. من قصة قد يُحكم عليها بأنها عادية، استطاع أن يخلق «قصيدة خالدة / أبياتها عذبة جداً حتى أنها تترك، على الشفاه، / عندما نغنيها، طعم العسل»3دروان، ألفريد، «لي-ثان-ثونغ» في La Jonque victorieuse (القارب المنتصر)، باريس: إي. فاسكيل، 1906.. هذا الانتساب الصيني سيصبح، مع ذلك، تفاحة خلاف للفخر الوطني الناشئ. في حماسة سنوات 1920-1930، سلّحت نقد القوميين الأكثر تشدداً، الذين كان المثقف نغو دوك كي متحدثاً باسمهم:

«إن ثانه تام تاي نهان [مصدر كيم-فان-كيو] ليست إلا رواية محتقرة في الصين وها هي فيتنام الآن ترفعها إلى مرتبة كتاب مقدس، إنجيل، إنه حقاً عار كبير.»

فام، ثي نغوان، Introduction au Nam-Phong, 1917-1934 (مقدمة إلى نام-فونغ، 1917-1934)، سايغون: جمعية الدراسات الهندوصينية، 1973.

في الحقيقة، ما وراء مقاطعها المقتبسة أو الفاحشة، كيم-فان-كيو هي قبل كل شيء صدى للظلم الذي عاناه الشعب الفيتنامي. «أغاني القرويين علمتني لغة الجوت والتوت / البكاء والنحيب في الريف يستحضران الحروب والحداد»، يكتب نغوين دو في قصيدة أخرى4يتعلق الأمر بقصيدة «يوم الوضوح النقي» («ثانه مينه نغو هونغ»). عيد الوضوح النقي هو الذي تكرم فيه العائلات الأسلاف بالذهاب إلى الريف لتنظيف قبورهم.. طوال الملحمة تظهر هذه الحساسية النابضة، المؤلمة غالباً، لشاعر يرتجف قلبه بتناغم مع المعاناة التي كانت تغلي بشكل مشوش في الجماهير المتواضعة، كما يشهد هذا المقطع:

«كانت القصب تضغط قممها المتساوية على نفس البرد الأجش. كل حزن سماء الخريف بدا محفوظاً لكائن واحد [كيو]. على طول المراحل الليلية، بينما كان الضوء يسقط من السماء الدوارة والبعيد يضيع في محيط من الضباب، القمر الذي رأته جعلها تخجل من قسمها أمام الأنهار والجبال.»

نغوين، دو، Kim-Vân-Kiêu (كيم-فان-كيو)، ترجمة من الفيتنامية بواسطة شوان فوك [بول شنايدر] وشوان فييت [نغيم شوان فييت]، باريس: غاليمار/اليونسكو، 1961.

مرآة للشعب

كان حظ كيم-فان-كيو عظيماً لدرجة أنها غادرت مجال الأدب لتصبح مرآة يتعرف فيها كل فيتنامي على نفسه. أغنية شعبية نصّبت قراءتها كفن حقيقي للعيش، لا ينفصل عن ملذات الحكيم: «ليكون المرء رجلاً، يجب أن يعرف لعب “تو توم”5لعبة ورق فيتنامية لخمسة لاعبين. رائجة جداً في المجتمع الراقي، يُشتهر بأنها تتطلب الكثير من الذاكرة والفطنة.، شرب شاي يونان وإلقاء كيو» (لام تراي بييت دانه تو توم، أونغ ترا مان هاو، نغام نوم ثوي كيو). حتى الخرافة استولت عليها، جاعلة من الكتاب عرّافاً: في لحظات عدم اليقين، ليس من النادر أن يُفتح عشوائياً للبحث، في الأبيات التي تظهر، عن إجابة من القدر. لذلك، من مكتب العالم إلى أكثر المساكن تواضعاً، عرفت القصيدة كيف تجعل نفسها لا غنى عنها. ندين للأديب فام كوينه بالصيغة الشهيرة التي تلخص هذا الشعور:

«ما الذي يجب أن نخشاه، ما الذي يجب أن نقلق بشأنه؟ ببقاء كيو، تبقى لغتنا؛ ببقاء لغتنا، يستمر بلدنا.»

تاي، بينه، «De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» (عن بعض الجوانب الفلسفية والدينية لتحفة الأدب الفيتنامي: كيم-فان-كيو لنغوين دو)، Message d’Extrême-Orient (رسالة الشرق الأقصى)، العدد 1، 1971، ص. 25-38؛ العدد 2، 1971، ص. 85-97.

  • 14 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

El Kim-Vân-Kiêu, o el alma vietnamita desvelada

Tra­ducido del fran­cés

Hay obras que llevan en sí los gus­tos y las as­pi­ra­cio­nes de una na­ción en­te­ra, «desde el con­duc­tor de ri­cks­haw hasta el más alto man­da­rín, desde la ven­de­dora am­bulante hasta la más grande dama del mundo». Per­ma­ne­cen eter­na­mente jóve­nes y ven suce­derse nuevas ge­ne­ra­cio­nes de ado­ra­do­res. Tal es el caso del Kim-Vân-Kiêu1For­mas re­cha­za­das:
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu (El Cuento de Kiêu).
L’His­toire de Kieu (La His­toria de Kieu).
Le Ro­man de Kiều (La No­vela de Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu (His­toria de Thuy-Kiêu).
Truyên Thuy-Kiêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (La His­toria de Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
No­uve­lle His­toire de Kim, Vân et Kiều (Nueva His­toria de Kim, Vân y Kiều).
Kim Vân Kiều tân-t­ruyện.
La No­uve­lle Voix des cœurs bri­sés (La Nueva Voz de los co­ra­zo­nes rotos).
No­uveau Chant du des­tin de malheur (Nuevo Canto del des­tino de des­gra­cia).
No­uveaux Ac­cents de do­uleurs (Nuevos Acen­tos de do­lores).
No­uveau Chant d’une des­ti­née malheureuse (Nuevo Canto de un des­tino des­gra­cia­do).
No­uveau Chant de so­uffrance (Nuevo Canto de sufri­mien­to).
No­uve­lle Voix des en­trai­lles dé­chi­rées (Nueva Voz de las en­tra­ñas des­ga­rra­da­s).
No­uveaux Ac­cents de la do­uleur (Nuevos Acen­tos del do­lor).
No­uve­lle Ver­sion des en­trai­lles bri­sées (Nueva Ver­sión de las en­tra­ñas rota­s).
Le Cœur bri­sé, no­uve­lle ver­sion (El Co­ra­zón roto, nueva ver­sión).
Đoạn-t­rường tân-thanh., este poema de más de tres mil ver­sos que mues­tran el alma vie­tna­mita en toda su deli­ca­deza, su pureza y su abne­ga­ción:

«Hay que con­te­ner la res­pi­ra­ción, hay que ca­mi­nar con pre­caución para es­tar en con­di­cio­nes de cap­tar la be­lleza del texto [tan­to] es gra­cioso (dịu dàng), bo­nito (thuỳ mị), gran­dioso (tráng lệ), es­plén­dido (huy hoàng).»

Du­rand, Maurice (e­d.), Mélan­ges sur Nguyễn Du (Mis­celá­nea so­bre Nguyễn Du), Pa­rís: École française d’Ext­rê­me-Orient, 1966.

El autor, Nguyễn Du (1765-1820)2For­mas re­cha­za­das:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
No con­fun­dir con:
Nguyễn Dữ (siglo XVI), cuyo Vasto Com­pen­dio de leyen­das ma­ravi­llosas es una crítica de su tiempo bajo el velo de lo fan­tás­ti­co., dejó la reputa­ción de un hom­bre melan­cólico y ta­citur­no, cuyo mutismo obs­ti­nado le va­lió esta repri­menda del em­pe­ra­dor: «Es ne­ce­sa­rio que, en los con­sejos, ha­bléis y deis vues­tra opi­nión. ¿Por qué en­ce­rra­ros así en el si­len­cio y no res­pon­der nunca más que con sí o con no?» Man­da­rín a su pe­s­ar, su co­ra­zón no as­pi­raba más que a la quie­tud de sus mon­ta­ñas na­ta­les. Llegó a mal­de­cir ese ta­lento mismo que, eleván­dolo a los más al­tos car­gos, lo alejaba de sí mis­mo, hasta el punto de ha­cer de ello la mo­ra­leja fi­nal de su obra ma­es­tra: «¡Que aque­llos que tie­nen ta­lento no se glorifiquen pues de su ta­len­to! La pa­la­bra “tài” [ta­len­to] rima con la pa­la­bra “tai” [des­gra­cia]». Igual a sí mis­mo, re­chazó todo tra­ta­miento du­rante la en­fer­me­dad que le fue fa­tal y, al en­te­rarse de que su cuerpo se hela­ba, aco­gió la no­ti­cia con un sus­piro de ali­vio. «¡Bien!», mur­muró, y esta pa­la­bra fue la úl­ti­ma.

La Epopeya del dolor

El poema relata el des­tino trágico de Kiều, joven de una be­lleza y un ta­lento in­com­pa­ra­bles. Mien­tras que un futuro ra­diante le pa­rece pro­me­tido junto a su pri­mer amor, Kim, la fa­ta­li­dad llama a su puer­ta: para sal­var a su pa­dre y a su her­mano de una acu­sación ini­cua, debe ven­der­se. En­ton­ces, co­mienza para ella un pe­riplo de quince años, du­rante los cua­les será suce­siva­mente sir­vien­ta, con­cu­bina y pros­ti­tuta, huyendo de un in­for­tu­nio para no en­con­trar más que uno peor. Sin em­bar­go, como el loto que florece so­bre el fan­go, en me­dio de esta ab­yec­ción mis­ma, Kiều con­serva «el puro per­fume de su no­bleza origi­nal», guiada por una con­vic­ción in­quebran­ta­ble:

«[…] si un pe­sado karma pesa so­bre nues­tro des­ti­no, no re­crimi­ne­mos contra el cielo y no lo acu­se­mos de injus­ti­cia. La raíz del bien re­side en no­so­t­ros mis­mos.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. del vie­tna­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] y Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rís: Ga­llimar­d/U­NES­CO, 1961.

Entre traducción y creación

Fue du­rante una em­bajada en China cuando Nguyễn Du des­cu­brió la no­vela que iba a ins­pi­rarle su obra ma­es­tra. De un relato que po­dría juz­garse ba­nal, supo crear un «poema in­mor­tal / Cuyos ver­sos son tan dul­ces que dejan, so­bre el la­bio, / Cuando se han can­ta­do, un sa­bor de miel»3Droin, Al­fred, «Ly-Than-Thong» en La Jon­que vic­torieuse (El Junco vic­torio­so), Pa­rís: E. Fas­que­lle, 1906.. Esta fi­lia­ción china iba, sin em­bar­go, a con­ver­tirse en una man­zana de la dis­cor­dia para el or­gu­llo na­cio­nal na­cien­te. En la efer­ves­cen­cia de los años 1920-1930, armó la crítica de los na­cio­na­lis­tas más in­tran­sigen­tes, de los cua­les el le­trado Ngô Đức Kế se hizo por­tavoz:

«El Thanh tâm tài nhân [fuente del Kim-Vân-Kiêu] no es más que una no­vela des­pre­ciada en China y he aquí que ahora Vie­tnam la eleva al rango de libro ca­nó­ni­co, de Biblia, es ver­da­de­ra­mente darse una gran ver­güen­za.»

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Na­m-Phong, 1917-1934 (In­tro­duc­ción al Na­m-Phong, 1917-1934), Saigón: So­ciété des études in­do­chi­no­i­ses, 1973.

En ver­dad, más allá de sus pa­sajes pres­ta­dos o li­cen­cio­sos, el Kim-Vân-Kiêu es ante todo el eco de las injus­ti­cias sufri­das por el pueblo vie­tna­mita. «Los can­tos de los al­dea­nos me han en­señado el ha­blar del yute y de la mo­rera / Llan­tos y so­llo­zos en los cam­pos evo­can gue­rras y duelos», es­cribe Nguyễn Du en otro poema4Se trata del poema «Día de Clara Pureza» («Thanh minh ngẫu hứn­g»). La fiesta de la Clara Pureza es aque­lla en que las fa­mi­lias hon­ran a los an­ces­tros yen­do, por el cam­po, a ha­cer el aseo de sus tum­bas.. A lo largo de la epo­peya apa­rece esta sen­sibi­li­dad vibran­te, a me­nudo des­ga­rra­do­ra, de un poeta cuyo co­ra­zón vibra al uní­sono del sufri­miento que her­vía con­fu­sa­mente en las ma­sas humil­des, como lo tes­ti­mo­nia este pa­saje:

«Los jun­cos apre­ta­ban sus cimas igua­les al so­plo ronco de la bri­sa. Toda la tris­teza de un cielo de otoño pa­re­cía re­ser­vada a un solo ser [Kiều]. A lo largo de las etapas noc­tur­nas, mien­tras que una cla­ri­dad caía del fir­ma­mento ver­ti­gi­noso y que las leja­nías se per­dían en un océano de bruma, la luna que veía le ha­cía aver­gon­zarse de sus jura­men­tos ante los ríos y los mon­tes.»

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. del vie­tna­mita por Xuân Phúc [Paul Sch­nei­der] y Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­rís: Ga­llimar­d/U­NES­CO, 1961.

Un espejo para el pueblo

La for­tuna del Kim-Vân-Kiêu fue tal que ha aban­do­nado el do­mi­nio de la lite­ra­tura para con­ver­tirse en un es­pejo en el cual cada vie­tna­mita se re­co­no­ce. Una can­ción po­pular ha erigido así su lec­tura en ver­da­dero arte de vivir, in­di­so­cia­ble de los pla­ce­res del sa­bio: «Para ser un hom­bre, hay que sa­ber jugar al “tổ tôm”5Juego de car­tas vie­tna­mita para cinco juga­do­res. Muy en boga en la alta so­cie­dad, tiene fama de exigir mu­cha me­mo­ria y perspi­ca­cia., be­ber té de Yun­nan y de­cla­mar el Kiều» (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mận hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). La supers­ti­ción se ha apo­de­rado in­cluso de él, ha­ciendo del libro un oráculo: en los mo­men­tos de in­cer­ti­dum­bre, no es raro que se abra al azar para bus­car, en los ver­sos que se pre­sen­tan, una res­puesta del des­tino. Así, del ga­bi­nete del sa­bio a la mo­rada más mo­des­ta, el poema ha sa­bido ha­cerse in­dis­pen­sa­ble. Es al le­trado Phạm Quỳnh a quien se debe la fór­mula, que ha que­dado célebre, que re­sume este sen­ti­mien­to:

«¿Qué te­ne­mos que te­mer, de qué debe­mos es­tar in­quie­tos? Que­dando el Kiều, nues­tra len­gua que­da; que­dando nues­tra len­gua, nues­tro país sub­sis­te.»

Thái, Bình, «De quel­ques as­pects phi­lo­so­phiques et reli­gieux du chef-d’œuvre de la litté­ra­ture vie­tna­mienne : le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du» (De al­gu­nos as­pec­tos fi­lo­só­fi­cos y reli­gio­sos de la obra ma­es­tra de la lite­ra­tura vie­tna­mita: el Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du), Me­ss­age d’Ext­rê­me-Orient, n° 1, 1971, p. 25-38; n° 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

《金云翘》，或越南灵魂的揭示

译自法文

有些作品承载着整个民族的品味和愿望，“从人力车夫到最高级的官员，从流动商贩到最尊贵的贵妇”。它们永葆青春，见证着一代又一代崇拜者的更替。《金云翘》1不采用的形式：
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu（翘的故事）.
L’Histoire de Kieu（翘的历史）.
Le Roman de Kiều（翘传）.
Truyện Kiều（翘传）.
Histoire de Thuy-Kiêu（翠翘传）.
Truyện Thuy-Kiêu（翠翘传）.
L’Histoire de Kim Vân Kiều（金云翘传）.
Kim Vân Kiều truyện（金云翘传）.
Nouvelle Histoire de Kim, Vân et Kiều（金、云、翘新传）.
Kim Vân Kiều tân-truyện（金云翘新传）.
La Nouvelle Voix des cœurs brisés（碎心新声）.
Nouveau Chant du destin de malheur（厄运新歌）.
Nouveaux Accents de douleurs（痛苦新声）.
Nouveau Chant d’une destinée malheureuse（不幸命运新歌）.
Nouveau Chant de souffrance（苦难新歌）.
Nouvelle Voix des entrailles déchirées（撕心裂肺新声）.
Nouveaux Accents de la douleur（痛苦新声）.
Nouvelle Version des entrailles brisées（碎肠新版）.
Le Cœur brisé, nouvelle version（碎心，新版）.
Đoạn-trường tân-thanh（断肠新声）.正是这样的作品，这部三千多行的诗篇展现了越南灵魂的全部精致、纯洁和奉献精神：

“必须屏住呼吸，必须小心翼翼地行走，才能把握文本的美，因为它是如此优雅（dịu dàng）、美丽（thuỳ mị）、壮丽（tráng lệ）、辉煌（huy hoàng）。”

Durand, Maurice (编), Mélanges sur Nguyễn Du（关于阮攸的研究集）, 巴黎：远东法国学院，1966年。

作者阮攸（1765-1820）2不采用的形式：
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
不要与以下混淆：
Nguyễn Dữ（16世纪），其《传奇宝录》是在幻想面纱下对其时代的批判。留下了一个忧郁寡言之人的名声，他顽固的沉默为他招来了皇帝的训斥：“在朝廷会议上，你必须发言并提出你的意见。为什么你要这样封闭自己，总是只用是或否来回答？”身不由己的官员，他的心只向往着故乡山峦的宁静。他甚至诅咒自己的才华，因为这才华将他提升到最高的职位，却使他远离了自己，以至于成为他杰作的最终寓意：“有才华的人不要因其才华而自傲！’才’字与’灾’字押韵”。始终如一的他，在致命疾病期间拒绝任何治疗，当得知自己的身体变冷时，他如释重负地叹了一口气。“好！”他低声说道，这就是他的遗言。

苦难的史诗

这首诗追溯了翘的悲惨命运，她是一位美貌和才华无与伦比的年轻女子。当光明的未来似乎在她与初恋金的身边等待着她时，命运却敲响了她的门：为了拯救父亲和兄弟免受不公正的指控，她必须卖身。于是，她开始了十五年的漂泊，期间她先后成为仆人、妾室和妓女，逃离一个不幸却又陷入更糟的境地。然而，就像在污泥上绽放的莲花，即使在这种卑劣之中，翘仍保持着“她原初高贵的纯洁芬芳”，被一个不可动摇的信念所引导：

“[…] 如果沉重的因果报应压在我们的命运上，我们不要抱怨上天，不要指责它不公。善的根源在我们自己身上。”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều（金云翘）, 从越南语译出，译者：Xuân Phúc [Paul Schneider] 和 Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt]，巴黎：伽利玛/联合国教科文组织，1961年。

在翻译与创作之间

阮攸是在一次出使中国期间发现了激发他创作杰作的小说。从一个可能被认为平凡的故事中，他创造了一首“不朽的诗篇 / 其诗句如此甜美，在唇边留下 / 当人们吟唱过后，蜂蜜的滋味”3Droin, Alfred, “Ly-Than-Thong” 在 La Jonque victorieuse（胜利的帆船），巴黎：E. Fasquelle，1906年。。然而，这种中国渊源成为新兴民族自豪感的争议焦点。在1920-1930年代的热潮中，它武装了最不妥协的民族主义者的批评，文人吴德计成为其代言人：

“《青心才人》[《金云翘》的来源]只是在中国被轻视的小说，而现在越南却将其提升为经典著作、圣经的地位，这真是极大的耻辱。”

Phạm, Thị Ngoạn, Introduction au Nam-Phong, 1917-1934（南风导论，1917-1934），西贡：印度支那研究会，1973年。

实际上，除了借用或淫秽的段落外，《金云翘》首先是越南人民所遭受不公正的回声。“村民的歌声教会了我黄麻和桑树的语言 / 乡村的哭泣和呜咽唤起战争和哀悼”，阮攸在另一首诗中写道4这是诗作“清明日”（“Thanh minh ngẫu hứng”）。清明节是家庭通过去乡间清扫祖先坟墓来纪念祖先的节日。。整个史诗中都出现了这种振动的、经常撕心裂肺的敏感性，一位诗人的心与卑微大众中潜伏的痛苦产生共鸣，如这段文字所示：

“芦苇在粗暴的寒风吹拂下压低了它们平齐的顶端。秋天天空的所有悲伤似乎都留给了一个人[翘]。在夜晚的路程中，当光明从眩晕的苍穹落下，远方消失在雾海中时，她看到的月亮让她为在江山面前的誓言感到羞愧。”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiều（金云翘）, 从越南语译出，译者：Xuân Phúc [Paul Schneider] 和 Xuân Viêt [Nghiêm Xuân Việt]，巴黎：伽利玛/联合国教科文组织，1961年。

人民的镜子

《金云翘》的影响如此之大，以至于它已经离开了文学领域，成为每个越南人都能认同的镜子。一首民歌将阅读它提升为真正的生活艺术，与智者的乐趣密不可分：“要成为一个男人，必须知道如何玩’tố tôm’5越南五人纸牌游戏。在上流社会非常流行，据说需要大量的记忆力和洞察力。，喝云南茶，吟诵《翘》”（Làm trai biết đánh tố tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều）。迷信甚至占据了它，将这本书变成了神谕：在不确定的时刻，人们经常随意翻开它，在出现的诗句中寻找命运的答案。因此，从学者的书房到最简陋的住所，这首诗已经变得不可或缺。我们要归功于文人范琼这个仍然著名的公式，它总结了这种情感：

“我们有什么可担心的，我们应该为什么感到焦虑？《翘》存在，我们的语言就存在；我们的语言存在，我们的国家就存续。”

Thái, Bình, “De quelques aspects philosophiques et religieux du chef-d’œuvre de la littérature vietnamienne : le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du”（越南文学杰作《金云翘》的若干哲学和宗教方面），《远东信息》，第1期，1971年，第25-38页；第2期，1971年，第85-97页。

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

The Kim-Vân-Kiêu, or the Vietnamese Soul Unveiled

Trans­lated from French

There are works that carry within them­selves the tastes and as­pi­ra­tions of an en­tire na­tion, “from the rick­shaw puller to the high­est man­dar­in, from the street ven­dor to the great­est lady in the world”. They re­main eter­nally young and wit­ness the suc­ces­sion of new gen­er­a­tions of ad­mir­ers. Such is the case of the Kim-Vân-Kiêu1Re­jected forms:
Kim, Ven, Kièu.
Le Conte de Kiêu (The Tale of Kiêu).
L’His­toire de Kieu (The Story of Kieu).
Le Ro­man de Kiều (The Novel of Kiều).
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-K­iêu (S­tory of Thuy-K­iêu).
Truyên Thuy-K­iêu.
L’His­toire de Kim Vân Kiều (The Story of Kim Vân Kiều).
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều (New Story of Kim, Vân and Kiều).
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs brisés (The New Voice of Bro­ken Heart­s).
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur (New Song of Un­for­tu­nate Des­tiny).
Nou­veaux Ac­cents de douleurs (New Ac­cents of Sor­row).
Nou­veau Chant d’une des­tinée mal­heureuse (New Song of an Un­for­tu­nate Des­tiny).
Nou­veau Chant de souf­france (New Song of Suf­fer­ing).
Nou­velle Voix des en­trailles déchirées (New Voice of Torn En­trail­s).
Nou­veaux Ac­cents de la douleur (New Ac­cents of Pain).
Nou­velle Ver­sion des en­trailles brisées (New Ver­sion of Bro­ken En­trail­s).
Le Cœur brisé, nou­velle ver­sion (The Bro­ken Heart, New Ver­sion).
Đoạn-trường tân-thanh., this poem of more than three thou­sand verses that re­veals the Viet­namese soul in all its del­i­ca­cy, pu­ri­ty, and self-de­nial:

“One must hold one’s breath, one must tread with cau­tion to be able to grasp the beauty of the text [so much] is it gra­cious (dịu dàng), pretty (thuỳ mị), grandiose (tráng lệ), splen­did (huy hoàng).”

Du­rand, Mau­rice (ed.), Mélanges sur Nguyễn Du (Es­says on Nguyễn Du), Paris: École française d’Ex­trême-Ori­ent, 1966.

The au­thor, Nguyễn Du (1765-1820)2Re­jected forms:
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Not to be con­fused with:
Nguyễn Dữ (16th cen­tu­ry), whose Vast Col­lec­tion of Mar­velous Leg­ends is a crit­i­cism of his time un­der the veil of the fan­tas­tic., left the rep­u­ta­tion of a melan­cholic and tac­i­turn man, whose ob­sti­nate mutism earned him this rep­ri­mand from the em­per­or: “You must speak and give your opin­ion in coun­cils. Why do you thus shut your­self up in si­lence and only ever an­swer with yes or no?” A man­darin in spite of him­self, his heart as­pired only to the qui­etude of his na­tive moun­tains. He came to curse the very tal­ent that, by el­e­vat­ing him to the high­est of­fices, dis­tanced him from him­self, to the point of mak­ing it the moral con­clu­sion of his mas­ter­piece: “Let those who have tal­ent not glo­rify them­selves for their tal­ent! The word ’tài’ [tal­ent] rhymes with the word ’tai’ [m­is­for­tune]”. True to him­self, he re­fused all treat­ment dur­ing the ill­ness that proved fa­tal to him and, learn­ing that his body was grow­ing cold, he wel­comed the news with a sigh of re­lief. “Good!”, he mur­mured, and this word was his last.

The Epic of Sorrow

The poem re­traces the tragic des­tiny of Kiêu, a young woman of in­com­pa­ra­ble beauty and tal­ent. While a ra­di­ant fu­ture seems promised to her along­side her first love, Kim, fate strikes at her door: to save her fa­ther and brother from an un­just ac­cu­sa­tion, she must sell her­self. Thus be­gins for her a jour­ney of fif­teen years, dur­ing which she will be in turn ser­vant, con­cu­bine, and pros­ti­tute, flee­ing one mis­for­tune only to find a worse one. Yet, like the lo­tus that blooms on the mire, in the midst of this very ab­jec­tion, Kiêu pre­serves “the pure fra­grance of her orig­i­nal no­bil­ity”, guided by an un­shake­able con­vic­tion:

“[…] if a heavy karma weighs on our des­tiny, let us not re­crim­i­nate against heaven and let us not ac­cuse it of in­jus­tice. The root of good re­sides within our­selves.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trans. from Viet­namese by Xuân Phúc [Paul Schnei­der] and Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gal­li­mard/UNESCO, 1961.

Between Translation and Creation

It was dur­ing an em­bassy to China that Nguyễn Du dis­cov­ered the novel that would in­spire his mas­ter­piece. From a story one might judge ba­nal, he knew how to cre­ate an “im­mor­tal poem / Whose verses are so sweet that they leave, on the lip, / When one has sung them, a taste of honey”3Droin, Al­fred, “Ly-Than-Thong” in La Jonque vic­to­rieuse (The Vic­to­ri­ous Junk), Paris: E. Fasquelle, 1906.. This Chi­nese fil­i­a­tion would, how­ev­er, be­come an ap­ple of dis­cord for nascent na­tional pride. In the ef­fer­ves­cence of the 1920s-1930s, it armed the crit­i­cism of the most in­tran­si­gent na­tion­al­ists, of whom the scholar Ngô Đức Kế be­came the spokesper­son:

“The Thanh tâm tài nhân [source of the Kim-Vân-Kiêu] is but a de­spised novel in China and now Viet­nam el­e­vates it to the rank of canon­i­cal book, of Bible, it is truly bring­ing great shame upon one­self.”

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934 (In­tro­duc­tion to Nam-Phong, 1917-1934), Saigon: So­ciété des études in­dochi­nois­es, 1973.

In truth, be­yond its bor­rowed or li­cen­tious pas­sages, the Kim-Vân-Kiêu is above all the echo of the in­jus­tices suf­fered by the Viet­namese peo­ple. “The songs of the vil­lagers have taught me the speech of jute and mul­berry / Tears and sobs in the coun­try­side evoke wars and mourn­ing”, writes Nguyễn Du in an­other poem4This is the poem “Day of Pure Clar­i­ty” (“Thanh minh ngẫu hứng”). The Fes­ti­val of Pure Clar­ity is when fam­i­lies honor their an­ces­tors by go­ing to the coun­try­side to clean their tombs.. Through­out the epic ap­pears this vi­brant, of­ten heartrend­ing sen­si­tiv­ity of a poet whose heart beats in uni­son with the suf­fer­ing that smol­dered con­fus­edly in the hum­ble mass­es, as this pas­sage tes­ti­fies:

“The reeds pressed their equal tops to the hoarse breath of the north wind. All the sad­ness of an au­tumn sky seemed re­served for a sin­gle be­ing [K­iêu]. Along the noc­tur­nal stages, when a clar­ity fell from the ver­tig­i­nous fir­ma­ment and the dis­tances were lost in an ocean of mist, the moon she saw made her ashamed of her oaths be­fore the rivers and moun­tains.”

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trans. from Viet­namese by Xuân Phúc [Paul Schnei­der] and Xuân Viết [Nghiêm Xuân Việt], Paris: Gal­li­mard/UNESCO, 1961.

A Mirror for the People

The for­tune of the Kim-Vân-Kiêu was such that it has left the do­main of lit­er­a­ture to be­come a mir­ror in which ev­ery Viet­namese rec­og­nizes them­selves. A pop­u­lar song has thus erected its read­ing as a ver­i­ta­ble art of liv­ing, in­sep­a­ra­ble from the plea­sures of the sage: “To be a man, one must know how to play ’tổ tôm’5Viet­namese card game for five play­ers. Very pop­u­lar in high so­ci­ety, it is re­puted to re­quire much mem­ory and per­spi­cac­i­ty., drink Yun­nan tea and re­cite the Kiêu” (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). Su­per­sti­tion has even seized upon it, mak­ing the book an or­a­cle: in mo­ments of un­cer­tain­ty, it is not rare for one to open it at ran­dom to seek, in the verses that present them­selves, an an­swer from des­tiny. Thus, from the schol­ar’s cab­i­net to the most mod­est dwelling, the poem has known how to make it­self in­dis­pens­able. It is to the scholar Phạm Quỳnh that we owe the for­mu­la, which re­mains fa­mous, that sum­ma­rizes this sen­ti­ment:

“What have we to fear, what should we be anx­ious about? The Kiêu re­main­ing, our lan­guage re­mains; our lan­guage re­main­ing, our coun­try sub­sists.”

Thái, Bình, “De quelques as­pects philosophiques et re­ligieux du chef-d’œu­vre de la lit­téra­ture viet­nami­en­ne: le Kim-Vân-Kiêu de Nguyễn Du” (On Some Philo­soph­i­cal and Re­li­gious As­pects of the Mas­ter­piece of Viet­namese Lit­er­a­ture: the Kim-Vân-Kiêu by Nguyễn Du), Mes­sage d’Ex­trême-Ori­ent, no. 1, 1971, p. 25-38; no. 2, 1971, p. 85-97.

  • 17 min
Mappemonde mettant en évidence le Vietnam.

Le Kim-Vân-Kiều, ou l’âme vietnamienne dévoilée

Il est des œuvres qui portent en elles les goûts et les as­pi­ra­tions d’une na­tion en­tiè­re, « de­puis le ti­reur de pousse-pousse jusqu’au plus haut man­da­rin, de­puis la mar­chande am­bu­lante jusqu’à la plus grande dame du monde ». Elles de­meurent éter­nel­le­ment jeunes et voient se suc­cé­der de nou­velles gé­né­ra­tions d’ado­ra­teurs. Tel est le cas du Kim-Vân-Kiều1Formes reje­tées :
Kim, Ven, Kièou.
Le Conte de Kiêu.
L’­His­toire de Kieu.
Le Ro­man de Kiều.
Truyện Kiều.
His­toire de Thuy-Kiêu.
Truyên Thuy-Kiêu.
L’­His­toire de Kim Vân Kiều.
Kim Vân Kiều truyện.
Nou­velle His­toire de Kim, Vân et Kiều.
Kim Vân Kiều tân-truyện.
La Nou­velle Voix des cœurs bri­sés.
Nou­veau Chant du des­tin de mal­heur.
Nou­veaux Ac­cents de dou­leurs.
Nou­veau Chant d’une des­ti­née mal­heu­reuse.
Nou­veau Chant de souf­france.
Nou­velle Voix des en­trailles dé­chi­rées.
Nou­veaux Ac­cents de la dou­leur.
Nou­velle Ver­sion des en­trailles bri­sées.
Le Cœur bri­sé, nou­velle ver­sion.
Đoạn-trường tân-thanh., ce poème de plus de trois mille vers qui montrent l’âme viet­na­mienne dans toute sa dé­li­ca­tes­se, sa pu­reté et son ab­né­ga­tion :

« Il faut sus­pendre son souf­fle, il faut mar­cher avec pré­cau­tion pour être en me­sure de sai­sir la beauté du texte [tant] il est gra­cieux (dịu dàng), joli (thuỳ mị), gran­diose (tráng lệ), splen­dide (huy hoàng). »

Du­rand, Mau­rice (éd.), Mé­langes sur Nguyễn Du, Pa­ris : École française d’Ex­trême-Orient, 1966.

L’au­teur, Nguyễn Du (1765-1820)2Formes reje­tées :
Nguyên Zou.
Nguyên-Zu.
Hguyen-Du.
Ne pas confondre avec :
Nguyễn Dữ (16e siè­cle), dont le Vaste Re­cueil de lé­gendes mer­veilleuses est une cri­tique de son temps sous le voile du fan­tas­tique., laissa la ré­pu­ta­tion d’un homme mé­lan­co­lique et ta­ci­tur­ne, dont le mu­tisme obs­tiné lui va­lut cette ré­pri­mande de l’em­pe­reur : « Il faut que, dans les conseils, vous par­liez et don­niez votre avis. Pourquoi vous en­fer­mer ainsi dans le si­lence et ne ja­mais ré­pondre que par oui ou par non ? » Man­da­rin mal­gré lui, son cœur n’as­pi­rait qu’à la quié­tude de ses mon­tagnes na­tales. Il en vint à mau­dire ce ta­lent même qui, en l’éle­vant aux plus hautes char­ges, l’éloi­gnait de lui-mê­me, au point d’en faire la mo­rale fi­nale de son chef-d’œuvre : « Que ceux qui ont du ta­lent ne se glo­ri­fient donc pas de leur ta­lent ! Le mot “tài” [ta­lent] rime avec le mot “tai” [mal­heur] ». Égal à lui-mê­me, il re­fusa tout trai­te­ment au cours de la ma­la­die qui lui fut fa­tale et, ap­pre­nant que son corps se glaçait, il ac­cueillit la nou­velle avec un sou­pir de sou­la­ge­ment. « Bien ! », mur­mu­ra-t-il, et ce mot fut son der­nier.

L’Épopée de la douleur


Le poème re­trace le des­tin tra­gique de Kiều, jeune fille d’une beauté et d’un ta­lent in­com­pa­rables. Alors qu’un ave­nir ra­dieux lui semble pro­mis au­près de son pre­mier amour, Kim, la fa­ta­lité frappe à sa porte : pour sau­ver son père et son frère d’une ac­cu­sa­tion ini­que, elle doit se vendre. Alors, com­mence pour elle un pé­riple de quinze an­nées, du­rant lesquelles elle sera tour à tour ser­van­te, concu­bine et pros­ti­tuée, fuyant une in­for­tune pour n’en trou­ver qu’une pire. Pour­tant, tel le lo­tus qui fleu­rit sur la fan­ge, au mi­lieu de cette abjec­tion mê­me, Kiều conserve « le pur par­fum de sa no­blesse ori­gi­nelle », gui­dée par une convic­tion in­ébran­lable :

« […] si un lourd karma pèse sur notre des­tin, ne ré­cri­mi­nons pas contre le ciel et ne l’ac­cu­sons pas d’injus­tice. La ra­cine du bien ré­side en nous-mêmes. »

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. du viet­na­mien par Xuân Phúc [Paul Schnei­der] et Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ris : Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Entre traduction et création

C’est au cours d’une am­bas­sade en Chine que Nguyễn Du dé­cou­vrit le ro­man qui al­lait lui ins­pi­rer son chef-d’œuvre. D’un ré­cit qu’on pour­rait ju­ger ba­nal, il sut créer un « poème im­mor­tel / Dont les vers sont si doux qu’ils lais­sent, sur la lè­vre, / Quand on les a chan­tés, une sa­veur de miel »3Droin, Al­fred, « Ly-Than-Thong » dans La Jonque vic­to­rieuse, Pa­ris : E. Fasquel­le, 1906.. Cette fi­lia­tion chi­noise al­lait, ce­pen­dant, de­ve­nir une pomme de dis­corde pour l’or­gueil na­tio­nal nais­sant. Dans l’ef­fer­ves­cence des an­nées 1920-1930, elle arma la cri­tique des na­tio­na­listes les plus in­tran­si­geants, dont le let­tré Ngô Đức Kế se fit le porte-voix :

« Le Thanh tâm tài nhân [source du Kim-Vân-Kiều] n’est qu’un ro­man mé­prisé en Chine et voilà que main­te­nant le Viet­nam l’élève au rang de livre ca­no­nique, de Bi­ble, c’est vrai­ment se don­ner une grande honte. »

Phạm, Thị Ngoạn, In­tro­duc­tion au Nam-Phong, 1917-1934, Saï­gon : So­ciété des études in­do­chi­noi­ses, 1973.

En vé­ri­té, au-delà de ses pas­sages em­prun­tés ou li­cen­cieux, le Kim-Vân-Kiều est avant tout l’écho des injus­tices su­bies par le peuple viet­na­mien. « Les chants des vil­la­geois m’ont ap­pris le par­ler du jute et du mû­rier / Pleurs et san­glots dans les cam­pagnes évoquent guerres et deuils », écrit Nguyễn Du dans un autre poème4Il s’agit du poème « Jour de Pure Clarté » (« Thanh minh ngẫu hứng »). La fête de la Pure Clarté est celle où les fa­milles ho­norent les an­cêtres en al­lant, par la cam­pa­gne, faire la toi­lette de leurs tom­beaux.. Tout au long de l’épo­pée ap­pa­raît cette sen­si­bi­lité vi­bran­te, sou­vent dé­chi­ran­te, d’un poète dont le cœur vibre à l’unis­son de la souf­france qui cou­vait confu­sé­ment dans les masses hum­bles, comme en té­moigne ce pas­sage :

« Les ro­seaux pres­saient leurs cimes égales au souffle rauque de la bise. Toute la tris­tesse d’un ciel d’au­tomne sem­blait ré­ser­vée à un seul être [Kiều]. Le long des étapes noc­tur­nes, alors qu’une clarté tom­bait du fir­ma­ment ver­ti­gi­neux et que les loin­tains se per­daient dans un océan de bru­me, la lune qu’elle voyait lui fai­sait honte de ses ser­ments de­vant les fleuves et les monts. »

Nguyễn, Du, Kim-Vân-Kiêu, trad. du viet­na­mien par Xuân Phúc [Paul Schnei­der] et Xuân Viêt [N­ghiêm Xuân Việt], Pa­ris : Gal­li­mard/U­NES­CO, 1961.

Un miroir pour le peuple

La for­tune du Kim-Vân-Kiều fut telle qu’il a quitté le do­maine de la lit­té­ra­ture pour de­ve­nir un mi­roir dans lequel chaque Viet­na­mien se re­con­naît. Une chan­son po­pu­laire a ainsi érigé sa lec­ture en vé­ri­table art de vi­vre, in­dis­so­ciable des plai­sirs du sage : « Pour être un hom­me, il faut sa­voir jouer au “tổ tôm”5Jeu de cartes viet­na­mien pour cinq joueurs. Très en vogue dans la haute so­cié­té, il est ré­puté exi­ger beau­coup de mé­moire et de pers­pi­ca­ci­té., boire du thé du Yun­nan et dé­cla­mer le Kiều » (Làm trai biết đánh tổ tôm, uống trà Mạn hảo, ngâm nôm Thúy Kiều). La su­per­sti­tion s’en est même em­pa­rée, fai­sant du livre un oracle : dans les mo­ments d’in­cer­ti­tu­de, il n’est pas rare qu’on l’ouvre au ha­sard pour y cher­cher, dans les vers qui se pré­sen­tent, une ré­ponse du des­tin. Aus­si, du ca­bi­net du sa­vant à la de­meure la plus mo­des­te, le poème a-t-il su se faire in­dis­pen­sable. C’est au let­tré Phạm Quỳnh que l’on doit la for­mu­le, res­tée cé­lè­bre, qui ré­sume ce sen­ti­ment :

« Qu’avons-nous à crain­dre, de quoi de­vons-nous être inquiets ? Le Kiều res­tant, notre langue reste ; notre langue res­tant, notre pays sub­siste. »

Thái, Bình, « De quelques as­pects phi­lo­so­phiques et re­li­gieux du chef-d’œuvre de la lit­té­ra­ture viet­na­mienne : le Kim-Vân-Kiều de Nguyễn Du », Mes­sage d’Ex­trême-Orient, nº 1, 1971, p. 25-38 ; nº 2, 1971, p. 85-97.

  • 15 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Coups de pilon на Давид Диоп, или Словото, превърнато в плът и гняв

Пре­ве­дено от френ­ски

Твор­чес­т­вото на Да­вид Диоп (1927-1960)1От­х­вър­лени фор­ми:
Да­вид Ман­деси Ди­оп.
Да­вид Леон Ман­деси Ди­оп.
Да­вид Диоп Мен­де­си.
Да­вид Мам­беси Ди­оп.
Да не се бърка с:
Да­вид Диоп (1966-…), пи­са­тел и уни­вер­си­тет­ски пре­по­да­ва­тел, ла­у­реат на наг­ра­дата Гон­кур на ли­це­ис­тите през 2018 г. за ро­мана си Frère d’âme (Брат­ска ду­ша)., тол­кова крат­ко, кол­кото и ос­ле­пи­тел­но, ос­тава едно от най-по­ра­зи­тел­ните сви­де­тел­с­тва за по­е­зи­ята на войн­с­т­ве­ната нег­ри­тюд. Не­го­вата един­с­т­вена сти­хос­бир­ка, Coups de pilon (У­дари с чу­ка­ло) (1956), отеква с не­по­кът­ната си­ла, раз­тър­с­вайки съ­вес­тите и въз­пя­вайки не­по­ко­ле­би­мата на­дежда на една из­п­ра­вена Аф­ри­ка. Ро­ден в Бордо от се­не­гал­ски баща и ка­ме­рун­ска май­ка, Диоп пре­жи­вява Аф­рика не тол­кова чрез опита на про­дъл­жи­те­лен прес­той, кол­кото чрез съня и нас­лед­с­тво­то, ко­ето по ни­ка­къв на­чин не на­ма­лява си­лата на едно сло­во, ко­ето ус­пява да стане ехо на стра­да­ни­ята и бун­то­вете на цял кон­ти­нент.

Поезия на бунта

По­е­зи­ята на Диоп е преди всичко вик. Вик на от­каз пред ко­ло­ни­ал­ната нес­п­ра­вед­ли­вост, вик на болка пред уни­же­ни­ето на не­го­вия на­род. В ди­рек­тен стил, ли­шен от вся­какви из­лишни ук­ра­ше­ния, по­е­тът на­лага сво­ите ис­тини като тол­кова „у­дари с чу­ка­ло“, пред­наз­на­че­ни, спо­ред соб­с­т­ве­ните му ду­ми, да „спу­кат тъ­пан­че­тата на оне­зи, ко­ито не ис­кат да чу­ят, и да плю­щят като удари с кам­шик върху его­из­мите и кон­фор­миз­мите на ус­та­но­ве­ния ред“. Всяко сти­хот­во­ре­ние е об­ви­ни­те­лен акт, със­та­вящ кър­ва­вия ба­ланс на опе­кун­с­ката ера. Така в „Ле­шо­я­ди­те“ той ра­зоб­ли­чава ли­це­ме­ри­ето на ци­ви­ли­за­тор­с­ката ми­сия:

„В онова време
С удари на ци­ви­ли­за­тор­ска паст
С удари на све­тена вода върху опи­то­ме­ните чела
Ле­шо­я­дите стро­яха в сян­ката на сво­ите нокти
Кър­ва­вия па­мет­ник на опе­кун­с­ката ера.“

Ди­оп, Да­вид, Coups de pilon (У­дари с чу­ка­ло), Па­риж: Présence africaine, 1973.

На­си­ли­ето е нав­ся­къде – не само в те­ма­ти­ка­та, но и в са­мия ри­тъм на фра­за­та, трезва и ос­тра като ос­т­рие. Про­чу­тото и ла­ко­нично сти­хот­во­ре­ние „Вре­мето на мъ­че­ни­чес­т­во­то“ е най-тро­га­тел­ната илюс­т­ра­ция, ис­тин­ска ли­та­ния на ли­ша­ва­нето от соб­с­т­ве­ност и ко­ло­ни­ал­ното прес­тъп­ле­ние: „Бе­лият уби баща ми / За­щото баща ми беше горд / Бе­лият из­на­сили майка ми / За­щото майка ми беше кра­сива“. Тези сти­хове без прик­ри­тия, при­да­ващи на тек­ста не­го­вата про­бивна си­ла, са могли да обър­кат ня­кои кри­ти­ци. Сана Ка­мара вижда в тях нап­ри­мер „прос­тота на сти­ла, ко­ято гра­ничи с бед­ност, дори ако по­е­тът се опитва да ни плени с иро­ни­ята на съ­би­ти­ята“. И все пак, именно в тази ико­но­мия на сред­с­тва­та, в този от­каз от из­кус­т­ве­ност, бру­тал­ността на из­каза дос­тига своя връх.

Африка в сърцето на словото

Ако бун­тът е дви­га­те­лят на не­го­вото пи­са­не, Аф­рика е не­го­вата ду­ша. Тя е тази иде­а­ли­зи­рана родна зе­мя, съз­ряна през приз­мата на нос­тал­ги­ята и съ­ня. На­чал­ното об­ръ­ще­ние на сти­хот­во­ре­ни­ето „Аф­ри­ка“ – „Аф­ри­ка, моя Аф­рика“ – е дек­ла­ра­ция за при­над­леж­ност и про­из­ход. Тази Аф­ри­ка, той приз­на­ва, че „ни­кога не е поз­на­вал“, но пог­ле­дът му е „пъ­лен с тво­ята кръв“. Тя е ту лю­бя­щата и ос­кър­бена май­ка, ту тан­цьор­ката с тяло от „че­рен пи­пер“, ту лю­би­мата же­на, Рама Кам, чи­ято чув­с­т­вена кра­сота е въз­х­вала на ця­лата ра­са.

Именно в тази меч­тана Аф­рика по­е­тът черпи си­лата на на­деж­да­та. На от­ча­я­ни­е­то, ко­ето му вдъхва „гър­бът, който се пре­гъва / И ляга под те­жестта на сми­ре­ни­ето“, от­го­варя един глас, про­ро­чес­ки:

„Пла­менни си­не, това здраво и младо дърво
Това дърво там
Ве­ли­ко­лепно са­мотно сред бели и по­вех­нали цветя
Това е Аф­ри­ка, тво­ята Аф­ри­ка, ко­ято от­ново никне
Ко­ято никне тър­пе­ли­во, упо­рито
И чи­ито пло­дове пос­те­пенно при­до­би­ват
Гор­чи­вия вкус на сво­бо­да­та.“

Ди­оп, Да­вид, Coups de pilon (У­дари с чу­ка­ло), Па­риж: Présence africaine, 1973.

Войнстващ хуманизъм

Да све­дем твор­чес­т­вото на Диоп до „ан­ти­ра­сис­тки ра­си­зъм“2Сар­тр, Жан-Пол, „Orphée noir“ (Чер­ният Ор­фей), пред­го­вор към l’Anthologie de la nouvelle poésie nègre et malgache de langue française (Ан­то­ло­гия на но­вата не­гър­ска и мал­гашка по­е­зия на френ­ски език) на Л. С. Сен­гор, Па­риж: Presses universitaires de France, 1948., из­пол­з­вайки фор­му­лата на Сар­тр, би оз­на­ча­вало да не раз­поз­наем не­го­вия уни­вер­са­лен об­х­ват. Ако осъж­да­нето на по­тис­ни­чес­т­вото на чер­но­ко­жия е от­п­равна точ­ка, бор­бата на Диоп об­г­ръща всички про­къл­нати на зе­мя­та. Не­го­вата по­е­зия е зов, който се из­дига „от Аф­рика до Аме­ри­ките“, и со­ли­дар­ността му се прос­тира до „до­кера от Суец и ку­лито от Ха­ной“, до „ви­ет­на­ме­ца, пад­нал в ори­зи­щето“ и „ка­тор­ж­ника от Кон­го, брат на лин­чу­ва­ния от Ат­ланта“.

Това брат­с­тво в стра­да­ни­ето и бор­бата е бе­ле­гът на дъл­бок ху­ма­ни­зъм. По­е­тът не се за­до­во­лява само да прок­ли­на, той при­зо­вава към ко­лек­тивно дейс­т­вие, към еди­но­ду­шен от­каз, въп­лъ­тен в фи­нал­ната за­по­вед на „Пре­диз­ви­ка­тел­с­тво към си­ла­та“: „Из­п­рави се и из­ви­кай: НЕ!“. За­щото в крайна смет­ка, от­въд на­си­ли­ето на сло­во­то, пе­сента на Да­вид Диоп е „во­дена един­с­т­вено от лю­бовта“, лю­бовта към една сво­бодна Аф­рика в ло­ното на по­ми­рено чо­ве­чес­т­во.

Твор­чес­т­вото на Да­вид Ди­оп, по­ко­сено в раз­ц­вета си от тра­гична смърт, ко­ято ни лиши от бъ­де­щите му ръ­ко­пи­си, за­пазва го­ряща ак­ту­ал­ност. Ле­о­полд Се­дар Сен­гор, не­го­вият бивш учи­тел, се на­дя­ва­ше, че с въз­растта по­е­тът ще се „очовечи“. Мо­жем да твър­дим, че този ху­ма­ни­зъм вече беше в сър­цето на не­го­вия бунт. Coups de pilon (У­дари с чу­ка­ло) ос­тава ос­но­вен тек­ст, кла­си­ческо про­из­ве­де­ние на аф­ри­кан­с­ката по­е­зия, на­път­с­твие за всички мла­де­жи, жадни за спра­вед­ли­вост и сво­бо­да.

„Това вече е много за едно все пак доста ог­ра­ни­чено про­из­ве­де­ние, за първо и — уви — пос­ледно тво­ре­ние. Но има тек­с­то­ве, ко­ито оти­ват до дъ­ното на не­щата и го­во­рят на ця­лото съ­щес­т­во. Ли­рич­на, сан­ти­мен­тал­на, из­раз на лично изис­к­ване и гняв, тази по­е­зия „хвър­лена се­ри­озно в атака срещу хи­ме­ри­те“ […] е от оне­зи, ко­ито веч­но, за да пе­риф­ра­зи­раме Се­зер, ще пре­диз­вик­ват „слу­гите на ре­да“ [то­ест аген­тите на реп­ре­си­я­та], от оне­зи, ко­ито […] ви­наги упо­рито ще на­пом­нят, че „де­лото на чо­века едва за­поч­ва“, че щас­ти­ето ви­наги трябва да се за­во­ю­ва, по-кра­сиво и по-сил­но.“

Société africaine de culture (ред­.), David Diop, 1927-1960 : témoignages, études (Да­вид Ди­оп, 1927-1960: сви­де­тел­с­т­ва, из­след­ва­ни­я), Па­риж: Présence africaine, 1983.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Coups de pilon του David Diop, ή ο Λόγος που έγινε σάρκα και οργή

Μεταφρασμένο από τα γαλ­λικά

Το έργο του David Diop (1927-1960)1Απορ­ριφθεί­σες μορ­φές:
David Mandessi Diop.
David Léon Mandessi Diop.
David Diop Mendessi.
David Mambessi Diop.
Να μην συγ­χέεται με:
David Diop (1966-…), συγ­γραφέας και πανεπιστημια­κός, κάτοχος του βραβείου Goncourt των λυκείων το 2018 για το μυθιστόρημά του Frère d’âme (Αδελφή ψυχή)., τόσο σύντομο όσο και εκ­θαμ­βωτικό, παραμένει μία από τις πιο συγκλονιστικές μαρ­τυρίες της ποί­ησης της μαχητικής négritude. Η μοναδική του συλ­λογή, Coups de pilon (Χτυπήματα γου­δοχεριού) (1956), αντηχεί με αμεί­ωτη δύναμη, σφυροκοπώντας τις συνει­δήσεις και εξυμνώντας την ακλόνητη ελ­πίδα μιας όρ­θιας Αφρικής. Γεν­νημένος στο Μπορ­ντό από Σενεγαλέζο πατέρα και Καμερου­νέζα μητέρα, ο Diop έζησε την Αφρική λιγότερο μέσω της εμπει­ρίας μιας παρατεταμένης δια­μονής παρά μέσω του ονεί­ρου και της κληρονομιάς, κάτι που δεν αφαι­ρεί τίποτα από τη δύναμη ενός λόγου που κατάφερε να γίνει η ηχώ των βασάνων και των εξεγέρ­σεων ολόκληρης ηπεί­ρου.

Μια ποίηση της εξέγερσης

Η ποί­ηση του Diop εί­ναι πρωτίστως μια κραυ­γή. Μια κραυγή άρ­νησης απέναντι στην αποι­κιακή αδικία, μια κραυγή πόνου απέναντι στην ταπεί­νωση του λαού του. Με άμεσο ύφος, απογυμνωμένο από κάθε περιττό στολίδι, ο ποι­ητής εκτοξεύει τις αλήθειες του σαν «χτυπήματα γου­δοχεριού» προορισμένα, σύμ­φωνα με τα ίδια του τα λόγια, να «σκίσουν τα τύμπανα εκεί­νων που δεν θέλουν να ακού­σουν και να χτυπήσουν σαν μαστιγώματα πάνω στους εγωισμούς και τους κομ­φορ­μισμούς της τάξης». Κάθε ποί­ημα εί­ναι ένα κατηγορητήριο που καταγράφει τον αι­ματηρό απολογισμό της κηδεμονικής εποχής. Έτσι, στους «Γύπες», καταγ­γέλ­λει την υποκρισία της πολιτιστικής αποστολής:

«Εκεί­νον τον καιρό
Με χτυπήματα στόματος πολιτισμού
Με χτυπήματα αγια­σμού στα εξημερωμένα μέτωπα
Οι γύπες έχτιζαν στη σκιά των νυχιών τους
Το αι­ματηρό μνημείο της κηδεμονικής εποχής.»

Diop, David, Coups de pilon (Χτυπήματα γου­δοχεριού), Παρίσι: Présence africaine, 1973.

Η βία εί­ναι πανταχού παρού­σα, όχι μόνο στη θεματική, αλλά και στον ίδιο τον ρυθμό της φράσης, νηφάλιο και κοφτερό σαν λεπίδα. Το διάσημο και λακωνικό ποί­ημα «Ο Και­ρός του Μαρ­τυρίου» εί­ναι η πιο συγκινητική απει­κόνισή της, πραγ­ματική λιτανεία της αποστέρησης και του αποι­κια­κού εγκλήματος: «Ο Λευ­κός σκότωσε τον πατέρα μου / Γιατί ο πατέρας μου ήταν περήφανος / Ο Λευ­κός βίασε τη μητέρα μου / Γιατί η μητέρα μου ήταν όμορφη». Αυ­τοί οι στίχοι χωρίς επιτήδευ­ση, που δίνουν στο κεί­μενο τη δια­περαστική του δύναμη, μπόρεσαν να αποπροσανατολίσουν ορισμένους κριτικούς. Ο Sana Camara βλέπει για παράδειγμα μια «απλότητα του ύφους που αγ­γίζει τη φτώχεια, ακόμη κι αν ο ποι­ητής προσπαθεί να μας αιχ­μαλωτίσει με την ει­ρωνεία των γεγονότων». Ωστόσο, εί­ναι αναμ­φίβολα σε αυτή την οι­κονομία μέσων, αυτή την άρ­νηση του τεχνάσματος, που η βιαιότητα του λόγου φτάνει στο αποκορύφωμά της.

Η Αφρική στην καρδιά του λόγου

Αν η εξέγερση εί­ναι ο κινητήρας της γραφής του, η Αφρική εί­ναι η ψυχή της. Εί­ναι αυτή η εξιδανικευ­μένη μητέρα γη, που δια­κρίνεται μέσα από το πρίσμα της νοσταλ­γίας και του ονεί­ρου. Η εναρ­κτήρια αποστροφή του ποι­ήματος «Αφρική» — «Αφρική, Αφρική μου» — εί­ναι μια δια­κήρυξη ανήκειν και καταγωγής. Αυτή την Αφρική, ομολογεί ότι δεν την έχει «ποτέ γνωρίσει», αλλά το βλέμμα του εί­ναι «γεμάτο από το αίμα σου». Εί­ναι εναλ­λάξ η αγαπημένη και προσβεβλημένη μητέρα, η χορεύ­τρια με το σώμα από «μαύρη πιπεριά», και η αγαπημένη γυναί­κα, η Rama Kam, της οποίας η αι­σθησιακή ομορ­φιά εί­ναι εξύμνηση ολόκληρης της φυλής.

Εί­ναι σε αυτή την ονει­ρευτή Αφρική που ο ποι­ητής αντλεί τη δύναμη της ελ­πίδας. Στην απελ­πισία που του εμπνέει η «πλάτη που κυρ­τώνει / Και ξαπλώνει κάτω από το βάρος της ταπει­νότητας», μια φωνή απαντά, προφητική:

«Ορ­μητικέ γιε, αυτό το δέντρο το γερό και νέο
Αυτό το δέντρο εκεί κάτω
Υπέροχα μόνο στη μέση των λευ­κών και μαραμένων λου­λου­διών
Εί­ναι η Αφρική, η Αφρική σου που ξαναφυτρώνει
Που ξαναφυτρώνει υπομονετικά πει­σματικά
Και της οποίας οι καρ­ποί έχουν σιγά σιγά
Την πικρή γεύση της ελευ­θερίας.»

Diop, David, Coups de pilon (Χτυπήματα γου­δοχεριού), Παρίσι: Présence africaine, 1973.

Ένας μαχητικός ανθρωπισμός

Το να περιο­ρίσουμε το έργο του Diop σε έναν «αντιρατσιστικό ρατσισμό»2Sartre, Jean-Paul, «Orphée noir» (Μαύ­ρος Ορ­φέας), πρόλογος στην Anthologie de la nouvelle poésie nègre et malgache de langue française (Αν­θολογία της νέας νέγρικης και μαλ­γασικής ποί­ησης γαλ­λικής έκ­φρασης) του L. S. Senghor, Παρίσι: Presses universitaires de France, 1948., για να χρησιμοποι­ήσουμε τη φράση του Sartre, θα σήμαινε να παραγνωρίσουμε την παγκόσμια εμ­βέλειά του. Αν η καταγ­γελία της καταπίεσης του Μαύ­ρου εί­ναι το σημείο εκ­κίνησης, ο αγώνας του Diop αγκαλιάζει όλους τους καταραμένους της γης. Η ποί­ησή του εί­ναι μια κραυγή που υψώνεται «από την Αφρική στις Αμερικές» και η αλ­ληλεγ­γύη του εκτεί­νεται στον «λιμενερ­γάτη του Σουέζ και τον κούλι του Ανόι», στον «Βιετ­ναμέζο ξαπλωμένο στον ορυζώνα» και στον «κατάδικο του Κον­γκό αδελφό του λυν­τσαρισμένου της Ατλάντα».

Αυτή η αδελ­φοσύνη στη δυστυχία και τον αγώνα εί­ναι το σημάδι ενός βαθιού αν­θρωπισμού. Ο ποι­ητής δεν αρ­κεί­ται στο να καταριέται, καλεί σε συλ­λογική δράση, στην ομόφωνη άρ­νηση που εν­σαρ­κώνει η τελική προσταγή του «Πρόκληση στη δύναμη»: «Σήκω και φώναξε: ΟΧΙ!». Για­τί, τελικά, πέρα από τη βία του λόγου, το τραγούδι του David Diop «καθοδηγεί­ται μόνο από την αγάπη», την αγάπη μιας ελεύ­θερης Αφρικής μέσα σε μια συμ­φιλιω­μένη αν­θρωπότητα.

Το έργο του David Diop, που κόπηκε στην ακμή του από έναν τραγικό θάνατο που μας στέρησε τα μελ­λοντικά του χει­ρόγραφα, δια­τηρεί μια καυτή επικαι­ρότητα. Ο Léopold Sédar Senghor, ο παλιός του δάσκαλος, ήλ­πιζε ότι με την ηλικία, ο ποι­ητής θα πήγαινε «εξανθρωπιζόμενος». Μπορούμε να βεβαιώσουμε ότι αυ­τός ο αν­θρωπισμός ήταν ήδη στην καρ­διά της εξέγερ­σής του. Το Coups de pilon (Χτυπήματα γου­δοχεριού) παραμένει ένα ου­σιώδες κεί­μενο, ένα κλασικό έργο της αφρικανικής ποί­ησης, ένα εφόδιο για όλες τις νεολαίες που διψούν για δικαιο­σύνη και ελευ­θερία.

«Αυτό εί­ναι ήδη πολύ για ένα έργο εν τέλει αρ­κετά περιο­ρισμένο, για ένα πρώτο και — αλίμονο — τελευ­ταίο έρ­γο. Αλλά υπάρ­χουν κεί­μενα που πηγαί­νουν στο βάθος των πραγ­μάτων και μιλούν σε ολόκληρο το εί­ναι. Λυρική, συναι­σθηματική, έκ­φραση μιας προσωπικής απαί­τησης και ορ­γής, αυτή η ποί­ηση „εκτοξευ­μένη σοβαρά στην επίθεση των χιμαι­ρών“ […] εί­ναι από εκεί­νες που, αιω­νίως, για να λογοκλοπήσουμε τον Césaire, θα προκαλούν „τους δου­λοπρεπείς της τάξης“ [δηλαδή τους πράκτορες της καταστολής], από εκεί­νες που […] πάντα πει­σματικά, θα υπεν­θυμίζουν ότι „το έργο του αν­θρώπου μόλις αρ­χίζει“, ότι η ευ­τυχία εί­ναι πάντα προς κατάκτηση, πιο όμορφη και πιο δυνατή.»

Société africaine de culture (επιμ.), David Diop, 1927-1960 : témoignages, études (David Diop, 1927-1960: μαρ­τυρίες, μελέτες), Παρίσι: Présence africaine, 1983.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

ডেভিড ডিওপের Coups de pilon (পিলনের আঘাত), অথবা মাংস ও ক্রোধে পরিণত শব্দ

ফরাসি থেকে অনূদিত

ডেভিড ডিওপের (১৯২৭-১৯৬০)1প্রত্যাখ্যাত রূপগুলি:
David Mandessi Diop.
David Léon Mandessi Diop.
David Diop Mendessi.
David Mambessi Diop.
বিভ্রান্ত করবেন না:
David Diop (১৯৬৬-…), লেখক এবং বিশ্ববিদ্যালয়ের শিক্ষক, ২০১৮ সালে তাঁর উপন্যাস Frère d’âme (আত্মার ভাই) এর জন্য গঁকুর দেস লিসেঁ পুরস্কার বিজয়ী। কাজ, যতটা সংক্ষিপ্ত ততটাই উজ্জ্বল, নেগ্রিচুড আন্দোলনের জঙ্গী কবিতার সবচেয়ে আকর্ষণীয় সাক্ষ্যগুলির মধ্যে একটি হয়ে রয়েছে। তাঁর একমাত্র সংকলন, Coups de pilon (পিলনের আঘাত) (১৯৫৬), অক্ষত শক্তি নিয়ে অনুরণিত হয়, বিবেককে আঘাত করে এবং দাঁড়িয়ে থাকা আফ্রিকার অদম্য আশা উদযাপন করে। বোর্দোতে জন্মগ্রহণকারী, সেনেগালিজ পিতা এবং ক্যামেরুনিয়ান মাতার সন্তান, ডিওপ আফ্রিকাকে দীর্ঘ অবস্থানের অভিজ্ঞতার মাধ্যমে কম, বরং স্বপ্ন এবং উত্তরাধিকারের মাধ্যমে বেশি অনুভব করেছিলেন, যা একটি সম্পূর্ণ মহাদেশের দুঃখকষ্ট এবং বিদ্রোহের প্রতিধ্বনি হতে সক্ষম একটি শব্দের শক্তি থেকে কিছুই কেড়ে নেয় না।

বিদ্রোহের কবিতা

ডিওপের কবিতা সর্বপ্রথম একটি চিৎকার। ঔপনিবেশিক অন্যায়ের বিরুদ্ধে প্রত্যাখ্যানের চিৎকার, তাঁর জনগণের অপমানের মুখে বেদনার চিৎকার। সরাসরি শৈলীতে, সমস্ত অতিরিক্ত অলংকার থেকে মুক্ত, কবি তাঁর সত্যগুলি “পিলনের আঘাত” হিসাবে প্রদান করেন যা তাঁর নিজের ভাষায়, “যারা শুনতে চায় না তাদের কানের পর্দা ফাটানোর জন্য এবং শৃঙ্খলার স্বার্থপরতা ও গতানুগতিকতার উপর চাবুকের আঘাতের মতো ঝাঁপিয়ে পড়ার জন্য”। প্রতিটি কবিতা একটি অভিযোগপত্র যা অভিভাবকত্বের যুগের রক্তাক্ত ভারসাম্য তুলে ধরে। এইভাবে, “শকুনেরা”-তে, তিনি সভ্যতার মিশনের ভণ্ডামি নিন্দা করেন:

“সেই সময়ে
সভ্যতার গর্জন দিয়ে
পোষ মানা কপালে পবিত্র জলের আঘাতে
শকুনেরা তাদের নখরের ছায়ায় নির্মাণ করছিল
অভিভাবকত্বের যুগের রক্তাক্ত স্মৃতিস্তম্ভ।”

Diop, David, Coups de pilon (পিলনের আঘাত), Paris : Présence africaine, 1973.

সহিংসতা সর্বব্যাপী, শুধুমাত্র বিষয়বস্তুতে নয়, বাক্যের ছন্দেই, ব্লেডের মতো সংক্ষিপ্ত এবং ধারালো। বিখ্যাত এবং সংক্ষিপ্ত কবিতা “শহীদের সময়” এর সবচেয়ে মর্মস্পর্শী চিত্র, বঞ্চনা এবং ঔপনিবেশিক অপরাধের প্রকৃত লিটানি: “শ্বেতাঙ্গ আমার বাবাকে হত্যা করেছে / কারণ আমার বাবা গর্বিত ছিলেন / শ্বেতাঙ্গ আমার মাকে ধর্ষণ করেছে / কারণ আমার মা সুন্দরী ছিলেন”। এই নির্ভেজাল পংক্তিগুলি, পাঠ্যকে তার আঘাতকারী শক্তি প্রদান করে, কিছু সমালোচককে বিভ্রান্ত করতে পারে। সানা কামারা এতে দেখেন উদাহরণস্বরূপ একটি “শৈলীর সরলতা যা দারিদ্র্যের কাছাকাছি, যদিও কবি ঘটনাগুলির বিড়ম্বনা দিয়ে আমাদের মুগ্ধ করার চেষ্টা করেন”। তবুও, সম্ভবত এই সাধনের অর্থনীতিতে, কৃত্রিমতার এই প্রত্যাখ্যানে, বিষয়ের নৃশংসতা তার চরমে পৌঁছায়।

শব্দের কেন্দ্রে আফ্রিকা

যদি বিদ্রোহ তাঁর লেখার চালিকা শক্তি হয়, আফ্রিকা তার আত্মা। এটি সেই আদর্শায়িত মাতৃভূমি, নস্টালজিয়া এবং স্বপ্নের প্রিজমের মাধ্যমে দেখা। “আফ্রিকা” কবিতার প্রারম্ভিক সম্বোধন - “আফ্রিকা, আমার আফ্রিকা” - অন্তর্ভুক্তি এবং বংশানুক্রমের একটি ঘোষণা। এই আফ্রিকা, তিনি স্বীকার করেন যে তিনি “কখনও জানেননি”, কিন্তু তাঁর দৃষ্টি “তোমার রক্তে পূর্ণ”। এটি পর্যায়ক্রমে প্রেমময় এবং অপমানিত মা, “কালো মরিচের” দেহের নর্তকী, এবং প্রিয় নারী, রামা কাম, যার কামুক সৌন্দর্য সমগ্র জাতির উদযাপন।

এই স্বপ্নের আফ্রিকাতেই কবি আশার শক্তি খুঁজে পান। “পিঠ যা বাঁকে / এবং নম্রতার ভারে শুয়ে পড়ে” তাঁকে যে হতাশা অনুপ্রাণিত করে, একটি কণ্ঠ উত্তর দেয়, ভবিষ্যদ্বাণীপূর্ণ:

“আবেগপ্রবণ পুত্র, এই দৃঢ় এবং তরুণ গাছ
সেখানে সেই গাছ
সাদা এবং মলিন ফুলের মাঝে চমৎকারভাবে একা
এটি আফ্রিকা, তোমার আফ্রিকা যা পুনরায় বৃদ্ধি পাচ্ছে
যা ধৈর্যশীলভাবে জেদীভাবে পুনরায় বৃদ্ধি পাচ্ছে
এবং যার ফলগুলি ধীরে ধীরে
স্বাধীনতার তিক্ত স্বাদ পায়।”

Diop, David, Coups de pilon (পিলনের আঘাত), Paris : Présence africaine, 1973.

একটি জঙ্গী মানবতাবাদ

সার্ত্রের সূত্র ধার করে2Sartre, Jean-Paul, « Orphée noir » (কালো অর্ফিয়াস), এল. এস. সেংঘরের l’Anthologie de la nouvelle poésie nègre et malgache de langue française (ফরাসি ভাষায় নতুন নিগ্রো এবং মালাগাসি কবিতার সংকলন) এর ভূমিকা, Paris : Presses universitaires de France, 1948., ডিওপের কাজকে একটি “বর্ণবাদ-বিরোধী বর্ণবাদ” হিসাবে সীমাবদ্ধ করা তার সার্বজনীন পরিসরকে ভুল বোঝা হবে। যদি কৃষ্ণাঙ্গ নিপীড়নের নিন্দা শুরুর বিন্দু হয়, ডিওপের সংগ্রাম পৃথিবীর সমস্ত অভিশপ্তদের আলিঙ্গন করে। তাঁর কবিতা একটি চিৎকার যা “আফ্রিকা থেকে আমেরিকা পর্যন্ত” উঠে আসে এবং তাঁর সংহতি “সুয়েজের ডক শ্রমিক এবং হ্যানয়ের কুলি”, “ধানক্ষেতে শায়িত ভিয়েতনামী” এবং “আটলান্টার লিঞ্চিং-এর শিকার ভাইয়ের কঙ্গোর বন্দী” পর্যন্ত বিস্তৃত।

দুঃখকষ্ট এবং সংগ্রামে এই ভ্রাতৃত্ব একটি গভীর মানবতাবাদের চিহ্ন। কবি শুধু অভিশাপ দিয়ে সন্তুষ্ট নন, তিনি সম্মিলিত কর্মের আহ্বান জানান, “শক্তির প্রতি চ্যালেঞ্জ”-এর চূড়ান্ত আদেশ দ্বারা মূর্ত সর্বসম্মত প্রত্যাখ্যান: “উঠে দাঁড়াও এবং চিৎকার করো: না!”। কারণ, শেষ পর্যন্ত, শব্দের সহিংসতার বাইরে, ডেভিড ডিওপের গান “শুধুমাত্র ভালোবাসা দ্বারা পরিচালিত”, পুনর্মিলিত মানবতার মধ্যে একটি মুক্ত আফ্রিকার ভালোবাসা।

ডেভিড ডিওপের কাজ, একটি দুর্ঘটনাজনিত মৃত্যু দ্বারা পূর্ণ বিকাশে কেটে ফেলা যা আমাদের তাঁর আসন্ন পাণ্ডুলিপি থেকে বঞ্চিত করেছে, একটি জ্বলন্ত সাম্প্রতিকতা সংরক্ষণ করে। লিওপোল্ড সেদার সেংঘর, তাঁর প্রাক্তন শিক্ষক, আশা করেছিলেন যে বয়সের সাথে সাথে কবি “আরও মানবিক হয়ে উঠবেন”। আমরা নিশ্চিত করতে পারি যে এই মানবতাবাদ ইতিমধ্যে তাঁর বিদ্রোহের কেন্দ্রে ছিল। Coups de pilon (পিলনের আঘাত) একটি অপরিহার্য পাঠ্য, আফ্রিকান কবিতার একটি ক্লাসিক কাজ, ন্যায়বিচার এবং স্বাধীনতার প্রতি আগ্রহী সমস্ত যুবকদের জন্য একটি পথপ্রদর্শক হয়ে রয়েছে।

“সব মিলিয়ে যথেষ্ট সীমিত একটি কাজের জন্য, একটি প্রথম এবং — হায় — শেষ কাজের জন্য এটি ইতিমধ্যে অনেক। কিন্তু কিছু পাঠ্য আছে যা জিনিসের গভীরে যায় এবং সম্পূর্ণ সত্তার সাথে কথা বলে। গীতিময়, আবেগপ্রবণ, একটি ব্যক্তিগত দাবি এবং ক্রোধের অভিব্যক্তি, এই কবিতা ”কল্পনার বিরুদ্ধে গুরুতর আক্রমণে নিক্ষিপ্ত“ […] সেইগুলির মধ্যে একটি যা চিরকাল, সেজেয়ারকে নকল করতে, ”শৃঙ্খলার দাসদের“ [অর্থাৎ দমনের এজেন্ট] চ্যালেঞ্জ করবে, যেগুলি […] সর্বদা দৃঢ়ভাবে মনে করিয়ে দেবে যে ”মানুষের কাজ সবেমাত্র শুরু হয়েছে“, যে সুখ সর্বদা জয় করতে হবে, আরও সুন্দর এবং শক্তিশালী।”

Société africaine de culture (dir.), David Diop, 1927-1960 : témoignages, études (ডেভিড ডিওপ, ১৯২৭-১৯৬০: সাক্ষ্য, গবেষণা), Paris : Présence africaine, 1983.

  • 14 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Coups de pilon Давида Діопа, або Слово, що стало плоттю і гнівом

Пере­кладено з французької

Творчість Давида Діопа (1927-1960)1Від­хилені форми:
Давид Мандессі Діоп.
Давид Леон Мандессі Діоп.
Давид Діоп Мендес­сі.
Давид Мамбессі Діоп.
Не плутати з:
Давидом Діопом (1966-…), письмен­ником та університетським викладачем, лауреатом премії Гонкурівських ліце­їстів 2018 року за роман Frère d’âme (Брат душі)., така ж коротка, як і блискуча, залишається одним з найвражаючих свідчень поезії во­йовничого негритюду. Його єдина збірка Coups de pilon (Удари товкача, 1956) резонує з не­змін­ною силою, вражаючи сві­домість і прославляючи непохитну надію Африки, що під­німається. Народжений у Бордо від батька-сенегальця та матері-камерунки, Діоп пі­знав Африку не стільки через досвід тривалого пере­бува­н­ня, скільки через мрію та спадщину, що анітрохи не применшує потужності слова, яке зуміло стати від­лу­н­ням страж­дань і пов­стань цілого континенту.

Поезія повстання

Поезія Діопа — це перед­усім крик. Крик від­мови перед облич­чям колоніальної не­справедливості, крик болю перед приниже­н­ням свого народу. У прямому стилі, по­збавленому будь-яких зайвих прикрас, поет викладає свої істини як ті самі «удари товкача», при­значені, за його власними словами, «пробити барабанні пере­тинки тих, хто не хоче чути, і вдарити, як батоги, по егоїзмах та конформізмах порядку». Кожен вірш — це обвинувальний акт, що під­биває кривавий під­сумок опікунської ери. Так, у «Стерв’ятниках» він викриває лицемірство цивілізаторської місії:

«У той час
Ударами пащі цивілізації
Ударами святої води по приручених чолах
Стерв’ятники будували в тіні своїх кігтів
Кривавий монумент опікунської ери.»

Діоп, Давид, Coups de pilon (Удари товкача), Париж: Présence africaine, 1973.

Насильство всюдисуще, не тільки в тематиці, але й у самому ритмі фрази, стриманої та го­строї, як лезо. Знаменитий і лаконічний вірш «Час мучеництва» є най­зворушливішою ілюстрацією цього, справжня літанія по­збавле­ння та колоніального злочину: «Білий убив мого батька / Бо мій батько був гордий / Білий зґвалтував мою матір / Бо моя мати була красива». Ці вірші без прикрас, що надають тексту вражаючої сили, могли збентежити деяких критиків. Сана Камара бачить у цьому, на­приклад, «простоту стилю, що межує з убогістю, навіть якщо поет намагається захопити нас іронією подій». Однак саме в цій економії засобів, у цій від­мові від штучності брутальність висловлюва­ння досягає свого апогею.

Африка в серці слова

Якщо пов­ста­ння є двигуном його письма, то Африка — його душа. Вона є тією ідеалізованою землею-матір’ю, побаченою крізь призму но­стальгії та мрії. Вступне зверта­ння вірша «Африка» — «Африко, моя Африко» — це декларація приналежності та спорідненості. Цю Африку він зі­знається, що «ніколи не знав», але його по­гляд «повний твоєї крові». Вона по черзі — люблена й зневажена мати, танцівниця з тілом «чорного перцю» і кохана жінка, Рама Кам, чия чут­тєва краса є прославле­н­ням усієї раси.

Саме в цій омріяній Африці поет черпає силу надії. На від­чай, який йому навіює «спина, що згинається / І лягає під вагою покори», від­повідає пророчий голос:

«Нетерплячий сину, це міцне й молоде дерево
Це дерево там
Чудово самотнє посеред білих і зів’ялих квітів
Це Африка, твоя Африка, що знову проро­стає
Що проро­стає терпляче, наполегливо
І чиї плоди по­ступово набувають
Гіркого смаку свободи.»

Діоп, Давид, Coups de pilon (Удари товкача), Париж: Présence africaine, 1973.

Войовничий гуманізм

Звести твір Діопа до «антирасистського расизму»2Сартр, Жан-Поль, «Orphée noir» («Чорний Орфей»), перед­мова до l’Anthologie de la nouvelle poésie nègre et malgache de langue française (Антології нової негритянської та малагасійської поезії французькою мовою) Л. С. Сенгора, Париж: Presses universitaires de France, 1948., використовуючи формулу Сартра, означало б не ви­знати його універсального значе­н­ня. Якщо викри­ття гнобле­ння чорних є від­правною точкою, боротьба Діопа охоплює всіх знедолених землі. Його поезія — це клич, що лунає «від Африки до Америк», і його солідарність поширюється на «докера з Суеца та кулі з Ханоя», на «в’єтнамця, що лежить у рисовому полі» та «каторжника з Конго, брата лінчованого з Атланти».

Це братерство в страж­данні та боротьбі є ознакою глибокого гуманізму. Поет не задовольняється прокля­т­тями, він закликає до колективної дії, до одно­стайної від­мови, втіленої в остан­ньому заклику «Виклику силі»: «Під­німайся і кричи: НІ!». Бо, зрештою, поза насильством слова, спів Давида Діопа «керується лише любов’ю», любов’ю до вільної Африки в лоні примиреного людства.

Творчість Давида Діопа, обірвана в роз­квіті трагічною смертю, що по­збавила нас його майбутніх рукописів, зберігає пекучу актуальність. Леопольд Седар Сенгор, його колишній учитель, сподівався, що з віком поет стане «більш людяним». Можна стверджувати, що цей гуманізм уже був у серці його пов­ста­н­ня. Coups de pilon (Удари товкача) залишається важливим текс­том, класичним твором африканської поезії, путівником для всієї молоді, що прагне справедливості та свободи.

«Це вже багато для твору загалом досить обмеженого, для першого і — на жаль — остан­нього твору. Але є текс­ти, які йдуть до суті речей і промовляють до всієї істоти. Лірична, сентиментальна, вираз особистої вимогливості та гніву, ця поезія „кинута сер­йозно на штурм химер“ […] належить до тих, які вічно, пере­фразовуючи Сезера, кидатимуть виклик „прислужникам порядку“ [тобто агентам ре­пресій], до тих, які […] завжди вперто нагадуватимуть, що „праця людини тільки починається“, що щастя завжди треба заво­йовувати, прекрасніше і сильніше.»

Société africaine de culture (ред.), David Diop, 1927-1960 : témoignages, études (Давид Діоп, 1927-1960: свідче­н­ня, дослідже­ння), Париж: Présence africaine, 1983.

  • 6 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Coups de pilon ของดาวิด ดิอ็อป หรือคำกลายเป็นเนื้อหนังและความโกรธ

แปลจากภาษาฝรั่งเศส

ผลงานของดาวิด ดิอ็อป (1927-1960)1รูปแบบที่ถูกปฏิเสธ:
David Mandessi Diop.
David Léon Mandessi Diop.
David Diop Mendessi.
David Mambessi Diop.
อย่าสับสนกับ:
David Diop (1966-…) นักเขียนและนักวิชาการ ผู้ได้รับรางวัล prix Goncourt des lycéens ในปี 2018 สำหรับนวนิยาย Frère d’âme (พี่น้องร่วมวิญญาณ). แม้จะสั้นแต่เปล่งประกาย ยังคงเป็นหนึ่งในประจักษ์พยานที่น่าประทับใจที่สุดของบทกวีแห่งขบวนการนิโกรจูด (négritude) ที่ต่อสู้เพื่ออุดมการณ์ หนังสือรวมบทกวีเล่มเดียวของเขา Coups de pilon (ฟาดด้วยสาก) (1956) ยังคงดังก้องด้วยพลังที่ไม่เสื่อมคลาย ทุบตีจิตสำนึกและเฉลิมฉลองความหวังที่ไม่มีวันสิ้นสุดของแอฟริกาที่ลุกขึ้นยืน เกิดที่บอร์โดซ์จากบิดาชาวเซเนกัลและมารดาชาวคาเมรูน ดิอ็อปใช้ชีวิตกับแอฟริกาไม่ใช่ผ่านประสบการณ์การพำนักที่ยาวนาน แต่ผ่านความฝันและมรดก ซึ่งไม่ได้ลดทอนพลังของคำพูดที่สามารถสะท้อนความทุกข์ทรมานและการลุกฮือของทั้งทวีป

บทกวีแห่งการปฏิวัติ

บทกวีของดิอ็อปเป็นเสียงร้องก่อนอื่นใด เสียงร้องปฏิเสธต่อหน้าความอยุติธรรมของอาณานิคม เสียงร้องแห่งความเจ็บปวดต่อหน้าการดูหมิ่นประชาชนของเขา ด้วยรูปแบบที่ตรงไปตรงมา ปราศจากการตกแต่งที่ไม่จำเป็น กวีฟาดความจริงของเขาเหมือน “ฟาดด้วยสาก” ที่มุ่งหมาย ตามคำพูดของเขาเอง เพื่อ “ทำลายแก้วหูของผู้ที่ไม่ต้องการได้ยินและดังปานฟาดด้วยแส้บนความเห็นแก่ตัวและความยึดติดกับระเบียบเดิม” บทกวีแต่ละบทเป็นคำฟ้องที่แสดงบัญชีเลือดของยุคอาณานิคม ดังนั้น ใน “Les Vautours” (แร้ง) เขาประณามความหน้าซื่อใจคดของภารกิจอารยธรรม:

“ในเวลานั้น
ด้วยการตะโกนถึงอารยธรรม
ด้วยน้ำศักดิ์สิทธิ์บนหน้าผากที่ถูกปราบ
แร้งสร้างในเงาของกรงเล็บพวกมัน
อนุสาวรีย์เลือดแห่งยุคอาณานิคม”

Diop, David, Coups de pilon (ฟาดด้วยสาก), Paris : Présence africaine, 1973.

ความรุนแรงปรากฏอยู่ทุกหนแห่ง ไม่เพียงแต่ในหัวข้อ แต่ในจังหวะของประโยคเอง เรียบง่ายและคมเหมือนใบมีด บทกวีที่มีชื่อเสียงและกระชับ “Le Temps du Martyre” (เวลาแห่งการพลีชีพ) เป็นภาพประกอบที่เจ็บปวดที่สุด บทสวดที่แท้จริงของการถูกริบและอาชญากรรมอาณานิคม: “คนขาวฆ่าพ่อของฉัน / เพราะพ่อของฉันภูมิใจ / คนขาวข่มขืนแม่ของฉัน / เพราะแม่ของฉันสวยงาม” บทกวีที่ไร้การตกแต่งเหล่านี้ ให้พลังที่กระทบใจแก่ข้อความ อาจทำให้นักวิจารณ์บางคนสับสน ซานา คามารา มองว่าเป็น “ความเรียบง่ายของรูปแบบที่เกือบจะยากจน แม้ว่ากวีจะพยายามดึงดูดเราด้วยความขัดแย้งของเหตุการณ์” อย่างไรก็ตาม อาจเป็นในความประหยัดของวิธีการนี้ การปฏิเสธความประดิดประดอย ที่ความโหดร้ายของเนื้อหาถึงจุดสูงสุด

แอฟริกาในหัวใจของคำพูด

หากการปฏิวัติเป็นตัวขับเคลื่อนการเขียนของเขา แอฟริกาก็เป็นจิตวิญญาณ เธอคือแผ่นดินแม่ในอุดมคติ ที่มองผ่านปริซึมของความคิดถึงและความฝัน คำเรียกขานเปิดฉากของบทกวี “Afrique” (แอฟริกา) — “แอฟริกา แอฟริกาของฉัน” — เป็นการประกาศความเป็นเจ้าของและสายสัมพันธ์ แอฟริกานี้ เขายอมรับว่า “ไม่เคยรู้จัก” แต่สายตาของเขา “เต็มไปด้วยเลือดของเธอ” เธอสลับกันเป็นแม่ที่รักและถูกดูหมิ่น นักเต้นรำที่มีร่างกาย “พริกไทยดำ” และหญิงที่รัก รามา คัม ที่ความงามอันเย้ายวนเป็นการเฉลิมฉลองเชื้อชาติทั้งหมด

ในแอฟริกาที่ฝันถึงนี้เอง กวีได้รับพลังแห่งความหวัง ต่อความสิ้นหวังที่ “หลังที่โค้งงอ / และนอนลงภายใต้น้ำหนักของความถ่อมตน” ทำให้เขาได้รับแรงบันดาลใจ เสียงหนึ่งตอบกลับอย่างทำนาย:

“ลูกชายที่หุนหันพลันแล่น ต้นไม้ที่แข็งแรงและอ่อนเยาว์นี้
ต้นไม้ต้นนั้น
โดดเดี่ยวอย่างงดงามท่ามกลางดอกไม้สีขาวและเหี่ยวเฉา
คือแอฟริกา แอฟริกาของเจ้าที่งอกขึ้นมาใหม่
ที่งอกขึ้นมาอย่างอดทน อย่างดื้อรั้น
และผลของมันค่อยๆ มี
รสขมของเสรีภาพ”

Diop, David, Coups de pilon (ฟาดด้วยสาก), Paris : Présence africaine, 1973.

มนุษยนิยมที่ต่อสู้

การลดทอนผลงานของดิอ็อปให้เป็น “การเหยียดผิวต่อต้านการเหยียดผิว”2Sartre, Jean-Paul, « Orphée noir » (ออร์เฟอุสผิวดำ), คำนำใน l’Anthologie de la nouvelle poésie nègre et malgache de langue française (กวีนิพนธ์นิโกรและมาลากาซีภาษาฝรั่งเศสร่วมสมัย) ของ L. S. Senghor, Paris : Presses universitaires de France, 1948. ตามสำนวนของซาร์ตร์ จะเป็นการมองข้ามขอบเขตสากลของมัน หากการประณามการกดขี่คนผิวดำเป็นจุดเริ่มต้น การต่อสู้ของดิอ็อปโอบกอดผู้ถูกสาปแช่งทั้งหมดบนโลก บทกวีของเขาเป็นเสียงโห่ร้องที่ดังขึ้น “จากแอฟริกาถึงอเมริกา” และความเป็นน้ำหนึ่งใจเดียวกันของเขาขยายไปถึง “คนงานท่าเรือที่สุเอซและกุลีที่ฮานอย” ถึง “ชาวเวียดนามที่นอนในนาข้าว” และ “นักโทษในคองโก พี่น้องของผู้ถูกรุมทำร้ายในแอตแลนตา”

ภราดรภาพในความทุกข์ทรมานและการต่อสู้นี้เป็นเครื่องหมายของมนุษยนิยมที่ลึกซึ้ง กวีไม่เพียงแต่สาปแช่ง แต่เรียกร้องให้มีการกระทำร่วมกัน การปฏิเสธเป็นเอกฉันท์ที่ปรากฏในคำสั่งสุดท้ายของ “Défi à la force” (ท้าทายพลัง): “ลุกขึ้นและตะโกน: ไม่!” เพราะในที่สุด นอกเหนือจากความรุนแรงของคำพูด เพลงของดาวิด ดิอ็อป “นำทางด้วยความรักเพียงอย่างเดียว” ความรักต่อแอฟริกาที่เป็นอิสระในมนุษยชาติที่คืนดีกัน

ผลงานของดาวิด ดิอ็อป ที่ถูกตัดขาดกลางคันด้วยความตายอันน่าเศร้าที่ทำให้เราสูญเสียต้นฉบับที่จะมาถึง ยังคงรักษาความร่วมสมัยที่ร้อนแรง เลโอโปลด์ เซดาร์ แซงกอร์ อาจารย์เก่าของเขา หวังว่าเมื่ออายุมากขึ้น กวีจะ “มีมนุษยธรรมมากขึ้น” เราสามารถยืนยันได้ว่ามนุษยนิยมนี้อยู่ในหัวใจของการปฏิวัติของเขาแล้ว Coups de pilon (ฟาดด้วยสาก) ยังคงเป็นข้อความที่สำคัญ ผลงานคลาสสิกของบทกวีแอฟริกัน เครื่องนำทางสำหรับเยาวชนทุกคนที่รักความยุติธรรมและเสรีภาพ

«นี่ก็มากพอแล้วสำหรับงานที่ค่อนข้างจำกัด สำหรับผลงานชิ้นแรกและ — น่าเสียดาย — ชิ้นสุดท้าย แต่มีบทความที่ลงลึกถึงแก่นของสิ่งต่างๆ และพูดกับทั้งตัวตน บทกวีที่เป็นเพลง อ่อนไหว แสดงออกถึงข้อเรียกร้องและความโกรธส่วนตัว บทกวีนี้ “ถูกส่งอย่างจริงจังเพื่อโจมตีสิ่งเพ้อฝัน” […] เป็นหนึ่งในบทกวีที่จะท้าทาย “ข้ารับใช้ของระเบียบ” [คือตัวแทนของการปราบปราม] ตลอดกาล เพื่อลอกเลียนแบบเซแซร์ เป็นหนึ่งในบทกวีที่ […] จะเตือนอย่างดื้อรั้นเสมอว่า “งานของมนุษย์เพิ่งเริ่มต้น” ว่าความสุขต้องพิชิตเสมอ ให้งดงามและแข็งแกร่งยิ่งขึ้น»

Société africaine de culture (dir.), David Diop, 1927-1960 : témoignages, études (ดาวิด ดิอ็อป 1927-1960: คำให้การ การศึกษา), Paris : Présence africaine, 1983.

  • 8 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Coups de pi­lon Davida Diopa, neboli Slovo učiněné tělem a hněvem

Pře­loženo z fran­couz­štiny

Dílo Davida Di­opa (1927-1960)1Od­mítnuté for­my:
David Man­dessi Di­op.
David Léon Man­dessi Di­op.
David Diop Men­des­si.
David Mam­bessi Di­op.
Ne­zamě­ňovat s:
David Diop (1966-…), spi­sova­tel a univerzitní pe­da­gog, lau­reát ceny Gon­court ly­cej­ských stu­dentů v roce 2018 za svůj ro­mán Frère d’âme (Bratr du­še)., stejně krátké jako oslnivé, zů­stává jedním z nejpů­so­bivějších svě­dec­tví po­ezie mi­li­tantní négri­tu­de. Jeho je­diná sbírka, Coups de pi­lon (Údery tlou­kem) (1956), rezo­nuje s ne­po­ru­šenou si­lou, bur­cuje svě­domí a oslavuje ne­o­chvějnou na­ději vzpří­mené Af­riky. Na­ro­zený v Bor­de­aux senegal­skému otci a ka­me­run­ské mat­ce, Diop pro­žíval Af­riku méně skrze zku­šenost delšího po­bytu než skrze sen a dě­dic­tví, což nic ne­u­bírá na síle slova, které dokázalo být ozvěnou utrpení a revolt ce­lého kon­ti­nen­tu.

Poezie vzpoury

Di­o­pova po­ezie je pře­devším kři­kem. Kři­kem od­mítnutí tváří v tvář ko­lo­ni­ální ne­sprave­dlnos­ti, kři­kem bo­lesti tváří v tvář po­nížení svého li­du. Přímým stylem, zba­veným všech po­vrch­ních oz­dob, básník as­sénuje své pravdy jako to­lik „úderů tlou­kem“ ur­čených, podle jeho vlast­ních slov, k to­mu, aby „pro­trhly ušní bu­bínky tě­ch, kdo je ne­chtějí sly­šet, a prás­kaly jako rány bi­čem na ego­ismy a konfor­mismy řádu“. Každá bá­seň je žalo­bou se­stavu­jící krvavou bi­lanci po­ručnické éry. Tak v básni „Su­pi“ praný­řuje pokry­tec­tví civi­lizační mi­se:

„V onom čase
Ranami tlamy civi­lizace
Ranami svě­cené vody na do­mes­ti­kovaná čela
Supi stavěli ve stínu svých spárů
Krvavý mo­nu­ment po­ručnické éry.“

Di­op, David, Coups de pi­lon (Údery tlou­kem), Pa­říž: Présence af­ri­ca­i­ne, 1973.

Ná­silí je všu­dypří­tom­né, nejen v te­ma­ti­ce, ale v sa­motném rytmu věty, stříz­livé a os­tré jako čepel. Slavná a la­ko­nická bá­seň „Čas mu­čednic­tví“ je jeho nejdo­jem­nějším znázorněním, sku­tečnou li­tanií vy­vlastnění a ko­lo­ni­álního zlo­či­nu: „Bě­loch za­bil mého otce / Ne­boť můj otec byl hrdý / Bě­loch zná­silnil mou matku / Ne­boť má matka byla krásná“. Tyto verše bez příkras, do­dáva­jící textu jeho údernou sí­lu, mohly ně­které kri­tiky zmást. Sana Ca­mara v nich na­příklad vidí „jedno­duchost stylu, která se blíží chu­do­bě, i když se básník snaží nás za­ujmout iro­nií udá­lostí“. Přesto je to bez­po­chyby právě v této úspornosti pro­středků, v tomto od­mítnutí umě­los­ti, že bruta­lita vý­po­vědi do­sahuje svého vr­cho­lu.

Afrika v srdci slova

Je-li vzpoura mo­to­rem jeho psaní, Af­rika je jeho du­ší. Je to ide­a­lizovaná ma­teř­ská ze­mě, za­hlédnutá prizma­tem nos­talgie a snu. Úvodní apo­strofa básně „Af­rika“ — „Af­riko, má Af­riko“ — je pro­hlá­šením pří­slušnosti a pří­bu­zen­ství. Tuto Af­riku, při­znává, že ji „nikdy ne­po­znal“, ale jeho po­hled je „plný tvé krve“. Je stří­davě mi­lu­jící a po­haněnou matkou, tanečnicí s tě­lem z „černého pepře“ a mi­lovanou ženou, Ra­mou Kam, je­jíž smy­slná krása je oslavou celé ra­sy.

Právě v této vysněné Af­rice básník čerpá sílu na­dě­je. Na zoufal­ství, které mu vnuká „zá­da, která se ohý­bají / A le­hají pod tí­hou pokory“, od­po­vídá pro­rocký hlas:

„Prudký synu, tento ro­bustní a mladý strom
Tento strom tam dole
Nád­herně osamělý upro­střed bí­lých a zvad­lých květů
To je Af­rika, tvá Af­rika, která znovu raší
Která raší trpě­livě, tvr­došíjně
A je­jíž plody mají po­stupně
Hořkou chuť svo­bo­dy.“

Di­op, David, Coups de pi­lon (Údery tlou­kem), Pa­říž: Présence af­ri­ca­i­ne, 1973.

Militantní humanismus

Re­du­kovat Di­o­povo dílo na „pro­ti­ra­sis­tický ra­sis­mus“2Sar­tre, Je­an-Paul, „Orphée noir“ (Černý Orfe­u­s), před­mluva k l’An­tho­logie de la nou­velle poésie nègre et malgache de langue française (An­to­logie nové černoš­ské a malgaš­ské po­ezie ve fran­couz­ském jazy­ce) L. S. Sengho­ra, Pa­říž: Pres­ses univer­si­taires de Fran­ce, 1948., abychom po­u­žili Sar­trovu for­mu­li, by zna­menalo ne­po­ro­zu­mět jeho univerzálnímu do­sahu. Je-li praný­řování útlaku černo­chů vý­cho­zím bo­dem, Di­opův boj ob­jímá všechny pro­kleté této ze­mě. Jeho po­ezie je vo­láním, které se zvedá „z Af­riky do Ame­rik“ a jeho so­li­da­rita se rozši­řuje na „pří­stavního dělníka ze Suezu a kuli z Hanoje“, na „Vietnamce leží­cího v rýžovišti“ a na „trestance z Konga, bra­tra lyn­čovaného z At­lanty“.

Toto bra­tr­ství v utrpení a boji je známkou hlu­bokého hu­manis­mu. Básník se ne­spoko­juje s pro­klínáním, volá ke ko­lek­tivní ak­ci, k jedno­my­slnému od­mítnutí ztě­lesněnému zá­vě­rečným příkazem básně „Vý­zva sí­le“: „Po­vstaň a křič: NE!“. Ne­boť v ko­nečném dů­sledku, za ná­si­lím slova, je zpěv Davida Di­opa „ve­den pouze lás­kou“, lás­kou ke svo­bodné Af­rice v lůně smí­řeného lid­stva.

Dílo Davida Di­opa, poko­sené v plném roz­květu tra­gickou smr­tí, která nás při­pravila o jeho bu­doucí ru­kopi­sy, si uchovává pal­čivou ak­tuálnost. Léopold Sédar Senghor, jeho bývalý uči­tel, doufal, že s věkem se básník bude „polidšťovat“. Mů­žeme tvr­dit, že tento hu­manis­mus byl již v srdci jeho vzpou­ry. Coups de pi­lon (Údery tlou­kem) zů­stává zá­sadním tex­tem, kla­sickým dí­lem af­rické po­ezie, vi­a­tique pro všechny mladé lidi tou­žící po sprave­dlnosti a svo­bo­dě.

„To je již mnoho pro dílo ko­neckonců dost ome­zené, pro první a — bo­hu­žel — po­slední dí­lo. Ale jsou tex­ty, které jdou k pod­statě věcí a pro­mlou­vají k celé by­tos­ti. Ly­rická, sen­ti­men­tální, vy­já­d­ření osobního poža­davku a hně­vu, tato po­ezie „vržená vážně do útoku na chi­méry“ […] patří k těm, které věčně, abychom plagi­ovali Césai­ra, bu­dou vy­zývat „po­sluhovače řá­du“ [tj. agenty repre­se], k těm, které […] vždy tvr­došíjně bu­dou při­po­mínat, že „dílo člověka teprve za­číná“, že štěstí je třeba stále do­bývat, krásnější a silnější.“

So­ci­été af­ri­ca­ine de cul­ture (ed.), David Di­op, 1927-1960 : té­mo­ignages, étu­des (David Di­op, 1927-1960: svě­dec­tví, stu­die), Pa­říž: Présence af­ri­ca­i­ne, 1983.

  • 6 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Coups de pilon (ضربات هاون) اثر دیوید دیوپ، یا کلام که جسم و خشم می‌شود

ترجمه از فرانسوی

آثار دیوید دیوپ (۱۹۲۷-۱۹۶۰)1اشکال رد شده:
دیوید ماندسی دیوپ.
دیوید لئون ماندسی دیوپ.
دیوید دیوپ مندسی.
دیوید مامبسی دیوپ.
نباید اشتباه گرفت با:
دیوید دیوپ (۱۹۶۶-…)، نویسنده و استاد دانشگاه، برنده‌ی جایزه‌ی گنکور دبیرستانی‌ها در ۲۰۱۸ برای رمانش Frère d’âme (برادر روح).، به همان اندازه که کوتاه است درخشان نیز هست و یکی از تکان‌دهنده‌ترین گواهی‌های شعر نگریتود مبارز باقی مانده است. تنها مجموعه‌ی او، Coups de pilon (ضربات هاون) (۱۹۵۶)، با قدرتی دست‌نخورده طنین‌انداز است، وجدان‌ها را می‌کوبد و امید تزلزل‌ناپذیر آفریقای سرپا را می‌ستاید. دیوپ که در بوردو از پدری سنگالی و مادری کامرونی متولد شد، آفریقا را نه از طریق تجربه‌ی اقامتی طولانی، بلکه از خلال رؤیا و میراث زیست کرد، و این امر چیزی از قدرت کلامی که توانست بازتاب رنج‌ها و شورش‌های تمام قاره‌ای باشد، نمی‌کاهد.

شعری از سر شورش

شعر دیوپ پیش از هر چیز فریادی است. فریاد امتناع در برابر بی‌عدالتی استعماری، فریاد درد در برابر تحقیر قومش. در سبکی مستقیم و عاری از هر زیور سطحی، شاعر حقایقش را همچون «ضربات هاونی» فرود می‌آورد که به قول خودش قرار است «پرده‌ی گوش کسانی را که نمی‌خواهند بشنوند بدرد و همچون ضربات شلاق بر خودخواهی‌ها و همنوایی‌های نظم موجود فرود آید». هر شعر کیفرخواستی است که ترازنامه‌ی خونین عصر قیمومت را ترسیم می‌کند. بدین‌سان، در «کرکس‌ها»، ریاکاری مأموریت متمدن‌سازی را افشا می‌کند:

«در آن زمان
با ضربات فریاد تمدن
با ضربات آب مقدس بر پیشانی‌های رام‌شده
کرکس‌ها در سایه‌ی چنگال‌هایشان
بنای خونین عصر قیمومت را می‌ساختند.»

Diop, David, Coups de pilon (ضربات هاون), پاریس: Présence africaine، ۱۹۷۳.

خشونت همه‌جا حاضر است، نه تنها در موضوع، بلکه در خودِ ریتم جمله که ساده و برنده است چون تیغی. شعر مشهور و موجز «زمان شهادت» نافذترین نمونه‌ی آن است، ورد حقیقی محرومیت و جنایت استعماری: «سفیدپوست پدرم را کشت / زیرا پدرم مغرور بود / سفیدپوست مادرم را تجاوز کرد / زیرا مادرم زیبا بود». این ابیات بی‌پیرایه که به متن قدرت کوبنده‌اش را می‌دهند، برخی منتقدان را سردرگم کرده است. سانا کامارا مثلاً در آن «سادگی سبکی می‌بیند که به فقر می‌گراید، حتی اگر شاعر بکوشد با طنز رویدادها ما را مجذوب کند». با این حال، بی‌شک در همین صرفه‌جویی در ابزار، در همین امتناع از تصنع است که خشونت کلام به اوج خود می‌رسد.

آفریقا در قلب کلام

اگر شورش موتور نوشتنش است، آفریقا روح آن است. آفریقا همان سرزمین مادری آرمانی‌شده است که از منشور نوستالژی و رؤیا دیده می‌شود. خطاب آغازین شعر «آفریقا» — «آفریقا، آفریقای من» — اعلام تعلق و نسب است. این آفریقا را، او اعتراف می‌کند که «هرگز نشناخته»، اما نگاهش «پر از خون توست». آفریقا گاه مادر دوست‌داشتنی و تحقیرشده است، گاه رقاصه‌ای با بدنی از «فلفل سیاه»، و گاه زن محبوب، راما کام، که زیبایی حسّانی‌اش ستایش تمام نژاد است.

در این آفریقای رؤیایی است که شاعر نیروی امید را می‌یابد. به یأسی که «پشتی که خم می‌شود / و زیر بار فروتنی می‌خوابد» در او برمی‌انگیزد، صدایی پیامبرانه پاسخ می‌دهد:

«پسر شتابزده، این درخت نیرومند و جوان
این درخت آنجا
که با شکوه تنها در میان گل‌های سفید و پژمرده ایستاده
آفریقاست، آفریقای تو که دوباره می‌روید
که صبورانه و سرسختانه دوباره می‌روید
و میوه‌هایش اندک اندک
طعم تلخ آزادی را می‌یابند.»

Diop, David, Coups de pilon (ضربات هاون), پاریس: Présence africaine، ۱۹۷۳.

انسان‌گرایی مبارز

کاستن اثر دیوپ به «نژادپرستی ضد نژادپرستی»2Sartre, Jean-Paul, « Orphée noir » (اورفئوس سیاه), پیشگفتار بر l’Anthologie de la nouvelle poésie nègre et malgache de langue française (گلچین شعر نو زنگی و مالگاشی به زبان فرانسه) اثر L. S. Senghor، پاریس: Presses universitaires de France، ۱۹۴۸.، به تعبیر سارتر، نادیده گرفتن دامنه‌ی جهانی آن خواهد بود. اگر محکومیت ستم بر سیاه‌پوست نقطه‌ی آغاز است، مبارزه‌ی دیوپ همه‌ی محکومان زمین را در بر می‌گیرد. شعر او فریادی است که «از آفریقا تا قاره‌ی آمریکا» برمی‌خیزد و همبستگی‌اش به «بارانداز سوئز و کولی هانوی»، به «ویتنامی خوابیده در شالیزار» و به «اسیر کنگو برادر سیاه‌پوست لینچ‌شده‌ی آتلانتا» می‌رسد.

این برادری در رنج و مبارزه نشان انسان‌گرایی عمیقی است. شاعر به لعنت‌کردن بسنده نمی‌کند، او به کنش جمعی فرامی‌خواند، به امتناع همگانی که در امر نهایی «چالش با زور» تجسم می‌یابد: «برخیز و فریاد بزن: نه!». زیرا در نهایت، فراتر از خشونت کلام، سرود دیوید دیوپ «تنها با عشق هدایت می‌شود»، عشق به آفریقایی آزاد در دل بشریتی آشتی‌یافته.

اثر دیوید دیوپ که با مرگی تراژیک در اوج شکوفایی قطع شد و ما را از دست‌نوشته‌های آینده‌اش محروم کرد، حدّت و تازگی سوزانی را حفظ کرده است. لئوپولد سدار سنگور، معلم سابقش، امیدوار بود که با افزایش سن، شاعر «انسانی‌تر» شود. می‌توان گفت که این انسان‌گرایی از پیش در قلب شورشش بود. Coups de pilon (ضربات هاون) متنی اساسی باقی می‌ماند، اثری کلاسیک از شعر آفریقایی، توشه‌ای برای همه‌ی جوانانی که شیفته‌ی عدالت و آزادی‌اند.

«این برای اثری که در مجموع محدود است، برای اولین و — افسوس — آخرین اثر، از پیش بسیار است. اما متونی هستند که به عمق چیزها می‌روند و با تمام وجود سخن می‌گویند. غنایی، احساساتی، بیان یک خواسته و خشم شخصی، این شعر “جدی به سوی حمله به خیالات پرتاب شده” […] از آن دسته است که تا ابد، برای تقلید از سزر، “نوکران نظم” [یعنی عوامل سرکوب] را به چالش می‌کشد، از آن دسته که […] همیشه سرسختانه یادآوری می‌کند که “کار انسان تازه شروع شده”، که خوشبختی همیشه باید فتح شود، زیباتر و قوی‌تر.»

Société africaine de culture (ویراستار), David Diop, 1927-1960 : témoignages, études (دیوید دیوپ، ۱۹۲۷-۱۹۶۰: شهادت‌ها، مطالعات), پاریس: Présence africaine، ۱۹۸۳.

  • 7 min
Mappemonde mettant en évidence le Sénégal, la France, le Cameroun et la Guinée.

Co­ups de pi­lon av David Diop, eller Ordet som blev kött och vrede

Över­satt från franska

Da­vid Diops (1927-1960)1För­kas­tade for­mer:
Da­vid Man­dessi Diop.
Da­vid Léon Man­dessi Diop.
Da­vid Diop Men­des­si.
Da­vid Mam­bessi Diop.
Ska inte för­väx­las med:
Da­vid Diop (1966-…), för­fat­tare och uni­ver­si­tets­lä­ra­re, mot­ta­gare av prix Gon­court des ly­cé­ens 2018 för sin ro­man Frère d’âme (Själs­bror). verk, lika kort­li­vat som blän­dan­de, för­blir ett av de mest gri­pande vitt­nes­bör­den om den mi­li­tanta né­gri­tu­de-po­e­sin. Hans enda dikt­sam­ling, Co­ups de pi­lon (Ham­mar­slag) (1956), gen­lju­der med oför­mins­kad kraft, ham­rande på sam­ve­tena och hyl­lande det orubb­liga hop­pet om ett upp­rest Af­ri­ka. Född i Bor­de­aux av en se­ne­ga­le­sisk far och en ka­me­runsk mor, upp­levde Diop Af­rika mindre ge­nom er­fa­ren­he­ten av en längre vis­telse än ge­nom dröm­men och ar­vet, vil­ket inte tar nå­got ifrån kraf­ten i en röst som kunde göra sig till eko av en hel kon­ti­nents li­dan­den och re­vol­ter.

En revoltens poesi

Diops po­esi är fram­för allt ett skri. Ett skri av väg­ran in­för den ko­lo­ni­ala orätt­vi­san, ett skri av smärta in­för sitt folks för­ned­ring. I en di­rekt stil, be­friad från all över­flö­dig ut­smyck­ning, ut­de­lar po­e­ten sina san­ningar som lika många “ham­mar­slag” av­sed­da, en­ligt hans egna ord, att “spränga trum­hin­norna på dem som inte vill höra och smälla som pisk­rapp på ego­is­merna och kon­for­mis­merna i ord­ningen”. Varje dikt är en an­kla­gel­se­akt som drar upp den blo­diga ba­lans­räk­ningen för för­myn­dar­ti­dens era. Så­le­des för­dö­mer han i “Ga­mar­na” (Les Vau­tours) hyck­le­riet i den ci­vi­li­se­rande mis­sio­nen:

“På den ti­den
Med ci­vi­li­sa­tio­nens skrik
Med vig­vat­ten på tämjda pan­nor
Byggde ga­marna i skug­gan av sina klor
För­myn­dar­ti­dens blo­diga mo­nu­ment.”

Diop, Da­vid, Co­ups de pi­lon (Ham­mar­slag), Pa­ris: Pré­sence af­ri­cai­ne, 1973.

Vål­det är al­le­stä­des när­va­ran­de, inte bara i te­ma­ti­ken, utan i själva fra­sens rytm, en­kel och skarp som ett blad. Den be­römda och la­ko­niska dik­ten “Mar­ty­ri­ets tid” (Le Temps du Mar­ty­re) är den mest gri­pande il­lust­ra­tio­nen, en verk­lig li­ta­nia över be­sitt­nings­för­lust och ko­lo­ni­alt brott: “Den vite dö­dade min far / Ty min far var stolt / Den vite våld­tog min mor / Ty min mor var vacker”. Dessa nakna ver­ser, som ger tex­ten dess slå­ende kraft, har kun­nat för­virra vissa kri­ti­ker. Sana Ca­mara ser till ex­em­pel i dem en “sti­lens en­kel­het som grän­sar till fat­tig­dom, även om po­e­ten för­sö­ker fängsla oss med hän­del­ser­nas ironi”. Ändå är det utan tvi­vel i denna spar­sam­het med me­del, denna väg­ran av konst­lade grepp, som för­sla­gets bru­ta­li­tet når sin kul­men.

Afrika i ordets hjärta

Om re­vol­ten är mo­torn i hans skri­van­de, är Af­rika dess själ. Hon är detta ide­a­li­se­rade mo­der­land, skym­tat ge­nom nos­tal­gi­ens och dröm­mens pris­ma. Den in­le­dande apo­stro­fen i dik­ten “Af­ri­ka” — “Af­ri­ka, mitt Af­rika” — är en för­kla­ring om till­hö­rig­het och här­stam­ning. Detta Af­ri­ka, er­kän­ner han att han “ald­rig känt”, men hans blick är “full av ditt blod”. Hon är om­väx­lande den äls­kande och för­ned­rade mo­dern, dan­sers­kan med “svart pep­par”-kropp, och den äls­kade kvin­nan, Rama Kam, vars sen­su­ella skön­het är ett hyl­lande av hela ra­sen.

Det är i detta drömda Af­rika som po­e­ten häm­tar hop­pets kraft. Till för­tviv­lan som “ryg­gen som bö­jer sig / Och läg­ger sig un­der öd­mjuk­he­tens tyngd” in­spi­re­rar ho­nom, sva­rar en röst, pro­fe­tisk:

“Häf­tige son, detta ro­busta och unga träd
Detta träd där borta
Prakt­fullt en­samt mitt bland vita och vissna blom­mor
Det är Af­ri­ka, ditt Af­rika som växer upp igen
Som växer upp tål­mo­digt en­vist
Och vars fruk­ter grad­vis har
Frihe­tens bittra smak.”

Diop, Da­vid, Co­ups de pi­lon (Ham­mar­slag), Pa­ris: Pré­sence af­ri­cai­ne, 1973.

En militant humanism

Att re­du­cera Diops verk till en “an­ti­ra­sis­tisk ra­sism”2Sar­t­re, Jean-Pa­ul, “Orp­hée noir” (Svart Or­feu­s), för­ord till l’Ant­ho­lo­gie de la nou­velle poé­sie nègre et mal­gache de lan­gue française (An­to­lo­gin över den nya fransk­språ­kiga ne­ger- och ma­da­gas­kiska po­e­s­in) av L. S. Seng­hor, Pa­ris: Pres­ses uni­ver­si­tai­res de Fran­ce, 1948., för att an­vända Sar­t­res for­mu­le­ring, vore att miss­känna dess uni­ver­sella räck­vidd. Om för­dö­man­det av den svar­tes för­tryck är ut­gångs­punk­ten, om­fat­tar Diops kamp alla jor­dens för­döm­da. Hans po­esi är ett rop som höjs “från Af­rika till Ame­rika” och hans so­li­da­ri­tet sträcker sig till “ham­n­ar­be­ta­ren i Suez och ku­lien i Ha­noi”, till “vi­et­na­me­sen som lig­ger i ris­fäl­tet” och till “straf­fången i Kongo bror till den lyn­chade i At­lanta”.

Detta bro­der­skap i li­dande och kamp är mär­ket för en djup hu­ma­nism. Po­e­ten nö­jer sig inte med att för­ban­na, han upp­ma­nar till kol­lek­tiv hand­ling, till den en­häl­liga väg­ran som för­kropps­li­gas av den slut­liga upp­ma­ningen i “Ut­ma­ning mot kraf­ten” (Défi à la for­ce): “Res dig upp och skrik: NEJ!”. Ty i slutän­dan, bortom ord­ets våld, är Da­vid Diops sång “en­dast väg­ledd av kär­le­ken”, kär­le­ken till ett fritt Af­rika inom en för­so­nad mänsk­lig­het.

Da­vid Diops verk, som slogs ned i full blomst­ring av en tra­gisk död som be­rö­vade oss hans kom­mande ma­nu­skript, be­va­rar en brän­nande ak­tu­a­li­tet. Lé­o­pold Sé­dar Seng­hor, hans före detta lä­ra­re, hop­pa­des att po­e­ten med ål­dern skulle gå “mot att hu­ma­ni­se­ras”. Man kan hävda att denna hu­ma­nism re­dan fanns i hjär­tat av hans re­volt. Co­ups de pi­lon (Ham­mar­slag) för­blir en vä­sent­lig text, ett klas­siskt verk inom af­ri­kansk po­e­si, ett vi­a­ti­kum för all ung­dom som brin­ner för rätt­visa och frihet.

“Det är re­dan mycket för ett verk som trots allt är ganska be­grän­sat, för ett första och — ty­värr — sista verk. Men det finns tex­ter som går till bot­ten av sa­ker och ta­lar till hela va­rel­sen. Ly­risk, sen­ti­men­tal, ut­tryck för ett per­son­ligt krav och en per­son­lig vre­de, denna po­esi ”kas­tad all­var­ligt till storms mot chi­mä­rer­na“ […] hör till dem som evigt, för att pla­gi­era Cé­sa­i­re, kom­mer att ut­mana ”ord­ning­ens la­ke­jer“ [det vill säga för­tryck­ets ag­en­ter], till dem som […] all­tid en­vist kom­mer att på­minna om att ”män­ni­skans verk bara har bör­jat“, att lyckan all­tid måste er­öv­ras, vack­rare och star­ka­re.”

So­ci­été af­ri­caine de cul­ture (red.), Da­vid Diop, 1927-1960 : té­mo­igna­ges, étu­des (Da­vid Diop, 1927-1960: vitt­nes­börd, stu­di­er), Pa­ris: Pré­sence af­ri­cai­ne, 1983.

  • 7 min