З Ісфагану до Менільмонтану: Шлях Алі Ерфана

Пере­кладено з французької

Схід з його таємницями та муками споконвіку живив західну уяву. Але що ми на­справді знаємо про сучасну Персію, про цю землю поезії, що стала театром революції, яка сколихнула світовий порядок? Саме вікно в цей Іран, сповнений суперечностей, від­криває нам творчість Алі Ерфана, письмен­ника та кінорежисера¹Кінорежисер: Один епізод ілюструє прямі за­грози, що тяжіли над митцем і при­скорили його ви­гна­н­ня. Коли його другий фільм показували в Ірані, міністр культури, присутній у залі, заявив на­прикінці: «Єдина біла стіна, на яку ще не пролили кров нечистих, — це кіноекран. Якщо ми стратимо цього зрадника і цей екран стане червоним, усі кінемато­графісти зро­зуміють, що не можна грати з інтересами мусульманського народу»., народженого в Ісфагані 1946 року та змушеного до ви­гна­ння у Франції з 1981 року. Його твори, написані французькою мовою, яку він зробив своєю, є зворушливим свідче­н­ням рідкісної витонченості про трагедію народу та долю ви­гнанця.

Письмо як опір

У його мистецтві зондува­ння душ, змучених тиранією та абсурдністю фанатизму, багато хто бачить в Алі Ерфані гідного спадкоємця великого Садека Хедаята²Садек Хедаят: Батько сучасної іранської літератури, похований на кладовищі Пер-Лашез у Парижі.. Його письмо без­жальної суворості занурює нас у темний і гнітючий, майже кафкіанський світ — світ су­спільства, від­даного терору, встановленому «галюцинаторною філософією імамів»: чи то пере­слідувані жінки з Ma femme est une sainte (Моя дружина — свята), пригноблені митці з Le Dernier Poète du monde (О­стан­ній поет світу) чи прокляті по­статі з Les Damnées du paradis (Прокляті раю). Смерть, що просочує ці оповіда­н­ня, — це не лише смерть від насильства, а смерть від тоталітарної держави, яка її породжує, цієї споруди, що для свого зведе­ння потребує цементу з тіл. Це той самий цемент, який ми знаходимо в Sans ombre (Без тіні), потужному свідченні про ірано-іракську війну, цю «жахливу бійню», порівнянну з окопними битвами Великої війни, що випила кров сотень тисяч людей:

«Були також добровольці, які з думкою про смерть вигрібали землю, щоб робити ями, схожі на могили, які вони називали “шлюбною кімнатою для закоханих у Бога”.

Але не мало значе­н­ня, який сенс кожен надавав своїй тимчасовій оселі; він мав копати свою яму в напрямку Мек­ки, а не в залежності від ворога, що був нав­проти.»

Ерфан, Алі. Sans ombre (Без тіні), Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «Regards croisés», 2017.

Якщо Алі Ерфан не має радості вірити, то це його вада, чи радше його нещастя. Але це нещастя має дуже сер­йозну причину, я маю на увазі злочини, які він бачив вчиненими в ім’я релігії, чиї заповіді були спотворені та від­хилені від їхнього справжнього значе­н­ня, коли віра стає божеві­л­лям:

«Він без по­спіху від­крив одну з товстих папок, витягнув аркуш, роз­глянув його і раптом вигукнув:

— Закрийте цю жінку в мішок з грубої тканини і кидайте в неї камі­н­ням, поки вона не здохне, як собака. […]

І він продовжував, по­вторюючи той самий жест, від­кидаючи писа­ння того, хто подорожував до Бога, беручи інше […]. Він раптово під­нявся, стоячи на столі, і кричав як божевільний:

— Нехай батько задушить сина власними руками…»

Ерфан, Алі. Le Dernier Poète du monde (О­стан­ній поет світу), пере­клад з перської автором та Мішель Крістофарі, Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «L’Aube poche», 1990.

Про вигнання та пам’ять

Ви­гна­ння — це рана, що ніколи повністю не загоюється. В Adieu Ménilmontant (Прощавай, Менільмонтан) Алі Ерфан на час залишає свою рідну Персію, щоб роз­повісти нам про Францію, свою землю притулку. Роман є даниною поваги вулиці Менільмонтан, цьому космополітичному кварталу Парижа, де він жив і працював фото­графом. Це ніжна, а іноді жорстока хроніка жи­ття «заблуканих світу», цих парій жи­т­тя, які, як і він, опинилися в цьому притулку. Однак навіть у Франції Іран ніколи не далеко. Запахи, звуки, обличчя — все нагадує про втрачений Схід. Пам’ять, яка для боротьби із забу­т­тям від­бирає з минулого най­яскравіші риси.

Кожного разу, коли він береться писати, Алі Ерфан шукає час своєї ран­ньої юності. Він смакує ек­стаз спогаду, задоволе­ння від знаходже­ння втрачених і забутих речей у рідній мові. І оскільки ця від­новлена пам’ять не роз­повідає правдиво про те, що сталося, саме вона є справжнім письмен­ником; а Алі Ерфан — її першим читачем:

«Тепер я знаю її мову [французьку]. Але я не хочу говорити. […] Мадам каже: “Мій дорогий, скажи: жасмин”. Я не хочу. Я хочу вимовити на­зву квітки, що була в нашому домі. Як вона називалася? Чому я не пам’ятаю? Ця велика квітка, що росла в кутку двору. Що під­німалася, що оберталася. Вона під­німалася над дверима нашого дому і падала на вулицю. […] Як вона називалася? Вона приємно пахла. Мадам знову каже: “Скажи, мій дорогий”. А я плачу, я плачу…»

Ерфан, Алі. Le Dernier Poète du monde (О­стан­ній поет світу), пере­клад з перської автором та Мішель Крістофарі, Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «L’Aube poche», 1990.

Творчість Алі Ерфана, водночас унікальна й універсальна, занурює нас у гнітючий Схід, де тяжіє свинцева мантія щупальцеподібної теократії. Звісно, можна було б побоюватися, що письмен­ник-ви­гнанець служить, по­при себе самого, лише для підживле­ння кліше « західної ісламофобії » — теза, що лежить в основі праці Хес­сама Ногрехчі «Чи є література ви­гна­ння другорядною літературою?». Але хто бачив би лише цю сторону речей, пропустив би головне; адже перська культура споконвіку робила з роз­луки та ви­гна­ння джерело свого найчистішого співу. Такий урок флейти Румі, чия під­несена музика народжується зі стебла, вирваного з рідного очерету: « Слухай, як очеретяна флейта роз­повідає історію; вона оплакує роз­луку: “Відколи мене зрізали в очереті, мій плач змушує стогнати чоловіка й жінку” ». Голос Алі Ерфана, як голос цієї флейти, народжується не попри тріщину, а саме через неї, пере­творюючи жорстокість реальності на зворушливу мелопею.

Щоб дізнатися більше

Навколо Adieu Ménilmontant (Прощавай, Менільмонтан)

Цитати

«[…] я люблю цю вулицю. Вона є яремною веною кварталу, який залишається притулком для всіх заблуканих світу. Вже поколі­ння парії жи­ття опиняються в цьому місці, як я, зна­йомий з цими місцями і все ж більш чужий, ніж будь-коли.

Не будемо ускладнювати! По­ступово втративши всю но­стальгію за моєю країною і не бажаючи, з іншого боку, належати цьому місту, я від­чуваю себе нізвідки. Я від­чуваю себе вільним!»

Ерфан, Алі. Adieu Ménilmontant (Прощавай, Менільмонтан), Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «Regards croisés», 2005.

Завантаження

Звукові записи

• Алі Ерфан про Adieu Ménilmontant (Прощавай, Менільмонтан). (France Télévisions).

Навколо La 602^e nuit (602-га ніч)

Цитати

«Я ви­про­стався, щоб від­крити завісу. В кімнату полилася суміш холодного місячного світла та теплого світла від вуличних ліхтарів. Вона була одягнена в чорне з голови до ніг, навіть рукавички. Вона так пере­більшила, що її обличчя здалося мені зовсім чужим, обрамлене хусткою. Але як тільки вона її зняла, я побачив її довге волос­ся, що хвилювалося більше, ніж будь-коли, до її талії. І я її впі­знав. Вона також тримала в руці букет квітів. Я посміхнувся:

— Ти бачиш мене збентеженим.

— Не жартуй, це не для тебе.»

Ерфан, Алі. La 602^e nuit (602-га ніч), пере­клад з перської Анітою Нікнам та Жан-Люком Моро, Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «Regards croisés», 2000.

Навколо La Route des infidèles (Дорога невірних)

Цитати

«Вже годину я загубив Остада в натовпі. Я намагався слухати роз­мови паломників під куполом. Але я не чув нічого, крім чогось неясного та заплутаного. Я губився все більше і більше. В кутку старий чоловік молився. Він був досконало благородним. Здалеку мені здалося, що він від­різаний від світу і що перед ним вічність. Він притягував мене. Як тільки я на­близився до нього, біля стіни, я побачив, що його губи рухаються.»

Ерфан, Алі. La Route des infidèles (Дорога невірних), Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «Regards croisés», 1991.

Навколо Le Dernier Poète du monde (Останній поет світу)

Цитати

«Моя роз­повідь буде швидкою, як ангел смерті, коли він з’являється у вікні або в щілині під дверима, захоплює душу найгіршого з тиранів і негайно зникає тим самим шляхом, забираючи душу поета.»

Ерфан, Алі. Le Dernier Poète du monde (О­стан­ній поет світу), пере­клад з перської автором та Мішель Крістофарі, Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «L’Aube poche», 1990.

Навколо Les Damnées du paradis (Прокляті раю)

Цитати

«Я не написав цю історію. Я отримав її поштою. На конверті хтось наклеїв етикетку і на­друкував дрібними літерами моє ім’я та адресу в двадцятому окрузі Парижа. Я від­крив пакет і виявив аркуші, зачорнені поганим почерком, по­спішною рукою. Вони були брудними та різного роз­міру. Кожен міг належати до іншого столі­т­тя. Один з них здавався вирваним з річки, на­стільки він був промоклий. Хтось його висушив і на плямах від­новив деякі слова, роз­чинені водою, які все ще вгадувалися. При першому огляді, звичайно, я не помітив цієї деталі, як і не подумав, що сльози, а не річкова вода могли роз­мити рядки до невидимості.»

Ерфан, Алі. Les Damnées du paradis (Прокляті раю), пере­клад з перської автором та Мішель Крістофарі, Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, 1996 (переви­да­ння 2017).

Навколо Ma femme est une sainte (Моя дружина — свята)

Цитати

«Я не пам’ятаю, коли і де я прочитав цю історію³Ця історія — це історія заснува­ння міста Зобейде з книги Невидимі міста Італо Кальвіно.; але я усві­домлюю, що мої сни про минуле я побудував собі після прочита­ння цієї новели.

Історія роз­повід­ала, що люди, які живуть у від­далених одна від одної місцевостях, раптом почали бачити один і той самий сон: місячне світло з’являлося вночі в покинутому, неві­домому місті. Гола жінка бігла вуличками, у неї було довге волос­ся, її бачили лише ззаду. Кожен сновидець пере­слідував її містом, але раптово жінка зникала за поворотом вулиці, і сновидець більше не міг її наздогнати…»

Ерфан, Алі. Ma femme est une sainte (Моя дружина — свята), Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «Regards croisés», 2002.

Навколо Sans ombre (Без тіні)

Цитати

«Сотні молодих людей тупцювали у дворі. Чим ближче під­ходили до офісів вербувальників, тим більше зро­стало хвилюва­н­ня. В коридорі кілька груп голосно сперечалися. Це був хаос: нікого, хто міг би інформувати або направити нових добровольців, навіть не бородатих з нарукавними пов’язками, які бігали в усіх напрямках. Сотні учнів за­громаджували коридор; вони штовхалися […], жартували, аплодували, але мало хто протестував. Не було враже­н­ня, що вони йдуть на фронт, а радше на пікнік до берега Ка­спійського моря. Війна була далеко, смерть була від­сутня.»

Ерфан, Алі. Sans ombre (Без тіні), Ла-Тур-д’Ег: Видавництво де л’Об, серія «Regards croisés», 2017.

Бібліографія

• Данешвар, Есфаіндяр. La Littérature transculturelle franco-persane : Une évolution littéraire depuis les années 80 (Транс­культурна франко-перська література: Літературна еволюція з 80-х років), Лейден: Brill, серія «Francopolyphonies», 2018.
• Кіф­фер, Анн. «Le cinéma de la révolution islamique» (Кіно ісламської революції), Jeune Cinéma, № 134, квітень 1981, с. 28-30.
• Ліндон, Матьє. «L’Enfer paradisiaque d’Ali Erfan» (Райське пекло Алі Ерфана), Libération, 14 листопада 1996. (Газета Libération).
• Ліндон, Матьє. «Nous avons tous tué Hedayat» (Ми всі вбили Хедаята) [Інтерв’ю з Алі Ерфаном], Libération, 3 жовтня 1996. (Газета Libération).
• Мартен, Патріс і Древе, Крістоф (ред.). La Langue française vue d’ailleurs : 100 entretiens (Французька мова з іншого боку: 100 інтерв’ю), Касабланка: Tarik Éditions, 2001.
• Ногрехчі, Хес­сам. «La littérature d’exil est-elle une littérature mineure?» (Чи є література ви­гна­ння другорядною літературою?), Folia litteraria romanica, № 9, 2014, с. 87-95. (Hyper articles en ligne (HAL)).
• Тер­радільос, Жан-Люк. «Exil chez les modernes» (Ви­гна­ння у модерністів) [Інтерв’ю з Алі Ерфаном], L’Actualité Poitou-Charentes, № 18, 1992, с. 40-41. (L’Actualité Poitou-Charentes).
• Тер­радільос, Жан-Люк. «Le temps de l’écriture est un exil» (Час письма — це ви­гна­н­ня) [Інтерв’ю з Алі Ерфаном], L’Actualité Poitou-Charentes, № 53, 2001, с. 94-95. (L’Actualité Poitou-Charentes).