Сказати невимовне: Хіросіма: літні квіти Хара Тамікі

Пере­кладено з французької

В історії людства є події, які, здається, по­значають межу того, що може висловити мова. Від­кривається бе­зо­дня, і слова, жалюгідні, ніби від­ступають перед жахом. Хіросіма — одна з таких бе­зо­день. Проте, зіткнувшись з невимовним, деякі від­чули нагальний обов’язок свідчити, не щоб пояснити, а щоб не до­зволити мовчанню завершити справу руйнува­н­ня. У перших рядах цих вартових стоїть Хара Тамікі (1905-1951), той, хто вижив, чиї оповіда­н­ня, зі­брані під на­звою Хіросіма: літні квіти, становлять один із засадничих актів того, що критика на­зве «літературою атомної бомби» (ґенбаку бунґаку)¹«Література атомної бомби» по­значає твори, народжені з травми 1945 року. Створений тими, хто вижив, як Хара Тамікі та Ота Йоко, цей жанр довго був «ви­знаний другорядним, локальним, документальним» літературними колами. Його сила полягає саме в спробі дослідити «межі мови, її випадковості, її браки» перед облич­чям жаху і водночас у зуси­л­лях їх подолати, як під­креслює Катрін Пенге.
Від­кинуті форми:
Література атома.
Ґембаку бунґаку.. Трилогія «світу, який не пере­стає горіти»²Форе, Філіп, «Quelques fleurs pour Hara Tamiki» (Кілька квітів для Хара Тамікі), цит. ст., твір — що складається з Прелюдії до знище­ння (Каймецу но дзьокьоку), Літніх квітів (Нацу но хана) та Руїн (Хайкьо кара) — роз­повідає у трьох частинах про до, під час та після.

Письмо вибуху

Стиль Хара — це не вивірене письмо, а «спуск у тендітну психіку зневіреної людини», що зіткнулася з жахливо спотвореними, майже невпі­знан­ними пейзажами, де їй здається неможливим зна­йти сліди свого жи­т­тя, яким воно було кілька митей тому. Його роз­членоване письмо, що не пропонує жодних орієнтирів, має декорацією саме знищене місто, «зникле без сліду — хіба що якийсь плоский шар уламків, попелу, скручених, ро­зірваних, роз­’їдених речей», якщо вжити слова Робера Ґійена, першого француза на місці події. На цьому тлі спустоше­ння Хара проектує то «клапті пере­рваних існувань», то фрагменти пам’яті, що заповнюють порожнечі ро­зірваної реальності.

Ця стилістична декон­струкція досягає апогею, коли в поетичних вставках Хара вдається до особливої форми японської мови — катакани, за­звичай при­значеної для іноземних слів, наче звична мова стала не­придатною:

«Блискучі уламки
/ про­стягаються у величезний пейзаж
Світлий попіл
Хто ці спалені тіла з живим м’ясом?
Дивний ритм тіл мертвих людей
Чи все це існувало?
Чи могло все це існувати?
Мить — і лишається здертий світ»

Хара, Тамікі, Hiroshima : fleurs d’été : récits (Хіросіма: літні квіти: оповіда­н­ня), пере­клад з японської Бріжіт Ал­лью, Карін Шесно та Роз-Марі Макіно-Фа­йоль, Арль: Акт Сюд, серія «Вавілон», 2007.

Поки Хара, всередині пекла, за­знавав цього дантівського видовища, приголомшені інтелектуали на іншому кінці світу намагалися осмислити подію. 8 серпня 1945 року Альбер Камю писав у Combat: «механічна цивілізація щойно досягла остан­нього ступеня дикунства. Доведеться вибирати в більш-менш близькому майбутньому між колективним самогубством або ро­зумним викори­ста­н­ням наукових завоювань. А поки що до­зволено думати, що є певна не­при­стойність у тому, щоб так святкувати від­кри­т­тя, яке насамперед служить найстрашнішій люті руйнува­н­ня, яку людина коли-небудь виявляла»³Редакційна ста­ття Камю була опублікована на першій сторінці газети Combat лише через два дні після бомбардува­ння і до бомбардува­ння Нагасакі. Вона пропонує точну протилежність реакції великої частини преси, як-от Le Monde, що того самого дня титрував «Наукова революція». Йдучи проти ентузіазму епохи, Камю по­стає як один із найшвидших і най­проникливіших умів у момент на­ста­ння ядерної ери.. Хара не філософствує, він показує; і те, що він показує, — це саме ця «лють руйнува­ння», встромлена, як лезо, в саму плоть людей.

Кілька квітів на найбільшій з могил

Центральне оповіда­н­ня, Літні квіти, починається з інтимної жалоби: «Я ви­йшов у місто й купив квіти, бо вирішив піти на могилу моєї дружини». Для Хара кінець світу вже почався роком раніше. Він втратив свою дружину, Садае — найдорожчу для його серця людину — і з нею найчистіші радощі цього жи­т­тя. Ката­строфа 6 серпня 1945 року — це не роз­рив, що виник з нічого, а жахливе посиле­ння особистої драми, яка змішується з колективною драмою жертв атомної бомби і, парадоксально, стає причиною бу­т­тя, невід­кладністю висловитися. «“Я повинен залишити все це записаним”, — сказав я сам собі», даючи собі мужність жити ще кілька років. Його письмо — це вже не просто плач серед руїн; воно пере­творюється на меморіал Хіросіми, кілька квітів, покладених на вічність на найбільшу з могил; це також акт опору проти мовча­н­ня, чи то нав’язаного цензурою американських окупаційних сил⁴Після капітуляції 1945 року американська окупаційна влада за­провадила Пресовий кодекс, який протягом кількох років забороняв пошире­ння занадто від­вертої інформації та свідчень про наслідки бомбардувань, таким чином затримуючи публікацію числен­них творів, зокрема творів Хара. «Отже, страждати в мовчанні», — резюмує психолог Найла Шідьяк у своїй книзі L’Écriture qui guérit (Письмо, що зцілює), яка присвячує цілу главу Хара., чи народженого з дис­кримінації щодо «атомізованих» (хібакуся), чиї стигмати породжували страх і від­торгне­н­ня.

Мовчання мертвих, мовчання Бога

Але ця місія, що під­тримувала його в жит­ті, врешті роз­чавила його. У 1951 році він під­писує прощальне слово, пере­слідуваний примарою нової Хіросіми з початком Корейської війни: «На­став час мені зникнути в невидимому, у вічності по той бік». Не­вдовзі після цього він кидається під потяг. Його остан­ній жест, як напише нобелівський лауреат Ое Кендзабуро, був остан­нім криком протесту «проти сліпої дурості людського роду».

Коли голоси свідків замовкають, пам’ять ховається в предметах, які злочин залишив по собі. Десятилі­т­тями пізніше саме з цією матеріальною пам’я­ттю зіткнувся священик Мішель Куаст під час свого від­відува­ння музею атомної бомби. Його вразило видовище «годин­ників, маятникових годин­ників, будильників», стрілки яких назавжди за­стигли на 8:15: «Час зупинено». Цей вражаючий образ, можливо, є найточнішою метафорою зусиль Хара кри­сталізувати фатальний момент. Саме цей образ надихне Куаста на лапідарну поему в досконалому резонансі з Хіросіма: літні квіти:

«Пере­рваний народ, стертий
/ пил
/ тінь
/ ніч
/ небу­ття
Мовча­ння мертвих
Мовча­ння Бога

Чому ви мовчите, мертві? Я хочу почути ваш голос!
Кричіть!
Волайте!
Скажіть нам, що це не­справедливо!
Скажіть нам, що ми божевільні! […]
НІЧ НАД ХІРОСІМОЮ»

Куаст, Мішель, À cœur ouvert (З від­критим серцем), Париж: Les Éditions ouvrières, 1981.

Для поглиблення

Навколо Хіросіма: літні квіти

Цитати

«На березі, на насипі над берегом, скрізь ті самі чоловіки й ті самі жінки, чиї тіні від­бивалися у воді. Але які чоловіки, які жінки…! Було майже неможливо роз­різнити чоловіка від жінки, на­стільки обличчя були спухлі, зморщені. Очі, звужені, як нитки, губи, справжні запалені рани, тіло, що страждало всюди, голі, всі дихали диха­ння комахи, роз­простерті на землі, вмираючи. У міру того, як ми просувалися, проходячи повз них, ці люди з непояснимим ви­глядом просили тихим лагідним голосом: “Води, будь ласка, води…”»

Хара, Тамікі, Hiroshima : fleurs d’été : récits (Хіросіма: літні квіти: оповіда­н­ня), пере­клад з японської Бріжіт Ал­лью, Карін Шесно та Роз-Марі Макіно-Фа­йоль, Арль: Акт Сюд, серія «Вавілон», 2007.

Завантаження

Звукозаписи

• Мішель Помаред та Жіль Мардірос­сян про Hiroshima : fleurs d’été (Хіросіма: літні квіти). (France Culture).

Бібліографія

• Камю, Альбер, À Combat : éditoriaux et articles, 1944-1947 (У Combat: редакційні статті та стат­ті, 1944-1947), Париж: Ґал­лімар, серія «Фоліо. Есе», 2013.
• Шідьяк, Найла, L’Écriture qui guérit : traumatismes de guerre et littérature (Письмо, що зцілює: військові травми та література), Париж: О. Жакоб, 2025.
• Форе, Філіп, «Quelques fleurs pour Hara Tamiki» (Кілька квітів для Хара Тамікі) в La Beauté du contresens : et autres essais sur la littérature japonaise (Краса протилежного сенсу: та інші есе про японську літературу), Нант: С. Дефо, серія «Ал­лафбед», 2005.
• Ґійен, Робер, «Entretien avec le maire de Hiroshima» (Інтерв’ю з мером Хіросіми), France-Asie, том 5, № 53, 1950, с. 295-297.
• Ґійен, Робер, Le Japon en guerre : de Pearl Harbor à Hiroshima (Японія у війні: від Перл-Харбора до Хіросіми), Париж: Сток, 1979.
• Люкен, Мішель, Les Japonais et la Guerre : 1937-1952 (Японці та війна: 1937-1952), Париж: Файяр, 2013.
• Люкен, Мішель, «Les montres brisées : réflexion sur le temps d’après-guerre» (Зламані годин­ники: роз­думи про післявоєн­ний час), Ebisu : études japonaises, № 32, 2004, с. 125-153. (Персе).
• Нісікава, Наґао, Le Roman japonais depuis 1945 (Японський роман з 1945 року), Париж: Presses universitaires de France, серія «Écriture», 1988.
• Ое, Кендзабуро, Moi, d’un Japon ambigu (Я, з неодно­значної Японії), пере­клад з японської Рене де Чек­катті та Рьодзі Накамура, Париж: Ґал­лімар, 2001.
• Ое, Кендзабуро, Notes de Hiroshima (Нотатки з Хіросіми), пере­клад з японської Домінік Пальме, Париж: Ґал­лімар, серія «Аркади», 1996.
• Пенге, Катрін, «“Littérature de la bombe” : silences et dénis — Hiroshima-Nagasaki» («Література бомби»: мовча­ння та заперече­ння — Хіросіма-Нагасакі), Chimères, том 62, № 3, 2006, с. 89-118. (Журнал Chimères).
• Куаст, Мішель, À cœur ouvert (З від­критим серцем), Париж: Les Éditions ouvrières, 1981.